Рішення № 76576725, 13.09.2018, Харківський окружний адміністративний суд

Харківський окружний адміністративний суд 61004, м. Харків, вул. Мар'їнська, 18-Б-3, inbox@adm.hr.court.gov.ua, ЄДРПОУ: 34390710

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

13 вересня 2018 р. № 820/4703/18

Харківський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді - Горшкової О.О.,

при секретарі судового засідання - Лук'янчук О.І.,

за участю: представника позивача - ОСОБА_1, представника відповідача - не прибув

розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за позовом ОСОБА_2 (пр-т. Соборний, буд. 160, оф. 10.23, м. Запоріжжя, Запорізька область,69005) до Управління Пенсійного фонду України в Московському районі м. Харкова (вул. Валентинівська, буд. 22-Б,м. Харків,61170) про визнання дії протиправними та зобов'язання вчинити певні дії, -

В С Т А Н О В И В :

Позивач, ОСОБА_2, звернувся до Харківського окружного адміністративного суду, в якому просить суд визнати рішення про відмову Управління Пенсійного фонду України в Московському районі в м. Харкові № 1007/4-3 від 02.01.2018 року неправомірним та скасувати його, зобов'язавши Управління Пенсійного фонду України в Московському районі в м. Харкові провести поновлення та виплату пенсії за віком ОСОБА_3 з 07.10.2009 року - шляхом призначення її знову, відповідно до норм Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування», в розмірі не меншому за прожитковий мінімум для осіб, які втратили працездатність, на підставі документів, що знаходяться в пенсійній справі ОСОБА_3, з проведенням індексації і компенсацією втрати частини доходів.

В обґрунтування заявлених вимог позивач зазначив, що Управлінням Пенсійного фонду України в Московському районі в м. Харкові протиправно відмовлено в поновленні виплати пенсії, а така відмова є неправомірною і дискримінаційною, яка суперечать чинному законодавству, чисельній як національній так і міжнародній судовій практиці, у зв'язку із чим і подано даний адміністративний позов.

Відповідач через канцелярію суду (вх. № 01-26/36562/18) надав відзив на позов, в якому, просив у задоволенні позовних вимог відмовити, посилаючись на той факт, що у правовідносинах, з приводу яких подано позов, Управління діяло в межах чинного законодавства. В обґрунтування своїх доводів зазначає, що відповідачу не відомо, яку саме пенсію та в якому розмірі отримував позивач, оскільки ОСОБА_3 на обліку в Управлінні не перебувала, пенсії не отримувала, її архівна пенсійна справа до Управління не передавалася. Повідомив суд про те, що управлінням праці та соціального захисту населення адміністрації Московського району Харківської міської ради архівні пенсійні справи за 1943-2001 роки, виплати по яких припинені, за закінченням строку зберігання на законних підставах були знищені шляхом спалення.

Представник відповідача, належним чином повідомлений про дату, час та місце розгляду справи, у судове засідання не прибув.

Дослідивши матеріали справи, суд виходить з наступного.

Судом встановлено, що позивач - ОСОБА_3, громадянин України, ІНФОРМАЦІЯ_1, паспорт громадянина України для виїзду за кордон PU 163769, виданий органом 21SR, 12.06.2017року, ІПН НОМЕР_1, 23.05.1997 року по досягненні пенсійного віку та наявності необхідного страхового стажу, позивачу була призначена пенсія за віком, яка виплачувалась їй відділом соціального захисту населення № 1 виконкома Московської районної ради до виїзду за кордон, що підтверджено наступними документами: пенсійним посвідченням № 126658 від 17.05.1995 року, трудовою книжкою, посвідченням ветерана праці серії АІІ № 391053 від 22.04.1996 року.

Тобто, до виїзду за кордон з грудня 1996 позивач отримував пенсію за віком, призначену відповідно до Закону України "Про пенсійне забезпечення", але після виїзду на постійне місце проживання до Ізраїлю виплату пенсії було припинено.

Позивач через свого представника за довіреністю 04.12.2017 року звернувся до відповідача із заявою про поновлення виплати раніше призначеної пенсії та її перерахунок у зв'язку з прийняттям Конституційним Судом України рішення від 07 жовтня 2009 року № 25-рп/2009 щодо неконституційності положень пункту 2 частини першої статті 49, другого речення статті 51 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" № 1058-ІV.

