Рішення № 76561734, 18.09.2018, Дарницький районний суд міста Києва

ДАРНИЦЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД М.КИЄВА

справа № 753/6548/14-ц

провадження № 2/753/1027/18

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"18" вересня 2018 р.Дарницький районний суд міста Києва

в складі: головуючого судді ЛЕОНТЮК Л.К.

за участю секретаря КОСТЮЧЕНКО К.О.

сторін:

позивачки ОСОБА_2

представника позивача ОСОБА_3

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду у м. Києві цивільну справу за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_4, треті особи: Товариство з обмеженою відповідальністю « Кредитні ініціативи », Орган опіки та піклування Дарницької районної у м. Києві державної адміністрації про встановлення факту проживання однією сім»єю без реєстрації шлюбу, визнання майна ( квартири ) об»єктом права спільної сумісної власності та визнання права власності на ? частину квартири, суд

в с т а н о в и в :

У квітні 2014 року позивач ОСОБА_2 звернулась до Дарницького районного суду міста Києва з позовом до ОСОБА_4, треті особи: Товариство з обмеженою відповідальністю « Кредитні ініціативи », Орган опіки та піклування Дарницької районної у місті Києві державної адміністрації про встановлення факту проживання однією сім»єю без реєстрації шлюбу, визнання майна ( квартири ) об»єктом права спільної сумісної власності та визнання права власності на ? частину квартири, зазначаючи про те, що ОСОБА_2 та ОСОБА_4 з 01 січня 2004 року по 29 березня 2012 року проживали однією сім"єю, як чоловік та жінка, без реєстрації шлюбу. У вказаний період сторони у будь - якому шлюбі не перебували. За час проживання однією сім'єю ними були усталені відносини, притаманні подружжю : разом проживали, виховували сина ОСОБА_5, вели спільне господарство, мали спільний бюджет та взаємні обов'язки, піклувалися один про одного, вели спільний побут, купували речі для спільного вжитку для дому та особисті речі, придбавали інше майно, меблі, робили ремонти у квартирах, їздили разом у відпустки, тощо, а тому позивач просить встановити факт проживання ОСОБА_2 та ОСОБА_4 однією сім"єю без реєстрації щлюбу в період з 01 січня 2004 року по 29 березня 2012 року.

Визнати квартиру АДРЕСА_1 придбану 12 жовтня 2006 року, об"єктом права власності спільної сумісної власності ОСОБА_2 та ОСОБА_4..

Визнати за ОСОБА_2, право власності на 1 / 2 частину АДРЕСА_1

Визнати за ОСОБА_4, право власності на 1 / 2 частину АДРЕСА_1

В судовому засіданні позивач ОСОБА_2 та її представник ОСОБА_3, що діє на підставі договору про надання правової допомоги від 07 жовтня 2015 року ( а. с. 190, 191, 192 ) позовні вимоги підтримали в повному обсязі, та просили суд їх задовольнити.

Відповідач ОСОБА_4 в судове засідання не з"явився, про дату час та місце розгляду справи повідомлявся належим чином.

Треті особи Товариство з обмеженою відповідальністю « Кредитні ініціативи », Орган опіки та піклування Дарницької районної у м. Києві державної адміністрації в судове засідання не з"явилися про дату час та місце розгляду справи повідомлялися належним чином.

Суд враховує, що закон створює рівні умови для осіб, що володіють правом звернення до суду, зобов'язавши суд повідомляти цих осіб про час і місце розгляду справи.

Суд прийняв вичерпні заходи для про час та місце розгляду справи, забезпечивши можливість з'явитися до суду і захистити свої права.

За змістом ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права особа сама визначає обсяг своїх прав і обов'язків у цивільному процесі. Тому особа, визначивши свої права, реалізує їх на свій розсуд. Розпорядження своїми правами на розсуд особи є одним з основоположних принципів судочинства.

