Постанова № 76620673, 20.09.2018, Апеляційний суд Миколаївської області

Справа №489/1215/18 20.09.2018

Провадження №22-ц/784/1334/18

Єдиний унікальний номер судової справи 489/1215/18

Провадження № 22-ц/784/1334/18 Доповідач апеляційного суду - Самчишина Н.В.

Категорія - 46

Постанова

іменем України

20 вересня 2018 року м. Миколаїв

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Миколаївської області в складі:

головуючого - Самчишиної Н.В.,

суддів: Прокопчук Л.М., Царюк Л.М.,

із секретарем судового засідання Лептугою С.С.,

за участі: представника позивача ОСОБА_2 - ОСОБА_3,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження апеляційну скаргу ОСОБА_2 на заочне рішення Ленінського районного суду м. Миколаєва від 06 червня 2018 року, вступна та резолютивна частини якого проголошені головуючим суддею Рум'янцевою Н.О. цього ж дня у приміщенні цього ж суду, повний текст складено15 червня 2018 року, у цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням,

встановила:

У березні 2018 року ОСОБА_2 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням.

Позов мотивований тим, що квартира АДРЕСА_1 не приватизована, належить до комунальної власності територіальної громади м. Миколаєва. Основний квартиронаймач - ОСОБА_7 помер, та наданий час, окрім відповідачів, в квартирі зареєстрована позивач разом з донькою.

Відповідачі більше 6 місяців не проживають в квартирі, не сплачують комунальні послуги, їх місцезнаходження позивачу невідоме.

Посилаючись на викладене, з підстав передбачених ст.ст. 71,72 ЖК України позивач просила визнати ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 такими, що втратили право користування квартирою АДРЕСА_1

Справу розглянуто в порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням сторін.

Заочним рішенням Ленінського районного суду м. Миколаєва від 06 червня 2018 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 відмовлено.

Додатковим рішенням того ж суду від 10 серпня 2018 року стягнуто з ОСОБА_2 в дохід держави судовий збір в розмірі 2 114 грн. 40 коп.

Заочне рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивачем не надано доказів на підтвердження права власності на квартиру, того, що основний квартиронаймач помер та особовий рахунок переоформлено на ОСОБА_2 У зв'язку з тим, суд вважав позов безпідставним та таким, що не підлягає задоволенню.

В апеляційній скарзі позивач, посилаючись на необґрунтованість рішення суду, порушення судом норм матеріального та процесуального права, просила скасувати рішення суду та ухвалити нове, яким позовні вимоги задовольнити. При цьому, апеляційна скарга мотивована тим, що при ухваленні оскаржуваного рішення судом неповно з'ясовані всі обставини справи. Так, суд першої інстанції безпідставно розглянув справу в порядку спрощеного позовного провадження за відсутності такого клопотання позивача, чим порушив права останнього на доступ до правосуддя, право подання доказів та справедливого розгляду його справи, що є порушенням права, передбаченого ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

-2-

Крім того, суд не звернув уваги на те, що у спірній квартирі відповідачі не проживають тривалий час; не перевірив та не надав належної правової оцінки актам про не проживання відповідачів в квартирі більше 6 місяців, доданим до позову, те, що комунальні послуги вони не сплачують, їх місцезнаходження позивачу невідоме.

Відзиву на позов відповідачами суду не подано.

Заслухавши доповідь судді, пояснення представника позивача, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність рішення суду в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню частково з таких підстав.

Так, забезпечення кожному права на справедливий суд та реалізація права особи на судовий захист мають здійснюватися з урахуванням норм Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а також практики Європейського суду з прав людини, які відповідно до ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року за № 3477-IV застосовуються судами при розгляді справ як джерело права.

За змістом п. 1 ст. 6, ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі Конвенція), ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР, ст. 1 Першого протоколу до Конвенції кожен має право на розгляд його справи упродовж розумного строку судом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.

Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Відповідно до ст. ст. 1, 3 ЦК України, ст. ст. 2, 4-5,12-13, 19 ЦПК України, завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави, що виникають з цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також справ, розгляд яких, в порядку цивільного судочинства, прямо передбачено законом.

При цьому, в порядку цивільного судочинства, виходячи з його загальних засад про неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини; судовий захист цивільного права та інтересу; справедливість, добросовісність та розумність, перш за все регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників.

Кожна особа, а у випадках, встановлених законом, органи та особи, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси, мають право в порядку, встановленому Цивільним процесуальним кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів; або прав, свобод та інтересів інших осіб, інтереси яких вони захищають, державних чи суспільних інтересів.

