Постанова № 76542715, 18.09.2018, Донецький апеляційний адміністративний суд

ДОНЕЦЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

18 вересня 2018 року справа №219/2456/18

приміщення суду за адресою: 84301, м. Краматорськ вул. Марата, 15

Донецький апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: судді-доповідача: ОСОБА_1, суддів: Компанієць І.Д., Ястребової Л.В., секретаря судового засідання Тішевського В.В., за участю представника відповідача ОСОБА_2, розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Донецького окружного адміністративного суду від 10 липня 2018 р. у справі № 219/2456/18 (головуючий І інстанції Ушенко С.В.) за позовом ОСОБА_3 до Бахмутської міської ради про визнання незаконним та скасування п. 4.1. Положення про порядок встановлення, обліку та демонтажу пам’ятних знаків, меморіальних та інформаційних дощок на території міста Бахмут, затвердженого рішенням Бахмутської міської ради від 28.02.2018 № 6/110-2106,-

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_3 (далі - позивач, ОСОБА_3В.) звернувся до Донецького окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Бахмутської міської ради, в якому просив: визнати незаконним та скасувати п. 4.1. Положення про порядок встановлення, обліку та демонтажу пам’ятних знаків, меморіальних та інформаційних дощок на території міста Бахмут, затвердженого рішенням Бахмутської міської ради від 28.02.2018 № 6/110-2106 (а.с.1).

Рішенням Донецького окружного адміністративного суду від 10 липня 2018 року в задоволені позовних вимог відмовлено (а.с.85-87).

Позивач, не погодившись з прийнятим судовим рішенням, подав апеляційну скаргу, в якій просив рішення суду першої інстанції скасувати та прийняти нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги. В обґрунтування апеляційної скарги зазначено, що суд, встановивши, що позовна заява подана неналежною особою, у порушення вимог процесуального законодавства не здійснив заміну первісного позивача, на підставі ч.1, 2 ст. 48 КАС України. У разі відмови позивача від заміни або залучення позивача, суд зобов’язаний був би залучити ГО “Бахмутська організація учасників бойових дій в АТО” у якості третьої особи. У разі ж відмови ГО “Бахмутська організація учасників бойових дій в АТО” приймати участь у розгляді справи, суд повинен був залишити позов без розгляду, а не приймати рішення по суті. Апелянт також, зазначає, що на його думку він, як учасник бойових дій та член ГО “Бахмутська організація учасників бойових дій в АТО”, є належним позивачем, оскільки питання щодо встановлення пам’ятного знаку належить також і до його особистого бажання, а отже п. 4.1. Положення, порушує його права. Також, апелянт зазначає, що на вимогу ухвали суду про залишення позову без руху, ним було обґрунтовано в чому саме полягає порушене право позивача як учасника бойових дій, яке було прийнято судом (а.с.91).

Представник відповідача в судовому засіданні проти задоволення апеляційної скарги заперечував.

Позивач у судове засідання не з’явися, про час, дату та місце розгляду справи був повідомлений належним чином, що дає суду право провести апеляційний перегляд справи у його відсутність.

Суд, заслухавши суддю-доповідача, представника відповідача, дослідивши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, здійснюючи апеляційний перегляд у межах доводів та вимог апеляційної скарги, відповідно до частини 1 статті 308 Кодексу адміністративного судочинства України, встановив наступне.

ОСОБА_3 проживає в м. Бахмут. Згідно посвідчення МВ № 016282 від 26.03.2015 року, позивач є учасником бойових дій та, згідно довідки Громадської організації “Бахмутська організація учасників бойових дій в АТО”, є її членом (а.с.2, 78).

Управління Культури Бахмутської міської ради в службовій записці на ім’я Міського голови Бахмутської міської ради просило дозвіл на внесення проекту рішення «Про затвердження Положення про порядок встановлення, обліку та демонтажу пам’ятних знаків, меморіальних та інформаційних дощок на території міста Бахмут у новій редакції» на засідання сесії Бахмутської міської ради, яке відбудеться в лютому 2018 року (а.с.59).

Рішенням 110 сесії 6 скликання Бахмутської міської ради № 6/110-2106 від 28.02.2018 року, з метою упорядкування та регламентації процедури встановлення пам’ятних знаків, меморіальних знаків, меморіальних та інформаційних дощок на території міста Бахмут, відповідно до Закону України «Про охорону культурної спадщини», Закону України «Про культуру», Постанови Кабінету Міністрів України від 8 вересня 2004 р. N 1181 «Деякі питання спорудження (створення) пам'ятників і монументів», Наказу Державного комітету України з будівництва та архітектури, Міністерства культури і мистецтв України від 30 листопада 2004 року N 231/806 «Про затвердження Порядку спорудження (створення) пам'ятників і монументів», затверджено Положення про порядок встановлення, обліку та демонтажу пам’ятних знаків, меморіальних та інформаційних дощок на території міста Бахмут у новій редакції (а.с.35-45).

