Постанова № 76605702, 18.09.2018, Апеляційний суд Харківської області

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

_______________

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

«18» вересня 2018 року

м. Харків

справа № 635/7236/17-ц

провадження № 22ц/790/4013/18

Апеляційний суд Харківської області у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого - Бурлака І.В., (суддя-доповідач),

суддів - Бровченка І.О., Яцини В.Б.,

за участю секретаря - Асєєвої В.В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідачі - ОСОБА_2, ОСОБА_3,

третя особа - Виконавчий комітет Пісочинської селищної ради Харківського району Харківської області

розглянув у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Харківського районного суду Харківської області від 11 травня 2018 року в складі судді Токарєвої Н.М.,

в с т а н о в и в:

У грудні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3, третя особа: Виконавчий комітет Пісочинської селищної ради Харківського району Харківської області про зняття з реєстрації місця проживання та виселення особи.

Позовна заява мотивована тим, що вона перебувала з ОСОБА_2 в зареєстрованому шлюбі з 07 жовтня 2011 року, який за рішенням Харківського районного суду Харківської області від 17 лютого 2017 року розірвано.

Зазначила, що рішенням Харківського районного суду Харківської області від 12 вересня 2017 року проведено поділ майна, що є об'єктом права спільної власності подружжя, а саме визнано за нею та ОСОБА_2 право власності по ? частини двокімнатної квартири житловою площею 31,4 кв. м., загальною площею 52,7 кв. м. за адресою: АДРЕСА_4

Вказала, що шлюбні відносини між нею та ОСОБА_2 припинені, але вони продовжують проживати разом в цій квартирі. Також разом із нею в цій квартирі проживає її неповнолітній син від попереднього шлюбу ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1.

Зазначила, що з 04 листопада 2017 року у вказаній квартирі разом з ОСОБА_2 почала проживати ОСОБА_3

18 листопада 2017 року вона звернулася до Виконавчого комітету Пісочинської селищної ради та отримала інформацію, що в квартирі за адресою: АДРЕСА_5, 07 листопада 2017 року зареєстрована ОСОБА_3

Вважала, що у ОСОБА_3, документи, які підтверджують її право на проживання в житлі відсутні, тому реєстрація її в спірну квартиру повинна була здійснюватись за її згоди, як співвласника квартири, однак вона такої згоди не давала, а відповідачі за наданням такої згоди на реєстрацію ОСОБА_3 до неї, як до співвласника нерухомого майна не звертались.

Зазначила, що при поданні пакету документів на проведення реєстрації місця проживання ОСОБА_3 відповідачами не повідомлено орган, який виконує функції реєстрації місця проживання, що спірна квартира, відповідно до рішення Харківського районного суду Харківської області від 12 вересня 2017 року знаходиться в спільній власності, а відтак, є необхідність надання згоди на реєстрацію нового мешканця іншим співвласником квартири.

Вказала, що своїми діями, які полягали в подачі не повного пакету документів, що посвідчують права власності на квартиру, а також в неповідомленні того факту, що спірна квартира має іншого співвласника, відповідачі фактично ввели в оману посадову особу органу, на який покладено функції реєстрації місця проживання, яка в свою чергу прийняла рішення про реєстрацію місця проживання ОСОБА_3 в спірній квартирі.

Вважала, що дії відповідачів щодо вселення та реєстрації нового мешканця в спірну квартиру є такими, що порушують права дитини на користування житлом.

Просила зняти з реєстрації місця проживання ОСОБА_3 в квартирі за адресою: АДРЕСА_6, як таку, що не має законних підстав на проживання за вказаною адресою, оскільки вона була зареєстрована та вселена без згоди всіх співвласників житла; виселити ОСОБА_3 з квартири за адресою: АДРЕСА_6, як таку, що не має законних підстав на проживання за вказаною адресою; вирішити питання щодо судових витрат.

Рішенням Харківського районного суду Харківської області від 11 травня 2018 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 - відмовлено.