За наслідком розгляду вказаної заяви, відповідачем було прийнято рішення у формі протоколу від 14.12.2017 року про відмову ОСОБА_2 у поновленні виплати пенсії за віком відповідно до Закону України “Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування” згідно заяви від 30.10.2017 року за відсутності документів, що підтверджують факт проживання (реєстрації місця проживання) в м. Харкові, а також з огляду на те, що ОСОБА_3 не надала оригінал документу, що підтверджує його належність до громадянства України, засвідчує особу, місце проживання та вік (паспорт) та у зв’язку із недотриманням при поданні документів вимог вищезазначеного порядку подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України “Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування”.

У разі незгоди із зазначеним рішенням запропоновано позивачу звернутися до органів Пенсійного фонду вищого рівня або до суду.

Супровідним листом від 02.01.2018 року № 1007/Ч-3 разом вказане рішення направлено на адресу представника позивача.

Не погодившись із зазначеною відмовою, позивач через свого представника звернувся до суду.

По суті позовних вимог суд зазначає наступне.

Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до статті 24 Конституції України громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Згідно зі статтею 46 Конституції України, громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Тобто, право на отримання пенсії в Україні є конституційним правом громадянина України.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про пенсійне забезпечення» громадяни України мають право на державне пенсійне забезпечення за віком, по інвалідності, у зв'язку з втратою годувальника та в інших випадках, передбачених цим Законом. Пенсійне забезпечення громадян України, що проживають за її межами, провадиться на основі договорів (угод) з іншими державами.

Згідно з частиною 1 статті 8 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» право на отримання пенсій та соціальних послуг із солідарної системи мають: 1) громадяни України, які застраховані згідно із цим Законом та досягли встановленого цим Законом пенсійного віку чи визнані особами з інвалідністю в установленому законодавством порядку і мають необхідний для призначення відповідного виду пенсії страховий стаж, а в разі смерті цих осіб - члени їхніх сімей, зазначені у статті 36 цього Закону, та інші особи, передбачені цим Законом; 2) особи, яким до дня набрання чинності цим Законом була призначена пенсія відповідно до Закону України "Про пенсійне забезпечення" (крім соціальних пенсій) або була призначена пенсія (щомісячне довічне грошове утримання) за іншими законодавчими актами, але вони мали право на призначення пенсії за Законом України "Про пенсійне забезпечення" - за умови, якщо вони не отримують пенсію (щомісячне довічне грошове утримання) з інших джерел, а також у випадках, передбачених цим Законом, - члени їхніх сімей.

Відповідно до ч. 2 ст. 49 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» поновлення виплати пенсії здійснюється за рішенням територіального органу Пенсійного фонду протягом 10 днів після з'ясування обставин та наявності умов для відновлення її виплати. Виплата пенсії поновлюється в порядку, передбаченому частиною третьою статті 35 та статтею 46 цього Закону.

Відповідно до ч. 1 ст. 44 ЗУ «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», заява про призначення (перерахунок) пенсії та необхідні документи подаються до територіального органу Пенсійного фонду або до уповноваженого ним органу чи уповноваженій особі в порядку, визначеному правлінням Пенсійного фонду за погодженням із спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у сфері праці та соціальної політики, особисто або через представника, який діє на підставі виданої йому довіреності, посвідченої нотаріально.

Згідно Порядку подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», що затверджений Постановою правління Пенсійного фонду України від 25.11.2005 року № 22-1, заява, зокрема, про поновлення виплати пенсії, подається пенсіонером особисто або його законним представником до органу, що призначає пенсію, за місцем перебування на обліку як одержувача пенсії ( п.1.5 Порядку).

Пунктом 2.9 вказаного Порядку встановлено, що особа, яка звертається за пенсією (незалежно від виду пенсії), повинна пред'явити паспорт (або інший документ, що засвідчує цю особу, місце її проживання (реєстрації) та вік).

Відповідно до ст. 5 Закону України «Про громадянство України» документами, що підтверджують громадянство України є: паспорт громадянина України, паспорт громадянина України для виїзду за кордон, тимчасове посвідчення громадянина України, дипломатичний паспорт, службовий паспорт, посвідчення особи моряка, посвідчення члена екіпажу, посвідчення особи на повернення в Україну.