Враховуючи завдання судочинства, принцип правової визначеності, поширення загального правила, закріпленого в ЦПК України , відкладення судового розгляду у випадку неявки в судове засідання будь - кого з осіб, що беруть участь у справі, за відсутності відомостей про причини неявки в судове засідання не відповідало б конституційним цілям цивільного судочинства, що, у свою чергу, не дозволить розглядати судову процедуру в якості ефективного засобу правового захисту в тому сенсі, який закладений в ст. 6 Конвенції про захист прав людини та основних свобод, ст. ст. 7, 8 і 10 Загальної декларації прав людини і ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права.

Суд, вислухавши пояснення учасників цивільного провадження допитавши свідків ОСОБА_6, ОСОБА_7, які підтвердили факт спільного проживання ОСОБА_2 та ОСОБА_4 та вели спільне господарство і до офіційного укладення шлюбу в них народився син в ІНФОРМАЦІЯ_6 а потім ще двоє дітей, дослідивши матеріали справи у їх сукупності, всебічно та повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають істотне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд приходить до висновку, що позовні вимоги підлягають задоволенню із наступних підстав.

Відповідно до ст. 263 Цивільного процесуального Кодексу України , судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.

Під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема, такі питання, чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються, які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин, яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин, чи слід задовольнити позов або в позові відмовити ( ст. 264 Цивільного процесуального Кодексу України).

Згідно із статтями 12, 13 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, при цьому суд розглядає цивільні справи не інакше як в межах заявлених вимог і на підставі наданих учасниками справи доказів.

Відповідно до вимог статей 76-79 ЦПК України доказуванню підлягають обставини (факти), які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у учасників справи, виникає спір. Доказування по цивільній справі, як і судове рішення не може ґрунтуватися на припущеннях.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (Серявін та інші проти України, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Прецедентна практика Європейського суду з прав людини виходить з того, що реалізуючи п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо доступності правосуддя та справедливого судового розгляду кожна держава - учасниця цієї Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони і обмеження, змістом яких є не допустити судовий процес у безладний рух.

Судом встановлено, що з 01 січня 2004 року по 29 березня 2012 року ОСОБА_2 та ОСОБА_8 проживали однією сім"єю, як чоловік та жінка, без реєстрації шлюбу. Сторони перебували у фактичних шлюбних відносинах, мали взаємні права та обов'язки, вели спільне господарство, піклувались один про одного, мали спільний бюджет. У період спільного проживання сторін у них народився спільний син ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_6 року.

30.03. 2012 року між сторонами був зареєстрований шлюб, а ІНФОРМАЦІЯ_7 року у позивачки ОСОБА_2 та відповідача ОСОБА_4 народилося двоє дітей; ОСОБА_9 та ОСОБА_10.

Шлюб між сторонами було розірвано у 2013 році.

Даний факт знайшов своє підтвердження у судовому засіданні, був повністю визнаний стороною відповідача та доведений належними доказами ( т.1, а.с. 71), у суду не має обґрунтованого сумнівну щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання стороною відповідача.

Згідно із ч. 1 ст. 82 ЦПК України обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їхніх представників.

Відповідно до вимог п. 5 ч. 1 ст. 315 ЦПК України суд розглядає справи про встановлення факту проживання однією сім"єю чоловіка та жінки без шлюбу.

Згідно із вимогами ч. 2 ст. 3 Сімейного Кодексу України сім"ю складають особи, які спільно проживають, пов"язані спільним побутом, мають взаємні права та обов"язки.

Враховуючи вищевикладене, суд вважає встановленим факт спільного проживання ОСОБА_2 та ОСОБА_8 однією сім"єю без реєстрації шлюбу у період з 01 січня 2004 року по 29 березня 2012 року включно, а тому дані позовні вимоги ОСОБА_2 підлягають задоволенню.

Що стосується позовних вимог ОСОБА_2 про визнання майна ( квартири ) об»єктом права спільної сумісної власності та визнання права власності на ? частину квартири, то судом встановлено наступне.

