Постанова № 76591877, 20.09.2018, Апеляційний суд Івано-Франківської області

Справа № 345/923/18

Провадження № 22-ц/779/996/2018

Категорія 27

Головуючий у 1 інстанції Кардаш Л.І.

Суддя-доповідач Мелінишин

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20 вересня 2018 року м. Івано-Франківськ

Апеляційний суд Івано-Франківської області в складі колегії суддів:

головуючого (суддя-доповідач) Мелінишин Г.П.

суддів: Горейко М.Д., Пнівчук О.В.

за участю секретаря: Турів О.М.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційні скарги ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на рішення Калуського міськрайонного суду в складі судді Кардаш О.І., ухвалене 8 червня 2018 року в м. Калуші, у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу та штрафних санкцій за невиконання зобов'язань,

в с т а н о в и в :

В березні 2018 року ОСОБА_1 звернувся в суд із позовом до ОСОБА_2 про стягнення боргу та штрафних санкцій за невиконання зобов'язань.

Позов мотивовано тим, що 16.10.2016 року на підставі відповідної розписки сторони уклали договір позики, згідно із яким ОСОБА_1 передав в строкове користування ОСОБА_2 6000 доларів США терміном повернення до 01.01.2017 року. Проте, у вказаний строк відповідач зобов'язання не виконав, борг не повернув. Договором не встановлено розмір процентів та не обмежено домовленістю сторін порядок їх нарахування, тому вважав, що має право на відсотки за користування коштами на рівні облікової ставки Національного банку України. Крім того, прострочивши виконання умов договору боржник зобов'язаний сплатити йому, крім суми боргу, за період з 05.01.2017 року до 05.03.2018 року три проценти річних від простроченої суми та пеню, яка виступає засобом забезпечення виконання цих зобов'язань.

З наведених підстав просив стягнути з ОСОБА_2 233 280, 94 грн боргу, з яких: 159 180 грн основного боргу; 25 251,66 грн відсотків за користування коштами; 5 593,93 грн - 3% річних від простроченої суми; 43 255,35 грн - пеня.

Рішенням Калуського міськрайонного суду від 8 червня 2018 року позов задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 190 025,59 грн боргу за договором позики та вирішено питання розподілу судових витрат. В задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Скасовано захід забезпечення позову - накладення арешту в межах суми позову в розмірі 233 280,94 грн на нерухоме майно - гараж №1А-1а, розташований за адресою: АДРЕСА_1 що належить ОСОБА_2

Задовольняючи частково позов ОСОБА_1 суд першої інстанції виходив з того, що наявність основного боргу підтверджена оригіналом розписки та визнається відповідачем, 3% річних правомірно нараховані внаслідок прострочення ним виконання грошового зобов'язання, розмір процентів за користування коштами слід обчислювати виходячи з облікової ставки НБУ, оскільки в розписці не встановлено розміру плати за користування позикою. Відмову в задоволенні позовних вимог про стягнення пені суд мотивував тим, що при укладенні договору позики сторонами не було погоджено стягнення пені у випадку прострочення зобов'язання. Відтак, її нарахування є безпідставним.

На вказане рішення сторони подали апеляційні скарги, в яких посилаються на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Зокрема, ОСОБА_1 вважаючи незаконним рішення в частині відмови у стягненні пені вказував на неправильне застосування судом до спірних правовідносин ЗУ «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань». На його думку, дія цього закону поширюється на правовідносини, суб'єктами яких є лише підприємства, установи та організації та фізичні особи - суб'єкти підприємницької діяльності. Він же до переліку цих осіб не відноситься.

Крім того, скасування судом заходів забезпечення позову здійснено всупереч вимог ч.ч.7,8 ст. 158 ЦПК України. Згідно норм процесуального законодавства враховуючи ухвалення судом рішення про задоволення позову такі заходи забезпечення позову продовжують діяти протягом дев'яноста днів з дня набрання рішенням законної сили. Якщо протягом вказаного строку за заявою позивача буде відкрито виконавче провадження, вказані заходи забезпечення позову діють до повного виконання судового рішення.

За наведених обставин просив скасувати рішення суду в частині відмови в стягненні з відповідача пені в розмірі 432 55,35 грн, також в частині скасування попередньо вжитих судом 13.03.2018 року заходів забезпечення позову. Ухвалити в цій частині нове рішення, яким його позов задовольнити повністю, стягнувши з ОСОБА_2 43 255,35 грн пені, нарахованої за період з 05.03.2017 року по 05.03.2018 року за прострочення/порушення виконання зобов'язань. Вирішити також питання про скасування заходів забезпечення позову в порядку та з дотриманням приписів ч.ч. 7-8 ст. 158 ЦПК України, змінивши в цій частині рішення суду.

