Постанова № 76543037, 17.09.2018, Львівський апеляційний адміністративний суд

ЛЬВІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

17 вересня 2018 рокуЛьвів№ 876/3968/18

Львівський апеляційний адміністративний суд у складі:

судді-доповідача ОСОБА_1,

суддів Пліша М.А.,

ОСОБА_2,

секретаря судового засідання Копанишин Х.В.,

розглянувши у судовому засіданні в м. Львові апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України у Львівській області на рішення Львівського окружного адміністративного суду (головуючий суддя Грень Н.М.), ухвалене в порядку спрощеного позовного провадження за правилами письмового провадження у м.Львові 27 березня 2018 року у справі №813/786/18 за позовом ОСОБА_3 до Головного управління Пенсійного фонду України у Львівській області про визнання дій протиправними та скасування рішення, зобов’язання вчинити дії, -

В С Т А Н О В И В:

23.02.2018 ОСОБА_3 звернувся в суд з позовом до Галицького об’єднаного управління Пенсійного фонду України м.Львова, правонаступником якого є Головне управління Пенсійного фонду України у Львівській області (далі – Управління), просив визнати протиправним та скасувати рішення відповідача від 14.12.2017 №7194/602 (12052/04-12) про відмову у призначенні позивачу пенсії за вислугу років, зобов’язати відповідача обчислити, призначити та виплачувати позивачу пенсію за вислугу років відповідно до ст.50-1 Закону України «Про прокуратуру» від 05.11.1991 №1798-ХІІ з 08.12.2017, виходячи із розрахунку 90% від суми місячного (чинного) заробітку, обчисленого за 60 календарних місяців роботи, без обмеження граничного розміру пенсії.

Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 27 березня 2018 року, прийнятим в порядку спрощеного позовного провадження за правилами письмового провадження, позов задоволено.

Задовольняючи позовні вимог, суд першої інстанції виходив з того, що збільшення стажу роботи, що дає право на пенсію за вислугу років, статтею 86 Закону №1697-VII у порівнянні зі ст.50-1 Закону №1789-ХІІ (в редакціях від 05.101995 та від 12.07.2001), з 20 до 23 років є звуженням прав позивача в розумінні Конституції України, так само як і скасування з 01.06.2015 норм щодо пенсійного забезпечення осіб, яким пенсії/щомісячне довічне грошове утримання призначаються відповідно до Закону України «Про прокуратуру», передбачене Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення» від 02.03.2015. Виходячи з системного аналізу положень чинного законодавства України та матеріалів справи, суд першої інстанції дійшов висновку, що за даних обставин норми матеріального права повністю підтверджують обґрунтованість позову, а дії відповідача, які полягають в прийнятті ним оскаржуваного рішення, носять ознаки неправомірності і є такими, що порушують законні права та інтереси позивача.

Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, Управління подало апеляційну скаргу, просить скасувати рішення Львівського окружного адміністративного суду від 27.03.2018 та ухвалити нове, яким відмовити в задоволенні позовних вимог. Апеляційну скаргу мотивовано тим, що станом на момент звернення до органу Пенсійного фонду України вислуга років позивача, що дає право на призначення пенсії відповідно до ст.86 Закону №1697-VII становить 20 років, що є недостатнім для призначення цього виду пенсії. Скаржник вказує, що відповідач обґрунтовано розглянув заяву позивача на підставі діючих на час розгляду заяви положень закону, що регулює пенсійне забезпечення працівників прокуратури. Також зазначає, що відповідно до п.5 Прикінцевих положень Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення» віл 02.03.2015 №213 з 01.06.2015 пенсії в порядку та на умовах Закону України «Про прокуратуру» не призначаються.

Позивач подав відзив на апеляційну скаргу та зазначив, що при призначенні пенсії слід керуватись вимогами ст.50-1 Закону України «Про прокуратуру» від 05.11.1991 №1789-ХІІ (в редакціях Закону України від 05.10.1995 №358/95-ВР та Закону України від 12.07.2001 №2663-ІІІ) з підстав, викладених у позовній заяві та обґрунтовано прийнятих судом першої інстанції. Водночас зазначає, що умови та гарантії пенсійного забезпечення за Законом України №1789-ХІІ набув у 2001 році у період роботи в органах прокуратури з березня 2000 року по теперішній час, тоді як звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод не допускається.