Надаючи оцінку правомірності відмови УПФУ суд зазначає, що відповідно до ч. 2 ст. 2 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» реєстрація міста проживання чи міста перебування особи або її відсутність не може бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження.

Згідно з ч. 3 ст. 2 Протоколу № 4 Конвенції про захист прав і основних свобод людини кожна людина має право на вільне пересування і свободу вибору місця проживання. Кожна людина має право залишати будь-яку країну, включаючи свою власну.

Таким чином, кожен громадянин України, включаючи пенсіонерів, має право на вибір свого місця проживання, зі збереженням усіх конституційних прав.

Згідно п. 4.8. Порядку № 22-1 заява про призначення пенсії з усіма поданими документами та рішенням про призначення пенсії зберігаються в окремій пенсійній справі на кожного пенсіонера. Пенсійні справи зберігаються в органах, що призначають пенсії, за місцем проживання (реєстрації) або за місцем перебування пенсіонерів.

Відповідно до п. 2.8 Порядку № 22-1 поновлення виплати пенсії, переведення з одного виду пенсії на інший здійснюються за документами, що є в пенсійній справі та відповідають вимогам законодавства, що діяло на дату призначення пенсії.

Аналізуючи приведені положення Порядку № 22-1, суд приходить до висновку про наявність у особи, яка звертається за поновленням пенсії та проживає за межами України, право на звернення до органу ПФУ через представника за умови наявності у такого представника відповідних повноважень.

Рішенням Конституційного Суду України від 07.10.2009 року № 25-рп/2009 визначено, що закріплюючи на конституційному рівні право на соціальний захист кожного громадянина, без будь-яких винятків, держава реалізує положення ст. 24 Конституції України. Виходячи із правової, соціальної природи пенсій право громадян на одержання призначеної йому пенсії не може пов'язуватись із такою умовою, як постійне проживання в Україні. Держава відповідно до конституційних принципів зобов'язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа. Крім того, Україна гарантує піклування та захист своїм громадянам, які перебувають за її межами (частина третя статті 25 Конституції України).

З огляду на вищезазначене, позивач має такі ж самі конституційні права, як і інші громадяни України, оскільки Конституція України та пенсійне законодавство України не допускають обмеження права на соціальний захист.

Законом України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» та Законом України «Про пенсійне забезпечення» встановлений порядок нарахування та виплати пенсії.

Відповідно до п.2 ч.1 ст. 49 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» виплата пенсії за рішенням територіальних органів Пенсійного фонду або за рішенням суду припиняється: на весь час проживання пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.

Відповідно до ст. 51 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», у разі виїзду пенсіонера на постійне місце проживання за кордон пенсія, призначена в Україні, за заявою пенсіонера може бути виплачена йому за шість місяців наперед перед від'їздом, рахуючи з місяця, що настає за місяцем зняття з обліку за місцем постійного проживання. Під час перебування за кордоном пенсія виплачується в тому разі, якщо це передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.

Разом з тим, названим вище Рішенням Конституційного Суду України від 07 жовтня 2009 року визнано такими, що не відповідають Конституції України, положення пункту 2 частини 1 статті 49, другого речення статті 51 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування». Положення Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування", визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.

Конституційний Суд України у Рішенні від 07.10.2009 року вказав, що закріплюючи на конституційному рівні право на соціальний захист кожного громадянина, без будь-яких винятків, держава реалізує положення статті 24 Конституції України, відповідно до яких громадяни мають рівні конституційні права і не може бути обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Відповідно до статті 152 частини 2 Конституції України, закони, інші правові акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність.

Таким чином, з 07.10.2009 року порядок виплати пенсії громадянам, які виїхали на постійне місце проживання за кордон, регулюється нормами Закону України «Про загальнообов'язкове пенсійне страхування» з урахуванням рішення Конституційного Суду України щодо неконституційності положень п. 2 ч. 1 ст. 49, другого речення ст. 51 Закону України "Про загальнообов'язкове пенсійне страхування".

Після прийняття вищевказаного рішення Конституційного Суду України і до теперішнього часу інших законів, які регламентують виплату пенсій пенсіонерам, які постійно проживають у державах, з якими Україною не укладено відповідного договору, не прийнято.

