Рішення № 76575670, 20.09.2018, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м. Київ

20 вересня 2018 року № 826/4213/17

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Келеберди В.І. розглянув у спрощеному провадженні справу за позовом ТОВ «Київське міське бюро технічної інвентаризації» до Департаменту культури виконавчого органу Київської міської ради (КМДА), третя особа без самостійних вимог на предмет спору: Інститут філософії ім. Г.С. Сковороди НАН України про визнання протиправною та скасування постанови

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

ТОВ «Київське міське бюро технічної інвентаризації» звернулось до суду з позовом до Департаменту культури виконавчого органу Київської міської ради (КМДА), третя особа без самостійних вимог на предмет спору: Інститут філософії ім. Г.С. Сковороди НАН України про визнання протиправною та скасування постанови від 03.03.2017 №109-17.

В обґрунтування позовних вимог позивача вказує, що висновок відповідача про порушення ст. 22, 24, 26 Закону України «Про охорону культурної спадщини» є не обґрунтованим, оскільки приміщення, що орендується позивачем не внесено до Державного реєстру нерухомих пам'яток України, а відтак позивач не міг знати, що будівля є культурною пам'яткою.

Відповідач заперечував проти задоволення позову з підстав викладених у письмових запереченнях, з яких вбачається, що оскаржувану постанову прийнято у зв'язку із виявленням порушення позивачем ст. 22, 24, 26 Закону України «про охорону культурної спадщини».

Представник третьої особи без самостійних вимог на предмет спору наполягав на задоволення позову та зазначив, що будівля №4 по вул. Трьохсвятительській в м. Києві не внесена до Реєстру пам'яток культури місцевого значення, відповідач не повідомляв третю особу, як власника будівлі, що така будівля є пам'яткою місцевого значення, отже відсутні підстави для накладення фінансових санкцій за порушення Закону України «Про охорону культурної спадщини».

Ухвалою від 06.04.2017 відкрито провадження та справу призначено до вирішення в судовому засіданні.

15.12.2017 року набрала чинності нова редакція Кодексу адміністративного судочинства України, суд зазначає, що відповідно до ч. 3 ст. 3 Кодексу адміністративного судочинства України провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до ч. 1, 2, 4 ст 257 Кодексу адміністративного судочинства України за правилами спрощеного позовного провадження розглядаються справи незначної складності.

За правилами спрощеного позовного провадження може бути розглянута будь-яка справа, віднесена до юрисдикції адміністративного суду, за винятком справ, зазначених у частині четвертій цієї статті.

За правилами спрощеного позовного провадження не можуть бути розглянуті справи у спорах:

1) щодо оскарження нормативно-правових актів, за винятком випадків, визначених цим Кодексом;

2) щодо оскарження рішень, дій та бездіяльності суб'єкта владних повноважень, якщо позивачем також заявлено вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної такими рішеннями, діями чи бездіяльністю, у сумі, що перевищує п'ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб;

3) про примусове відчуження земельної ділянки, інших об'єктів нерухомого майна, що на ній розміщені, з мотивів суспільної необхідності;

4) щодо оскарження рішення суб'єкта владних повноважень, на підставі якого ним може бути заявлено вимогу про стягнення грошових коштів у сумі, що перевищує п'ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Оскільки справа №826/4213/17 не підпадає під дію ч. 4 ст. 257 Кодексу адміністративного судочинства в судовому засіданні ухвалено про вирішення справи у спрощеному провадженні.

Розглянувши подані сторонами документи і матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд м. Києва

ВСТАНОВИВ:

Інститут філософії ім. Г.С. Сковороди НАН України має на балансі будинок №4 по вул. Трьохсвятительській у м. Києві.

22.11.2016 між Інститутом філософії ім. Г.С. Сковороди НАН України та позивачем укладено договір №4 оренди майна, що належить до майнового комплексу НАН України, а саме: нежитлового приміщення підвалу у будинку №4 по вул. Трьохсвятительській у м. Києві.