Не погоджуючись з рішенням суду ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, в якій просила рішення скасувати, прийняти нове рішення, яким задовольнити її позовні вимоги та вирішити питання щодо судових витрат.

Апеляційна скарга мотивована тим, що судом неповно з'ясовано обставини, що мають значення для справи, висновки суду не відповідають обставинам справи, порушено та неправильно застосовано норми матеріального та процесуального права.

Вважала, що суд не надав належної оцінки доказам у справі і як доводи апеляційної скарги виклала позовні вимоги. При цьому зазначила, що суд першої інстанції не звернув уваги на те, що внаслідок зловживання ОСОБА_2 свого права на частку в спільному майні порушені її права, як співвласника житлового приміщення; що реєстрація місця проживання особи здійснюється за згодою власника/співвласника житла, наймача та членів його сім`ї, але вона такої згоди на вселення ОСОБА_3 не давала.

12 липня 2018 року ОСОБА_2 надав відзив на апеляційну скаргу, в якому зазначив, що рішення суду є законним, а апеляційна скарга - необгрунованою.

Судова колегія, заслухавши суддю-доповідача, пояснення з'явившихся учасників справи, дослідивши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги вважає, що апеляційну скаргу ОСОБА_1 необхідно залишити без задоволення, рішення суду - залишити без змін.

Рішення суду першої інстанції, з висновком якого погоджується судова колегія, мотивовано тим, що ОСОБА_3 є членом сім'ї власника ОСОБА_2, тому права ОСОБА_1, як співвласника спільної часткової власності, не порушено.

Судом встановлено та підтверджується матеріалами справи, що з 07 жовтня 2011 року ОСОБА_2 та ОСОБА_1 перебували у зареєстрованому шлюбі.

ОСОБА_1, від попереднього шлюбу, має неповнолітнього сина ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_2.

Рішенням Харківського районного суду Харківської області від 17 лютого 2017 року шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 розірвано.

Рішенням Харківського районного суду Харківської області від 12 вересня 2017 року проведено поділ майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя наступним чином: визнано за ОСОБА_1 право власності на ? частину двокімнатної квартири, житловою площею 31,4 кв. м., загальною площею 52,70 кв. м., розташованої за адресою: АДРЕСА_7; визнано за ОСОБА_2 право власності на ? частину двокімнатної квартири, житловою площею 31,4 кв. м., загальною площею 52,70 кв. м., розташованої за адресою: АДРЕСА_7; вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Відповідно до інформації, виданої 18 листопада 2017 року Виконкомом Пісочинської селищної ради Харківського району Харківської області за № 4231, в квартирі АДРЕСА_8 зареєстровані ОСОБА_1 зі своїм малолітнім сином ОСОБА_4, ОСОБА_2 та ОСОБА_3

Як вбачається з відповіді Пісочинської селищної ради Харківського району Харківської області від 17 квітня 2018 року за № 1672 реєстрацію ОСОБА_3 проведено на підставі поданого власником ОСОБА_2 оригіналу документу про його право власності на спірну квартиру та його письмової згоди на реєстрацію 07 листопада 2017 року. У відділ реєстрації Пісочинської селищної ради Харківського району Харківської області судового рішення про розподіл майна подружжя не надано.

15 лютого 2018 року ОСОБА_2 та ОСОБА_3 зареєстрували шлюб у Харківському міському відділі державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Харківській області, актовий запис № 393. ОСОБА_3 змінила прізвище на ОСОБА_5

Відповідно до статті 41 Конституції України та статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, до якої Україна приєдналася 17 липня 1997 року відповідно до Закону України № 475/97-ВР від 17 липня 1997 року «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, першого Протоколу та протоколів № № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» закріплено принцип непорушності права приватної власності, який означає право особи на безперешкодне користування своїм майном та закріплює право власника володіти, користуватися та розпоряджатися належним йому майном на власний розсуд, учиняти щодо свого майна будь-які угоди відповідно до закону за своєю волею незалежно від волі інших осіб.

Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, визначені у главі 24 ЦК України, зокрема із правочинів.

Відповідно до частини першої статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном.

Правомочність володіння розуміють як передбачену законом (тобто юридично забезпечену) можливість мати (утримувати) в себе певне майно (фактично панувати над ним, зараховувати на свій баланс).

Правомочність користування означає передбачену законом можливість використовувати, експлуатувати майно, отримувати від нього корисні властивості, його споживання.

Правомочність розпорядження означає юридично забезпечену можливість визначення і вирішення юридичної долі майна шляхом зміни його належності, стану або призначення (відчуження за договором, передача у спадщину, знищення, переробка і т. ін.).

У сукупності ці правомочності вичерпують усі надані власнику можливості.

Згідно з нормою статті 319 ЦК України власник володіє, користується і розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Він сам вирішує, що робити зі своїм майном, керуючись виключно власними інтересами, здійснюючи щодо цього майна будь-які дії, які не повинні суперечити закону і не порушують прав інших осіб та інтересів суспільства.

Відповідно до статті 355 ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності.

За змістом статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого майнового права та інтересу.

Згідно з положеннями статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Зазначена норма матеріального права визначає право власника, у тому числі, житлового приміщення або будинку, вимагати будь-яких усунень свого порушеного права від будь - яких осіб шляхом, який власник вважає прийнятним. Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. При цьому не має значення, ким саме спричинено порушене право та з яких підстав.

Положення статей 383, 391 ЦК України передбачають право вимоги власника про захист порушеного права власності на жиле приміщення, будинку, квартири тощо, від будь-яких осіб, у тому числі осіб, які не є і не були членами його сім'ї.

Відповідно до частини першої статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім'ї, інших осіб.

Згідно положень статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Частина перша статті 156 ЖК УРСР передбачає, що члени сім'ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

Частиною другою статті 156 ЖК УРСР передбачено, що за згодою власника будинку (квартири) член його сім'ї вправі вселяти в займане ним жиле приміщення інших членів сім'ї. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей згоди власника не потрібно.

Аналогічну норму містить також стаття 405 ЦК України.

Відповідно до частини першої статті 405 ЦК України члени сім'ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником.

Згідно із частиною четвертою статті 156 ЖК УРСР до членів сім'ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 ЖК УРСР. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім'ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені статтею 162 цього Кодексу.

Положеннями частини другої статті 64 ЖК УРСР передбачено, що до членів сім'ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім'ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство.

Аналіз наведених правових норм дає підстави для висновку про те, що право членів сім'ї власника будинку користуватись цим жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за наявності права власності на будинок в особи, членами сім'ї якого вони є; із припиненням права власності особи (власника) втрачається й право користування жилим приміщенням у членів його сім'ї.

Зазначений правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 05 листопада 2014 року у справі № 6-158цс14.

Відповідно до статті 6 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» громадянин України, а також іноземець чи особа без громадянства, які постійно або тимчасово проживають в Україні, зобов'язані протягом тридцяти календарних днів після зняття з реєстрації місця проживання та прибуття до нового місця проживання зареєструвати своє місце проживання. Батьки або інші законні представники зобов'язані зареєструвати місце проживання новонародженої дитини протягом трьох місяців з дня державної реєстрації її народження. Реєстрація місця проживання особи здійснюється в день подання особою документів. Реєстрація місця проживання за заявою особи може бути здійснена органом реєстрації з одночасним зняттям з попереднього місця проживання.

