Рішення № 76629255, 20.09.2018, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м. Київ

20 вересня 2018 року № 826/23844/15

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючого судді Амельохіна В.В. суддів: Качура І.А., Келеберди В.І., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Міністерства юстиції України, Департаменту державної реєстрації та нотаріату Міністерства юстиції України, за участю третьої особи Міністерства внутрішніх справ України в особі Головного управління Національної гвардії України про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії,

ВСТАНОВИВ:

До Окружного адміністративного суду міста Києва звернулась ОСОБА_1 (далі - позивач та/або ОСОБА_1.) з позовом до Міністерства юстиції України (далі - відповідач - 1), Департаменту державної реєстрації та нотаріату Міністерства юстиції України (далі - відповідач - 2), за участю третьої особи Міністерства внутрішніх справ України в особі Головного управління Національної гвардії України (далі - третя особа) та просить суд:

- визнати незаконним та скасувати рішення державного реєстратора Державної реєстраційної служби України Дурицької М.Є. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень №6483865 від 07.10.2013 року.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 20.11.2015 року відкрито провадження а адміністративній справі №826/23844/15.

Надалі, на підставі розпорядження керівника апарату суду про повторний автоматичний розподіл судових справ від 10.10.2017 №5342 та відповідно до пункту 2.3.49 Положення про автоматизовану систему документообігу суду справу повторно автоматично розподілено на суддю Окружного адміністративного суду міста Києва Амельохіна В.В.

Ухвалою від 14.11.2017 адміністративну справу №826/23844 прийнято до провадження судді Амельохіна В.В.

Зі змісту позовної заяви слідує, що позовні вимоги позивача обґрунтовані тим, що державний реєстратор при прийняття спірного рішення допустив порушення пункту 5 статті 15, пункту 1 частини 1 статті 18, статей 19, 24 Закону України «Про державну реєстрацію прав на нерухоме майно та їх обтяжень».

При цьому, ОСОБА_1 у позовній заяві вказувала, що внаслідок прийняття оскаржуваного рішення її незаконно позбавлено права, як інвестора, зареєструвати майнові права на відпорний об'єкт нерухомості.

Представник відповідача проти позову заперечив, вказавши, серед іншого, що державний реєстратор при прийнятті спірного рішення діяв в порядок, спосіб та в межах наданих йому повноважень.

Разом з цим, представник третьої особи також проти позову заперечив зазначивши, що у позивача відсутні права на об'єкт нерухомості, рішення щодо якого прийнято державним реєстратором Державної реєстраційної служби України Дурицькою М.Є.

Окрім цього, представник третьою особи у письмових запереченнях вказав, що державний реєстратор Державної реєстраційної служби України Дурицька М.Є. при прийнятті оскаржуваного рішення діяв в порядок, спосіб та в межах наданих йому повноважень.

В судовому засіданні 15.05.2018 року представник позивача та позивач позовні вимоги підтримали та просили задовольнити адміністративний позов.

Натомість, представник третьої особи проти позову заперечував та просив відмовити у його задоволенні.

В той же час, представник відповідача в судове засідання 15.05.2018 року не прибув, про дату, час та місце розгляду справи повідомлений належним чином.

Зважаючи на наведені обставини судом ухвалено про здійснення подальшого розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження без проведення судового засідання.

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.

Так, як слідує з матеріалів справи, відповідно до копії договору № 15 про інвестування житлового будівництва (том 1 а.с. 24-25), 09 вересня 2004 року між ОСОБА_1 та Приватною фірмою «Віктор», яка в подальшому змінила назву на ПП «Приватна фірма «Віктор-13» укладено договір про інвестування житлового будівництва.

Зі змісту вказаного договору судом вбачається, що інвестор зобов'язався прийняти участь в інвестуванні будівництва багатоквартирного житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1, сплативши фірмі вартість площі житла 61,8 кв.м. в розмірі 65 879, 00 грн., після чого протягом 3 днів прийняти квартиру у володіння (шляхом підписання акту приймання передачі), та після прийняття об'єкта в експлуатацію оформити на зазначену квартири право власності, а фірма, в свою чергу, зобов'язується організувати будівництво житлового будинку, ввести його в експлуатацію та передати інвестору у власність квартиру № 23, розташовану на 9 поверсі (п. 1.1, 1.2, 2.2.1-2.2.3).

20 вересня 2004 року за актом приймання-передачі квартира АДРЕСА_1 була передана позивачу .

