Рішення № 76641948, 20.09.2018, Дарницький районний суд міста Києва

ДАРНИЦЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД М.КИЄВА

справа № 753/12524/16-ц

провадження № 2/753/1325/18

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"20" вересня 2018 р. Дарницький районний суд міста Києва

в складі головуючого судді - ЛЕОНТЮК Л.К.

за участю секретаря судового засідання КОСТЮЧЕНКО К.О.

сторін:

представника відповідача БРИЖАК О.М.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду у місті Києві цивільну справу за позовом ОСОБА_3 до Товариства з обмеженою відповідальністю " Продовольча компанія " Зоря Поділля " третя особа : ОСОБА_5 про визнання наказу про звільнення недійсним, змінити підстави звільнення, зобов"язати внести зміни до трудової книжки, стягнення заробітної плати , вихідної допомоги, середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу та моральної шкоди, суд

В С Т А Н О В И В :

У липні 2016 року позивач ОСОБА_3 звернувся до Дарницького районного суду міста Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю " Продовольча компанія " Зоря Поділля " третя особа : ОСОБА_5 про визнання наказу про звільнення недійсним, змінити підстави звільнення, зобов"язати внести зміни до трудової книжки, стягнення заробітної плати , вихідної допомоги, середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу та моральної шкоди, з урахуванням остаточної редакції позовних вимог від 17.09. 2018 року, зазначивши , що 13 листопада 2014 року ОСОБА_3 було прийнято на посаду начальника відділу земельних ресурсів відповідача.

З 01 липня 2015 року ОСОБА_3 встановлено оплату праці за укладеним з відповідачем трудовим договором в розмірі 30 000 гривень 00 копійок на місяць.

Згідно з наказом відповідача від 01 квітня 2016 року № 59 В ОСОБА_3 перебував у щорічній календарній оплачуваній відпустці з 09 квітня 2016 pоку, проте належні ОСОБА_3 суми відпускних грошей досі - протягом понад трьох місяців від дати обов'язкової виплати - не перераховано відповідачем всупереч вимогам чинного законодавства України, а строк прострочки по цій виплаті перевищує два місяці.

Зважаючи на викладене, 15 червня 2016 року ОСОБА_3 звернувся до відповідача з заявою про звільнення на підставі частини третьої статті 38 КЗпП України з 30 червня 2016 року, у зв'язку з неодноразовим грубим порушенням відповідачем законодавства України про працю, а саме: невиплата позивачу ОСОБА_3 заробітної плати у встановлені строки та у погодженому в трудовому договорі розмірі, зміна в односторонньому порядку розміру оплати праці, а також невиплата грошових коштів ( відпускних ), передбачених Законом України « Про відпустки », у встановлені строки та встановленому розмірі.

Одночасно ОСОБА_3 просив відповідача надіслати належну позивачу трудову книжку поштою цінним листом з описом вкладення.

Зазначена заява про звільнення надіслана відповідачу під час перебування позивача ОСОБА_3 на лікарняному телеграмою, рекомендованим листом та цінним листом з описом вкладення, оскільки відповідач систематично ухиляється від отримання пошти.

Згідно з повідомленням про вручення телеграми відповідач отримав заяву про звільнення 16 червня 2016 року.

Листом від 30 червня 2016 року № 469 відповідач повідомив позивача ОСОБА_3 , що не вбачає підстав для його звільнення, а тому запропонував позивачу вжити додаткові заходів для його звільнення ( зокрема, надати пояснення в строк до 15 липня 2016 pоку ).

Водночас, зі змісту листа відповідача від 30 червня 2016 року № 469 вбачається, що 30 червня 2016 року, наказ про звільнення ОСОБА_3 відповідачем не був підготовлений, не був підписаний, а відповідач в односторонньому порядку ігнорує вимоги закону - ч. 3 ст. 38 КЗпП України, чим порушив трудові права позивача.

