Рішення № 76564905, 05.09.2018, Немишлянський районний суд міста Харкова (до 25.04.2025 - Фрунзенський районний суд м. Харкова)

Справа № 645/12779/13

Провадження № 2/645/12/18

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

05 вересня 2018 року м. Харків

Фрунзенський районний суд м.Харкова у складі:

головуючого судді Бабкової Т.В.,

при секретарі судових засідань – ОСОБА_1,

за участю позивача – ОСОБА_2 (до укладення шлюбу – ОСОБА_3) О.В.,

представника позивача ОСОБА_2 (до укладення шлюбу – ОСОБА_3) О.В. – адвоката ОСОБА_4,

представника відповідача ОСОБА_5 територіального управління юстиції у Харківській області - на підставі довіреності від 28.12.2017 року ОСОБА_6,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду цивільну справу за позовом ОСОБА_2 (до укладення шлюбу – ОСОБА_3) ОСОБА_7 до ОСОБА_8, ОСОБА_9 про стягнення заборгованості за договором позики, третя особа: приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу Харківської області ОСОБА_10, та за зустрічним позовом ОСОБА_8 до ОСОБА_2 (до укладення шлюбу – ОСОБА_3) ОСОБА_7, ОСОБА_5 територіального управління юстиції у Харківській області про визнання договору позики розірваним, додаткового договору – договором позики грошей,

встановив:

Позивач ОСОБА_2 (раніше мала прізвище ОСОБА_3) звернулася до суду з позовом про стягнення заборгованості за договором позики до відповідачів ОСОБА_8 та ОСОБА_9, в якій з урахуванням уточненої позовної заяви від 25.05.2016 року просила:

- стягнути солідарно з ОСОБА_8 та ОСОБА_9 на її користь заборгованість за договором позики від 11.07.2011 року в розмірі 168948,97 доларів США в еквіваленті у гривні згідно курсу Національного банку України на дату ухвалення рішення.

В обґрунтування своїх вимог вказала, що 11.07.2011 року між нею та відповідачем ОСОБА_8 було укладено договір позики на суму 264320 грн., що на день укладення договору складало суму, еквівалентну 33040,00 доларів США, зі строком повернення позики до 11.01.2012 року включно. Для забезпечення належного виконання умов вказаного договору того ж дня сторони уклали договір іпотеки належної відповідачу ОСОБА_8 нежитлової будівлі літ. «Б-1» загальною площею 120,8 кв.м, що розташована за адресою: м.Харків, вул. Рибалка, 24/17. Вказані договори були посвідчені приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу ОСОБА_10 20.01.2012 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_8 було укладено додатковий договір до вказаного договору позики від 11.07.2011 року, згідно якого сторони визначили, що розмір позики складає 304640 грн., що є еквівалентом 38080,00 доларів США, а строк повернення позики є 11.01.2013 року включно. Зазначена додаткова угода також була посвідчена в день укладання приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу ОСОБА_10 При цьому в лютому, березні та вересні 2012 року відповідачем ОСОБА_8 було сплачено по 840,00 доларів США в якості погашення заборгованості за договором, в повному обсязі у строки, визначені договором позики, позика повернута не була, за таких обставин внаслідок неналежного виконання відповідачем взятих на себе за договором зобов’язань виникла заборгованість у розмірі 35560,00 доларів США.

Позивачка вказала, що в неї виникло також право на стягнення пені з наступного дня після несплати наступного платежу, тобто з 15.04.2012 року, до суду вона звернулась 18.12.2013 року, а тому пеня підлягає стягненню в межах одного року до дня пред’явлення позову, а саме у розмірі 129794,00 доларів США, що дорівнює 35560,00 доларів США * 1 % * 365 днів / 100 %.

Крім цього, зазначила, що прострочення сплати заборгованості відповідачем з 12.01.2013 року по день пред’явлення позову становить 341 день, а на день подання уточненої позовної заяви - 1230 днів, тому з відповідача також підлягають стягненню 3 % річних від суми заборгованості за договором позики у розмірі 3594,97 доларів США, що дорівнює 35560,00 доларів США * 3% * 1230 днів / 100 % / 365 днів.

Таким чином, загальна сума заборгованості за договором станом на 25.05.2016 року складає 168948,97 доларів США.

Позивач зазначила, що при розгляді справи було встановлено, що ОСОБА_9 надала згоду на укладання договору позики 11.07.2011 року її чоловіком ОСОБА_8 та додаткового договору до нього, а також договору іпотеки. Представник ОСОБА_8 в судовому засіданні вказував, що позика отримувалася для сімейного бізнесу, тобто на потреби сім’ї, є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя та використана в інтересах сім’ї. З врахуванням наведеного, посилаючись на положення ст.ст.61,65 СК України, ОСОБА_2 вважає неповернуту позику спільним сумісним боргом подружжя ОСОБА_8 та ОСОБА_9, а тому просить стягнути суму позову солідарно з обох з відповідачів.

Відповідач ОСОБА_8 звернувся до суду з зустрічною позовною заявою до відповідачів ОСОБА_3 та ОСОБА_5 територіального управління юстиції у Харківській області з уточненою зустрічною позовною заявою, в якій просив: визнати Договір позики від 11.07.2011 року розірваним; розтлумачити договір від 20.01.2012 року та визнати додатковий договір від 20.01.2012 року договором позики грошей.