Міжнародний договір між Україною та Державою Ізраїль стосовно призначення та виплати пенсії не укладено.

Право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов'язуватись з такою умовою, як постійне проживання в Україні; держава відповідно до конституційних принципів зобов'язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія,- в Україні чи за її межами.

Таким чином, кожен громадянин України, включаючи пенсіонерів, має право на вибір свого місця проживання, зі збереженням усіх конституційних прав. Позивач, як громадянин України, незалежно від країни свого проживання, вправі користуватися всіма своїми конституційними правами, в тому числі, і на пенсійне забезпечення.

Посилання відповідача про порушення позивачем вимог Порядку подання та оформлення документів для призначення пенсії № 22-1 від 25.11.2005 року, що полягли в основу оскаржуваного рішення, суд вважає безпідставними та вважає, що право громадянина на одержання та призначення йому пенсії не може пов'язуватись з такою умовою, як постійне проживання в Україні, так як відповідно до конституційних принципів України, право на пенсійне забезпечення гарантується незалежно від того де проживає така особа.

Крім того, особам надано право на звернення до пенсійного органу за призначенням пенсії через своїх представників.

Щодо строків звернення до суду, позивач, наполягаючи на задоволенні позову, посилається на рішення Конституційного суду України від 07.10.2009 року № 25-рп/2009.

Як зазначено в Рішенні № 25-рп/2009, оспорюваними нормами Закону № 1058-ІV держава, всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб, право на соціальний захист поставила в залежність від факту укладення Україною з відповідною державою міжнародного договору з питань пенсійного забезпечення. Таким чином, держава, всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб, що мають право на отримання пенсії у старості, на законодавчому рівні позбавила цього права пенсіонерів у тих випадках, коли вони обрали постійним місцем проживання країну, з якою не укладено відповідного договору. Виходячи із правової, соціальної природи пенсій право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов'язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні; держава відповідно до конституційних принципів зобов'язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія, - в Україні чи за її межами.

Зазначені положення Закону № 1058-ІV втратили чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.

Рішення Конституційного суду України від 07.10.2009 року № 25-рп/2009 опубліковано в Офіційному віснику України 02.11.2009 року.

Крім того, як зазначив Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у рішенні у справі «Пічкур проти України», яке набрало статусу остаточного 7 лютого 2014 року, право на отримання пенсії як таке стало залежним від місця проживання заявника. Це призвело до ситуації, в якій заявник, пропрацювавши багато років у своїй країні та сплативши внески до системи пенсійного забезпечення, був зовсім позбавлений права на пенсію лише на тій підставі, що він більше не проживає на території України (пункт 51 цього рішення).

У пункті 54 вказаного рішення ЄСПЛ зазначив, що наведених вище міркувань ЄСПЛ достатньо для висновку про те, що різниця в поводженні, на яку заявник скаржився, порушувала статтю 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року (далі - Конвенція), згідно з якою користування правами та свободами, визнаними в Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою, у поєднанні зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, якою передбачено право кожної фізичної або юридичної особи мирно володіти своїм майном та закріплено, що ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Враховуючи те, що рішення ЄСПЛ є джерелом права та обов'язковими для виконання Україною відповідно до статті 46 Конвенції, слід враховувати практику ЄСПЛ, у тому числі й у рішенні у справі «Пічкур проти України», як джерело права відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини».

На підставі наведеного, суд дійшов висновку, що з дня набрання чинності Рішенням № 25-рп/2009 щодо неконституційності положень пункту 2 частини першої статті 49, другого речення статті 51 Закону № 1058-ІV виникли підстави для поновлення конституційного права особи на виплату пенсії, виплата якої була зупинена на підставі положень зазначеного Закону. З цього часу управління ПФУ має відновити виплату пенсії громадянам України, які виїхали на постійне місце проживання за кордон.

Щодо вимог про нарахування компенсації втрати частини доходів, суд зазначає наступне.

Згідно з частиною 2 статті 46 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування", нараховані суми пенсії, не отримані з вини органу, що призначає і виплачує пенсію, виплачуються за минулий час без обмеження будь-яким строком з нарахуванням компенсації втрати частини доходів. Компенсація втрати частини пенсії у зв'язку з порушенням строків її виплати пенсіонерам здійснюється згідно із законом.