Відповідно до поіменного голосування рішення ухвалено більшістю від загального складу ради, а саме 33 «за», 1 «не голосував» (а.с.57).

Згідно п. 4.1 Положення, пам’ятні знаки, меморіальні та інформаційні дошки встановлюються не раніше ніж через 10 років після історичної події або загибелі (смерті) особи, пам'ять якої увічнюється. На осіб, яким присвоєно звання Героїв України, повних кавалерів ОСОБА_4, Почесних громадян міста, обмеження по термінах не поширюється (а.с.41).

22 листопада 2017 року Громадська організація “Бахмутська організація учасників бойових дій в АТО” звернулась до відповідача з заявою № 004 про надання дозволу для встановлення пам’ятного знака по вул.. Лермонтова (а.с.17).

Бахмутська міська рада листом від 05.12.2017 року повідомила про необхідність надання додаткових документів визначених Положенням про порядок встановлення, обліку та демонтажу пам’ятних знаків, меморіальних та інформаційних дощок на території міста Бахмут, затвердженого рішенням Бахмутської міської ради від 26.10.2016 року № 6/93-1675 (а.с.18).

06 лютого 2018 року Громадська організація “Бахмутська організація учасників бойових дій в АТО” звернулась до Відділу архітектури і містобудування Бахмутської міської ради з заявою № 007 щодо узгодження ескізного проекту споруди пам’ятного знаку для установки пам’ятного знаку на вул.. Лермонтова (а.с.19).

Управління муніципального розвитку Бахмутської міської ради листом від 06.02.2018 року повідомила, що в ескізному проекту не визначено шрифт напису, та неврахування вимог ДБН Б.2.2-5:2011 «Планування та забудова міст, селищ і функціональних територій» (а.с.20).

Звертаючись з позовною заявою та уточненням до неї, позивач обґрунтував порушення свого права тим, що п. 4.1 Положення порушує його право та не надає можливості встановити Громадській організації “Бахмутська організація учасників бойових дій в АТО”, членом якої він є пам’ятний знак.

Відмовляючи в задоволені позовних вимог, суд першої інстанції дійшов до висновку, що доводи позивача є необґрунтованими, оскільки він звернувся до суду як фізична особа, а, отже, не є суб’єктом правовідносин, у яких застосовується або буде застосовано це Рішення або його відповідна норма, у зв’язку з чим п. 4.1 Положення не порушує його прав та інтересів.

Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та фактам, дослідивши правомірність даного звільнення, суд апеляційної інстанції зазначає наступне.

Відповідно до ч.2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до ст. 140 Конституції України, місцеве самоврядування є правом територіальної громади - жителів села чи добровільного об'єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища та міста - самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України, що здійснюється територіальною громадою в порядку, встановленому законом, як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування: сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи.

Відповідно до статті 2 Закону № 280/97-ВР, місцеве самоврядування в Україні - це гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади - жителів села чи добровільного об'єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища, міста - самостійно або під відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України.

Місцеве самоврядування здійснюється територіальними громадами сіл, селищ, міст як безпосередньо, так і через сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи, а також через районні та обласні ради, які представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст.

За частиною 1 статті 3 Закону № 280/97-ВР, громадяни України реалізують своє право на участь у місцевому самоврядуванні за належністю до відповідних територіальних громад.

Відповідно до частини 1 статті 6 Закону № 280/97-ВР, первинним суб’єктом місцевого самоврядування, основним носієм його функцій і повноважень є територіальна громада села, селища, міста.