В обґрунтування своєї заяви ОСОБА_8 вказав, що протягом 2011 та 2012 років ним було повернуто позивачу заборгованість за договором у розмірі 10050,00 доларів США. Вважає, що не можна вважати додатковим договором додатковий договір від 20.01.2012 року, бо це суперечить арифметичним розрахункам. Так, якщо договірні відносини є єдиними та продовженими, то у другому договору ціна позики повинна дорівнювати ціні у першому, але вона більша. Також, зазначає, що оскільки договір від 20.01.2012 року містить самостійні умови, які відрізняються від умов в договорі від 11.07.2011 року, а саме, в частині розміру позики, то договір є не додатковим, а самостійним. В якості підстави для розірвання Договору позики від 11.07.2011 року посилається на відсутність згоди сторін щодо приведення договору у відповідність у зв’язку з істотною зміною обставин, передбачену ч. 2 ст. 652 ЦК України.

Через припинення приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу ОСОБА_10 своєї діяльності ОСОБА_8 у зустрічному позові у якості відповідача було зазначено Головне територіальне управління юстиції у Харківській області, яке є органом державної влади, який здійснює повноваження, якими наділений положеннями чинного законодавства, одним з яких, відповідно до п. 4.42 наказу Міністерства юстиції України «Про затвердження Положення про Головні територіальні управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, в областях, містах Києві та Севастополі» від 23.06.2011 № 1707/5, є припинення діяльності нотаріусів.

07.05.2018 року представник ОСОБА_5 територіального управління юстиції у Харківській області подав відзив на зустрічну позовну заяву ОСОБА_11, в якій просив в частині вимог пред’явлених до Управління відмовити, оскільки воно не належним відповідачем у справі.

Дослідивши матеріали справи, заслухавши пояснення учасників по справі та оцінивши за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на безпосередньому, всебічному, повному та об’єктивному дослідженні, як окремо, так і в цілому з точки зору належності, допустимості, достовірності, а також достатності і взаємного зв’язку, всі докази по справі суд прийшов до наступного.

В ст. 1046 ЦК України наведено визначення поняття договору позики. Відповідно до ч. 1 цієї статті, за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.

11.07.2011 року між ОСОБА_3 ( після шлюбу прізвище змінено на ОСОБА_2) та ОСОБА_8 було укладено Договір позики серії ВРП №415378, який цього ж дня було посвідчено приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу у Харківській області ОСОБА_10 та зареєстровано у реєстрі за №1189, відповідно до п. 1 якого сторони передбачили, що позикодавець ( ОСОБА_3В.) позичила позичальнику (ОСОБА_8О.) гроші в сумі 264320,00 грн, еквіваленту на день укладення договору 33040,00 доларів США по курсу продажу доларів США комерційним банкам фізичним особам строком на шість місяців до 11.01.2012 року включно, а.с.5 т.1.

Пунктом 2 договору сторони домовилися про те, що за користування позикою позичальник не сплачує проценти. Розрахунки за користування позикою здійснюються з 11 по 15 число кожного, починаючи з наступного, місяця, готівкою (про що має бути у простій письмовій формі складена розписка), або у будь якій інший спосіб за домовленістю сторін, в стому числі шляхом перерахування грошей на указаний позикодавцем рахунок. Позичальник повинний сплачувати щомісячно гроші в сумі , еквівалентній 840,00 доларів США по курсу продажу доларів США комерційними банками фізичним особам на день повернення. Останній платіж в сумі , еквівалентній на день повернення 28840,00 доларів США належить до сплати не пізніше 11.01.2012 року включно.

При цьому, в силу п. 13 цього договору, яким передбачено, що він є укладеним з моменту його нотаріального посвідчення.

Крім того, 11.07.2011 року приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу у Харківській області ОСОБА_10 між ОСОБА_3 та ОСОБА_8 було посвідчено договір іпотеки, згідно з яким для забезпечення своєчасного повернення грошей за договором позики від 11.07.2011 року ОСОБА_8 (іпотекодавець) передає в іпотеку ОСОБА_3 (іпотекодержатель) належну йому нежитлову будівлю літ. «Б-1» загальною площею 120,8 кв.м, що розташована за адресою: м.Харків, вул.Рибалка, 24/17, а.с.6 т.1.

Матеріали цивільної справи свідчать, що на підтвердження часткового повернення позики наявні письмові розписки ОСОБА_3 про отримання від ОСОБА_8 в рахунок погашення боргу за договором позики 12.08.2011 року еквіваленту 300,00 доларів США, 13.09.2011 року еквіваленту 840,00 доларів США, 15.10.2011 року еквіваленту 840,00 доларів США, 15.11.2011 року еквіваленту 840,00 доларів США, а.с. 211-214 т.1.

За таких обставин суд вважає встановленим, що у визначений договором позики строк зобов’язання ОСОБА_8 щодо повернення позики належним чином виконано не було.

20.01.2011 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_8 було укладено Додатковий договір до договору позики грошей, посвідченого приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу у Харківській області ОСОБА_10 11.07.2011 року т за реєстром №1189, який цього ж дня також було посвідчено приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу у Харківській області ОСОБА_10 та зареєстровано у реєстрі за №62, а.с.7 т.1.

Відповідно до додаткового договору сторони визначили суму заборгованості позивачльника ОСОБА_8 перед позикодавцем ОСОБА_3 на день укладання договору та вирішили продовжити строк дії основного договору. Сторони домовилися викласти п.1 договору позики грошей від 11.07.2011 року в наступній редакції:

«1. Позикодавець позичила позичальнику гроші в сумі 304640 грн. , що на момент укладання цього договору за середнім курсом продажу доларів США комерційними банками фізичним особам еквівалентна 38080 доларів США , строком до 11.01.2013 року.»,

а також викласти п.2 договору позики грошей від 11.07.2011 року в наступній редакції:

«2. Сторони домовилися про те, що за користування позикою позичальник не сплачує проценти. Розрахунки за користування позикою здійснюються з 11 по 15 число кожного, починаючи з наступного, місяця, готівкою (про що має бути у простій письмовій формі складена розписка), або у будь якій інший спосіб за домовленістю сторін, в стому числі шляхом перерахування грошей на указаний позикодавцем рахунок. Позичальник повинний сплачувати щомісячно гроші в сумі , еквівалентній 840,00 доларів США по курсу продажу доларів США комерційними банками фізичним особам на день повернення. Останній платіж в сумі, еквівалентній на день повернення 28840,00 доларів США належить до сплати не пізніше 11.01.2013 року включно».