ОСОБА_2 в своїй апеляційній скарзі вважає необґрунтованим рішення суду щодо часткового задоволення позову.

Апелянт вказує, що при вирішенні спору суд не врахував офіційного курсу долара США на дату ухвалення рішення. Натомість, здійснив розрахунок суми боргу на дату звернення ОСОБА_1 до суду із позовом, що, на його думку, є неправильним. Тому основна сума боргу, що підлягає до стягнення з врахуванням курсу НБУ на дату ухвалення рішення судом першої інстанції, повинна становити не 159 180 грн, а 157 020 грн.

Вважає необґрунтованим рішення суду і в частині стягнення відсотків, розрахунок яких проведено за період з 05.01.2017 року по 05.03.2018 року. Оскільки він правомірно користувався грошовими коштами позивача лише в період з 17 жовтня 2016 року по 1 січня 2017 року, тобто з наступного дня отримання коштів по день виникнення обов'язку їх повернути, то саме за цей період підлягають нарахуванню відсотки. Відтак, починаючи з 2 січня 2017 року позивач вправі вимагати лише штрафні санкції, передбачені за невиконання грошових зобов'язань, тобто 3% річних за прострочення боргу.

З цих підстав просив рішення суду в частині часткового задоволення позову скасувати, уваливши нове рішення. Стягнути з нього на користь ОСОБА_1 157020 грн основного боргу та 4 636,10 грн відсотків за користування чужими грошовими коштами. В решті просив рішення залишити без змін.

Сторони не скористалися правом на подання відзиву на апеляційні скарги одна одної.

Згідно із п. 3 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02.06.2016 року № 1402-VIII апеляційні суди, утворені до набрання чинності цим Законом, продовжують здійснювати свої повноваження до утворення апеляційних судів у відповідних апеляційних округах.

У зв'язку з чим справа підлягає розгляду Апеляційним судом Івано-Франківської області.

В засіданні апеляційного суду представник ОСОБА_1 доводи його апеляційної скарги підтримав з наведених у ній мотивів. Доводів апеляційної скарги ОСОБА_2 не визнав посилаючись на обґрунтованість рішення суду в оскарженій ним частині.

В судове засідання ОСОБА_2 не з'явився повторно будучи належним чином повідомленим про день, час та місце розгляду справи. Тому відповідно до ст. 372 ЦПК України перешкод розглядові справи у його відсутності не встановлено.

Заслухавши суддю - доповідача, пояснення представника ОСОБА_1, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення в межах доводів та вимог апеляційних скарг, суд дійшов висновку, що апеляційні скарги підлягають до часткового задоволення з таких підстав.

Згідно зі ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

За змістом ч.ч.1, 2 та 5 ст.263 ЦПК судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно та всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам законурішення місцевого суду відповідає не повністю.

Згідно з ч. 1 ст. 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.

Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Як передбачено ч. 2 ст. 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Відповідно до ч. 1 ст. 1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строки та в порядку, що встановлені договором.

З матеріалів справи вбачається, що 16 жовтня 2016 року ОСОБА_2 отримав від ОСОБА_1 позику в сумі 6000 доларів США, які зобов'язався повернути останньому до 1 січня 2017 року. Підтвердженням цього є відповідна письмова розписка, оригінал якої представлено суду (а.с.40).

Однак, як правильно встановлено судом першої інстанції, відповідач свої зобов'язання за договором позики не виконав, грошові кошті у визначений строк позикодавцю не повернув.

Частиною 1 ст. 13 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Зі змісту позовної заяви вбачається, що ОСОБА_1 у своїх вимогах просив суд стягнути з ОСОБА_2 кошти за договором позики в розмірі 159 180,00 грн. Вказана сума визначена виходячи з офіційного курсу гривні до іноземної валюти - долара США станом на дату звернення до суду - 5 березня 2018 року (а.с.2-4, 10).

Згідно з роз'ясненнями п. 14 постанови Пленуму Верховного Суду України від 18.12.2009 року № 14 «Про судове рішення у цивільній справі» при задоволенні позову про стягнення грошових сум суди повинні зазначати в резолютивній частині рішення розмір суми, що підлягає стягненню, цифрами і словами у грошовій одиниці України - гривні. У разі пред'явлення позову про стягнення грошової суми в іноземній валюті суду слід у мотивувальній частині рішення навести розрахунки з переведенням іноземної валюти в українську за курсом, встановленим Національним банком України на день ухвалення рішення. При цьому суд має право ухвалити рішення про стягнення грошової суми в іноземній валюті з правовідносин, які виникли при здійсненні валютних операцій, у випадках і в порядку, встановлених законом (частина друга статті 192 ЦК, частина третя статті 533 ЦК; Декрет Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року N 15-93 «Про систему валютного регулювання і валютного контролю»).