Частина 1 ст. 15 ЦК України закріплює право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства (ч. 2 ст. 15 ЦК України).

Відповідно до положень ст. 47 Конституції України кожен має право на житло; ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону чи за рішенням суду.

Як зазначено у ст. 9 ЖК України, ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування ним інакше як з підстав і в порядку, які передбачено законом.

-3-

Відповідно до ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен має право на повагу до свого житла. Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у це право (рішення ЄСПЛ від 13 травня 2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» (McCann v. theUnitedKingdom), заява № 19009/04, п. 50; рішення ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» («Kryvitska and Kryvitsky v.Ukraine») заява № 30856/03, п. 41.

Згідно із ст.ст. 71, 72 ЖК України, при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім'ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців.

Визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, проводиться в судовому порядку.

У п. 10 постанови Пленуму Верховного Суду України за № 2 від 12 квітня 1985 року «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України» роз'яснено, що у справах про визнання наймача або члена його сім'ї таким, що втратив право користування жилим приміщенням (ст.71 ЖК України), необхідно з'ясовувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки.

Виходячи зі змісту ст. 71 ЖК України, відповідно до вимог ст. 264 ЦПК України та роз'яснень, викладених у постанові Пленуму Верховного Суду України від 12 квітня 1985 року за № 2 «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України», при вирішенні спору про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, необхідно встановити факт відсутності особи у жилому приміщення понад шість місяців та поважність причин такої відсутності.

Поважність причин відсутності особи за місцем проживання визначаються судом у кожному конкретному випадку з урахуванням обставин справи та правил ЦПК України щодо оцінки доказів.

Суд має всебічно перевірити доводи сторін щодо поважності причин відсутності у жилому приміщенні понад зазначені у ст. 71 ЖК України строки.

З матеріалів справи вбачається, що на підставі ордеру на житлове приміщення № 406 від 12 березня 1980 року, виданого виконавчим комітетом Ленінської Ради депутатів трудящих міста Миколаєва, ОСОБА_7 на склад сім'ї, яка складалася з шести осіб (дружина ОСОБА_9, син ОСОБА_4, дочка ОСОБА_10, дочка ОСОБА_11, дочка ОСОБА_9.), надано у користування чотирьохкімнатну квартиру АДРЕСА_1 із житловою площею 51 кв.м. (а.с.66).

Згідно довідки форми - 3 КЖЕП «Зоря» за № 240 від 21 лютого 2018 року у квартирі АДРЕСА_2 проживають з правом на житлову площу: 1) основний квартиронаймач ОСОБА_7, який помер 19 лютого 2009 року; 2) дочка ОСОБА_2 (зареєстрована з 14 серпня 1987 року); 3) син ОСОБА_4 (зареєстрований з 24 липня 1992 року); 4) дочка ОСОБА_5 (зареєстрована з 27 серпня 1991 року), 5) онука ОСОБА_12; 6) онук ОСОБА_6 (зареєстрований з 03 квітня 2009 року) (а.с. 5).

Відповідно до актів від 06 березня 2018 року, складених мешканцями квартир АДРЕСА_3 відповідачі ОСОБА_6 з 1997 року по теперішній час, ОСОБА_4 з 2014 року по теперішній час та ОСОБА_5 з 2005 року по теперішній час у спірній квартирі не проживають, особистих речей у квартирі не мають, комунальні платежі не сплачують, за місцем реєстрації не знаходяться, із сусідами не спілкуються (а.с. 23 - 25).

Отже, як встановлено, сторони проживали в квартирі як члени сім'ї, а тому позивач є належним позивачем та мала права пред'явити даний позов до відповідачів на підставі ст. ст. 71,72 ЖК України. У зв'язку з тим, висновок суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову через ненадання позивачем доказів про переоформлення особового рахунку після смерті основного квартиронаймача є необґрунтованим.

-4-

До того, суд помилково вважав недоведеним права власності позивача на житло, оскільки остання порушенням права власності на житло свої вимоги не обґрунтовувала.

Між тим, під час вирішення питання про втрату відповідачами права на користування жилим приміщенням з'ясуванню підлягають термін їх відсутності та поважність причин такої відсутності. Проте позивачем не надано суду доказів на підтвердження відсутності відповідачів понад шість місяців саме без поважних причин.

Звертаючись до суду та порушуючи питання про визнання відповідачів, такими, що втратили право користування житловим приміщенням з підстав передбачених ст.71 ЖК України, позивач посилалась на вказані акти про не проживання відповідачів.