Наказом відповідача Товариства з обмеженою відповідальністю " Продовольча компанія " Зоря Поділля " про звільнення ОСОБА_3, № 132 П, датований 30 червня 2016 року, за ч. 1 ст. 38 КЗпП України, таким чином у зв"язку з тим, що Товариство з обмеженою відповідальністю " Продовольча компанія " Зоря Поділля " не врахувало заяви ОСОБА_3, та звільнило працівника за ч. 1 ст. 38 КЗпП України, позивач просить суд визнати незаконним своє звільнення за наказом товариства з обмеженою відповідальністю « Продовольча компанія « Зоря Поділля » від 30 червня 2016 року № 132 П на підставі п. 1 ст. 38 КЗпП України та визнати недійсним запис в трудовій книжці про звільнення за власним бажанням, п. 1 ст. 38 КЗпП України.

Визнати звільненим ОСОБА_3 з роботи в товаристві з обмеженою відповідальністю « Продовольча компанія « Зоря Поділля » згідно з ч. З ст. 38 КЗпП України у зв'язку з невиконанням з боку відповідача вимог законодавства про працю.

Зобов'язати товариство з обмеженою відповідальністю « Продовольча компанія « Зоря Поділля » внести до трудової книжки запис « звільнений за власним бажанням згідно з ч. 3 ст. 38 КЗпП України ».

Стягнути з товариства з обмеженою відповідальністю « Продовольча компанія « Зоря Поділля » на користь 350 347 гривень 20 копійок заробітної плати, 90 000 гривень 00 копійок вихідної допомоги, 795 000 гривень 00 копійок, середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу ( за період з 01 липня 2016 року по 01 вересня 2018 pоку ), 190 000 грн. моральної шкоди.

В судове засідання позивач ОСОБА_3 та його представник, що діє на підставі довіреності від 20 серпня 2016 року ( а. с. 168, І том справи ) ОСОБА_6 в черговий раз не з"явилися, про дату час та місце розгляду справи повідомлені належним чином.

Суд враховує, що закон створює рівні умови для осіб, що володіють правом звернення до суду, зобов'язавши суд повідомляти цих осіб про час і місце розгляду справи.

Суд прийняв вичерпні заходи для про час та місце розгляду справи, забезпечивши можливість з'явитися до суду і захистити свої права.

За змістом ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права особа сама визначає обсяг своїх прав і обов'язків у цивільному процесі. Тому особа, визначивши свої права, реалізує їх на свій розсуд. Розпорядження своїми правами на розсуд особи є одним з основоположних принципів судочинства.

Враховуючи завдання судочинства, принцип правової визначеності, поширення загального правила, закріпленого в ЦПК України , відкладення судового розгляду у випадку неявки в судове засідання будь - кого з осіб, що беруть участь у справі, за відсутності відомостей про причини неявки в судове засідання не відповідало б конституційним цілям цивільного судочинства, що, у свою чергу, не дозволить розглядати судову процедуру в якості ефективного засобу правового захисту в тому сенсі, який закладений в ст. 6 Конвенції про захист прав людини та основних свобод, ст. ст. 7, 8 і 10 Загальної декларації прав людини і ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права.

За таких обставин, керуючись практикою Європейського суду з прав людини, що розумність тривалості провадження має оцінюватись в світлі обставин справи та з урахуванням таких критеріїв: складність справи, поведінка заявника та компетентних органів, а також важливість предмету розгляду для заявника ( рішення у справі « Писатюк проти України » ), суд вважає за можливе розглянути справу за відсутності сторони позивача, та за наявними у справі доказами.

Також, судом враховано, що згідно з ч.1 ст.16 ЦК України - кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого не майнового або майнового права та інтересу.

Крім того, судом враховано перевагу норм міжнародного права (у випадках їх конкуренції з нормами національного права, в тому числі щодо співвідношення (конкуренції) норм щодо процесу стягнення середнього заробітку до норм, які встановлюють стоки розгляду справи), а саме, що в силу вимог п.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру. Обов»язок швидкого здійснення правосуддя покладається в першу чергу на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням п.1 ст.6 даної Конвенції (параграф 66 69 рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005 р. у справі «Смірнова проти України»). Всі ці обставини слід враховувати при розгляді кожної справи, оскільки перевищення розумних строків розгляду справ становить порушення прав, гарантованих п.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Вказаний розумний строк для справи даної категорії визначено згідно з національним законодавством, згідно з імперативними вимогами якої - суд розглядає цивільні справи вказаної категорії протягом розумного строку.