Відповідно до статті 1 Закону України "Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати" ( надалі - Закон) підприємства, установи і організації всіх форм власності та господарювання здійснюють компенсацію громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи).

Статтею 2 вищевказаного Закону передбачено, що компенсація громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати (далі - компенсація) провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати доходів, нарахованих громадянам за період починаючи з дня набрання чинності цим Законом. Під доходами у цьому Законі слід розуміти грошові доходи громадян, які вони одержують на території України і які не мають разового характеру, зокрема, пенсії.

Сума компенсації обчислюється шляхом множення суми нарахованого, але не виплаченого громадянину доходу за відповідний місяць (після утримання податків і обов'язкових платежів) на індекс інфляції в період невиплати доходу (інфляція місяця, за який виплачується доход, до уваги не береться) (ст. 3 Закону).

Відповідно до пункту 2 "Порядку проведення компенсації громадянам втрати грошових доходів у зв'язку з порушенням термінів їх виплати", затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 21 лютого 2001 року №159, компенсація громадянам втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням термінів їх виплати проводиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати грошових доходів, нарахованих громадянам за період, починаючи з 01.01.2001 року.

Також відповідно до п.3 даного порядку Компенсації підлягають такі грошові доходи разом із сумою індексації, які одержують громадяни в гривнях на території України і не мають разового характеру: зокрема, пенсії (з урахуванням надбавок, доплат, підвищень до пенсії, додаткової пенсії, цільової грошової допомоги на прожиття, щомісячної державної грошової допомоги та компенсаційних виплат).

Пунктом 4 порядку визначено, що сума компенсації обчислюється як добуток нарахованого, але невиплаченого грошового доходу за відповідний місяць (після утримання податків і обов'язкових платежів) і приросту індексу споживчих цін (індексу інфляції) у відсотках для визначення суми компенсації, поділений на 100. Індекс споживчих цін для визначення суми компенсації обчислюється шляхом множення місячних індексів споживчих цін за період невиплати грошового доходу. При цьому індекс споживчих цін у місяці, за який виплачується дохід, до розрахунку не включається. Щомісячні індекси споживчих цін публікуються Держкомстатом.

Отже, основною умовою для виплати громадянину передбаченої статтею 46 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" та Закону України "Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати" є порушення встановлених строків виплати нарахованих доходів, (у тому числі пенсії). Компенсація за порушення строків виплати такого доходу проводиться незалежно від порядку і підстав його нарахування: самим підприємством, установою чи організацією добровільно чи на виконання судового рішення.

Факт того, що відповідачем протиправно не було поновлено позивачу виплату пенсії за віком з 07.10.2009 року, не було здійснено належних її нарахувань та виплат своєчасно, знайшов своє підтвердження в ході розгляду вказаної справи.

Відповідно до правової позиції, висловленої у Постанові Верховного суду України від 18.11.2014 року по справі №21-518а14 - основною умовою для виплати громадянину компенсації за ст.46 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», ст.2 Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати» та Порядку проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням термінів їх виплати, є порушенням встановлених строків виплати нарахованих доходів. При цьому компенсація за порушення строків виплати такого доходу проводиться незалежно від порядку і підстав його нарахування: самим підприємством, установою чи організацією, в даному випадку -УПФУ, добровільно чи на виконання рішення суду.

Відповідно до ч.5 ст. 242 КАС України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У свою чергу, право на поновлення та виплату зупиненої пенсії у позивача виникло з 07.10.2009 року - дня набрання чинності Рішенням КСУ № 25-рп/2009, проте, фактично такі дії вчинено відповідачем не вчинено

Суд, враховуючи також правову позицію, викладену ВСУ у постанові від 11.07.2017 р. у справі № 2а-1102/09/2670 зазначає, що Закон України "Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати" та Порядок проведення компенсації громадянам втрати грошових доходів у зв'язку з порушенням термінів їх виплати, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 21 лютого 2001 року №159, не ставить у залежність компенсацію втрати частини грошових доходів від попереднього, окремого нарахування доходів. За цим регулюванням правове значення має те, чи з порушенням строків був виплачений нарахований дохід, чи виплачений і коли цей платіж, чи не нараховувався і не виплачувався грошовий дохід. Саме ці події є тими юридичними фактами, з якими пов'язується виплата компенсації втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати.