Таким чином сторони погодили суму позики, яка є більшою порівняно з позикою, визначеною в Договорі позики від 11.07.2011 року, та збільшили строк дії договірних правовідносин.

Здійснюючи правовий аналіз дій сторін укладеного Додаткового договору до Договору позики, суд виходить з наступного.

За ч. 1 ст. 626 ЦК України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства (ч. 1 ст. 628 ЦК України).

Згідно ч. 1 ст. 638 ЦК України, договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.

Разом з тим, сторони не позбавлені права за взаємною згодою (добровільно) пролонгувати та змінити спірні правовідносини, що виникли між ними, що і мало місце у даному випадку, а саме: сторони зважаючи на те, що між ними на підставі Договору позики від 11.07.2011 року виникли конкретні правовідносини вирішили внести до них зміни шляхом укладення Додаткового договору до Договору позики.

Положеннями ч.1 ст.651 ЦК України передбачена можливість зміни або розірвання договору лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. Із змісту вказаної норми права випливає , що про про зміну та розірвання договору сторони вправі домовитися у будь-який час на свій розсуд незалежно від наявності підставі порушення договору. Жожна обставина не може обмежувати свободу сторін на власний розсуд домовитися про розірвання або зміну договору, якщо звичайно законом не заборонено змінювати або розривати той чи інший врегульований ним договір. Якщо заборони щодо розірвання та зміни договору, що врегульований законом (поіменованого договору), не існує, єдиною підставою для розірвання та зміни договору є факт згоди обох сторін про його зміну та розірвання. Домовленість вимагає вільного волевиявлення сторони щодо внесення тих чи інших змін до договору або його розірвання. Згода обох сторін є підставою для зміни та розірвання договору, а домовленість сторін, що об'єктивується через здійснення двостороннього правочину є шляхом (або способом) розірвання або зміни договору.

Іншими словами, вчинені сторонами дії щодо зміни виниклих між ними правовідносин та їх пролонгації (збільшення строку їх дії) суд вважає такими, що відповідають принципу свободи договору.

Так, загальні засади цивільного законодавства встановлено ст. 3 ЦК України. До цього переліку, зокрема, належить свобода договору.

Частина 3 ст. 6 ЦК України передбачає, що сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд, надаючи, таким чином, особам право вибору: використати існуючі норми законодавства для регулювання своїх стосунків або встановити для цих стосунків власні правила поведінки.

Принцип свободи договору відповідно до статей 6, 627 ЦК України є визначальним та полягає у наданні особі права на власний розсуд реалізувати, по-перше: можливість укласти договір (або утриматися від укладення договору); по-друге, можливість визначити зміст договору на власний розсуд, враховуючи при цьому зустрічну волю іншого учасника договору та обмеження щодо окремих положень договору, встановлені законом.

Таким чином, сторони не можуть на власний розсуд врегулювати у договорі свої відносини, лише у випадках, якщо існує пряма заборона, встановлена актом цивільного законодавства; заборона випливає із змісту акта законодавства; така домовленість суперечить суті відносин між сторонами.

Тому зміна первісно визначених сторонами на підставі Договору позики умов була законною та правомірною, такою, що відповідала дії принципу свободи договору та звичаїв ділового обороту.

Також, суд зауважує, що в силу умов Додаткового договору до Договору позики, яким визначено, що під час його укладення сторони діяли добровільно і перебували при здоровому розсуді та пам’яті, розуміючи значення своїх дій, будучи ознайомленими з приписами діючого законодавства, що регулює укладений правочин, а тому вважає, що їх волевиявлення було вільним та було спрямоване на настання відповідних правових наслідків: на зміну виниклих між ними правовідносин, у тому числі їх пролонгацію.

При цьому, в силу приписів ст. 629 ЦК України, новоукладений між сторонами Додатковий договір до Договору позики є обов'язковим для виконання, що також свідчить про те, що сторони не можуть відступити від узгоджених у ньому умов та виниклих на їх підставі правовідносин.

Окрім цього, суд вважає необхідним відмежувати поняття строку дії договору та терміну дії зобов’язання, які не є тотожними.

Згідно ст. 599 ЦК України, зобов'язання припиняється його виконанням, проведеним належним чином. Належним є виконання зобов'язання, яке прийняте кредитором і в результаті якого припиняються права та обов'язки сторін зобов'язання.

За загальним правилом зобов'язання припиняється на підставах, встановлених договором або законом, зазначене передбачено положеннями ст. 598 ЦК України. Перелік цих підстав наведено у статтях 599 - 601, 604 - 609 ЦК, з системного аналізу зазначених норм суд приходить до висновку, що закон не передбачає такої підстави для припинення зобов'язання, яке лишилося невиконаним, як закінчення строку дії договору.

Тому, сам факт закінчення строку дії двостороннього правочину, виконання якого здійснено тільки однією стороною, не припиняє зобов'язальних правовідносин сторін цього правочину та не звільняє другу сторону такого правочину від відповідальності за невиконання нею свого обов'язку.

