Постанова № 76640526, 20.09.2018, Апеляційний суд Миколаївської області

Справа №487/2506/17 20.09.2018

Провадження №22-ц/784/1262/18

Категорія 48

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20 вересня 2018 року м. Миколаїв

Справа № 487/2506/17

Апеляційний суд Миколаївської області у складі колегії суддів:

головуючого судді - Шаманської Н.О.,

суддів: Данилової О.О., Коломієць В.В.,

із секретарем - Горенко Ю.В.,

переглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу

за позовом

ОСОБА_1

до

ОСОБА_2

про

визнання права особистої приватної власності на нерухоме майно, здійснення розподілу боргу

та зустрічним позовом

ОСОБА_2

до

ОСОБА_1

про поділ майна, набутого у шлюбі та визнання права власності

за апеляційною скаргою

ОСОБА_2

на рішення Заводського районного суду м. Миколаєва, ухвалене під головуванням судді Щербини С.В. 25 травня 2018 року в приміщенні цього ж суду, повний текст рішення складено 4 червня 2018 року,

у с т а н о в и л а:

У травні 2017 року ОСОБА_1 звернулась з позовом до ОСОБА_2 про визнання права особистої приватної власності на нерухоме майно, здійснення розподілу боргу.

В обґрунтування позову зазначала, що з 17 червня 2011 року вона перебувала у зареєстрованому шлюбі зі ОСОБА_2 З січня 2017 року вони фактично припинили шлюбні відносини. Рішенням Заводського районного суду м. Миколаєва від 28 лютого 2017 року шлюб між ними розірвано.

Позивачка зазначала, що 16 листопада 2012 року вона та її мати ОСОБА_3 на підставі договору купівлі-продажу придбали у спільну часткову власність по ? частки кожна житловий будинок АДРЕСА_2 та земельну ділянку площею 1500 кв.м. кадастровий номер НОМЕР_4, розташовану за цією ж адресою. Вказане нерухоме майно було придбано за їх особисті кошти. ОСОБА_2 будь-яких коштів на придбання спірного нерухомого майна не надавав, так як не працював та особистих коштів не мав.

Посилаючись на викладені обставини ОСОБА_1, просила визнати за нею право особистої приватної власності на ? частку житлового будинку АДРЕСА_2 та на ? частку земельної ділянки, розташованої за тією ж адресою. Крім того, позивач просила здійснити розподіл боргу, який виник між нею та ОСОБА_2 перед ПАТ «Дельта Банк» у сумі 34 000 грн. та ТОВ «Миколаївгаз» у розмірі 4 389 грн. 14 коп.

У червні 2017 року ОСОБА_2 звернувся до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1 про поділ майна, набутого в шлюбі.

Обґрунтовуючи свої позовні вимоги зазначав, що в період шлюбу з ОСОБА_1 за спільні кошти вони придбали та оформили право власності на ОСОБА_4 та її матір ОСОБА_3 житловий будинок АДРЕСА_2 та земельну ділянку площею 1500 кв.м. за адресою: АДРЕСА_3

Крім того, на вказаній земельній ділянці, знаходився ще один будинок, в якому була збудована лише коробка та вони своїми силами робили в ньому ремонт. На добудову зазначеного будинку він витрачав свої власні кошти від продажу належної йому земельної ділянки у м. Архангельськ РФ, його мати неодноразово протягом 2013-2016 років висилала йому гроші, що склало 30000 грн. За вказані гроші він покрив кришу будинку металочерепицею, залив підлогу, облаштував водопостачання та каналізацію, здійснив електротехнічні роботи, штукатурку стін, монтаж системи опалення.

У вересні 2016 року також за спільні кошти сім'ї вони придбали автомобіль НОМЕР_1, який також було оформлено на ОСОБА_1

Посилаючись на викладене, ОСОБА_2 просив визнати за ним право власності на ? частку житлового будинку АДРЕСА_2 (літ -А-1) та ? частку земельної ділянки площею 1500 кв.м., розташованої за адресою: АДРЕСА_4 а також визнати за ним право забудовника на ? частку житлового будинку (літ. К) та визнати за ним право особистої приватної власності на автомобіль НОМЕР_2.

