Постанова № 76543053, 12.09.2018, Львівський апеляційний адміністративний суд

ЛЬВІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12 вересня 2018 рокуЛьвів№ 876/5629/18

Львівський апеляційний адміністративний суд у складі:

головуючого судді Коваля Р.Й.,

суддів Гуляка В.В.,

ОСОБА_1,

з участю секретаря судового засідання Дідик Н.С.,

позивача ОСОБА_2,

представника відповідача ОСОБА_3,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Львові апеляційну скаргу управління Пенсійного фонду України в Шевченківському районі м. Львова на постанову Шевченківського районного суду м. Львова від 27 грудня 2016 року (прийняте у м. Львові суддею Глинською Д.Б.) в адміністративній справі № 466/10071/16-а за позовом ОСОБА_2 до управління Пенсійного фонду України в Шевченківському районі м.Львова про визнання протиправним і скасування рішення, зобов’язання вчинити дії,

В С Т А Н О В И В :

У грудні 2016 року ОСОБА_2 звернувся до Шевченківського районного суду м.Львова із вказаним позовом та просив:

- визнати протиправним і скасувати рішення управління Пенсійного фонду України в Шевченківському районі м. Львова (далі – УПФУ в Шевченківському районі м. Львова) від 10.11.2016 за № 11196/03-15 про відмову у призначенні йому пенсії за вислугу років;

- зобов’язати УПФУ в Шевченківському районі м. Львова обчислити та призначити пенсію за вислугу років відповідно до статті 50-1 Закону України «Про прокуратуру» від 05.11.1991 № 1789-ХІІ (в редакціях Закону України від 05.10.1995 № 358/95-ВР та Закону України від 12.07.2001 № 2663-ІІІ) з 01.11.2016, виходячи із розрахунку 90 % від суми місячного (чинного) заробітку, обчисленого за останні 60 календарних місяців роботи.

Позовні вимоги обґрунтовував тим, що він має відповідний вік та стаж, необхідні для призначення йому пенсії за вислугу років за статтею 50-1 Закону України «Про прокуратуру» від 05.11.1991 № 1789-ХІІ (в редакціях Закону України від 05.10.1995 № 358/95 ВР та Закону України від 12.07.2001 № НОМЕР_1), тому відмова пенсійного органу у призначенні йому відповідної пенсії є неправомірною, а покликання на Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення» від 02.03.2015 № 213-VIII є безпідставними.

Постановою Шевченківського районного суду м.Львова від 27 грудня 2016 року позов задоволено.

Не погодившись із зазначеним рішенням, його оскаржило УПФУ в Шевченківському районі м. Львова, яке вважає, що рішення суду першої інстанції прийняте за неповного з’ясування судом обставин, що мають значення для справи, та з порушенням норм матеріального права. Тому просило скасувати рішення суду першої інстанції і ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог у повному обсязі.

Вимоги апеляційної скарги обґрунтовує тим, що на час звернення позивача до управління із заявою про призначення пенсії норма статті 50-1 Закону України «Про прокуратуру» від 05.11.1991 № 1789-ХІІ втратила чинність і діяла стаття 86 Закону України «Про прокуратуру» № 1697-VII від 14.10.2014, відповідно до якої прокурори мають право на пенсійне забезпечення за вислугу років незалежно від віку за наявності на день звернення вислуги років: у період з 01.10.2016 по 30.09.2017 – не менше 23 років, у тому числі стажу роботи на посадах прокурорів не менше 13 років. Крім того, норми щодо пенсійного забезпечення прокурорів скасовано Законом України від 02.03.2015 № 213-VII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення» з 01.06.2015.

Ухвалою Львівського апеляційного адміністративного суду від 30.03.2017 відкрито апеляційне провадження у цій справі.

21.08.2017 ухвалою Львівського апеляційного адміністративного суду закрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою УПФУ в Шевченківському районі м. Львова на постанову Шевченківського районного суду м. Львова від 27 грудня 2016 року у справі № 466/10071/16-а.

Постановою Верховного Суду від 19.06.2018 ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 21.08.2017 скасовано, а справу направлено для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції.

Відповідно до статті 52 Кодексу адміністративного судочинства України (далі – КАС України) суд провів заміну відповідача на його правонаступника – ГУ ПФУ у Львівській області.