Як встановлено при розгляді справи, з 08 січня 1998 року по 09 липня 2002 року сторони проживали разом у АДРЕСА_218 червня 2001 року мати ОСОБА_4 - ОСОБА_6 подарувала позивачу ОСОБА_2 та сину позивачки від першого шлюбу ОСОБА_11 1 / 2 частину АДРЕСА_3 що належала їй на підставі свідоцтва про право власності на житло , виданого БО « Київський радіозавод » 04 серпня 1997 року.

12 липня 2002 року ОСОБА_2 та ОСОБА_4 разом продали АДРЕСА_2, яка належала на праві спільної часткової власності на підставі нотаріально посвідчених договорів купівлі - продажу квартири.

З липня 2002 року до квітня 2005 року ОСОБА_2 , ОСОБА_4 та спільний син ОСОБА_5 разом проживали в орендованій АДРЕСА_4 Потім до листопада 2006 року всі разом проживали у АДРЕСА_5 та у АДРЕСА_6 12 жовтня 2006 року за спільні кошти ОСОБА_2 та ОСОБА_4, а також за кредитні кошти відповідно до кредитного договору № 010/04 від 12. 10. 2006 року ( т.1, а.с.114-128) для спільного проживання , була куплена АДРЕСА_1

17 жовтня 2006 року Київським міським бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна АДРЕСА_1 зареєстрована за ОСОБА_4 на праві приватної власності та записана у реєстрову книгу № 364 - 60 за реєстровим № 43546.

Згідно із вимогами ст. 74 Сімейного Кодексу України якщо жінка та чоловік проживають однією сім"єю, але не перебувають у шлюбі між собою, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об"єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою, поширюються положення глави 8 цього Кодексу.

Відповідно до ст. 69 Сімейного Кодексу України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. Дружина і чоловік мають право розділити майно за взаємною згодою.

У разі поділу майна, що є об?єктом права спільної сумісної власності подружжя, згідно із ст. 70 Сімейного Кодексу України, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. При вирішенні спору про поділ майна суд може відступити від засади рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема, якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім?ї, приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім?ї.

Відповідно до п. 20 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 11 від 21 грудня 2007 року " Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя " застосування ст. 74 Сімейного Кодексу України, що регулює поділ майна осіб, які проживають у фактичних шлюбних відносинах, поширюється на випадки, коли чоловік та жінка не перебувають у будь-якому іншому шлюбі і між ними склалися усталені відносини, що притаманні подружжю.

При розгляді справи встановлено, що на момент придбання спірної квартири сторони по справі в будь-яких інших зареєстрованих шлюбах не перебували, ніяких письмових договорів щодо квартири не укладали, придбали квартиру у період спільного проживання, за спільні кошти подружжя, а тому суд вважає, що АДРЕСА_1 є спільним майном, що підлягає поділу на загальних підставах.

Що стосується письмових заперечень відповідача, які надійшли через загальну канцелярію за вх.№ 30955 від 04.07. 2014 року ( т.1, а.с. 71) про те, що спірна квартира була куплена ним до реєстрації шлюбу і визнання за позивачкою 1/2 частини квартири є недопустимими, то слід зазначити, що відповідно до вимог ст. 60 Сімейного кодексу України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу); вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Таким чином, незалежно від розміру доходу, отриманого сторонами у період спільного проживання, набуте ними майно є спільним майном, а тому підлягає поділу на загальних підставах, а тому письмові заперечення відповідача судом до уваги не приймаються.

Також судом були перевірені доводи позивачки щодо того, що вона приймала участь у придбанні квартири і вкладала кошти після реалізації своєї квартири.

Статтею 57 Сімейного кодексу України визначено, що особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто.

Пунктом 23 вищевказаної Постанови Пленуму від 21 грудня 2007 року встановлено, що, вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час його придбання.