В судовому засіданні 17.09.2017 представник відповідача апеляційну скаргу підтримав, позивач в судове засідання не з’явився, явку повноважного представника не забезпечив, належним чином повідомлений про дату, час і місце розгляду справи, що відповідно до ч.2 ст.313 Кодексу адміністративного судочинства України (далі – КАС України) не перешкоджає розгляду справи.

Згідно з ст.242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з’ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.

Суд апеляційної інстанції, переглядаючи справу за наявними у ній доказами та перевіряючи законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, дослідивши докази, що стосуються фактів, на які посилаються учасники справи, приходить до переконання, що оскаржуване рішення суду першої інстанції вимогам ст.242 КАС України не відповідає.

З матеріалів справи судом першої інстанції встановлено, що 08.12.2017 ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, звернувся в Галицьке об’єднане управління Пенсійного фонду України м.Львова із заявою про призначення/перерахунок пенсії, просив призначити пенсію за вислугу років відповідно до Закону України «Про прокуратуру» від 05.11.1991 №1789-ХІІ (а.с.29).

Рішенням Управління від 14.12.2017 №12052/04-12 ОСОБА_3 відмовлено у призначенні пенсії за вислугу років відповідно до ст.86 Закону України «Про прокуратуру», оскільки вислуга років заявника становила 20 років, що є недостатнім для призначення цього виду пенсії. Крім того повідомлено, що Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення» №213-VIII від 02.03.2015 скасовано норми щодо пенсійного забезпечення осіб, яким пенсії призначаються відповідно до Закону України «Про прокуратуру», а тому з 01.06.2015 відсутні підстави для призначення пенсії працівникам прокуратури в порядку передбаченому Законом України «Про прокуратуру» (а.с.19-20).

Вважаючи вказану відмову протиправною, ОСОБА_3 звернувся із позовом до суду.

Перевіряючи законність та обґрунтованість оскаржуваного рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції виходить з наступного.

Частиною 2 статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Частиною 2 статті 2 КАС України законодавцем визначено критерії для оцінювання рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень, які одночасно є принципами адміністративної процедури, що вироблені у практиці європейських країн.

На час звернення ОСОБА_3 із заявою щодо призначення пенсії за вислугу років правові засади організації і діяльності прокуратури України, статус прокурорів, порядок здійснення прокурорського самоврядування, а також систему прокуратури України визначено Законом України «Про прокуратуру» від 14.10.2014 №1697-VII (далі - Закон №1697-VII).

Відповідно до п.5 ч.1 ст.16 Закону №1697-VII незалежність прокурора забезпечується належним матеріальним, соціальним та пенсійним забезпеченням прокурора.

Згідно з ч.1 ст.86 Закону №1697-VII прокурори мають право на пенсійне забезпечення за вислугу років незалежно від віку за наявності на день звернення вислуги років не менше, зокрема, з 1 жовтня 2017 року по 30 вересня 2018 року - 23 роки 6 місяців, у тому числі стажу роботи на посадах прокурорів не менше 13 років 6 місяців.

Таким чином, станом на дату звернення позивача в Управління необхідними умовами для призначення пенсії за вислугу років були: а) стаж за вислугу років - 23 роки 6 місяців; б) стаж на посадах прокурорів - 13 років 6 місяців.

Частиною 6 статті 86 Закону №1697-VII встановлено, що до вислуги років, що дає право на пенсію згідно з цією статтею, зараховується, зокрема, час роботи на прокурорських посадах, зазначених у статті 15 цього Закону, стажистами, на посадах помічників і старших помічників прокурорів, військова служба, половина строку навчання у вищих юридичних навчальних закладах денної форми навчання або на юридичних факультетах вищих навчальних закладів денної форми навчання.