25 травня 2012 року за актом приймання-передачі квартира АДРЕСА_1 була ще раз передана ОСОБА_1

Крім того, позивачем отримано технічний паспорт.

У свої позовній заяві ОСОБА_1 вказує, що за наслідком введення об'єкта будівництва в експлуатацію звернулася до органів державної реєстрації з метою проведення державної реєстрації прав на квартиру, що розташована в АДРЕСА_1.

Рішенням №20650509 від 10 квітня 2015 року позивачу відмовлено у державній реєстрації прав та їх обтяжень на квартиру, що розташована в АДРЕСА_1, оскільки в електронному Реєстрі прав власності на нерухоме майно право власності на квартиру АДРЕСА_1 зареєстровано за іншою особою.

Сторонами не заперечувалося, що 07 жовтня 2013 року державним реєстратором Державної реєстраційної служби України Дурицькою М.Є. прийнято рішення №6483865 про державну реєстрацію прав та їх обтяжень за яким вирішено провести державну реєстрацію права власності, форма власності: державна, на квартиру, що розташована в АДРЕСА_1, за суб'єктом: Держава Україна в особі Міністерства внутрішніх справ України в оперативному управлінні Головного управління внутрішніх військ МВС України з відкриттям у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та реєстраційної справи на об'єкт нерухомого майна (далі - оскаржуване та/або спірне рішення).

Проте, позивач не погоджується зі спірним рішенням, вважає протиправним та таким, що підлягає скасуванню, оскільки останнє прийнято в порушення Закону України «Про державну реєстрацію прав на нерухоме майно та їх обтяжень» та безпосередньо порушує права ОСОБА_1, як інвестора, що і слугувало підставою для звернення до суду з даним адміністративним позовом.

Вирішуючи спір по суті суд керується положеннями чинного законодавства, що діяло на час виникнення спірних правовідносин та звертає увагу на наступне.

Правові, економічні, організаційні засади проведення державної реєстрації речових та інших прав, які підлягають реєстрації за цим Законом, та їх обтяжень і спрямований на забезпечення визнання та захисту державою цих прав, створення умов для функціонування ринку нерухомого майна визначає Закону України «Про державну реєстрацію прав на нерухоме майно та їх обтяжень» від 01 липня 2004 року №1952-ЙV (далі - Закон №1952-ЙV).

Статтею 1 вказаного закону визначено, зокрема, що державна реєстрація речових прав на нерухоме майно (далі - державна реєстрація прав) - офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення прав на нерухоме майно, обтяження таких прав шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, а державний реєстр речових прав на нерухоме майно (далі - Державний реєстр прав) - єдина державна інформаційна система, що містить відомості про права на нерухоме майно, їх обтяження, а також про об'єкти та суб'єктів цих прав.

У відповідності до частини 1 статті 3 Закону №1952-ЙV державна реєстрація прав є обов'язковою. Інформація про права на нерухоме майно та їх обтяження підлягає внесенню до Державного реєстру прав.

Права на нерухоме майно та їх обтяження, які підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, виникають з моменту такої реєстрації (частина 3 статті 3 Закону №1952-ЙV).

Згідно пункту 1 частини 1 статті 4 Закону №1952-ЙV обов'язковій державній реєстрації підлягають речові права та обтяження на нерухоме майно, розміщене на території України, що належить фізичним та юридичним особам, державі в особі органів, уповноважених управляти державним майном, іноземцям та особам без громадянства, іноземним юридичним особам, міжнародним організаціям, іноземним державам, а також територіальним громадам в особі органів місцевого самоврядування, а саме право власності на нерухоме майно.

Частиною 1 статті 6 Закону №1952-ЙV визначено, що систему органів державної реєстрації прав становлять, серед іншого, органи державної реєстрації прав, утворені Міністерством юстиції України в установленому законодавством порядку (далі - органи державної реєстрації прав), які, зокрема, в розрізі приписів пункту 1 частини 1 статті 8 Закону №1952-ЙV ) проводить державну реєстрацію прав та їх обтяжень або відмовляє у їх реєстрації.