Клопотання щодо продовження цього строку сторонами не було заявлено, посилання сторін на будь-які обставини, в тому числі, виключні щодо такого продовження також відсутні.

При цьому, судом враховано, що сам представник позивача в письмовому клопотанні про застосування заходів примусового впливу наполягав на дотриманні судом саме вищевказаного строку розгляду даної справи, посилаючись також і на необхідність дотримання положення вищевказаної ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод в контексті необхідності дотримання цього розумного строку.

Отже, в межах наявного правового поля у суду були відсутні правові підстави для подальшого перенесення судового розгляду даної справи, враховуючи також наявність третіх осіб (які були відсутні на даному судовому засіданні, проте були повідомлені належним чином про нього) та положення ст.128 ЦПК України, якими встановлено, що судова повістка про виклик повинна бути вручена з таким розрахунком, щоб особи, які викликаються, мали достатньо часу для явки в суд і підготовки до участі в судовому розгляді справи, але не пізніше ніж за три дні до судового засідання, а судова повістка-повідомлення - завчасно (щодо умов подальшого повідомлення як вищевказаних третіх осіб, так і сторін по справі), а тому суд з урахуванням думки представника відповідача прийняв рішення щодо розгляду справи за відсутності позивача та його представника за наявними доказами наданими ними у судове засідання, не відмовляючись від позовних вимог.

Представник відповідача Товариства з обмеженою відповідальністю " Продовольча компанія " Зоря Поділля ", що діє на підставі довіреності від 17 жовтня 2017 року Брижак Олександр Миколайович ( а. с. 29 ІІІ том справи ) заперечив проти задоволення позовних вимог в повному обсязі та просив суд відмовити в задоволенні позовних вимог.

Третя особа ОСОБА_5 в судове засідання не з"явився, про дату час та місце розгляду справи повідомлений належним чином, проте в своєму письмовому клопотанні просив розглядати справу за його відсутності.

Суд, вислухавши пояснення учасників цивільного провадження, допитавши свідків, дослідивши матеріали справи у їх сукупності, всебічно та повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають істотне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд приходить до висновку, що позовні вимоги підлягають до часткового задоволення із наступних підстав.

Відповідно до ст. 263 Цивільного процесуального Кодексу України , судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.

Під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема, такі питання, чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються, які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин, яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин, чи слід задовольнити позов або в позові відмовити ( ст. 264 Цивільного процесуального Кодексу України).

Прецедентна практика Європейського суду з прав людини виходить з того, що реалізуючи п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо доступності правосуддя та справедливого судового розгляду кожна держава - учасниця цієї Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони і обмеження, змістом яких є не допустити судовий процес у безладний рух.

Відповідно до ч.ч. 2, 4 ст. 263 ЦПК України, законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог та заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно із ч. 1, ч. 2 ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; як розподілити між сторонами судові витрати; чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення; чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову. При ухваленні рішення суд не може виходити за межі позовних вимог.

Як слідує з матеріалів цивільної справи та встановлено в ході судового розгляду справи, 13 листопада 2014 року ОСОБА_3 було прийнято на посаду начальника відділу земельних ресурсів відповідач, Товариства з обмеженою відповідальністю " Продовольча компанія " Зоря Поділля "

Також судом встановлено, що 14 червня 2016 року ОСОБА_3 подав заяву до Товариства з обмеженою відповідальністю " Продовольча компанія " Зоря Поділля " , в якій просив звільнити його з посади начальника відділу земельних ресурсів товариства за власним бажанням у зв"язку з неодноразовим грубим порушенням товариством законодавства України про працю ч. 3 ст. 38 КЗпП України, ( а. с. 18, І том справи ). Відповідачем вказана заява була отримана 21 червня 2016 року ( а. с. 19, І том справи )

Відповідно до частини третьої статті 38 КЗпП України працівник має право у визначений ним строк розірвати трудовий договір за власним бажанням, якщо власник або уповноважений ним орган не виконує законодавство про працю, умови колективного чи трудового договору.

Так, відповідно до ч. 3 ст. 235 КЗпП України у разі визнання формулювання причини звільнення неправильним або таким, що не відповідає чинному законодавству, у випадках, коли це не тягне поновлення працівника на роботі, орган, який розглядає трудовий спір, зобов'язаний змінити формулювання і вказати в рішенні причину звільнення у точній відповідності з формулюванням чинного законодавства та з посиланням на відповідну статтю (пункт) закону.