Відповідно до акту огляду об'єкту культурної спадщини від 10.02.2017 за підсумками огляду частини будівлі №4 по вул. Трьохсвятительській у м. Києві встановлено, що пам'ятку змінено: у частині приміщень цокольного поверху та зовні будівлі (з боку двору) проведено будівельні роботи: збільшено площу існуючої прибудови, закладено віконні отвори, дверні прорізи. Змінено конфігурацію і місце розташування сходів та виконуються ремонтні роботи з оздоблення приміщень. Науково-проектна документація на розгляд до Департаменту не надходила, дозвіл на проведення робіт не надавався та не реєструвався. Вказане є порушенням ч. 1 ст 22, ч. 2, 3 ст 24, ч. 1 ст 26 Закону України «Про охорону культурної спадщини».

У зв'язку з викладеним відповідачем складено припис від 13.02.2017 №373/П, яким позивача зобов'язано припинити виконання будь-яких робіт та в місячний термін демонтувати самовільно влаштовану добудову; акт про вчинення правопорушення від 13.02.2017 №138.

Крім того, відповідачем прийнято постанову від 03.03.2017 №109-17 «Про накладення фінансових санкцій за порушення законодавства України у сфері охорони культурної спадщини», якою на позивача за порушення ч. 1 ст 22, ч. 2, 3 ст 24, ч. 1 ст 26 Закону України «Про охорону культурної спадщини» накладено штрафні санкції в сумі 102 000 грн.

Правові, організаційні, соціальні та економічні відносини у сфері охорони культурної спадщини з метою її збереження, використання об'єктів культурної спадщини у суспільному житті, захисту традиційного характеру середовища в інтересах нинішнього і майбутніх поколінь регулює Закон України "Про охорону культурної спадщини" від 08.06.2000 № 1805-ІІІ (далі - Закон).

Згідно ст. 1 Закону, охорона культурної спадщини - система правових, організаційних, фінансових, матеріально-технічних, містобудівних, інформаційних та інших заходів з обліку (виявлення, наукове вивчення, класифікація, державна реєстрація), запобігання руйнуванню або заподіянню шкоди, забезпечення захисту, збереження, утримання, відповідного використання, консервації, реставрації, ремонту, реабілітації, пристосування та музеєфікації об'єктів культурної спадщини.

Відповідно до статті 3 Закону, державне управління у сфері охорони культурної спадщини покладається на Кабінет Міністрів України, спеціально уповноважені органи охорони культурної спадщини. До спеціально уповноважених органів охорони культурної спадщини належать: центральні органи виконавчої влади, що забезпечують формування та реалізують державну політику у сфері охорони культурної спадщини; орган виконавчої влади Автономної Республіки Крим; обласні, районні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації; виконавчий орган сільської, селищної, міської ради.

За п. 6 ч. 2 ст. 5 Закону, до повноважень центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони культурної спадщини належить занесення об'єктів культурної спадщини місцевого значення до Державного реєстру нерухомих пам'яток України та внесення змін до нього щодо пам'яток місцевого значення.

У відповідності до ст. 14 Закону, занесення об'єкта культурної спадщини до Реєстру та внесення змін до нього (вилучення з Реєстру, зміна категорії пам'ятки) провадяться відповідно до категорії пам'ятки:

а) пам'ятки національного значення - постановою Кабінету Міністрів України за поданням центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони культурної спадщини, протягом одного року з дня одержання подання;

б) пам'ятки місцевого значення - рішенням центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони культурної спадщини, за поданням відповідних органів охорони культурної спадщини або за поданням Українського товариства охорони пам'яток історії та культури, інших громадських організацій, до статутних завдань яких належать питання охорони культурної спадщини, протягом одного місяця з дня одержання подання.

Об'єкт культурної спадщини до вирішення питання про його реєстрацію як пам'ятки вноситься до Переліку об'єктів культурної спадщини і набуває правового статусу щойно виявленого об'єкта культурної спадщини, про що відповідний орган охорони культурної спадщини в письмовій формі повідомляє власника цього об'єкта або уповноважений ним орган (особу). Переліки об'єктів культурної спадщини затверджуються рішеннями відповідних органів охорони культурної спадщини. Порядок обліку об'єктів культурної спадщини визначає центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони культурної спадщини. Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони культурної спадщини, видає власнику пам'ятки або уповноваженому ним органу свідоцтво про реєстрацію об'єкта культурної спадщини як пам'ятки (ч.ч. 2, 3 ст. 14 Закону).