Відповідно до частини 2 статті 9 Закону №1952-ЙV державний реєстратор:

1) встановлює відповідність заявлених прав і поданих документів вимогам законодавства, а також відсутність суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими правами на нерухоме майно та їх обтяженнями, зокрема: відповідність обов'язкового дотримання письмової форми правочину та його нотаріального посвідчення (у випадках, встановлених законом); відповідність повноважень особи, яка подає документи на державну реєстрацію прав та їх обтяжень; відповідність відомостей про нерухоме майно, наявних у Державному реєстрі прав та поданих документах; наявність обтяжень прав на нерухоме майно, зареєстрованих відповідно до вимог цього Закону; наявність факту виконання умов правочину, з якими закон та/або договір (угода) пов'язує можливість проведення державної реєстрації виникнення, переходу, припинення прав на нерухоме майно або обтяження таких прав;

2) приймає рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, про відмову в державній реєстрації, про її зупинення, внесення змін до Державного реєстру прав;

3) відкриває і закриває розділи Державного реєстру прав, вносить до них відповідні записи;

4) веде реєстраційні справи щодо об'єктів нерухомого майна;

5) присвоює реєстраційний номер об'єкту нерухомого майна під час проведення державної реєстрації;

6) видає свідоцтво про право власності на нерухоме майно у випадках, встановлених статтею 18 цього Закону;

7) надає інформацію з Державного реєстру прав або відмовляє у її наданні у випадках, передбачених цим Законом;

8) у разі потреби вимагає подання передбачених законодавством додаткових документів, необхідних для державної реєстрації прав та їх обтяжень;

8-1) під час проведення державної реєстрації прав, які виникли та зареєстровані в установленому порядку до 1 січня 2013 року, запитує від органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій, які відповідно до чинного на момент реєстрації законодавства проводили таку реєстрацію, інформацію (довідки, копії документів тощо), необхідну для реєстрації прав та їх обтяжень, якщо такі документи не були подані заявником або якщо документи, подані заявником, не містять передбачених цим Законом відомостей про правонабувача або про нерухоме майно. Органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, підприємства, установи та організації, до яких надійшов запит, зобов'язані безоплатно в установленому законодавством порядку протягом трьох робочих днів надати державному реєстратору відповідну інформацію, зокрема щодо зареєстрованих речових прав на нерухоме майно, у тому числі земельні ділянки;

9) здійснює інші повноваження, передбачені цим Законом та іншими законами України.

Пунктом 5 частини 1 статті 19 Закону №1952-ЙV визначено, що державна реєстрація прав проводиться на підставі, зокрема, рішень судів, що набрали законної сили.

Аналізуючи наведене суд приходить до висновку, що державна реєстрація прав є обов'язковою, серед іншого, щодо нерухомого майна, а права на нерухоме майно та їх обтяження, які підлягають державній реєстрації відповідно до Закону №1952-ЙV, виникають з моменту такої реєстрації.

Водночас, державна реєстрація проводиться на підставі рішень суду, що набрали законної сили.

Судом встановлено, що рішенням Господарського суду м. Києва від 22 квітня 2005 року у справі №34/324-18/141, яке залишено без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 02 серпня 2005 року позов Заступника Генерального прокурора України в інтересах держави в особі Головного управління внутрішніх військ МВС України задоволено повністю.

Вирішено визнати за Головним управлінням внутрішніх військ МВС України право власності на квартири №№ 14, 16, 20, 23, 25, 26, 27 у будинку АДРЕСА_1.

Тобто, з вказаного слідує, що право власності на об'єкт нерухомості, зокрема, на квартиру АДРЕСА_1 визнано за Головним управлінням внутрішніх військ МВС України.

За таких обставини, суд, в контексті приписів пункту 2 частини 2 статті 9, пункту 5 частини 1 статті 19 Закону №1952-ЙV приходить до висновку про наявність підстав у державного реєстратора для реєстрації права власності на об'єкт нерухомості, а саме: квартиру АДРЕСА_1 за Головним управлінням внутрішніх військ МВС України.

В той же час, суд акцентує увагу на тому, що при розгляді даної справи не можуть бути оцінені надані позивачем документи, як підстави для задоволення адміністративного позову, серед іншого, договір № 15 про інвестування житлового будівництва від 09 вересня 2004 року, акти прийому передачі №23 від 20 вересня 2004 року та №23 від 25 травня 2012 року, технічний паспорт та інші документи, що підтверджують сплату нею відповідних комунальних послу, оскільки питання щодо права власності на відповідний об'єкт нерухомості вирішений в судовому порядку та не може підлягати повторній оцінці та й відповідно розглядатися в порядку адміністративного судочинства.

Окрім цього, суд не бере до уваги посилання ОСОБА_1 щодо недійсності угод між Головним управлінням внутрішніх військ України та ДП «Газапостачальна компанія», з огляду не те, що питання відносно недійсності договорів не відноситься до юрисдикції адміністративного суду, а перевірка відповідності їх чинному законодавству виходить поза межі повноважень адміністративного суду.