При цьому, слід зазначити, що кошти, які підлягають нарахуванню в порядку компенсації частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати, мають компенсаторний характер. Вони спрямовані на забезпечення достатнього життєвого рівня та купівельної спроможності особи у зв'язку з інфляційними процесами та зростанням споживчих цін на товари та послуги.

Суд зазначає, що враховуючи специфіку спірних правовідносин, право на отримання компенсації втрати частини доходів у позивача наразі не виникло, зазначена позовна вимога спрямована на майбутнє, оскільки з часу ухвалення Рішення КСУ, за яким з 07.10.2009 року порядок виплати пенсії громадянам, які виїхали на постійне місце проживання за кордон, регулюється нормами Закону України «Про загальнообов'язкове пенсійне страхування» з урахуванням рішення Конституційного Суду України щодо неконституційності положень п. 2 ч. 1 ст. 49, другого речення ст. 51 Закону України "Про загальнообов'язкове пенсійне страхування", пенсія позивачу взагалі не нараховувалась.

Тобто, з відповідними вимогами позивач матиме право звернутись у судовому порядку у тому разі, коли позивачу буде поновлено нарахування та виплату пенсії та, після виконання зазначеного рішення суду водночас Управлінням не буде виплачено таку компенсацію у добровільному порядку та/або за відповідним зверненням позивача буде відмовлено у здійсненні нарахування та виплати компенсації втрати частини доходів.

Щодо решти позовних вимог, а саме: про зобов'язання відповідача поновити виплату пенсії за віком ОСОБА_2, починаючи з 07.10.2009р., відповідно до матеріалів пенсійної справи, суд зазначає наступне.

Вказані вимоги фактично спрямовані на поновлення порушених прав позивача.

Згідно п.9 ч.1 ст.16 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», застрахована особа має право на отримання пенсійних виплат на умовах і в порядку, передбачених цим Законом.

Відповідно до ст. 46 Конституції України, пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.

Статтею 1 Закону України «Про прожитковий мінімум» визначено, що прожитковий мінімум - вартісна величина достатнього для забезпечення нормального функціонування організму людини, збереження його здоров'я набору продуктів харчування (далі - набір продуктів харчування), а також мінімального набору непродовольчих товарів (далі - набір непродовольчих товарів) та мінімального набору послуг (далі - набір послуг), необхідних для задоволення основних соціальних і культурних потреб особистості.

За приписами ч.2 ст.7 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.

Згідно ч.1 ст. 27 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» розмір пенсії за віком визначається за формулою: П = Зп х Кс, де:П - розмір пенсії, у гривнях; Зп - заробітна плата (дохід) застрахованої особи, визначена відповідно до статті 40 цього Закону, з якої обчислюється пенсія, у гривнях; Кс - коефіцієнт страхового стажу застрахованої особи, визначений відповідно до статті 25 цього Закону.

Тобто, відповідач при розрахунку пенсії повинен враховувати страховий стаж та заробітну плату позивача та прийняти до уваги, що пенсія позивачеві повинна обраховуватись у розмірі, не нижчому рівня прожиткового мінімуму для непрацездатних осіб.

Абзацом 3 ч.2 ст. 27 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» розмір пенсії за віком, обчислений за раніше діючим законодавством, підвищується з дня набрання чинності цим Законом до дня її призначення в порядку, передбаченому частинами першою та другою статті 42 цього Закону.

За змістом ст.28 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» за кожний повний рік страхового стажу пенсія за віком збільшується на 1 відсоток розміру пенсії, обчисленої відповідно до статті 27 цього Закону, але не більш як на 1 відсоток мінімального розміру пенсії за віком.

Згідно ст.1 Закону України "Про соціальний статус дітей війни" дитина війни - особа, яка є громадянином України та якій на час закінчення (2 вересня 1945 року) Другої світової війни було менше 18 років.

Як вбачається з матеріалів справи, позивач народилась 16.03.1940 року та станом на 2 вересня 1945 року їй виповнилось 5 років.

Відповідно до ч.1 ст.42 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» (в редакції, чинній на момент відновлення права позивача за РКСУ№ 25-рп/2009), пенсії, призначені за цим Законом, індексуються відповідно до законодавства про індексацію грошових доходів населення.