Відповідно до ч. 1, 3 ст. 38 КЗпП України працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це власника або уповноважений ним орган письмово за два тижні. У разі, коли заява працівника про звільнення з роботи за власним бажанням зумовлена неможливістю продовжувати роботу (переїзд на нове місце проживання; переведення чоловіка або дружини на роботу в іншу місцевість; вступ до навчального закладу; неможливість проживання у даній місцевості, підтверджена медичним висновком; вагітність; догляд за дитиною до досягнення нею чотирнадцятирічного віку або дитиною-інвалідом; догляд за хворим членом сім'ї відповідно до медичного висновку або інвалідом I групи; вихід на пенсію; прийняття на роботу за конкурсом, а також з інших поважних причин), власник або уповноважений ним орган повинен розірвати трудовий договір у строк, про який просить працівник. Працівник має право у визначений ним строк розірвати трудовий договір за власним бажанням, якщо власник або уповноважений ним орган не виконує законодавство про працю, умови колективного чи трудового договору.

Для визначення правової підстави розірвання трудового договору значення має сам лише факт порушення законодавства про працю, що спонукало працівника до розірвання трудового договору з власної ініціативи.

Зазначена правова позиція висловлена у постанові Верховного Суду України від 22 травня 2013 року № 6 - 34цс13.

Таким чином, в порушення вимог ст. 38 КЗпП України позивача звільнено з роботи за власним бажанням п.1 ст. 38 КЗпП України, хоча він просив звільнити за власним бажанням у зв'язку з порушенням трудового законодавства, проте, його було звільнено за п.3 ст. 38 КЗпП України , відповідач самостійно змінив підстави звільнення позивача. Отже, суд вважає незаконним та таким, що дає підстави для задоволення позову в цій частині вимог з урахуванням того, що йому не сплачено усі належні при звільненні з роботи платежі, а саме вихідну допомогу .

Положеннями статті 29 КЗпП України передбачено, що до початку роботи за укладеним трудовим договором власник або уповноважений ним орган зобов'язаний: 1 ) роз'яснити працівникові його права і обов'язки та проінформувати під розписку про умови праці, наявність на робочому місці, де він буде працювати, небезпечних і шкідливих виробничих факторів, які ще не усунуто, та можливі наслідки їх впливу на здоров'я, його права на пільги і компенсації за роботу в таких умовах відповідно до чинного законодавства і колективного договору; 2 ) ознайомити працівника з правилами внутрішнього трудового розпорядку та колективним договором; 3 ) визначити працівникові робоче місце, забезпечити його необхідними для роботи засобами; 4 ) проінструктувати працівника з техніки безпеки, виробничої санітарії, гігієни праці і протипожежної охорони.

Згідно зі статтею 74 КЗпП України громадянам, які перебувають у трудових відносинах з підприємствами, установами, організаціями незалежно від форм власності, виду діяльності та галузевої належності, а також працюють за трудовим договором у фізичної особи, надаються щорічні ( основна та додаткові ) відпустки із збереженням на їх період місця роботи ( посади ) і заробітної плати.

Відповідно положень статті 79 КЗпП України щорічні відпустки за другий та наступні роки роботи можуть бути надані працівникові в будь-який час відповідного робочого року. Черговість надання відпусток визначається графіками, які затверджуються власником або уповноваженим ним органом за погодженням з виборним органом первинної профспілкової організації ( профспілковим представником ), і доводиться до відома всіх працівників. При складанні графіків ураховуються інтереси виробництва, особисті інтереси працівників та можливості їх відпочинку. Конкретний період надання щорічних відпусток у межах, установлених графіком, узгоджується між працівником і власником або уповноваженим ним органом, який зобов'язаний письмово повідомити працівника про дату початку відпустки не пізніш як за два тижні до встановленого графіком терміну.

За умовами колективного договору з метою забезпечення своєчасного нарахування та виплати працівнику заробітної плати за час щорічної відпустки, конкретний період надання щорічних відпусток у межах, встановлених графіком, повинен бути узгоджений між працівником та адміністрацією не пізніше, ніж за два тижні до початку відпустки.