У відповідності до приписів Порядку, об'єкти культурної спадщини заносяться до Державного реєстру нерухомих пам'яток України (далі - Реєстр) за рішенням Кабінету Міністрів України - щодо об'єктів національного значення або за рішенням відповідного центрального органу виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини - щодо об'єктів місцевого значення (п. 1). На кожний об'єкт культурної спадщини, що пропонується відповідним органом охорони культурної спадщини для занесення до Реєстру, складається облікова документація, яка підлягає постійному зберіганню в цьому органі.

Об'єкти культурної спадщини національного значення є особливою історичною або культурною цінністю і повинні відповідати критерію автентичності, а також принаймні одному з таких критеріїв: справили значний вплив на розвиток культури, архітектури, містобудування, мистецтва країни; безпосередньо пов'язані з історичними подіями, віруваннями, життям і діяльністю видатних людей; репрезентують шедевр творчого генія, стали етапними творами видатних архітекторів чи інших митців; були витворами зниклої цивілізації чи мистецького стилю. Критерій автентичності означає, що пам'ятка повинна значною мірою зберегти свою форму та матеріально-технічну структуру, історичні нашарування, а також роль у навколишньому середовищі (п. 10).

Об'єкти культурної спадщини місцевого значення повинні відповідати критерію автентичності, а також принаймні одному з таких критеріїв: вплинули на розвиток культури, архітектури, містобудування, мистецтва певного населеного пункту чи регіону; пов'язані з історичними подіями, віруваннями, життям і діяльністю видатних людей певного населеного пункту чи регіону; є творами відомих архітекторів або інших митців; є культурною спадщиною національної меншини чи регіональної етнічної групи (п. 11).

З матеріалів справи вбачається, що вказана вище будівля є пам'яткою архітектури місцевого значення «Готель (готель №3)» охоронний номер 252/4 (розпорядження Київської міської державної адміністрації від 14.08.1998 №1678) меморіальний будинок, в якому перебувала у 1902 році Марко Вовчок пам'ятка історії місцевого значення (рішення виконавчого комітету Київської міськради народних депутатів від 27.01.1970 №159). Розташовується в межах архітектурної, археологічної охоронної зони (розпорядження Київської міської державної адміністрації від 17.05.2002 №979) у Центральному історичному ареалі міста Києва (рішення Київської міської ради від 28.03.2002 №370/1804).

Відповідно до листа Департаменту культури виконавчого органу Київської міської ради (КМДА) від 21.03.2017 №060-1993 будівля №4 по вул. Трьохсвятительській у м. Києві входить до комплексу споруд Михайлівського Златоверхого монастиря та відповідно до розпорядження Київської міської державної адміністрації від 14.08.1998 занесена до переліку пам'яток архітектури місцевого значення. Загальний перелік об'єктів культурної спадщини по районах м. Києва розміщено на сайті Департаменту культури виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації).

Крім того, листом від 28.02.2017 Міністерство культури України повідомило, що зазначена споруда не занесена до Державного реєстру нерухомих пам'яток, проте перебуває на обліку як пам'ятка місцевого значення.

З системного аналізу викладеного вбачається, що зазначена будівля до Державного реєстру нерухомих пам'яток не внесена, проте перебуває на обліку як пам'ятка місцевого значення, орган охорони культурної спадщини не повідомляв власника будівля, що така будівля є пам'яткою місцевого значення.

Відповідно до п. 3 Прикінцевих положень Закону об'єкти, включені до списків (переліків) пам'яток історії та культури відповідно до Закону Української РСР "Про охорону і використання пам'яток історії та культури", визнаються пам'ятками відповідно до цього Закону.