Разом з цим, оцінюючи, доводи ОСОБА_1 в частині порушення Закону №1952-ЙV під час прийняття оскаржуваного рішення, зокрема вчинення реєстраційних дій під час існування обтяжень на майно суд зверне увагу на наступне.

Підпунктами 1 та 2 частини 1 статті 15 Закону №1952-ЙV визначено, що державна реєстрація прав та їх обтяжень проводиться в такому порядку: прийняття і перевірка документів, що подаються для державної реєстрації прав та їх обтяжень, реєстрація заяви; встановлення факту відсутності підстав для відмови в державній реєстрації прав та їх обтяжень, зупинення розгляду заяви про державну реєстрацію прав та/або їх обтяжень.

Згідно пункту 5 частини 1 статті 24 Закону №1952-ЙV у державній реєстрації прав та їх обтяжень може бути відмовлено у разі, якщо заяву про державну реєстрацію прав, пов'язаних з відчуженням нерухомого майна, подано після державної реєстрації обтяжень, встановлених щодо цього майна, крім випадків, встановлених частиною дев'ятою статті 15 цього Закону.

Відповідно до статті 1 Закону №1952-ЙV обтяження - заборона розпоряджатися та/або користуватися нерухомим майном, яка встановлена або законом, або актами уповноважених на це органів державної влади, їх посадових осіб або яка виникає на підставі договорів.

Судом встановлено, що ухвалою Господарського суду міста Києва від 06 липня 2004 року заборонено Дочірньому підприємству «Газопостачальна компанія» та іншим особам вчиняти будь-які дії, спрямовані на відчуження нерухомого майна, яким є квартири АДРЕСА_1.

Постановою державного виконавця Андрушко Д.М. відділу державної виконавчої служби Амур-Нижньодніпровського районного управління юстиції м. Дніпропетровська від 12 жовтня 2004 року відкрито виконавче провадження за заявою Головного управління внутрішніх військ МВС України про виконання ухвали №34/324 виданої 06 липня 2004 року Господарським судом міста Києва.

В подальшому, ухвалою Господарського суду міста Києва від 11.11.2013 №34/324-18/141 скасовано заходи забезпечення позову в частині заборони щодо вчинення певної дії щодо квартир АДРЕСА_1.

Аналізуючи наведене суд приходить до висновку, що ухвалою Господарського суду міста Києва від 06 липня 2004 року заборонено Дочірньому підприємству «Газопостачальна компанія» та іншим особам вчиняти будь-які дії, спрямовані на відчуження нерухомого майна, яким є квартири АДРЕСА_1, при цьому не заборонено уповноваженим органам здійснювати реєстраційні дії щодо даного нерухомого майна.

В той же час, відчуження передусім пов'язано з переходом прав від одного суб'єкта до іншого, і не може детермінуватися виключно як передавання речі, майна, оскільки майно може бути передано в оренду, користування при збереженні права власності за власником а не користувачем.

Натомість, рішенням Господарського суду м. Києва від 22 квітня 2005 року у справі №34/324-18/141, яке залишено без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 02 серпня 2005 року саме визнано за Головним управлінням внутрішніх військ МВС України право власності на квартири №№ 14, 16, 20, 23, 25, 26, 27 у будинку АДРЕСА_1.

Тобто, зазначеним рішенням суду не було здійснено відчуження відповідного майна, а виключно визнано права власності на відповідний об'єкт нерухомості за третьою особою.

Разом з цим, згідно статті 115 Господарського процесуального кодексу України рішення, ухвали, постанови господарського суду, що набрали законної сили, є обов'язковими на всій території України і виконуються у порядку, встановленому Законом України "Про виконавче провадження".

Крім того, суд звертає увагу, що ухвалою Господарського суду міста Києва від 06 липня 2004 року заборонено саме Дочірньому підприємству «Газопостачальна компанія» та іншим особам вчиняти будь-які дії, спрямовані на відчуження нерухомого майна, яким є квартири АДРЕСА_1, заборонено вчиняти дії щодо відчуження, а не щодо реєстрації права власності.

Суд наголошу, що відчуження в даному випадку не відбувалося.

Водночас, зазначене вище ухвала була спрямована на захист прав та охоронюваних законом інтересів безпосередньо третьої особи, а виконавче провадження відкрито саме за заявою Головного управління внутрішніх військ МВС України.

Додатково слід звернути увагу, що станом на час вирішення спору по суті, ухвалою Господарського суду міста Києва від 11.11.2013 №34/324-18/141 скасовано заходи забезпечення позову в частині заборони щодо вчинення певної дії щодо квартир АДРЕСА_1.