У судовому засіданні представник апелянта підтримала вимоги апеляційної скарги із аналогічних підстав; просить апеляційну скаргу задовольнити. Позивач, вважаючи постанову суду першої інстанції законною та обгрунтованою, просив апеляційну скаргу залишити без задоволення, а постанову суду першої інстанції – без змін.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення учасників судового розгляду, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги у їх сукупності, колегія суддів дійшла переконання, що апеляційну скаргу необхідно задовольнити.

Як встановлено судом, 01 листопада 2016 року ОСОБА_2 звернувся до УПФУ в Шевченківському районі м. Львова із заявою про призначення пенсії за вислугу років згідно зі статтею 50-1 Закону України «Про прокуратуру» від 05.11.1991 № 1789-ХІІ.

На час звернення він працював в прокуратурі Львівської області на прокурорській посаді і його трудовий стаж на цих посадах становив 21 рік 11 місяців і 05 днів, що підтверджується трудовою книжкою серії АК № 614416. До стажу також включається половина строку його навчання на юридичному факультеті Львівського державного університету ім. І.Я. Франка (денна форма) з 01.09.1992 по 27.06.1997.

Із листа-відмови у призначенні пенсії від 11.11.2016 за № 11218/03-15 видно, що при прийнятті такого рішення відповідач керувався вимогами статті 86 Закону України «Про прокуратуру» (№ 1697-УІІ від 14.10.2014).

Вважаючи таке рішення УПФУ в Шевченківському районі м. Львова протиправним, позивач оскаржив його до суду.

Приймаючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції обгрунтовував його тим, що зміст та обсяг досягнутих працівниками прокуратури соціальних гарантій не може бути звужено шляхом внесення змін до законодавства.

Проте, колегія суддів апеляційного суду вважає такі висновки суду першої інстанції помилковими, виходячи з наступного.

Частиною першою статті 50-1 Закону України «Про прокуратуру» (в редакції від 05.11.1991, що діяла до 01.10.2011) було встановлено, що прокурори і слідчі зі стажем роботи не менше 20 років, у тому числі зі стажем роботи на посадах прокурорів і слідчих прокуратури не менше 10 років, мають право на пенсійне забезпечення за вислугою років незалежно від віку. Пенсія призначається у розмірі 80 % від суми їхньої місячної заробітної плати, до якої включаються всі види оплати праці, на які нараховуються страхові внески, одержувані перед місяцем звернення за призначенням пенсії. За кожен повний рік роботи понад 10 років на цих посадах пенсія збільшується на 2 відсотки, але не більше 90 % місячного заробітку. Призначені працівникам прокуратури пенсії перераховуються у зв'язку з підвищенням заробітної плати прокурорсько-слідчих працівників. Перерахунок пенсії проводиться з урахуванням фактично отримуваних працівником виплат і умов оплати праці, що існували на день його звільнення з роботи.

Законом України № 3668-УІ «Про заходи щодо законодавчого забезпечення реформування пенсійної системи», який набрав чинності з 01.10.2011, внесено зміни до статті 50-1 Закону № 1789-ХІІ, зокрема змінено у відсотках розмір пенсії за вислугу років, яка призначається прокурорам і слідчим у разі реалізації ними такого права. Встановлено, що прокурори і слідчі мають право на пенсійне забезпечення за вислугу років незалежно від віку за наявності на день звернення вислуги років.

З 15.07.2015 стаття 50-1 Закону України «Про прокуратуру» від 05.11.1991 № 1789-XII щодо права на пенсійне забезпечення за вислугу років втратила чинність, у зв?язку з набранням чинності новим Законом України «Про прокуратуру» від 14.10.2014.

Таким чином, оскільки позивач звернувся до відповідача з заявою про призначення пенсії 01.11.2016, спірні правовідносини підлягають вирішенню за нормами Закону України «Про прокуратуру» від 14.10.2014 № 1697-VI.

Частинами першою – другою статті 86 Закону України «Про прокуратуру» від 14.10.2014 № 1697-VII встановлено, що прокурори мають право на пенсійне забезпечення за вислугу років незалежно від віку за наявності на день звернення вислуги років не менше, зокрема, з 1 жовтня 2016 року по 30 вересня 2017 року – 23 роки, у тому числі стажу роботи на посадах прокурорів не менше 13 років.

Таким чином, станом на дату звернення позивача до управління Пенсійного фонду необхідними умовами для призначення їй пенсії за вислугу років були:

а) вислуга років – 23 роки;

б) стаж на посадах прокурорів – 13 років.

Стаж вислуги років позивача станом на час звернення до відповідача складав 21 рік 11 місяців 05 днів, тобто є меншим від 23-річного стажу, визначеного частиною першою статті 86 Закону України «Про прокуратуру» від 14.10.2014 № 1697-VII, що не дає йому права на призначення пенсії за вислугу років.