Як зазначено у постанові Верховного Суду України від 05 квітня 2017 року у справі № 6 - 399цс17, статус спільної сумісної власності визначається такими чинниками, як час набуття майна та кошти, за які таке майно було набуте ( джерело набуття ). Норму статті 60 Сімейного кодексу України застосовано правильно, якщо набуття майна відповідає цим чинникам. Таким чином, у разі придбання майна хоча й у період шлюбу, але за особисті кошти одного з подружжя, це майно не може вважатися об'єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя, за особисті кошти якого воно придбане. Тому сам по собі факт придбання спірного майна в період шлюбу не є безумовною підставою для віднесення такого майна до об'єктів права спільної сумісної власності подружжя.

Допитана у судовому засіданні свідок ОСОБА_6, яка є матір"ю відповідача, пояснила, що вона 18.06. 2001 року подарувала 1/2 частину АДРЕСА_3 яка належала їй на праві власності ОСОБА_2 та її сину від першого шлюбу, водночас зазначила, що її невістка ОСОБА_2 завжди була дуже самостійною і мала можливість заробляти кошти, оскільки разом з її сином працювали ріелторами по нерухомості.

Свідок ОСОБА_7 , допитана у судовому засіданні, пояснила, що вона є двоюрідною сестрою відповідача ОСОБА_4, останній з позивачкою познайомився з 1995 року, а з 1997 року вже проживали однією сім"єю, займалися продажем нерухомості, купляли, продавали, збирали кошти на придбання великої квартири, оскільки у подружжя було троє спільних дітей, який вклад кожного у спірну квартиру вона не може сказати, лише повідомила, що позивачці допомагали її батьки.

Відповідно до ч. 1 ст. 4 ЦПК України - кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до ст. 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Процесуальні гарантії, викладені у статті 6 Конвенції, забезпечують кожному право звертатися до суду з позовом щодо своїх цивільних прав та обов'язків. Таким чином, стаття 6 Конвенції втілює « право на суд », в якому право на доступ до суду, тобто право ініціювати в судах провадження з цивільних питань становить один з його аспектів ( рішення від 21 лютого 1975 року у справі « Голдер проти Сполученого Королівства » ( Colder v. the United Kingdom ), п. п. 28 - 36. Series A № 18 ). Право на доступ до суду включає в себе не лише право ініціювати провадження, а й право отримати вирішення « спору судом ».

Згідно ст. ст. 10 - 13 ЦПК України - суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно доКонституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановленіКонституцією та законами України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Суд застосовує норми права інших держав у разі, коли це передбачено законом України чи міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України. Суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов'язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій. Суд, зберігаючи об'єктивність і неупередженість: 1 ) керує ходом судового процесу; 2 ) сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами; 3 ) роз'яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов'язки, наслідки вчинення або не вчинення процесуальних дій; 4 ) сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом; 5 ) запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов'язків.

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах - не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

У відповідності до ст. ст. 76- 83 ЦПК України - доказами є будь - які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин ( фактів ), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами : 1 ) письмовими, речовими і електронними доказами; 2 ) висновками експертів; 3 ) показаннями свідків.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.

Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.

Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. У разі посилання учасника справи на не вчинення іншим учасником справи певних дій або відсутність певної події суд може зобов'язати такого іншого учасника справи надати відповідні докази вчинення цих дій або наявності певної події. У разі ненадання таких доказів суд може визнати обставину не вчинення відповідних дій або відсутності події встановленою.

Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Проаналізувавши вищевказані норми діючого законодавства та встановлені у справі докази та обставини, суд вважає, що спірна квартира була придбана сторонами для проживання в ній сім"ї, у квартиру в"їхали в листопаді 2006 року і старший син ОСОБА_5 відразу був зареєстрований у спірній квартирі.