Рішенням Заводського районного суду м. Миколаєва від 25 травня 2018 року позов ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано за нею право особистої приватної власності на ? частку житлового будинку АДРЕСА_2 та на ? земельної ділянки площею 1500 кв.м. кадастровий номер НОМЕР_4, розташовану за адресою: АДРЕСА_3 У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 відмовлено.

В апеляційній скарзі ОСОБА_2, посилаючись на те, що судом першої інстанції невірно встановлені обставини справи, зокрема. судом не враховано, що на спірній земельній ділянці розташовано два житлових будинки, один з яких було придбано та добудовано за спільні кошти, про що суду надані відповідні докази, яким не надана належна правова оцінка, просив рішення суду першої інстанції скасувати, та ухвалити нове, яким відмовити у задоволенні первісного позову та задовольнити його зустрічний позов.

У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_1, посилаючись на обґрунтованість висновків суду першої інстанції просила залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення сторін та їх представників, перевіривши законність та обґрунтованість судового рішення в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Частково задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1 та відмовляючи у задоволені зустрічного позову ОСОБА_2 суд першої інстанції виходив з того, що позивачем доведено, що нерухоме майно придбано сторонами в період шлюбу, але за особисті кошти позивача, а тому є її особистою власністю.

Відповідно до ст. 263, 264 ЦПК України рішення суду повинно грунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема, такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин;4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати; 7) чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення; 8) чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову.

Згідно п.3 ч. 4 ст. 365 ЦПК України в у мотивувальній частині рішення зазначається мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику.

Зазначеним вимогам закону рішення суду першої інстанції у повній мірі не відповідає.

Так, з матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі з 17 червня 2011 року, від якого мають двох малолітніх дітей.

Рішенням Заводського районного суду м. Миколаєва від 28 лютого 2017 року шлюб між сторонами було розірвано, однак вони не можуть досягти згоди щодо поділу рухомого та нерухомого майна.

Так, за час спільного проживання однією сім'єю, а саме 16 листопада 2012 року, за договорами купівлі-продажу було придбано наступне нерухоме майно:

- ? частина житлового будинку літ. А по АДРЕСА_5

-? частина земельної ділянки площею 1500 кв.м., розташована за

цією ж адресою,

Право власності на зазначені об'єкти було оформлено на позивача ОСОБА_4

Крім того, за час шлюбу сторонами добудовано житловий будинок літ

«К-2» по вул. АДРЕСА_6

Також за час шлюбу сторонами було придбано автомобіль НОМЕР_2. Проте, на час розгляду справи у суді зазначений автомобіль було продано.

Зі змісту нормативних положень глав 7 та 8 СК України власність у сім'ї існує у двох правових режимах: спільна сумісна власність подружжя та особиста приватна власність кожного з подружжя.

Статтею 60 Сімейного кодексу України (далі - СК України) визначено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 57 СК України майном, що є особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто.

Норми СК України у статтях 57, 60 встановлюють загальні принципи нормативно-правового регулювання відносин подружжя з приводу належного їм майна, згідно з якими: 1) майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить їм на праві спільної власності; 2) майно, набуте кожним із подружжя до шлюбу, є особистою приватною власністю кожного з них.

З метою збереження балансу інтересів подружжя, дотримуючись принципів добросовісності, розумності і справедливості СК України містить винятки із загального правила.

Зокрема, відповідно до пункту 3 частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею/ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй/йому особисто.

Підстави набуття права спільної сумісної власності подружжя (тобто перелік юридичних фактів, які є підставами виникнення права спільної власності на майно подружжя) визначені у статті 60 СК України.

За змістом цієї норми належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна. Застосовуючи цю норму права (статтю 60 СК України) та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.