Пунктом 18 Правил місця проживання, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 02 березня 2016 року за № 207, передбачено, що для реєстрації місця проживання особа або її представник подає: заяву за формами, наведеними відповідно у додатках 6, 7 або 8; документ, до якого вносяться відомості про місце проживання, якщо дитина не досягла 16 років, подається свідоцтво про народження. Реєстрація місця проживання дітей, які є іноземцями чи особами без громадянства, здійснюється за умови внесення даних про дітей до посвідки на постійне або тимчасове проживання їх батьків та копії свідоцтва про народження. Документи, видані компетентними органами іноземних держав, підлягають легалізації в установленому порядку, якщо інше не передбачено міжнародними договорами; квитанцію про сплату адміністративного збору (у разі реєстрації місця проживання одночасно із зняттям з попереднього місця проживання адміністративний збір стягується лише за одну послугу); документи, що підтверджують: право на проживання в житлі, - ордер, свідоцтво про право власності, договір найму (піднайму, оренди), рішення суду, яке набрало законної сили, про надання особі права на вселення до житлового приміщення, визнання за особою права користування житловим приміщенням або права власності на нього, права на реєстрацію місця проживання або інші документи.

У разі відсутності зазначених документів реєстрація місця проживання особи здійснюється за згодою власника/співвласників житла, наймача та членів його сім'ї (зазначені документи або згода не вимагаються при реєстрації місця проживання неповнолітніх дітей за адресою реєстрації місця проживання батьків/одного з батьків або законного представника/представників).

Матеріали справи свідчать про те, що квартира АДРЕСА_9 належить на праві спільної часткової власності ОСОБА_1 та ОСОБА_2 по ? частці кожному з 09 листопада 2017 року. Виділення співвласникам їх часток у натурі в установленому законом порядку не відбувалось.

ОСОБА_3, яка на той час була цивільною дружиною ОСОБА_2, вселена до вказаної квартири 07 листопада 2017 року за згодою ОСОБА_2, який на той час був єдиним власником спірної квартири.

ОСОБА_1, як співвласник квартири, зареєструвала право власності на свою частку тільки 09 листопада 2017 року.

15 лютого 2018 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 зареєстровано шлюб, тобто на момент ухвалення судового рішення в суді першої інстанції ОСОБА_3 стала членом сім'ї ОСОБА_2, має право проживати в спірній квартирі без згоди ОСОБА_1, тому доводи ОСОБА_1 щодо того, що внаслідок зловживання ОСОБА_2 свого права на частку в спільному майні порушені її права, як співвласника житлового приміщення; що реєстрація місця проживання особи здійснюється за згодою власника/співвласника житла, наймача та членів його сім`ї, але вона такої згоди на вселення ОСОБА_3 не давала є безпідставними, оскільки спростовуються наявними матеріалами справи.

Європейський суд з прав людини зауважив, що концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві. Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, Суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення. Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції. Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (Кривіцька та Кривіцький проти України, № 30856/03, § 44, від 2 грудня 2011 року).

Аналізуючи наведені обставини справи та норми права, судова колегія вважає, що суд першої інстанції, ухвалюючи рішення, на підставі доказів, поданих сторонами, що належним чином оцінені, правильно встановив характер правовідносин сторін у справі, застосувавши норми матеріального права, які їх регулюють, дійшов обґрунтованого висновку щодо відмови у задоволенні позовних вимог.

Доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження та не дають підстав для висновку про неправильне застосування норм матеріального права та порушення судом норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи.

У зв'язку з чим рішення суду є законним та обгрунтованим, підстав для його зміни або скасування не вбачається, тому апеляційна скарга задоволенню не підлягає.

Оскільки апеляційна скарга задоволенню не підлягає, розподіл судових витрат відповідно до статті 141 ЦПК України не здійснюється.

Керуючись ст. ст. 367, 368, п.1 ч.1 ст.374, ст.375, ст.ст.381-384, 389 ЦПК України

п о с т а н о в и в:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.

Рішення Харківського районного суду Харківської області від 11 травня 2018 року - залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених пунктом 2 частини 3 статті 389 ЦПК України.

Головуючий І.В. Бурлака

Судді І.О.Бровченко

В.Б. Яцина

Повний текст постанови складено 20 вересня 2018 року.