Щодо стягнення середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу у розмірі 350 347 гривень 20 копійок за період з 01. 07. 2015 року по 30.06. 2016 року виходячи із заробітної плати у розмірі 30 000 гривень не підтверджені жодними належними, достатніми та допустимими доказами і не мають фактичного та правового обгрунтування, а тому не підлягають задоволенню, оскільки як встановлено у судовому засіданні згідно штатного розкладу працівників центрального офісу ТОВ ПК "Зоря Поділля" з 01 липня 2015 року п.62, код КП 1221.2 начальнику відділу земельних ресурсів затверджена заробітна плата у розмірі 7 500 гривень.

Водночас , доказів щодо розміру середнього заробітку до суду не надано, всупереч положенням ст.76 ЦПК України, якою передбачено, що кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 83 цього Кодексу; докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі; доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір; доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

А отже, вимога позивача про стягнення середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу у розмірі 795 000 гривень є безпідставними та не грунтуються на нормах законодавства.

Разом з тим, як встановлено в судовому засіданні 16.08. 2016 року позивачу були нараховані середній заробіток за затримку у видачі трудової книжки за час вимушеного прогулу у розмірі 12 134, 34 гривні та компенсація за невикористану відпустку у розмірі 2 689,92 гривень.

Крім того виплата позивачу заробітної плати у встановлені законодавством строки підтверджується належними первинними документами, а також випискою з банківського рахунку ( поточна банківська виписка за контрактом, видана ПАТ "МІБ, Вінниця" 02 липня 2016 року за період з 01.07. 2015 року по 30.06. 2016 року у розмірі 84 079, 82 гривні, а також за березень 2016 року в розмірі 8 857,91 гривень та відпускні за квітень 2016 року в розмірі 3 440,87 гривень, які були виплачені в загальному розмірі 12 298,78 гривень на картковий рахунок позивача, що підтверджується банківською випискою, що міститься в матеріалах справи.( т.3, а.с. 147-149).

Судом також враховано, що вказана вимога щодо стягнення грошових сум фактично не була належним чином конкретизована , щодо дотримання принципу змагальності та врахування такої поведінки сторони позивача в контексті вищенаведених положень п.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод). При цьому, сторона позивача не позбавлена можливості належним чином обгрунтувавши, зазначивши належні докази та зазначивши конкретний предмет позову - в тому числі, із зазначенням стягувача, звернутися до суду з іншим позовом щодо стягнення саме на її користь вказаної середньої заробітної плати, індексації, компенсації, тощо.

При цьому, Прецедентна практика Європейського суду з прав людини виходить з того, що реалізуючі п.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо доступності правосуддя та справедливого судового розгляду кожна держава-учасниця цієї Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони і обмеження, зміст яких - не допустити судовий процес у безладний рух.

З цього приводу прецедентними є рішення Європейського суду з прав людини у справах «Осман проти Сполученого королівства» від 28.10.1998 року та «Круз проти Польщі» від 19 червня 2001 року.

У вказаних Рішеннях зазначено, що право на суд не є абсолютним. Воно може бути піддане обмеженням, дозволеним за змістом, тому що право на доступ до суду за самою своєю природою потребує регулювання з боку держави.

У зв'язку з наведеним, вказані висновки не є порушенням права на справедливий судовий захист в контексті вищенаведених міжнародних норм та не можуть вважатися обмеженням права доступу до суду.

Згідно зі ст. 5 Закону України « Про оплату праці » організація оплати праці здійснюється на підставі трудових договорів.

Згідно з п. 6 постанови Пленуму Верховного Суду України № 13 від 24 грудня 1999 року « Про практику застосування судами законодавства про оплату праці » судам належить мати на увазі, що відповідно до загальних положень статей і і 2 Закону України « Про оплату праці » розмір заробітної плати за працю на підставі трудового договору залежить від професійно - ділових якостей працівника, складності й умов виконуваної ним роботи, результатів останньої та господарської діяльності підприємства і що за своєю структурою заробітна плата складається: з основної - винагороди за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці ( норм часу, виробітку, обслуговування, посадових обов'язків ); із додаткової - винагороди за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці ( доплати, надбавки, гарантійні й компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством, премії, пов'язані з виконанням виробничих завдань і функцій ); а також із заохочувальних та компенсаційних виплат - винагороди за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, компенсаційних та інших грошових і матеріальних виплат, які не передбачені актами чинного законодавства або які провадяться понад установлені цими актами норми.