Відповідно до ч.2 ст.86 Закону №1697-VII пенсія призначається в розмірі 60 відсотків від суми їхньої місячної (чинної) заробітної плати, до якої включаються всі види оплати праці, з якої було сплачено єдиний внесок на загальнообов’язкове державне соціальне страхування, а до 1 січня 2011 року - страхові внески на загальнообов’язкове державне пенсійне страхування, одержуваної перед місяцем звернення за призначенням пенсії.

Положення ст.86 Закону №1697-VII є чинними, неконституційними не визнавались, а тому підлягають застосуванню при вирішенні питання щодо призначення пенсії позивачу як працівнику прокуратури України.

На час звернення в Управління із заявою від 08.12.2017 про призначення пенсії за вислугою років загальний стаж роботи позивача є меншим, ніж встановлено ч.1 ст.86 Закону України «Про прокуратуру», оскільки згідно з трудовою книжкою позивача трудовий стаж становить 20 років 2 місяці 3 дні, з них стаж роботи на прокурорських посадах - 17 років 9 місяців 4 днів, що позивачем не заперечується.

Таким чином, оскільки стаж позивача недостатній для призначення пенсії за вислугу років на підставі ст.86 Закону України «Про прокуратуру» від 14.10.2014 №1697-VII, суд апеляційної інстанції приходить до висновку, що у спірних правовідносинах відповідач не порушив права позивача на пенсію.

Щодо аргументів ОСОБА_3 про неможливість звуження обсягу досягнутих соціальних гарантій шляхом внесення змін до законодавства, то суд апеляційної інстанції вважає за необхідне зазначити наступне.

Відповідно до ст.50-1 Закону України «Про прокуратуру» від 05.11.1991 №1789-ХІІ (в редакціях від 05.10.1995 та від 12.07.2001, на які покликається позивач) прокурори і слідчі зі стажем роботи не менше 20 років, у тому числі зі стажем роботи на посадах прокурорів і слідчих прокуратури не менше 10 років, мають право на пенсійне забезпечення за вислугу років незалежно від віку.

У період дії ст.50-1 Закону України «Про прокуратуру» від 05.11.1991 №1789-ХІІ у вказаній редакції позивач не набув стаж роботи 20 років та стаж роботи на посадах прокурорів і слідчих прокуратури 10 років, а тому при прийнятті Закону №1697-VII не відбулося звуження змісту та обсягу існуючих прав позивача.

Водночас, з матеріалів справи судом апеляційної інстанції встановлено, що документи для призначення пенсії за вислугу років в Управління ОСОБА_3 подав 08.12.2017, тобто в період, коли втратили чинність норми ст.50-1 Закону №1789-ХІІ, на підставі яких призначалися пенсії за вислугу років працівникам прокуратури.

Відповідно до ст.58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.

Даючи оцінку вищезазначеним аргументам, у спірних правовідносинах необхідно виходити з позиції Конституційного Суду України, наведеній у пункті 2 мотивувальної частини рішення у справі за конституційним зверненням Національного банку України щодо офіційного тлумачення положення частини першої статті 58 Конституції України (справа про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів) від 9 лютого 1999 року №1-7/99, викладеної стосовно дії загально-правового принципу норми права у часі. Згідно з позицією Конституційного Суду України дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним, чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце.

У рішенні від 3 жовтня 1997 року (справа №18/183-97) Конституційний суд України вказав, що конкретна сфера суспільних відносин не може бути водночас врегульована однопредметними нормативними правовими актами однакової сили, які за змістом суперечать один одному. Звичайною є практика, коли наступний у часі акт містить пряме застереження щодо повного або часткового скасування попереднього. Загальновизнаним є й те, що з прийняттям нового акта, якщо інше не передбачено самим цим актом, автоматично скасовується однопредметний акт, який діяв у часі раніше.