Разом з тим, на думку колегії суддів, зазначені акти не є належними доказами у справі, оскільки не містять інформації щодо причин не проживання відповідачів в спірному приміщенні. Сам факт не проживання відповідачів у зазначеній квартирі та не сплата комунальних послуг, не є підставою для визнання їх такими, що втратили право користування житловим приміщенням, оскільки відповідно до правил ст. 71 ЖК України, підставою для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням є не проживання понад шість місяців в житловому приміщенні без поважних причин.

Проте, позивач не надала будь-яких інших доказів суду щодо не проживання відповідачів в спірній квартирі без поважних причин. Відповідачі ані заперечень, ані відзиву на апеляційну скаргу, ані будь-яких пояснень щодо причин їх не проживання в спірній квартирі суду також не надали.

За таких обставин, колегія суддів приходить до висновку, що неповажності причин не проживання відповідачів в спірній квартирі позивачем не доведено, тому вважати їх такими, що втратили зв'язок зі спірною квартирою, не можна.

При цьому доводи апеляційної скарги щодо неправильного застосування судом першої інстанцій норм матеріального права, а саме ст. 317, ч. 1 ст. 321, ч. 1 ст. 383, ст. 391 ЦК України заслуговують на увагу, оскільки спірні правовідносини виникли з житлових правовідносин, а не з приводу права власності.

Вказане призвело до неправильного вирішення справи, тому заочне рішення суду першої інстанції та додаткове рішення того ж суду на підставі п. 4 ч. 1 ст. 376 ЦПК України підлягають скасуванню з ухваленням апеляційним судом нового рішення про відмову у задоволенні позову ОСОБА_2 у зв'язку з недоведеністю. При цьому права позивача на подання доказів у справі та розгляд справи за її участі апеляційним судом поновлено, позивачу надана можливість бути присутньою в судовому засідання, надати пояснення та усі наявні у неї докази. При цьому позивач не скористалась своїм правом та направила до суду свого представника.

Твердження в апеляційній скарзі ОСОБА_2 про те, що дана справа підлягала розгляду у загальному позовному провадженню, а не спрощеному, не заслуговують на увагу, оскільки не є підставою для задоволення позову.

З матеріалів справи вбачається, що відповідно до вимог ч. 1 ст. 277 ЦПК України питання про розгляд справи в порядку спрощеного проводження судом першої інстанції вирішено в ухвалі про відкриття провадження у справі від 04 квітня 2018 року. Дана справа за ч. 1 ст. 274 ЦПК України, як малозначна, розглянута судом у порядку спрощеного провадження, вірно. Не відноситься дана категорія справ до виключень, передбачених ч. 4 ст. 274 ЦПК України, а тому доводи позивача в апеляційній скарзі про те, що суд повинен був розглядати справу за правилами спрощеного провадження лише за наявності відповідного клопотання позивача є помилковим та висновку суду апеляційної інстанції про недоведеність позовних вимог не спростовують.

Інші доводи апеляційної скарги також не заслуговують на увагу, оскільки висновку апеляційного суду щодо підстав відмови у задоволенні позовних вимог не спростовують.

-5-

Відповідно до ст. 141 ЦПК України з ОСОБА_2 в дохід держави підлягає стягненню судовий збір у розмірі 4 581 грн. 20 коп. в обох судових інстанціях.

В суді першої інстанції позивачем не сплачено 2 114 грн. 40 коп. судового збору за позовні вимоги немайнового характеру до трьох відповідачів по 704 грн. 80 коп. до кожного.

За подання апеляційної скарги позивачем сплачено 704 грн. 80 коп., недоплачений судовий збір становить 2 466 грн. 80 коп.

На виконання ухвали апеляційного суду Миколаївської області від 07 серпня 2018 року про відстрочку сплати судового збору до ухвалення судового рішення у справі апеляційним судом, позивач доказів сплати судового збору не надала. Тому судовий збір підлягає стягненню за судовим рішенням апеляційного суду.

Керуючись ст.ст. 367, 374, 376, 381, 382 ЦПК України, колегія суддів

постановила:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.

Заочне рішення Ленінського районного суду м. Миколаєва від 06 червня 2018 року та додаткове рішення того ж суду від 10 серпня 2018 року скасувати та ухвалити нове рішення.

Відмовити у задоволенні позову ОСОБА_2 до ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням - квартирою АДРЕСА_1

Стягнути з ОСОБА_2 в дохід держави судовий збір у розмірі 4 581 (чотири тисячі п'ятсот вісімдесят одну) грн. 20 коп.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення у випадках та з підстав, передбачених ст. 389 ЦПК України.

Головуючий Н.В. Самчишина

Судді: Л.М. Прокопчук

Л.М. Царюк

Повний текст постанови складено 21 вересня 2018 року.