Суд зазначає, що взагалі, норми ст. 42 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», є імперативними та свідчать, що підставою для перерахунку пенсії є становлення нового розміру прожиткового мінімуму, а перерахунок проводиться з дня встановлення цього мінімуму.

При цьому, в силу ст.1 ЗУ " Про індексацію грошових доходів населення" індексація грошових доходів населення - встановлений законами та іншими нормативно-правовими актами України механізм підвищення грошових доходів населення, що дає можливість частково або повністю відшкодовувати подорожчання споживчих товарів і послуг.

Індексації підлягають грошові доходи громадян, одержані ними в гривнях на території України і які не мають разового характеру, зокрема, пенсії ( ст.2 ЗУ " Про індексацію грошових доходів населення").

Порядок проведення індексації грошових доходів населення затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 17 липня 2003 р. № 1078.

Крім того, відповідно до п. 2.21 Порядку 22-1 документом, що підтверджує, що особа не працює (не провадить діяльність, пов’язану з отриманням доходу, що є базою нарахування єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування), є, зокрема, трудова книжка, а з трудової книжки позивача вбачається, що позивач є непрацюючим пенсіонером з наявним понаднормовим стажем.

Крім того, суд зазначає, що з 01.10.17 р. відповідно до Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення пенсій» від 03.10.17 №2148-VIII розпочато осучаснення (підвищення) пенсій в автоматичному режимі, без звернення пенсіонерів, за матеріалами пенсійних справ.

Розглядаючи дану справу, суд звертає увагу, що спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення ( Постанова Верховного Суду України від 16 вересня 2015 року у справі 826/4418/14).

Таким чином, враховуючи, що розглядом справи доведено протиправність оскаржуваного у справі рішення відповідача, суд, поновлюючи права позивача, зобов'язує управління Пенсійного фонду України в Московському районі м. Харкова здійснити перерахунок розміру та поновити виплату пенсії за віком ОСОБА_4, починаючи з 07.10.2009р., як непрацюючому пенсіонеру, з врахуванням стажу та заробітної плати для обчислення пенсії відповідно до матеріалів пенсійної справи, але в розмірі не меншому ніж прожитковий мінімум для непрацездатних осіб, з підвищенням та індексацією пенсії відповідно до ст.ст. 27, 42 Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування», доплатою до пенсії за понаднормативний стаж відповідно до ч.1 ст. 28 Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування», надбавкою до пенсії як дитині війни, здійснити осучаснення пенсії відповідно до пенсійної реформи України, починаючи з 01.10.2017р.

Крім того, розглядаючи вказану справу, суд зазначає, що позивачем не було пропущено строк звернення до суду, оскільки спірні правовідносини витікають з існування рішення Управління Пенсійного фонду України в Московському районі м. Харкова від 14.12.2017 року про відмову ОСОБА_3 у поновленні виплати пенсії за віком, отриманий позивачем 15.01.2018 року, за оскарженням якого позивач звернувся у передбачений законом шестимісячний строк: позовну заяву направлено до суду поштовою кореспондецією 13.06.2018 року.

Також, суд приймає до уваги правові висновки Європейського суду з прав людини у рішенні по справі «Мельник проти України» від 28.03.2006 року, де вказано, що право на суд, одним з аспектів якого є право доступу до суду (рішення у справі «Golder v.the United Kingdom» від 21.02.1975 p.), не є абсолютним; воно може бути обмеженим, особливо щодо умов прийнятності скарги. Однак, право доступу до суду не може бути обмежено таким чином або у такій мірі, що буде порушена сама його сутність. Ці обмеження повинні мати закону мету та бути пропорційними між використаними засобами та досягнутими цілями ( рішення «Guerin v. France» від 29.07.1998 p.) Правила регулювання строків для подання скарги, безумовно, має на меті забезпечення належного відправлення правосуддя і дотримання принципу юридичної визначеності. Зацікавлені особи повинні розрахувати на те, що ці правила будуть застосовані. У той же час, такі правила в цілому або їх застосування не повинні перешкоджати сторонам використовувати доступні засоби захисту (рішення «Perez de Rada Cavanilles v. Spain від 28.10.1998 року).