Разом з тим, закінчення строку дії договору в разі невиконання зобов'язань не припиняє зобов'язальних правовідносин, а трансформує їх в охоронні, що містять обов'язок відшкодувати заподіяні збитки, встановлені договором чи законом.

Аналогічних правових висновків дійшов і Верховний Суд України у своїх постановах від 02.03.2016 року у справі №6-2861цс15 та від 21.12.2016 року у справі № 3-123гс14, та відповідна позиція Вищого господарського суду України викладена у п. 22 його інформаційного листа від 20.10.2015 р. № 01-06/1837/15 «Про доповнення Інформаційного листа Вищого господарського суду України від 15.03.2011 № 01-06/249 "Про постанови Верховного Суду України, прийняті за результатами перегляду судових рішень господарських судів".

Отже, строк дії договору не є терміном дії зобов'язання. Закінчення строку дії договору не є підставою для припинення визначених ним зобов'язань, оскільки, згідно ст. 599 ЦК України, такою умовою є виконання, проведене належним чином, - тому враховуючи, що виниклі між сторонами на підставі Договору позики були змінені Додатковим договором до нього та трансформовані відповідно до викладених у ньому умов, суд вважає, що виникле на підставі Договору позики зобов’язання залишилося чинним та мало бути виконане.

Зі змісту Додаткового договору до Договору позики встановлено, що сторонами, у відповідності до приписів ч. 1 ст. 632 ЦК України, було визначено нову суму позики, яка є більшою порівняно з ціною встановленою у Договорі позики, фактично включає її в себе поряд з частково повернутою сумою позики.

Поняття договору позики визначено статтею 1046 ЦК України, згідно з якою за цим договором одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.

За своїми ознаками договір позики є реальним, оплатним або диспозитивно безоплатним, одностороннім, строковим або безстроковим.

Договір позики вважається укладеним в момент здійснення дій з передачі предмета договору на основі попередньої домовленості (пункт 2 частини першої статті 1046 ЦК України).

Ця особливість реальних договорів зазначена в частині другій статті 640 ЦК України, за якою якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії.

Письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, а й передачі грошової суми позичальнику.

З урахуванням неведених висновків, викладених у Постанові Верховного Суду України за наслідками розгляду цивільної справи № 6-50цс16 від 24.02.2016 року та за відсутності заперечень з боку відповідача ОСОБА_8 з приводу розміру отриманої позики та визначеної ОСОБА_2 суми неповернутої суми позики, суд вважає доведеним факт передачі відповідачу грошової суми за договором позики від 11.07.2011 року грошової суми в розмірі 304640 грн. , що на момент укладання цього договору за середнім курсом продажу доларів США комерційними банками фізичним особам еквівалентна 38080 доларів США.

Згідно ч. 1 ст. 509 ЦК України, зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов’язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

За ч. 1 ст. 526 ЦК України, зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Згідно ч. 2 ст. 526 ЦК України, виконання зобов’язань, реалізація, зміна та припинення певних прав у договірному зобов’язанні можуть бути зумовлені вчиненням або утриманням від вчинення однією із сторін у зобов’язанні певних дій чи настанням інших обставин, передбачених договором, у тому числі обставин, які повністю залежать від волі однієї із сторін.

Відповідно до ч. 1 ст. 598 та ст. 599 ЦК України, зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Статтею 604 визначені умови припинення зобов'язання за домовленістю сторін.

Крім цього, суд зазначає, що відповідач ОСОБА_8 не скористався своїм правом на оспорювання Додаткового договору до Договору позики від 20.01.2012 року на тій підставі, що грошові кошти або речі насправді не були одержані ним від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором, та не заперечував проти його умов, про що, зокрема, свідчить виконання його умов щодо погашення заборгованості за ним.

Таким чином, судом було достеменно встановлено, що зобов’язання за договором позики з боку відповідача ОСОБА_8 у строк, визначений договором належним чином виконані не були, правовідносини, що виникли на його підставі продовжили свою дію та були змінені (трансформовані) і пролонговані сторонами шляхом укладення Додаткового договору до Договору позики. Крім цього, суд відзначає, що виникле на підставі Договору позики зобов’язання, не дивлячись на закінчення строку його дії, залишилося не виконаним, проте, за взаємною згодою сторін, що ґрунтується на їх вільному волевиявленні, спрямованому на настання реальних правових наслідків, та принципі свободи договору, було змінене на підставі Додаткового договору, шляхом визначення нової суми позики у порівнянні з той, що була встановлена умовами Договору позики та строку її повернення.

Разом з тим, суд бере до уваги позицію Європейського суду з прав людини викладену ним у своїх рішеннях, зокрема, у справах «ОСОБА_12 Девелопмент ЛТД та інші проти Ірландії» від 23.10.1991, "Федоренко проти України" від 01.06.2006, згідно якої відповідно до прецедентного права органів, що діють на підставі Конвенції, право власності може бути "існуючим майном" або коштами, включаючи позови, для задоволення яких позивач може обґрунтувати їх принаймні «виправданими очікуваннями» щодо отримання можливості ефективного використання права власності.

У межах вироблених Європейським судом з прав людини підходів до тлумачення поняття "майно", а саме в контексті статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, це поняття охоплює як "наявне майно", так і активи, включаючи право вимоги. З посиланням на які заявник може стверджувати, що він має принаймні законні очікування щодо ефективного здійснення свого "права власності".

Концепція «майна» в розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, тобто не обмежується власністю на матеріальні речі та не залежить від формальної класифікації у внутрішньому праві: певні інші права та інтереси, що становлять активи, також можуть вважатись «правом власності», а відтак і «майном» (рішення Європейського суду з прав людини «Іатрідіс проти Греції» від 25.03.1999, заява №31107/96).