З матеріалів справи вбачається, що суму заборгованості визначено позивачем станом на день звернення до суду, який є днем платежу. А отже, позову про стягнення грошової суми в іноземній валюті він не пред'являв.

За таких обставин, враховуючи принцип диспозитивності цивільного судочинства та положення ст. 533 ЦК України місцевий суд дійшов обґрунтованого висновку, що з відповідача на користь позивача до стягнення підлягає борг за договором позики у розмірі 159 180,00 грн.

З огляду на це посилання апелянта ОСОБА_2 щодо стягнення суми боргу з врахуванням курсу НБУ на дату ухвалення рішення не заслуговують на увагу.

В цій частині доводи його апеляційної скарги не дають підстав вважати, що висновки суду першої інстанції не відповідають обставинам справи, що рішення ухвалено з порушенням судом норм матеріального права та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи.

Як визначено ст. 627 ЦК України, відповідно до ст.6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності і справедливості.

Згідно з ч.1 ст.628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

В силу вимог ч. 1 ст. 546 ЦК України виконання зобов'язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком.

Зі змісту розписки вбачається, що вона не містить домовленості сторін про стягнення пені за порушення грошового зобов'язання. А отже, суд прийшов до правильного переконання щодо відсутності правових підстав для стягнення пені, відмовивши в задоволенні в цій частині позовних вимог ОСОБА_1

Разом із тим, доводи апеляційної скарги про неправильність застосування судом положень Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань» знайшли своє підтвердження під час апеляційного розгляду справи.

Згідно з преамбулою Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань», предметом регулювання даного закону є договірні правовідносини між платниками та одержувачами коштів щодо відповідальності за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань; суб'єктами зазначених правовідносин є підприємства, установи та організації незалежно від форм власності та господарювання, а також фізичні особи - суб'єкти підприємницької діяльності тощо.

Відповідно до рішення Конституційного Суду України від 11 липня 2013 року № 7-рп/2013 у справі № 1-12/2013 за конституційним зверненням громадянина ОСОБА_3 щодо офіційного тлумачення положень другого речення преамбули Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань», суд дійшов висновку, що визначення в Законі певного переліку суб'єктів правовідносин, на які поширюється його дія, зумовило виняток із загального правила про поширення дії Закону на всіх учасників відповідних правовідносин. Таким чином, перелік суб'єктів правовідносин, встановлений Законом, є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню.

Таким чином, колегія суддів вважає за необхідне змінити судове рішення в цій частині виключивши з мотивувальної частини посилання на положення статей Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань», що узгоджується з нормами ч.4 ст. 376 ЦПК України.

Також, на думку колегії суддів, необґрунтованим є висновок місцевого суду в частині стягнення процентів за користування кредитом за період з 05.01.2017 року по 05.03.2018 року у розмірі 25 251,66 грн.

Відповідно до частини першої статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України.

За змістом статті 536 ЦК України за користування чужими грошовими коштами боржник зобов'язаний сплачувати проценти, якщо інше не встановлено договором між фізичними особами.

Розмір процентів за користування чужими грошовими коштами встановлюється договором, законом або іншим актом цивільного законодавства.

Частиною другою статті 625 ЦК України передбачено, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Так, відповідно до правової позиції Великої Палати Верховного Суду у справі № 444/9519/12, викладеної в постанові від 28 березня 2018 року право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред'явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України.

Отже, проценти за неналежне виконання зобов'язання нараховуються тільки в межах дії договору, а після спливу строку виконання основного зобов'язання забезпечені частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов'язання.

Зі змісту договору позики вбачається, що сторонами не було обумовлено встановлення процентів за користування коштами.

Відтак, враховуючи диспозитивність цивільного процесу та відсутність вимог ОСОБА_1 щодо стягнення процентів за користування грошима в межах дії договору позики - з 16.10.2016 року по 01.01.2017 року, та відсутність правових підстав для їх стягнення після спливу строку виконання основного зобов'язання, місцевий суд дійшов помилкового висновку про задоволення позовних вимог в цій частині.

При цьому колегія суддів також приймає до уваги, що проценти за неналежне виконання зобов'язання забезпечені частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов'язання. З приводу чого судом постановлено рішення і визначену судом суму трьох процентів річних від простроченої суми - 5 593,93 грн відповідач не оспорює.

Що стосується рішення в частині скасування заходів забезпечення позову, то колегія суддів враховує таке.