Вимоги позивача про стягнення вихідної допомоги є похідними від вимог про зміну формулювання причини звільнення, а відтак підлягають задоволенню.

Відповідно до штатного розпису, який затверджений директором у спірний період ( 01 липня 2015 року ), згідно якого посадовий оклад позивача ОСОБА_3 встановлений у розмірі 7 500 гривень 00 копійок.

Таким чином суд приходить до висновку, що розмір вихідної допомоги повинен становити 7 500 гривень 00 копійок х 3 місяці що становить 22 500 гривень 00 копійок.з вирахуванням відповідних податків та інших обов'язкових платежів.

Разом з тим, суд не знайшов підстав для задоволення вимог про стягнення моральної шкоди у розмірі 190 000 гривень.

Так, відповідно до ч. 1 cт. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Згідно ч. 1 ст. 3 КЗпП України законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами.

Законодавство про працю складається з Кодексу законів про працю України та інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до нього (cт. 4 КЗпП України).

Частиною 1 ст. 9 ЦК України встановлено, що положення цього Кодексу застосовуються до врегулювання відносин, які виникають у сферах використання природних ресурсів та охорони довкілля, а також до трудових та сімейних відносин, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавства.

За приписами ст. ст. 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого не майнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання права; визнання правочину недійсним; припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення; примусове виконання обов'язку в натурі; зміна правовідношення; припинення правовідношення; відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; відшкодування моральної (немайнової) шкоди; визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом. Суд може відмовити у захисті цивільного права та інтересу особи в разі порушення нею положень частин другої - п'ятої статті 13 цього Кодексу.

Тобто, під способами захисту суб'єктивних цивільних прав та інтересів розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких суд здійснює поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав чи інтересів та вплив на правопорушника.

Відповідно до ст. 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Процесуальні гарантії, викладені у статті 6 Конвенції, забезпечують кожному право звертатися до суду з позовом щодо своїх цивільних прав та обов'язків. Таким чином, стаття 6 Конвенції втілює « право на суд », в якому право на доступ до суду, тобто право ініціювати в судах провадження з цивільних питань становить один з його аспектів ( рішення від 21 лютого 1975 року у справі « Голдер проти Сполученого Королівства » ( Colder v. the United Kingdom ), п. п. 28 - 36. Series A № 18 ). Право на доступ до суду включає в себе не лише право ініціювати провадження, а й право отримати вирішення « спору судом ».

Згідно ст. ст. 10 - 13 ЦПК України - суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно доКонституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановленіКонституцією та законами України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Суд застосовує норми права інших держав у разі, коли це передбачено законом України чи міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України. Суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов'язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій. Суд, зберігаючи об'єктивність і неупередженість: 1 ) керує ходом судового процесу; 2 ) сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами; 3 ) роз'яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов'язки, наслідки вчинення або не вчинення процесуальних дій; 4 ) сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом; 5 ) запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов'язків.

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах - не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

У відповідності до ст. ст. 76 - 83 ЦПК України - доказами є будь - які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин ( фактів ), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами : 1 ) письмовими, речовими і електронними доказами; 2 ) висновками експертів; 3 ) показаннями свідків.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.

Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.

Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. У разі посилання учасника справи на не вчинення іншим учасником справи певних дій або відсутність певної події суд може зобов'язати такого іншого учасника справи надати відповідні докази вчинення цих дій або наявності певної події. У разі ненадання таких доказів суд може визнати обставину не вчинення відповідних дій або відсутності події встановленою.

Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи ( Проніна проти України, № 63566 / 00, § 23, Європейського суду з прав людини , від 18 липня 2006 року ). Оскаржені судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судового рішення.