Статтю 1 Першого протоколу Конвенції можна застосовувати для захисту "правомірних (законних) очікувань" щодо певного стану речей (у майбутньому), оскільки їх можна вважати складовою частиною власності.

Тому, усвідомлення сторонами того, що вони згідно Додаткового договору вносять зміни до раніше укладеного договору позики та їх трансформації і пролонгації, надавало позивачу право на "законне очікування", що йому будуть повернуті грошові кошти за Договором позики, які включені в розмір позики новоукладеного Додаткового договору, а відповідачу правомірне сподівання на те, що зобов’язання за Договором позики замінено в частині розмірі позики та строків її повернення на нове за Додатковим договором.

Крім того, за змістом п. 151 рішення Європейського суду з прав людини від 22.06.2004 року у справі "Броньовський проти Польщі", оцінюючи, чи було дотримано вимоги статті 1 Першого протоколу, суд повинен провести всебічний аналіз різних інтересів, яких торкається ця справа, виходячи при цьому з того, що Конвенція покликана охороняти права, які є "практичними та ефективними". Суд повинен перевірити, що приховується за видимістю, та проаналізувати реальні чинники ситуації, яка оскаржується.

Тому, встановивши на підставі детально проаналізованих положень чинного цивільного законодавства викладені вище реальні та дійсні обставини справи, і визначивши фактично виниклі на їх основі між сторонами правовідносини, які приховувалися за видимістю укладених між ними договорів, та оцінивши взаємопов’язані інтереси сторін, суд переходить до правового обгрунтування можливості стягнення виниклої на їх основі заборгованості.

Суд звертає увагу на те, що виниклі між сторонами правовідносини гуртуються на положеннях як Договору позики від 11.07.2011 року, так і Додаткового договору від 20.01.2012 року, оскільки є взаємопов’язаними і взаємозалежними.

Більш того, пунктами 7 та 8 Додаткового договору до Договору позики від 20.01.2012 року визначено, що умови Договору позики від 11.07.2011 року, крім умов договору які ним змінено, залишаються без змін, а додатковий договір є невід’ємною частиною договору позики грошей.

За змістом ст. 1046 ЦК України, двосторонній характер договору позики зумовлює взаємне виникнення у кожної зі сторін прав та обов'язків. Тобто з укладенням такого договору позикодавець бере на себе обов'язок передати позичальнику грошові кошти і водночас набуває права вимагати їх повернення, а позичальник у свою чергу зобов'язаний повернути їх та водночас набуває права вимагати їх передання.

У справі, яка розглядається, встановлено, що за умовами договорів позивач зобов'язався позичити відповідачу грошові кошти, а відповідач зобов’язався їх повернути.

За ч. 1 ст. 1049 ЦК України, позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Якщо договором не встановлений строк повернення позики або цей строк визначений моментом пред'явлення вимоги, позика має бути повернена позичальником протягом тридцяти днів від дня пред'явлення позикодавцем вимоги про це, якщо інше не встановлено договором.

Так, за Додатковим договором до Договору позики від 20.01.2012 року позикодавець позичила позичальнику гроші в сумі 304640,00 грн, що на момент укладення цього договору за середнім курсом продажу доларів США комерційним банкам фізичним особам еквівалентна 38080,00 доларів США строком до 11.01.2013 року включно.

В лютому, березні та вересні 2012 року відповідачем було сплачено по 840,00 доларів США в якості погашення заборгованості за Додатковим договором до Договору позики від 20.01.2012 року, що підтверджується наявними в матеріалах справи розписками, внаслідок чого заборгованість склала 35560,00 доларів США.

В п. 8 Договору позики від 11.07.2011 року, сторони домовились, що повернення боргу має бути здійснено в м. Харків, про що сторонами має бути підписано та нотаріально посвідчено відповідну заяву про проведення розрахунків за договором позики.

Згідно ст. 610 ЦК України, порушенням зобов’язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов’язання (неналежне виконання).

Отже, позивачем було належним чином виконано свої договірні зобов’язання та надано відповідачу ОСОБА_8 позику у розмірі 38080,00 доларів США, однак відповідач свої зобов’язання у повному обсязі та своєчасно не виконав внаслідок чого має заборгованість основну заборгованість за тілом позики у розмірі 35560,00 доларів США.

Станом на момент розгляду даної справи докази виконання відповідачем зобов’язань з належного, повного та своєчасного повернення заборгованості за основним боргом та заборгованості за пенею і трьома відсотками річним від суми основної заборгованості в матеріалах справи відсутні.

Вирішуючи питання про стягнення з відповідача заборгованості за пенею та 3 процентів річних від суми простроченої заборгованості суд бере до уваги нижче зазначене.

Відповідно до ч. 1,3 ст. 549 ЦК України, неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.

Згідно п. 4 договору позики, у разі прострочення хоча б одного з чергових платежів, позичальник має сплатити пеню в розмірі 1% з суми прострочення за кожний день прострочення платежу.

Позивачем заявлена вимога про стягнення заборгованості за пенею в межах одного року до дня звернення нею з позовом до суду, розмір пені за порушення відповідачем своїх договірних зобов’язань за відповідний період складає 129794,00 доларів США, що дорівнює 35560,00 доларів США * 1 % * 365 днів / 100 %.

Однак, відповідно до ч. 3 ст. 551 ЦК України розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення.