Так, з 15 липня 2015 року введено в дію новий Закон України «Про прокуратуру» від 14.10.2014 №1697-VІІ, яким на сьогоднішній день регулюються питання пенсійного забезпечення працівників прокуратури України (стаття 86), а також обмеження щодо виплати та обчислення розміру пенсії, та який є спеціальним привирішенні спірних правовідносин.

Слід зазначити, що Закон України «Про прокуратуру» від 05.11.1991 №1789-ХІІ втратив чинність, крім пункту 8 частини першої статті 15, частини четвертої статті 16, абзацу першого частини другої статті 46-2, статті 47, частини першої статті 49, частини п’ятої статті 50, частин третьої, четвертої, шостої та одинадцятої статті 50-1, частини третьої статті 51-2, статті 53 щодо класних чинів (їх дія поширюється на осіб, яким присвоєно класні чини до набрання чинності цим Законом), статті 55 щодо посвідчення працівника прокуратури, статті 2 у частині підстав звільнення з посади Генерального прокурора України.

Таким чином, питання щодо наявності у позивача права на пенсійне забезпечення як працівника прокуратури має вирішуватись у відповідності до приписів чинної на час звернення за призначенням пенсії за вислугу років ст.86 Закону №1697-VІІ.

Аналогічного правового висновку дійшов Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду у постановах від 14.02.2018 (справа №752/20817/16), від 08.06.2018 (справа №308/12260/16-а), від 16.05.2018 (справа №607/14236/16-а), від 15.08.2018 (справа №389/2848/17), від 30.08.2018 (справа №212/7438/16-а(2-а/212/36/17).

Водночас, щодо покликань скаржника на п.5 Прикінцевих положень Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення» від 02.03.2015 №213-VIII та скасування з 01.06.2015 норм щодо пенсійного забезпечення осіб, пенсії/довічне грошове утримання яких призначалися відповідно до Закону України «Про державну службу», «Про прокуратуру», «Про судоустрій і статус суддів», «Про статус народного депутата України», то суд апеляційної інстанції зазначає наступне.

Відповідно до п.5 Прикінцевих положень Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення» від 02.03.2015 №213-VIII, який набрав чинності з 01.04.2015 (далі - Закон №213-VIII) у разі неприйняття до 1 червня 2015 року закону щодо призначення всіх пенсій, у тому числі спеціальних, на загальних підставах з 1 червня 2015 року скасовуються норми щодо пенсійного забезпечення осіб, яким пенсії/щомісячне довічне грошове утримання призначаються відповідно до законів України «Про державну службу», «Про прокуратуру», «Про судоустрій і статус суддів», «Про статус народного депутата України», «Про Кабінет Міністрів України», «Про судову експертизу», «Про Національний банк України», «Про службу в органах місцевого самоврядування», «Про дипломатичну службу», Податкового та Митного кодексів України, Положення про помічника-консультанта народного депутата України.

На час прийняття Закону №213-VIII та з 01 червня 2015 року до 15 липня 2015 року діяв Закон України «Про прокуратуру» від 05.11.1991 №1789-ХІІ, положеннями ст.50-1 якого регулювались питання пенсійного забезпечення прокурорів і слідчих органів прокуратури України, а відтак, п.5 Прикінцевих положень Закон №213-VIII стосувався положень Закону №1789-ХІІ і саме за нормами вказаного закону призначення пенсії працівникам прокуратури не відповідає законодавчим нормам. Такі мали призначатися відповідно до Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування».

Водночас, Закон №1697-VІІ було розроблено з урахуванням досвіду функціонування прокуратури в європейських державах, стандартів Ради Європи, а також висновків та рекомендацій, які надавалися Венеціанською Комісією щодо законопроектів про реформування прокуратури України (CDL-AD (2006)029 від 17 жовтня 2006 року, CDL-AD (2009)048 від 27 жовтня 2009 року, CDL-AD (2012)019 від 15 жовтня 2012 року).

Будь-які зміни до статті 86 Закону №1697-VII, щодо відсутності права працівників прокуратури України на звернення до державних органів Пенсійного фонду України на призначення пенсії за вислугу років законодавцем на час звернення позивача із заявою про призначення пенсії та на час розгляду справи не вносились. Положення Закону №1697-VII не визнані неконституційними та підлягають застосуванню.