У відповідності до ч. 1 та 6 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Аналіз практики Європейського суду з прав людини щодо застосування статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (наприклад, рішення від 21 січня 1999 року в справі « Гарсія Руїз проти Іспанії », від 22 лютого 2007 року в справі « Красуля проти Росії », від 05 травня 2011 року в справі « Ільяді проти Росії », від 28 жовтня 2010 року в справі « Трофимчук проти України », від 09 грудня 1994 року в справі « Хіро Балані проти Іспанії », від 01 липня 2003 року в справі « Суомінен проти Фінляндії », від 07 червня 2008 року в справі « Мелтекс ЛТД ( MELTEX LTD ) та Месроп Мовсесян ( MESROP MOVSESYAN ) проти Вірменії » ) свідчить, що право на мотивоване ( обґрунтоване ) судове рішення є частиною загального права людини на справедливий і публічний розгляд справи та поширюється як на цивільний, так і на кримінальний процес.

Вимога пункту 1 статті 6 Конвенції щодо обґрунтовування судових рішень не може розумітись як обов'язок суду детально відповідати на кожен довід заявника. Стаття 6 Конвенції також не встановлює правил щодо допустимості доказів або їх оцінки, що є предметом регулювання в першу чергу національного законодавства та оцінки національними судами. Проте Європейський суд з прав людини оцінює ступінь умотивованості рішення національного суду, як правило, з точки зору наявності в ньому достатніх аргументів стосовно прийняття чи відмови в прийнятті саме тих доказів і доводів, які є важливими, тобто такими, що були сформульовані заявником ясно й чітко та могли справді вплинути на результат розгляду справи.

На підставі ст. 141 ЦПК України та Закону України "Про судовий збір", якщо сторону на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, суд вважає за необхідне стягнути їх з відповідача Товариства з обмеженою відповідальністю " Продовольча компанія " Зоря Поділля " .

На підставі вищевикладеного та керуючись ст. ст. 3, 4, 5, 10, 11, 12, 13, 43, 76, 81, 83, 89, 211, 263 , 264, 265, 266, 273 ЦПК України, ст. ст. 24, 44, 47, 110, 116, 117, 221,232, 237-1 КЗпП України, суд

В И Р І Ш И В:

Позовні вимоги ОСОБА_3 до Товариства з обмеженою відповідальністю " Продовольча компанія " Зоря Поділля " третя особа : ОСОБА_5 про визнання наказу про звільнення недійсним, змінити підстави звільнення, зобов"язати внести зміни до трудової книжки, стягнення заробітної плати , вихідної допомоги, середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу та моральної шкоди - задовольнити частково.

Визнати незаконним звільнення ОСОБА_3 РНОКПП НОМЕР_1 за наказом Товариства з обмеженою відповідальністю « Продовольча компанія « Зоря Поділля » від 30 червня 2016 року № 132 П на підставі п. 1 ст. 38 КЗпП України та визнати недійсним запис в трудовій книжці про звільнення ОСОБА_3 за власним бажанням, п. 1 ст. 38 КЗпП України.

Визнати ОСОБА_3 РНОКПП НОМЕР_1 звільненим з роботи в Товаристві з обмеженою відповідальністю « Продовольча компанія « Зоря Поділля » згідно з ч. 3 ст. 38 КЗпП України у зв'язку з невиконанням з боку відповідача вимог законодавства про працю.

Зобов'язати Товариство з обмеженою відповідальністю « Продовольча компанія « Зоря Поділля » внести до трудової книжки ОСОБА_3 РНОКПП НОМЕР_1 запис « звільнений за власним бажанням згідно з ч. 3 ст. 38 КЗпП України ».

Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю « Продовольча компанія « Зоря Поділля » на користь ОСОБА_3 РНОКПП НОМЕР_1 22 500 ( двадцять дві тисячі п"ятсот ) гривень 00 копійок - вихідної допомоги.

В решті заявлених позовних вимог - відмовити.

Стягнути з Товариство з обмеженою відповідальністю « Продовольча компанія « Зоря Поділля »на користь держави судовий збір у розмірі 7 048 ( сім тисяч сорок вісім ) гривень 00 копійок.

Рішення може бути оскаржене безпосередньо до Апеляційного суду м. Києва протягом тридцяти днів з дня його проголошення . Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом тридцяти днів з дня отримання копії цього рішення. Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.

Повний текст рішення виготовлено 21 вересня 2018 року.

СУДДЯ Л.К. ЛЕОНТЮК