Стосовно ч. 3 ст. 551 ЦК України судова практика полягає в тому, що підставою для зменшений неустойки за рішенням суду є наявність хоча б однієї з підстав передбаченої даною статтею, а саме, значне перевищення суми неустойки розміру збитків, інші обставин, які мають істотне значення.

Таким чином, суд приходить до висновку, що до стягнення з відповідача ОСОБА_8 підлягає сума пені у розмірі 35560,00 доларів США, що дорівнює розміру основної заборгованості за договором позики в сумі 35560,00 доларів США.

Крім цього, відповідно ч. 2 ст. 625 ЦК України, боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Так, прострочення сплати відповідачем основної заборгованості за позикою з 12.01.2013 року по день подання уточненої позовної заяви, тобто по 25.06.2016 року , становить 1230 днів, тому з відповідача також підлягають стягненню 3 % річних від суми заборгованості за договором позики у розмірі 3594,97 доларів США, що дорівнює 35560,00 доларів США * 3% * 1230 днів / 100 % / 365 днів.

Разом з тим, суд дійшов висновку, що зроблені позивачем розрахунки заборгованості за договорами позики є обґрунтованими, правомірними та арифметично правильними.

Крім цього, згідно зі ст. 524 ЦК України, зобов'язання має бути виражене у грошовій одиниці України - гривні, проте в договорі сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов'язання в іноземній валюті.

Разом з тим, незалежно від фіксації еквівалента зобов'язання в іноземній валюті, згідно з пунктами 1 та 2 ст. 533 ЦК України грошове зобов'язання має бути виконане у гривнях. Якщо у зобов'язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом. Зважаючи на зміст зазначеної статті та беручи до уваги практику Європейського суду з прав людини, суди, у разі пред'явлення позову про стягнення грошової суми в іноземній валюті, повинні зазначити в резолютивній частині рішення розмір суми, що підлягає стягненню у цій іноземній валюті з вказівкою на конвертацію цієї суми в національну валюту на день здійснення платежу.

Відповідно до п. 18 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» №5 від 30.03.2012 року, за змістом ст. 552, ч.2 ст. 625 ЦК три проценти річних від простроченої суми полягає у отриманні кредитором компенсації (плати) від боржника за неправомірне користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові, тому суд має виходити з того, що ці кошти нараховуються незалежно від сплати ним неустойки (пені) за невиконання або неналежне виконання зобов'язання.

Згідно аналізу практики застосування ст. 625 ЦК України в цивільному судочинстві Верховного Суду України, надісланого судам для використання при здійсненні судочинства, беручи до уваги правову природу 3 % річних, передбачених ст. 625 ЦК України, як особливої міри відповідальності, правильною є практика судів, які стягують їх виключно в національній валюті Україні - гривні.

Отже, суд вважає, що позовні вимоги в частині стягнення основної заборгованості у розмірі 35560,00 доларів США, що за офіційним курсом НБУ 2849,2993 грн. станом на день ухвалення рішення складає 1013210,83 грн., пені у розмірі 35560,00 доларів США, що складає 1013210,83 грн, 3 % річних від суми основної заборгованості у розмірі 3594,97 доларів США, що складає 102431,45 грн., слід задовольнити.

Окрім того, суд вважає необхідним роз’яснити позивачу, що відповідач ОСОБА_9 не є належним відповідачем у справі, а тому позовні вимоги щодо солідарного стягнення заборгованості з ОСОБА_8 та ОСОБА_9 як співвідповідачів у справі є безпідставним та необгрунтованими.

Згідно п. 11 Договору позики від 11.07.2011 року, сторонам роз’яснено зміст ст.ст. 60-63, 65, 74 СК України. Від дружини позикодавця ОСОБА_9 20.01.2012 року отримано заяву про згоду на укладення цього договору, справжність підпису якої засвідчено ОСОБА_10 приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Харківської області 11.07.2011 року за реєстром №1187.

Відповідно до умов п. 6 Додаткового договору до Договору позики від 20.01.2012 року, сторонам роз’яснено зміст ст.ст. 60-63, 65, 74 СК України. Від дружини позикодавця ОСОБА_9 20.01.2012 року отримано заяву про згоду на укладення цього договору, справжність підпису якої засвідчено ОСОБА_10 приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Харківської області 20.01.2012 року за реєстром №60.

Здійснюючи аналіз вказаних положень договорів та позиції позивача щодо солідарного стягнення заборгованості з ОСОБА_8 та ОСОБА_9 суд зазначає наступне.

Згідно з ч. 1 ст. 61 СК України, об'єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту.

Під майном у розумінні положень ч. 1 ст. 190 ЦК України мається на увазі окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов'язки.

Відповідно до ч. 3 ст. 61 СК України, якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Частина 4 ст. 65 СК України, встановлює, що договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім'ї, створює обов'язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім'ї.

Отже, об'єктом права спільної сумісної власності подружжя є як предмети матеріального світу, так і майнові права та обов'язки. Договір, укладений одним із подружжя, створює обов'язки для другого з подружжя в разі, якщо його укладено в інтересах сім'ї, а одержане за цим договором майно фактично використано на задоволення потреб сім'ї. Той з подружжя, хто не брав безпосередньо участі в укладенні договору, стає зобов'язаною стороною (боржником), за наявності двох умов: 1) договір укладено другим із подружжя в інтересах сім'ї; 2) майно, одержане за договором, використане в інтересах сім'ї.

Таким чином, тільки поєднання вказаних умов дозволяє кваліфікувати другого з подружжя як зобов'язану особу (боржника). Тобто, на рівні закону закріплено об'єктивний підхід, оскільки він не пов'язує виникнення обов'язку другого з подружжя з фактом надання ним згоди на вчинення правочину.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 19 червня 2013 року у справі № 6-55цс13.