Встановлено, що ухвалою Калуського міськрайонного суду від 13 березня 2018 року у порядку забезпечення позову ОСОБА_1 про стягнення боргу та штрафних санкцій за невиконання зобов'язань накладено арешт на гараж №1А-1а по вул. Біласа і Данилишина в м. Калуші.

Згідно із ч.ч. 1, 7, 8 ст. 158 Цивільного процесуального кодексу України, суд може скасувати заходи забезпечення позову з власної ініціативи або за вмотивованим клопотанням учасника справи.

У разі ухвалення судом рішення про задоволення позову заходи забезпечення позову продовжують діяти протягом дев'яноста днів з дня набрання вказаним рішенням законної сили або можуть бути скасовані за вмотивованим клопотанням учасника справи.

Якщо протягом вказаного строку за заявою позивача (стягувача) буде відкрито виконавче провадження, вказані заходи забезпечення позову діють до повного виконання судового рішення.

Відповідно до роз'яснень, які містяться в п. 10 Постанови Пленуму Верховного суду України № 9 від 22 грудня 2006 року «Про практику застосування судами цивільного процесуального законодавства при розгляді заяв про забезпечення позову» заходи забезпечення позову мають тимчасовий характер і діють до виконання рішення суду, яким закінчується розгляд справи по суті. Зважаючи на це, суд при задоволенні позову не вправі скасовувати вжиті заходи до виконання рішення або зміни способу його виконання, за винятком випадків, коли потреба в забезпеченні позову з тих чи інших причин відпала або змінились обставини, що зумовили його застосування.

Отже, враховуючи часткове задоволення позову ОСОБА_1, суд дійшов помилкового висновку про можливість скасування заходів його забезпечення. Не встановлено при цьому і тієї обставини, що потреба в забезпеченні позову з тих чи інших причин відпала або змінились обставини, що зумовили його застосування. З огляду на нове рішення апеляційного суду такі підстави відсутні і на даний час.

За змістом п. 4 ч. 1, ч.4 ст. 376 ЦПК України, підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частин.

Враховуючи вищенаведене апеляційний суд вважає, що рішення суду в частині задоволення позову та скасування заходів забезпечення позову підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про часткове задоволення позову ОСОБА_1

Рішення в частині відмови в задоволенні позовної вимоги про стягнення пені слід змінити, виключити з його мотивувальної частини посилання на застосування Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань».

З огляду на це апеляційні скарги ОСОБА_1 та ОСОБА_2 підлягають до часткового задоволення.

Враховуючи часткове скасування та зміну рішення місцевого суду, ухвалення в зв'язку з цим нового рішення відповідно до ст.141 ЦПК України слід змінити і розподіл судових витрат. Оскільки позов ОСОБА_1 підлягає до часткового задоволення, судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Тому з відповідача на користь позивача слід стягнути 1 647,74 грн сплаченого судового збору за подання позовної заяви. З позивача на користь відповідача підлягає стягненню 378,78 грн, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.

Разом з тим, приймаючи до уваги покладення на ОСОБА_2 більшої суми судових витрат згідно ч. 10 ст.141 ЦПК України його належить зобов'язати сплатити ОСОБА_1 різницю понесених судових витрат в розмірі 1 268,96 грн. Відповідно сторони звільняються від обов'язку сплачувати одна одній іншу частину судових витрат.

Керуючись ст.ст. 374, 376, 381 - 384, 389, 390 ЦПК України, суд

п о с т а н о в и в:

Апеляційні скарги ОСОБА_1 та ОСОБА_2 задовольнити частково.

Рішення Калуського міськрайонного суду від 8 червня 2018 року в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_1, скасування заходів забезпечення позову скасувати.

Ухвалити в цій частині нове рішення, яким позов ОСОБА_1 задовольнити частково.

Стягнути з ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, (зареєстрований за адресою: АДРЕСА_2 ідентифікаційний номер НОМЕР_1) на користь ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_3 (зареєстрований за адресою: АДРЕСА_3, ідентифікаційний номерНОМЕР_2) 159 180,00 грн заборгованості за договором позики та 5 593,93 грн - 3% річних від простроченої суми за період з 5 січня 2017 року по 5 березня 2018 року, а всього 164 773,93 грн.

В задоволенні решти позовних вимог відмовити.

Рішення в частині відмови в задоволенні позову ОСОБА_1 про стягнення пені змінити. Виключити з мотивувальної частини рішення посилання на застосування Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань».

В решті рішення в цій частині залишити без змін.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 1268,96 грн понесених судових витрат.

Постанова набирає законної сили з дня прийняття, однак може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту постанови.

Повний текст постанови складено 20 вересня 2018 року.

Головуючий Г.П. Мелінишин

Судді: М.Д. Горейко

О.В. Пнівчук