Крім того, Європейський суд з прав людини у рішенні по справі "Іліан проти Туреччини" вказав, що правило встановлення обмежень до суду у зв'язку з пропуском строку звернення до суду, повинно застосовуватись з певною гнучкістю і без надзвичайного формалізму, воно не застосовується автоматично і не має абсолютного характеру; перевіряючи його виконання слід звертати увагу на обставини справи.

Відповідно до ст.17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського Суду з прав людини", Європейська Конвенція "Про захист прав людини і основоположних свобод" (далі - Конвенція) і практика Європейського Суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) є джерелом права.

У відповідності до ч.1 ст.6 Конвенції, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом.

Згідно висновків, викладених у п.п.23, 25 Рішення ЄСПЛ у справі "Проніна проти України", суд зобов'язаний надавати відповідь на кожен з специфічних, доречних та важливих доводів заявника, а також давати обґрунтування своїх рішень.

Відповідно до ч. 1, 2 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Відповідачем не було доведено правомірності відмови позивачу у поновленні виплати пенсії за віком.

З огляду на викладене, суд приходить до висновку про задоволення позовних вимог в частині скасування рішення Управління Пенсійного фонду України в Московському районі в м. Харкові, оформлене протоколом від 14.12.2017 року, про відмову у поновленні виплату пенсії за віком ОСОБА_2; визнання неправомірним рішення Управління Пенсійного фонду України в Московському районі м. Харкові, оформлене протоколом від 14.12.2017 року, про відмову у поновленні виплату пенсії за віком ОСОБА_2; зобов'язання Управління Пенсійного фонду України в Московському районі в м. Харкові здійснити перерахунок розміру та поновити виплату пенсії за віком ОСОБА_2, починаючи з 07.10.2009 року, як непрацюючому пенсіонеру, з врахуванням стажу та заробітної плати для обчислення пенсії відповідно до матеріалів пенсійної справи, але в розмірі не меншому ніж прожитковий мінімум для непрацездатних осіб.

Щодо позовних вимог в частині зобов'язання управління Пенсійного фонду України в Московському районі м. Харкова поновити виплату пенсії за віком ОСОБА_2, починаючи з 07.10.2009р. з нарахуванням компенсації втрати частини доходів є таким, що не підлягає задоволенню, оскільки вказана вимога заявлена на майбутнє.

Розподіл судових витрат здійснюється в порядку ст. 139 КАС України.

На підставі викладеного, керуючись ст. 19 Конституції України, ст.ст. 6-9, 14, 243-246, 250, 255, 295, 297 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

В И Р І Ш И В:

Адміністративний позов ОСОБА_2 до Управління Пенсійного фонду України в Московському районі м. Харкова про визнання дії протиправними та зобов'язання вчинити певні дії - задовольнити частково.

Скасувати рішення Управління Пенсійного фонду України в Московському районі в м. Харкові, оформлене протоколом від 14.12.2017 року, про відмову у поновленні виплату пенсії за віком ОСОБА_2.

Визнати неправомірним рішення Управління Пенсійного фонду України в Московському районі м. Харкові, оформлене протоколом від 14.12.2017 року, про відмову у поновленні виплату пенсії за віком ОСОБА_2.

Зобов'язати Управління Пенсійного фонду України в Московському районі в м. Харкові здійснити перерахунок розміру та поновити виплату пенсії за віком ОСОБА_2, починаючи з 07.10.2009 року, як непрацюючому пенсіонеру, з врахуванням стажу та заробітної плати для обчислення пенсії відповідно до матеріалів пенсійної справи, але в розмірі не меншому ніж прожитковий мінімум для непрацездатних осіб.

У задоволенні решти позовних вимог - відмовити.

Стягнути з Управління Пенсійного фонду України в Московському районі м. Харкова (вул. Валентинівська, 22-Б, м. Харків, Україна, 61170, код ЄДРПОУ 22682655) за рахунок бюджетних асигнувань на користь ОСОБА_2 (пр-т. Соборний, буд. 160, оф. 10.23, м. Запоріжжя, Запорізька область,69005, іпн НОМЕР_1) сплачений судовий збір в сумі 704,80 грн. (сімсот чотири гривні 80 коп.).

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повний текст рішення виготовлено 18 вересня 2018 року.

Суддя Горшкова О.О.