Таким чином, приймаючи до уваги все наведене в сукупності суд вважає, що при прийнятті спірного рішення державний реєстратор діяв в порядок, спосіб та в межах наданих йому повноважень.

Поряд з цим, суд вважає за доцільне зазначити також наступне.

Як зазначено в постанові Верховного суду України №21-1115во10 від 10 квітня 2014 року суд захищає лише порушені, невизнані або оспорювані права, свободи та інтереси учасників адміністративних правовідносин. Визнання протиправним рішення суб'єкта владних повноважень можливе лише за позовом особи, право або законний інтерес якої порушені цим рішенням.

Отже, під час розгляду справи адміністративної юрисдикції, позивач повинен зазначити, які саме його права або законні інтереси порушено рішенням та діями суб'єкта владних повноважень.

Аналогічна позиція викладена в ухвалі Вищого адміністративного суду України К/800/30785/13 від 01 жовтня 2013 року.

Згідно частини 1 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.

Неодмінним елементом правовідносин є їх зміст, тобто суб'єктивне право особи та її юридичний обов'язок. Відтак, судовому захисту підлягає суб'єктивне право особи, яке порушується у конкретних правовідносинах.

У Рішенні від 01.12.2004 року № 18-рп/2004 Конституційний суд України розтлумачив, що поняття «охоронюваний законом інтерес» треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об'єктивного і прямо не опосередкований у суб'єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.

При цьому особа на власний розсуд визначає чи порушені її права, свободи чи інтереси рішеннями, дією або бездіяльністю суб'єкта владних повноважень. Водночас, задоволення відповідних вимог особи можливе лише в разі об'єктивної наявності порушення, тобто встановлення, що рішення, дія або бездіяльність протиправно породжують, змінюють або припиняють права та обов'язки саме цієї особи у сфері публічно-правових відносин.

З цього слідує, що під час розгляду кожної справи суд повинен встановити чи має місце порушення прав та інтересів особи, адже без цього не можна виконати завдання судочинства. Якщо особа не довела факту порушення особисто своїх прав чи інтересів, то навіть у разі, якщо дії суб'єкта владних повноважень є протиправними, підстав для задоволення позову немає.

Звернення до суду є способом захисту порушених суб'єктивних прав, а не способом відновлення законності та правопорядку у публічних правовідносинах.

Таким чином, підсумовуючи наведене, суд приходить до висновку, що спірне рішення не порушує права та охоронювані законом інтереси позивача, оскільки остання не має жодних прав на квартиру АДРЕСА_1, оскільки право власності на неї належить третій особі, що підтверджено рішенням Господарського суду м. Києва від 22 квітня 2005 року у справі №34/324-18/141, яке залишено без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 02 серпня 2005 року.

Разом з чим суд звертає увагу, що в даному випадку, предметом розгляду адміністративної справи не є спір про право, а виключно розглядається спір про протиправність рішення державного реєстратора при виконанні ним владних управлінських функцій, а тому справа підсудна адміністративному суду.

Відповідно до положень частин 1 та 2 статті 72 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Згідно положень статті 90 Кодексу адміністративного судочинства України, суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.

Частиною 1 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Отже, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України, матеріалів справи та встановлення в ході розгляду справи відсутності порушених прав та охоронюваних законом інтересів позивача, суд приходить до висновку про те, що заявлені позовні вимоги не підлягають задоволенню.

Частиною 1 ст. 143 КАС України встановлено, що суд вирішує питання щодо судових витрат у рішенні, постанові або ухвалі.

Враховуючи те, що адміністративний позов не підлягає до задоволення, судові витрати відшкодуванню позивача не підлягають.

На підставі викладеного, керуючись статтями 2, 5-10, 19, 72-77, 90, 194, 241-246, 255 КАС України суд, -

В И Р І Ш И В:

В задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 (АДРЕСА_1) відмовити

Рішення суду набирає законної сили в строк і порядку, передбачені статтею 255 Кодексу Рішення суду, відповідно до ч. 1 статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України, набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

Рішення суду може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції протягом тридцяти днів за правилами, встановленими статтями 293-297 Кодексу адміністративного судочинства України.

Відповідно до п/п. 15.5 п. 15 Розділу VII «Перехідні положення» Кодексу адміністративного судочинства України в редакції Закону № 2147-VIII, до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди, а матеріали справ витребовуються та надсилаються судами за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Головуючий суддя В.В. Амельохін

Судді: І.А. Качур

В.І. Келеберда