Твердження позивачки, що грошові кошти за укладеним договором позики від 11.07.2011 року були отримані ОСОБА_8 для сімейного бізнесу, що полягав у вирощуванні курчат, тобто на потреби сім’ї ОСОБА_8 та ОСОБА_9, внаслідок чого отримані гроші є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, та використані в інтересах сім’ї, а тому є спільним сумісним боргом відповідачів, належними та безспірними доказами не доведені. Посилання позивачки з цього приводу на факт реєстрації ОСОБА_8 та ОСОБА_9 на момент отримання позики як фізичних осіб-підприємців, вид діяльності – роздрібна торгівля з лотків, само по собі беззаперечним доказом використання позичених грошей в інтересах їхньої сім’ї, з метою здійснення спільної підприємницької діяльності обома відповідачами, служити не можуть.

Крім того, суд звертає увагу, що відповідачка ОСОБА_9 18.01.2016 року в особі свого представника зверталася до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_8, ОСОБА_2 про визнання договору позики від 11.07.2011 року частково недійсним та визнання ОСОБА_9 позичальником за договором позики від 11.07.2011 року. При цьому ОСОБА_9 вказувала на інші обставини правовідносин, пояснювала, що з умовами договору позики її чоловік ОСОБА_8 обізнаний не був, гроші фактично не позичав та не повертав ОСОБА_2, підписав договір на прохання дружини. На підставі ухвали Фрунзенського районного суду м. Харкова від 18.01.2016 року у прийнятті позову ОСОБА_9 було відмовлено. Доводи, викладені в її позовній заяві, в тому числі про посередницькі послуги з надання фінансових послуг ТОВ «Союз Капітал Інвест» в судовому засіданні ОСОБА_2 заперечувала. Доводи ОСОБА_9 спростовуються змістом як договору позики від 11.07.2011 року та змістом додаткового договору до Договору позики від 20.01.2012 року, а також власноручними розписками позичальника ОСОБА_8 з підтвердженням факту повернення саме ним позики, отриманої ОСОБА_8 у ОСОБА_2

Отже, враховуючи, що у матеріалах справи немає жодних доказів, які б підтверджували, що договір позики від 11.07.2011 року був укладений відповідачем ОСОБА_8 в інтересах сім’ї та одержані за ними грошові кошти для задоволення її потреб, беручи до уваги те, що факт надання ОСОБА_9 згоди на їх укладення не є підставою для виникнення у неї зобов’язань за ними, суд приходить до висновку, що ОСОБА_9 в силу приписів ст. 51 ЦПК України не є належним відповідачем у справі, а тому у задоволенні позовних вимог про стягнення з неї заборгованості з позики слід відмовити.

Щодо зустрічної позовної заяви відповідача ОСОБА_8 суд виходить з наступного.

Суд зазначає, що ч.1 ст.651 ЦК України передбачено можливість зміни або розірвання договору лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. 2. Договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом. Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору. Визначених законом підстав для розірвання договору позики від 11.07.2011 року, який укладений сторонами добровільно і перебуваючи у при здоровому розсуді та ясній пам’яті, розуміючи значення своїх дій, про що свідчить факт погодження на обопільний розсуд обома сторонами умов (пунктів), а також послідовне виконання його умов та подальше внесення змін до нього, суд не вбачає.

Відповідно до ч. 1 ст. 637 ЦК України, тлумачення умов договору здійснюється відповідно до статті 213 цього Кодексу. Згідно ч. 2 ст. 213 цього кодексу, на вимогу однієї або обох сторін суд може постановити рішення про тлумачення змісту правочину.

Згідно правової позиції Пленуму Верховного Суду України, висвітленої у п. 3 постанови від 06.11.2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» при розгляді спору суд може ухвалити рішення про тлумачення змісту правочину лише на вимогу однієї або обох сторін правочину чи їх правонаступників в порядку позовного провадження. Тобто лише при наявності спору суд може вирішувати питання про тлумачення правочину.Таким чином, за відсутності спору між сторонами, тлумачення умов договору не допускається.

У свою чергу ст. 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

У випадку порушення зазначеного та не надання доказів на підтвердження обставин свого позову і наявності спору, що є обов’язком позивача, відповідно до вимог ст. ст. 10, 60 ЦПК України, виключається можливість задоволення такого позову. Приймаючи до уваги, що сам факт укладання договору позики 11.07.2011 року та додаткового договору до нього від 20.01.2012 року на умовах, викладених в їхньому змісті, розмір повернутої позики та заборгованості по поверненню позики, пені за прострочення виконання грошового зобов’язання, відповідальності у вигляді 3% річних, ОСОБА_8 не опорюється підстав для судового тлумачення змісту договору суд не вбачає.

Окрім вище проаналізованого, суд бере до уваги і положення ст. 2, ч.ч. 1,3 ст. 263 ЦПК України.

Статтею 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод передбачено право особи на справедливий суд.

При цьому, досягнення принципу верховенства права буде можливим лишу у разі прийняття судом справедливого судового рішення, яке грунтується на законі.

При застосуванні сторонами у договорі принципу свободи договору сторони повинні враховувати в комплексі з іншими принципами, як певної системи. Зокрема принципу справедливості добросовісності та розумності (ст. 3 ЦК України).

Принцип справедливості, який є одним з загальних принципів права, дає можливість коректувати певні норми права, якщо їх застосування в конкретному випадку веде до явно несправедливого результату. Основне призначення цього принципу, вбачається в "наданні суддям більше можливостей з'ясовувати в повному обсязі фактичні обставини справи і, насамкінець, встановити об'єктивну істину".