Перелік підстав за якими особа не має права на отримання пенсії відповідно до Закону №1697-VІІ встановлено ч.12 ст.86 Закону №1697-VІІ, де покликання на п.5 Прикінцевих положень Закону №213-VIII відсутнє.

Підсумовуючи вказане суд апеляційної інстанції приходить до висновку, що для призначення пенсії за вислугу років, працівник органів прокуратури, звертаючись за призначенням пенсії в період з 1 жовтня 2017 року по 30 вересня 2018 року (як це мало місце у спірних відносинах) повинен мати на день звернення вислугу років не менше ніж 23 роки 6 місяців, при цьому стаж роботи на посадах прокурорів повинен становити не менше 13 років 6 місяців, тоді як суд першої інстанції дійшов помилкового висновку щодо наявності підстав для застосування до спірних правовідносин Закон України «Про прокуратуру» №1789-ХІІ в редакції від 12.07.2001 та наявність у позивача права на призначення пенсії відповідно до ст.50-1 Закону №1789-XII, оскільки норми Закону №1789-XIІ в частині пенсійного забезпечення працівників прокуратури втратили свою чинність.

Відповідно до ч.1 ст.90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об’єктивному дослідженні.

Згідно з ч.2 ст.77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб’єкта владних повноважень обов’язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Згідно з ч.2 ст.6 КАС України та ст.17 Закону України «Про виконання рішень і застосування практики Європейського Суду з прав людини» передбачено застосування судами Конвенції та практики ЄСПЛ як джерела права.

У справі «Суханов та Ільченко проти України» (рішення від 26.06.2014, п.35) Європейський Суд з прав людини зазначив, що за певних обставин «законне сподівання» на отримання «активу» також може захищатися ст.1 Першого протоколу. Якщо суть вимоги особи пов'язана з майновим правом, особа, якій воно надане, може вважатися такою, що має «законне сподівання», якщо для такого права у національному законодавстві існує достатнє підґрунтя - наприклад, коли є усталена практика національних судів, якою підтверджується його існування. Проте не можна стверджувати про наявність законного сподівання, якщо існує спір щодо правильного тлумачення та застосування національного законодавства і вимоги заявника згодом відхиляються національними судами.

Суд звертає увагу, що у спірних правовідносинах вимоги позивача не мають достатнього підґрунтя у національному законодавстві, оскільки зазнали змін норми законодавства щодо призначення пенсій працівникам органів прокуратури, а також немає усталеної практики національних судів на підтримку аналогічних скарг заявників. З огляду на це, у позивача відсутні «законні сподівання» на призначення пенсії, які могли б підпадати під дію ст.1 Першого протоколу.

У п.58 Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Серявін та інші проти України» від 10 лютого 2010 Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов’язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов’язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов’язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення. Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов’язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень.

З огляду на викладене, враховуючи положення ст.317 КАС України суд апеляційної інстанції приходить переконання, що суд першої інстанції вирішуючи даний публічно-правовий спір порушив норми матеріального права, висновки, викладені у рішенні суду першої інстанції, не відповідають обставинам справи, а тому рішення суду першої інстанції слід скасувати.

Щодо судових витрат, то у відповідності до положень ст.139 КАС України, такі не належить стягувати з сторін спору.

Керуючись статтями 229, 241, 250, 308, 310, 317, 321, 325 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України у Львівській області задовольнити.

Рішення Львівського окружного адміністративного суду від 27 березня 2018 року у справі №813/786/18 скасувати та ухвалити нове рішення, яким в задоволенні позову ОСОБА_3 до Головного управління Пенсійного фонду України у Львівській області про визнання дій протиправними та скасування рішення, зобов’язання вчинити дії відмовити.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків встановлених ч.5 ст.328 Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя-доповідач ОСОБА_1 судді ОСОБА_4 ОСОБА_2 Повне судове рішення складено 18.09.2018