Тобто критеріями, які дозволяють надати майну статус спільної сумісної власності, є:

1) час набуття такого майна;

2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття);

3) мета придбання майна, яка дозволяє надати йому правовий статус спільної власності подружжя.

Норма статті 60 СК України вважається застосованою правильно, якщо набуття майна відповідає цим критеріям.

Такий висновок узгоджується на правових позиціях, висловлених Верховним Судом України у постановах від 01 липня 2015 р. (у справі № 6-612цс15) та від 25 листопада 2015 р. (у справі № 6-2333цс15).

За такого, при вирішенні даного спору слід встановити час набуття спірного майна; кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття); мета придбання майна, яка дозволяє надати йому правовий статус спільної власності подружжя.

Вирішуючи спір, суд першої інстанції виходив з того, що ? частина житлового будинку АДРЕСА_7 та ? частка земельної ділянки площею 1500 кв.м. за цією ж адресою є особистою власністю ОСОБА_1, оскільки придбана за її особисті кошти. При цьому суд не звернув належної уваги на те, що на спірній земельній ділянці знаходяться два будинки, на один з яких відповідач просив визнати права забудовника.

З матеріалів справи вбачається, що джерелом придбання старого житлового будинку та земельної ділянки були кошти у розмірі 157 935 грн., які подаровані позивачці ОСОБА_1 громадянами Сполучених Штатів Америки ОСОБА_6, ОСОБА_7 та ОСОБА_8 від продажу належної їм на праві власності квартири АДРЕСА_1, на підставі договору купівлі-продажу від 30 жовтня 2012 року, від імені яких продаж здійснювала ОСОБА_4

Крім того, згідно наданого розрахунку грошових переказів через «Western Union» ОСОБА_6 на ім'я ОСОБА_4 переказна грошові кошти за 2011 рік - 750 доларів США та з 8 січня по 14 жовтня 2012 року, до придбання спірного нерухомого майна, у розмірі 1150 доларів США.

В судовому засіданні у суді апеляційної інстанції відповідач ОСОБА_2 не заперечував того факту, що дійсно на придбання старого будинку та земельної ділянки пішли особисті кошти ОСОБА_1, отриманні від продажу вищезазначеної квартири.

Отже, враховуючи зазначені обставини та положення ч. 3 ст. 57 СК України, слід дійти висновку, що дійсно ? частина житлового будинку

(літ. А-1) з господарськими та побутовими спорудами та ? частина земельної ділянки придбана сторонами у період шлюбу, але за особисті кошти позивача, а тому житловий будинок літ А-1 слід вважати особистою власністю подружжя.

Проте, суд першої інстанції вирішуючи вимоги про визнання за позивачем право особистої власності на житловий будинок не конкретизував, який саме житловий будинок є особистою власністю позивача.

Разом з тим, у судовому засіданні відповідач ОСОБА_2 наполягав на тому, що на зазначеній земельній ділянці крім старого будинку літ. А-1 було придбано й недобудований будинок літ. К-2, на добудову якого він витрачав свої власні кошти та кошти які надсилала йому мати протягом 2013-2016 років. За вказані гроші він покрив кришу будинку металочерепицею, залив підлогу, облаштував водопостачання та каналізацію, здійснив електротехнічні роботи, штукатурку стін, монтаж системи опалення.

З матеріалів інвентарної справи МБТІ вбачається, що дійсно на земельній ділянці по АДРЕСА_8 розташовано два житлових будинки літ. А-1 та літ. К-2. При цьому житловий будинок літ. К-2, житловою площею 97,8 кв.м, загальною площею 167,4 кв.м є самочинно побудованим.

За змістом частини першої статті 376 ЦК України самочинним вважається будівництво жилого будинку, будівлі, споруди, іншого нерухомого майна, якщо вони збудовані на земельній ділянці, що не була відведена особі, яка здійснює будівництво, або відведена не для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи, чи належно затвердженого проекту, або з істотним порушенням будівельних норм і правил.

Таким чином, виходячи зі змісту цієї норми самочинним є будівництво об'єкта нерухомого майна за наявності будь-якої із зазначених в ній умов.