Принцип добросовісності є одним із засобів обмеження принципу свободи договору сторін, способом утримання сторін від зловживання своїми правами при виконанні договору.

Один із проявів цього принципу містить класичне правило добросовісності в договірних зобов'язаннях, згідно з яким боржник несе обов'язок виконати зобов'язання добросовісно, з урахуванням звичаїв цивільного обороту.

Загалом зміст принципу справедливості, добросовісності і розумності полягає в тому, що тексти законів, правочинів та їх застосування суб'єктами цивільних правовідносин мають бути належними і справедливими та відповідати загальновизнаним нормам обороту.

В цьому зв'язку всі правила, які створюються сторонами чи законом підпадають під контроль судів не для того звісно, щоб оцінити їх внутрішню справедливість, а для того, щоб вирішити чи не призведе їх застосування в конкретній справі до несправедливих результатів.

Тому, суд вважає, що прийняття саме такого рішення у справі забезпечить виконання вимог принципів справедливості, добросовісності і розумності, що у свою чергу забезпечить дотримання основних засад цивільного судочинства та реального правового захисту прав та інтересів сторін у справі, а також забезпечить їх справедливий баланс.

Вирішуючи питання щодо розподілу судових витрат, суд виходить з положень п. 3 ч. 1 ст. 141 ЦПК України та, беручи до уваги, що позов задоволено частково, вважає за необхідне судові витрати у вигляді судового збору покласти на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог, стягнувши з відповідача на користь позивача, сплачений ним при зверненні до суду, судовий збір у розмірі 1680,05 грн. пропорційно задоволеної частини позовних вимог ( заявлено вимоги на суму 168948,97 доларів США – 100%, задоволено позовних вимог на суму 74714,97 доларів США – 44,22%, позивачем сплачено судового збору 3799,30 грн. - 100 %, стягненню з відповідача ОСОБА_8 підлягає 1680,05 грн. - 44,22 %).

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 13, 76-81, 133, 141, 263-265 ЦПК України, ст. ст. 3, 6, 190, 213, 263, 509, 524, 526, 533, 549, 551, 598, 599, 604, 610, 626, 627, 629, 632, 637, 638, 640, 651, 1046, 1049 ЦК України, ст. 61 СК України, суд,-

ВИРІШИВ:

Позовні вимоги ОСОБА_2 (до укладення шлюбу – ОСОБА_3) ОСОБА_7 до ОСОБА_8, ОСОБА_9 про стягнення заборгованості за договором позики, третя особа: приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу Харківської області ОСОБА_10 – задовольнити частково.

Стягнути з ОСОБА_8 на користь ОСОБА_2 (до укладення шлюбу – ОСОБА_3) ОСОБА_7 заборгованість за договором позики від 11.07.2011 року у розмірі 74 714,97 доларів США, що за курсом НБУ станом на 05.09.2018 року становить 2128853,11 грн., з яких: заборгованість за позикою – 35560,00 доларів США, що за курсом НБУ станом на 05.09.2018 року становить 1013210,83 грн., заборгованість за пенею - 35560,00 доларів США, що за курсом НБУ станом на 05.09.2018 року становить 1013210,83 грн., 3 % річних – 3594,97 доларів США, що за курсом НБУ станом на 05.09.2018 року становить 102 431,45 грн.

Стягнути з ОСОБА_8 на користь ОСОБА_2 (до укладення шлюбу – ОСОБА_3) ОСОБА_7 судовий збір у розмірі 1680,05 грн.

В задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 (до укладення шлюбу – ОСОБА_3) ОСОБА_7 до ОСОБА_9 про стягнення заборгованості за договором позики – відмовити.

Зустрічний позов ОСОБА_8 до ОСОБА_2 (до укладення шлюбу – ОСОБА_3) ОСОБА_7, ОСОБА_5 територіального управління юстиції у Харківській області про визнання договору позики розірваним, додаткового договору – договором позики грошей – залишити без задоволення.

Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана до Апеляційного суду Харківської області протягом тридцяти днів з дня проголошення рішення або з дня складання повного судового рішення у разі оголошення вступної та резолютивної частини рішення або розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи.

Учасник справи, якому повне рішення суду не були вручені у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження на рішення суду – якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

До дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно – телекомунікаційної системи апеляційні скарги подаються учасниками справи до або через Фрунзенський районний суд м. Харкова.

З інформацією щодо тексту судового рішення учасники справи можуть ознайомитися за веб-адресою Єдиного державного реєстру судових рішень: http://www.reyestr.court.gov.ua.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або про прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Позивач – ОСОБА_2 (до укладення шлюбу – ОСОБА_3) ОСОБА_7, реєстраційний номер облікової карти платника податків НОМЕР_1, зареєстроване у встановленому порядку місце проживання (перебування): АДРЕСА_1.

Відповідач – ОСОБА_8, реєстраційний номер облікової карти платника податків НОМЕР_2, зареєстроване у встановленому порядку місце проживання (перебування): м. Харків, Салтівське шосе, 242, кв. 185.

Відповідач – ОСОБА_9, зареєстроване у встановленому порядку місце проживання (перебування): м. Харків, Салтівське шосе, 242, кв. 185.

Відповідач - Головне територіальне управління юстиції у Харківській області, місцезнаходження: 61002, м. Харків, вул. Ярослава Мудрого, 16.

Третя особа - приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу Харківської області ОСОБА_10, місцезнаходження: 61002, м. Харків, вул. Сумська, 82-а, к. 3.

Повне судове рішення складено 13.09.2018 року.

Суддя