Також, судом встановлено, що відповідно до Кредитного договору, укладеного між ПАТ "Український кредитно-торговий банк" та ОСОБА_4 відповідачем було отримано кредит у розмірі 425,000 доларів США на придбання нерухомості, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, який забезпечений іпотекою за Іпотечним договором від 12 жовтня 2006 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Ковальчуком С.П. та зареєстровано в реєстрі за № 4044. Саном на день розгляду справи кредит не погашений та відповідачем не виконуються кредитні зобов"язання, також не виконується останнім і рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 01.10. 2012 року про стягнення заборгованості за кредитним договором.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи ( Проніна проти України, № 63566 / 00, § 23, Європейського суду з прав людини , від 18 липня 2006 року ). Оскаржені судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судового рішення.

У відповідності до ч. 1 та 6 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Аналіз практики Європейського суду з прав людини щодо застосування статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (наприклад, рішення від 21 січня 1999 року в справі « Гарсія Руїз проти Іспанії », від 22 лютого 2007 року в справі « Красуля проти Росії », від 05 травня 2011 року в справі « Ільяді проти Росії », від 28 жовтня 2010 року в справі « Трофимчук проти України », від 09 грудня 1994 року в справі « Хіро Балані проти Іспанії », від 01 липня 2003 року в справі « Суомінен проти Фінляндії », від 07 червня 2008 року в справі « Мелтекс ЛТД ( MELTEX LTD ) та Месроп Мовсесян ( MESROP MOVSESYAN ) проти Вірменії » ) свідчить, що право на мотивоване ( обґрунтоване ) судове рішення є частиною загального права людини на справедливий і публічний розгляд справи та поширюється як на цивільний, так і на кримінальний процес.

Вимога пункту 1 статті 6 Конвенції щодо обґрунтовування судових рішень не може розумітись як обов'язок суду детально відповідати на кожен довід заявника. Стаття 6 Конвенції також не встановлює правил щодо допустимості доказів або їх оцінки, що є предметом регулювання в першу чергу національного законодавства та оцінки національними судами. Проте Європейський суд з прав людини оцінює ступінь умотивованості рішення національного суду, як правило, з точки зору наявності в ньому достатніх аргументів стосовно прийняття чи відмови в прийнятті саме тих доказів і доводів, які є важливими, тобто такими, що були сформульовані заявником ясно й чітко та могли справді вплинути на результат розгляду справи.

На підставі вищевикладеного та керуючись ст. ст. 3, 4, 5, 10, 11, 12, 13, 43, 76, 81, 83, 89, 211, 263 , 264, 265, 266, 273 ЦПК України, ст. 60, 61, 69-71, 74 Сімейного Кодексу України, Постановою Пленуму Верховного Суду № 11 від 21.12.2007 року "Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя", суд

В И Р І Ш И В:

Позовні вимоги ОСОБА_2 до ОСОБА_4, треті особи: Товариство з обмеженою відповідальністю « Кредитні ініціативи », Орган опіки та піклування Дарницької районної у м. Києві державної адміністрації про встановлення факту проживання однією сім»єю без реєстрації шлюбу, визнання майна ( квартири ) об»єктом права спільної сумісної власності та визнання права власності на ? частину квартири, задовольнити.

Встановити факт проживання ОСОБА_2 та ОСОБА_4 однією сім"єю без реєстрації щлюбу в період з 01 січня 2004 року по 29 березня 2012 року.

Визнати квартиру АДРЕСА_1 придбану 12 жовтня 2006 року, об"єктом права власності спільної сумісної власності ОСОБА_2 та ОСОБА_4..

Визнати за ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_8 року народження, РНОКПП НОМЕР_1, зареєстрована та проживаюча у АДРЕСА_1 право власності на 1/2 частину АДРЕСА_1.

Визнати за ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_5, РНОКПП НОМЕР_2, проживаючого та зареєстрованого за адресою у АДРЕСА_7, право власності на 1/2 частину АДРЕСА_1

Рішення може бути оскаржене безпосередньо до Апеляційного суду м. Києва протягом тридцяти днів з дня його проголошення . Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом тридцяти днів з дня отримання копії цього рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.

Повний текст рішення виготовлено 19 вересня 2018 року.

СУДДЯ Л.К. ЛЕОНТЮК