Посилання суду першої інстанцій на те, що зміни в законодавстві, які звужують зміст та обсяг існуючих прав не повинні застосовуватися є безпідставним, оскільки у період дії статті 50-1 Закону України «Про прокуратуру» № 1789-XII у редакції від 26.07.2001, що діяла до 30.09.2011, пенсії призначалися прокурорам і слідчим зі стажем роботи не менше 20 років, у тому числі зі стажем роботи на посадах прокурорів і слідчих прокуратури не менше 10 років. Станом на 30.09.2011 у позивача був відсутній стаж роботи 20 років, а тому у період дії статті 50-1 Закону України «Про прокуратуру» № 1789-XII у редакції від 26.07.2001 позивач не набув права на призначення пенсії за вислугу років, у зв’язку з чим при прийнятті Закону України «Про прокуратуру» № 1697-VII не відбулося звуження змісту та обсягу існуючих прав позивача.

У справі «Суханов та Ільченко проти України» (рішення від 26.06.2014, п. 35) Європейський Суд з прав людини зазначив, що за певних обставин «законне сподівання» на отримання «активу» також може захищатися ст. 1 Першого протоколу. Якщо суть вимоги особи пов’язана з майновим правом, особа, якій воно надане, може вважатися такою, що має «законне сподівання», якщо для такого права у національному законодавстві існує достатнє підґрунтя – наприклад, коли є усталена практика національних судів, якою підтверджується його існування. Проте не можна стверджувати про наявність законного сподівання, якщо існує спір щодо правильного тлумачення та застосування національного законодавства і вимоги заявника згодом відхиляються національними судами.

Суд звертає увагу, що у спірних правовідносинах вимоги позивача не мають достатнього підґрунтя у національному законодавстві, оскільки зазнали змін норми законодавства щодо призначення пенсій працівникам органів прокуратури, а також немає усталеної практики національних судів на підтримку аналогічних скарг заявників. З огляду на це, у позивача не було «законних сподівань», які могли б підпадати під дію ст. 1 Першого протоколу.

Крім того у рішенні Європейського суду з прав людини від 03.06.2014 у справі «Великода проти України» Суд розглянув скаргу за ст. 1 Першого протоколу до Конвенції на припинення виплати заявниці державними органами пенсії у розмірах, встановлених рішенням національного суду від 19.01.2010 після внесення у 2011 році змін до законодавчих актів. Суд дійшов висновку про відсутність втручання у право заявниці на мирне володіння майном внаслідок внесення змін до законодавства щодо зменшення розміру соціальних виплат. Такого висновку Суд дійшов за відсутності доказів того, що ці зміни внесені не у відповідності до законної процедури та за відсутності будь-яких доказів того, що вони не були доступними та передбачуваними.

Щодо доводів позивача про пропущення відповідачем строку на апеляційне оскарження, колегія суддів зазначає, що нормами КАС України не передбачено можливості після відкриття апеляційного провадження у справі вирішувати питання щодо відповідності скарги статті 187 цього Кодексу чи дотримання строків подачі апеляційної скарги.

За таких обставин рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню з прийняттям постанови про відмову в задоволенні позовних вимог.

Згідно зі статтею 317 КАС України підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є:

1) неповне з’ясування судом обставин, що мають значення для справи;

2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими;

3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи;

4) неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

З огляду на вищевикладене, доводи апеляційної скарги є суттєвими і складають підстави для висновку про порушення судом норм матеріального права, що призвело до неправильного вирішення справи, через що рішення суду підлягає скасуванню з прийняттям постанови про відмову у задоволенні заявленого позову, з вищевикладених мотивів.

Керуючись ст.ст. 308, 310, 315, 317, 321, 322, 325, 329 КАС України, суд

П О С Т А Н О В И В :

Апеляційну скаргу управління Пенсійного фонду України в Шевченківському районі м. Львова задовольнити.

Постанову Шевченківського районного суду м. Львова від 27 грудня 2016 року в адміністративній справі № 466/10071/16-а скасувати.

У задоволенні позову ОСОБА_2 до управління Пенсійного фонду України в Шевченківському районі м. Львова про визнання протиправним і скасування рішення, зобов’язання вчинити дії відмовити.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Головуючий суддя ОСОБА_4 судді ОСОБА_5 ОСОБА_1 Постанова складена у повному обсязі 18 вересня 2018 року.