Оскільки зазначена будівля є пам'ятка історії місцевого значення відповідно до рішення виконавчого комітету Київської міськради народних депутатів від 27.01.1970 №159, а відтак відповідно до . 3 Прикінцевих положень Закону визнається пам'яткою відповідно до Закону, хоча й не внесена до Державного реєстру нерухомих пам'яток.

Відповідно до ч. 1 ст 22 Закону пам'ятки, їхні частини, пов'язане з ними рухоме та нерухоме

майно забороняється зносити, змінювати, замінювати, переміщувати (переносити) на інші місця.

Згідно ч. 1 ст 23 Закону Власник або уповноважений ним орган, користувач зобов'язані утримувати пам'ятку в належному стані, своєчасно провадити ремонт, захищати від пошкодження, руйнування або знищення відповідно до цього Закону та охоронного договору.

Забороняється змінювати призначення пам'ятки, її частин та елементів, робити написи, позначки на ній, на її території та в її охоронній зоні без дозволу відповідного органу охорони культурної спадщини.

Статтею 26 Закону визначено, що консервація, реставрація, реабілітація, музеєфікація, ремонт,

пристосування пам'яток місцевого значення здійснюються за наявності письмового дозволу органу виконавчої влади Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій відповідно до їхньої компетенції, на підставі погодженої з ними науково-проектної документації.

Факт проведення ремонтних робіт у вказаній будівлі без отримання науково-проектної документації та дозволу на проведення робіт не заперечується позивачем.

З огляду на викладене, висновок відповідача про порушення позивачем ч. 1 ст 22, ч. 2, 3 ст 24, ч. 1 ст 26 Закону України «Про охорону культурної спадщини» є обґрунтованим.

Відповідно до ст. 45 Закону фінансові санкції, передбачені статтею 44 цього Закону, накладаються керівником, заступниками керівника центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони культурної спадщини, органу виконавчої влади Автономної Республіки Крим, головою чи заступником голови обласної, районної, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, головою чи заступником голови відповідної місцевої ради після розгляду матеріалів, які засвідчують факт правопорушення.

Про вчинення правопорушення, зазначеного у статті 44 цього Закону, особою, уповноваженою органом охорони культурної спадщини, складається акт. Керівник юридичної особи, стосовно якої складено акт, протягом трьох днів з моменту отримання акта може подати письмові пояснення до нього. Акт разом з іншими документами, що стосуються справи, у десятиденний термін з моменту складення акта надсилається посадовій особі, яка має право накладати фінансові санкції.

Рішення про накладення фінансових санкцій приймається протягом 10 днів після отримання документів, зазначених у частині другій цієї статті. Рішення про накладення фінансових санкцій оформлюється постановою, що надсилається юридичній особі, на яку накладено фінансові санкції.

З системного аналізу викладеного вбачається, що оскаржувану постанову прийнято уповноваженою особою відповідно до порядку визначеного ст. 45 Закону.

Щодо висновку відповідача про порушення позивачем ч. 1 ст 22, ч. 2, 3 ст 24, ч. 1 ст 26 Закону України «Про охорону культурної спадщини», суд зазначає наступне.

Згідно з ч. 1 ст. 9, ч. 1 ст. 72, ч. 2 ст. 73, ст. 76, ч.ч. 1, 2, 5 ст. 77 КАС України, розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених ст. 78 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.

Якщо учасник справи без поважних причин не надасть докази на пропозицію суду для підтвердження обставин, на які він посилається, суд вирішує справу на підставі наявних доказів.

Із системного аналізу вище викладених норм та з'ясованих судом обставин вбачається, що позов не підлягає задоволенню.

Керуючись ст.ст. 72-73, 76-77, 139, 143, 243-246, 255 КАС України, суд -

В И Р І Ш И В:

Відмовити в задоволенні позовних вимог.

Підстави для вирішення питання щодо розподілу судових витрат відсутні.

Відповідно до ч. 1 ст. 293 КАС України, учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно з ч. 1 ст. 295 КАС України, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. У разі розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Відповідно до ч. 1 ст. 255 КАС України, рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

Суддя В.І. Келеберда