Отже, відсутність дозволу на будівництво, проекту або порушення умов, передбачених у цих документах, спричиняє визнання такого будівництва самочинним відповідно до частини першої статті 376 ЦК України.

Головним наслідком самочинного будівництва є те, що в особи, яка його здійснила, не виникає права власності на нього як на об'єкт нерухомості (частина друга статті 376 ЦК України).

Ураховуючи те, що за змістом статей 316, 317 ЦК України право власності - це право особи володіти, користуватися та розпоряджатися своїм майном на свій розсуд, але в межах, передбачених законом, здійснення особою самочинного будівництва відповідно до частини другої статті 376 цього Кодексу не породжує в неї права власності на таке майно, відтак виключає це майно із цивільного обороту.

Отже, самочинно збудоване нерухоме майно не є об'єктом права власності, а тому не може бути предметом поділу (виділу) згідно з нормами статей 364, 367 ЦК України.

За таких обставин, колегія суддів вважає, що житловий будинок літ. К-2, який є самочинно побудований, не може бути як предметом поділу між подружжям, так на нього не можливо визнати права забудовника, оскільки такий будинок побудований без відповідного дозволу та проекту.

Проте вирішуючи спір, суд першої інстанції зазначені вимоги не розглянув та не дав їм належної правової оцінки.

Таким чином, позовні вимоги ОСОБА_2 щодо поділу нерухомого майна не підлягають задоволенню.

Що стосується визнання за відповідачем права особистою приватної власності на автомобіль НОМЕР_1, то колегія суддів вважає, що такі вимоги не підлягають задоволенню, оскільки зазначений автомобіль відсутній у позивача на час розгляду справи. Як пояснила позивач у засіданні судової колегії, автомобіль було продано під час шлюбу за згодою відповідача.

Оскільки до складу майна, що підлягає поділу включається загальне майно подружжя, наявне у нього на час розгляду справи, а автомобіль НОМЕР_1 продано сторонами у період шлюбу, то вимоги позивача про визнання за ним права особистої власності на автомобіль задоволенні бути не можуть. Інших вимог відповідачем не заявлено, а тому доводи відповідача в цій частині, які викладені в апеляційній скарзі, не можуть бути прийняті до уваги.

Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції щодо вирішення вимог ОСОБА_1 про здійснення розподілу боргу між нею та відповідачем ОСОБА_2 в розмірі 34 000 грн., який виник від отримання кредиту в ПАТ «Дельта Банк» , а також розподіл боргу у розмірі 4389 грн. 14 коп., який виник перед ТОВ «Миколаївгаз», оскільки позивачем не доведено наявність таких боргових зобов'язань, які б були укладені в інтересах сім'ї.

Крім того, рішення суду першої інстанції в цій частині сторонами не оскаржувалось.

Разом з тим, враховуючи, що оскаржуване рішення суду за своїм змістом не відповідає вимогам ст.ст. 263-265 ЦПК України, відповідно до приписів ст. 376 ЦПК України воно не може бути залишено без змін та підлягає скасуванню з постановленням нового рішення про часткове задоволення позову ОСОБА_1 та відмови у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2

Керуючись ст. ст. 367, 368, 376, 382, 384 ЦПК України, колегія суддів

п о с т а н о в и л а:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 25 травня 2018 року скасувати та ухвалити нове рішення.

Позов ОСОБА_1 задовольнити частково.

Визнати за ОСОБА_1 (ІНФОРМАЦІЯ_1, ідентифікаційний номер НОМЕР_3, зареєстрованою за адресою: АДРЕСА_9) право особистої приватної власності на ? частину земельної ділянки площею 1500 кв.м. кадастровий номер НОМЕР_4 та на ? частину житлового будинку літ. А з господарськими будівлями та спорудами, шо розташована у м. АДРЕСА_10

В задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя та визнання права власності відмовити.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Головуючий: Н.О. Шаманська

Судді: О.О. Данилова

В.В. Коломієць

Повний текст постанови складено 24 вересня 2018 року