Відповідно до п. 22, 37, 38, 42, 44 ч.1 ст. 26 Закону № 280/97-ВР, виключно на пленарних засіданнях сільської, селищної, міської ради вирішуються такі питання: затвердження програм соціально-економічного та культурного розвитку відповідних адміністративно-територіальних одиниць, цільових програм з інших питань місцевого самоврядування; прийняття рішень про організацію територій і об'єктів природно-заповідного фонду місцевого значення та інших територій, що підлягають особливій охороні; внесення пропозицій до відповідних державних органів щодо оголошення природних та інших об'єктів, що мають екологічну, історичну, культурну або наукову цінність, пам'ятками природи, історії або культури, які охороняються законом; прийняття рішень про оголошення в місцях масового розмноження та вирощування потомства дикими тваринами "сезону тиші" з обмеженням господарської діяльності та добуванням об'єктів тваринного світу; надання відповідно до законодавства згоди на розміщення на території села, селища, міста нових об'єктів, у тому числі місць чи об'єктів для розміщення відходів, сфера екологічного впливу діяльності яких згідно з діючими нормативами включає відповідну територію;затвердження в установленому порядку місцевих містобудівних програм, генеральних планів забудови відповідних населених пунктів, іншої містобудівної документації;встановлення відповідно до законодавства правил з питань благоустрою території населеного пункту, забезпечення в ньому чистоти і порядку, торгівлі на ринках, додержання тиші в громадських місцях, за порушення яких передбачено адміністративну відповідальність.

Відповідно до пп.5 п. б ч.1 ст. 31 Закону № 280/97-ВР, до відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад належать делеговані повноваження щодо організації охорони, реставрації та використання пам'яток історії і культури, архітектури та містобудування, палацово-паркових, паркових і садибних комплексів, природних заповідників.

Згідно пп. 10 п. б статті 32 Закону № 280/97-ВР ", до відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад належать делеговані повноваження щодо забезпечення охорони пам'яток історії та культури, збереження та використання культурного надбання.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про охорону культурної спадщини», об'єкт культурної спадщини - визначне місце, споруда (витвір), комплекс (ансамбль), їхні частини, пов'язані з ними рухомі предмети, а також території чи водні об'єкти (об'єкти підводної культурної та археологічної спадщини), інші природні, природно-антропогенні або створені людиною об'єкти незалежно від стану збереженості, що донесли до нашого часу цінність з археологічного, естетичного, етнологічного, історичного, архітектурного, мистецького, наукового чи художнього погляду і зберегли свою автентичність.

Згідно частини 2 статті 6 Закону України «Про охорону культурної спадщини», до повноважень районних державних адміністрацій, виконавчого органу сільської, селищної, міської ради відповідно до їх компетенції у сфері охорони культурної спадщини належить: 1) забезпечення виконання цього Закону, інших нормативно-правових актів про охорону культурної спадщини на відповідній території; 2) подання пропозицій органу охорони культурної спадщини вищого рівня про занесення об'єктів культурної спадщини до Державного реєстру нерухомих пам'яток України, внесення змін до нього та про занесення відповідної території до Списку історичних населених місць України; 3) забезпечення юридичним і фізичним особам доступу до інформації, що міститься у витягах з Державного реєстру нерухомих пам'яток України, а також надання інформації щодо програм та проектів будь-яких змін у зонах охорони пам'яток та в історичних ареалах населених місць; 4) забезпечення дотримання режиму використання пам'яток місцевого значення, їх територій, зон охорони; 5) забезпечення захисту об'єктів культурної спадщини від загрози знищення, руйнування або пошкодження; 6) організація розроблення відповідних програм охорони культурної спадщини; 7) надання висновків щодо відповідних програм та проектів містобудівних, архітектурних і ландшафтних перетворень, меліоративних, шляхових, земляних робіт на пам'ятках місцевого значення, історико-культурних заповідних територіях та в зонах їх охорони, на охоронюваних археологічних територіях, в історичних ареалах населених місць, а також програм та проектів, реалізація яких може позначитися на стані об'єктів культурної спадщини; 8) організація відповідних охоронних заходів щодо пам'яток місцевого значення та їх територій у разі виникнення загрози їх пошкодження або руйнування внаслідок дії природних факторів чи проведення будь-яких робіт; 9) видання розпоряджень та приписів щодо охорони пам'яток місцевого значення, припинення робіт на цих пам'ятках, їх територіях та в зонах охорони, якщо ці роботи проводяться за відсутності затверджених або погоджених з відповідним органом охорони культурної спадщини програм та проектів, передбачених цим Законом дозволів або з відхиленням від них; 10) надання висновків щодо відчуження або передачі пам'яток місцевого значення їх власниками чи уповноваженими ними органами іншим особам у володіння, користування або управління; 11) укладення охоронних договорів на пам'ятки в межах повноважень, делегованих органом охорони культурної спадщини вищого рівня відповідно до закону; 12) забезпечення в установленому законодавством порядку виготовлення, встановлення та утримання охоронних дощок, охоронних знаків, інших інформаційних написів, позначок на пам'ятках або в межах їх територій; 13) підготовка пропозицій та проектів розпоряджень щодо проведення робіт з консервації, реставрації, реабілітації, музеєфікації, ремонту та пристосування об'єктів культурної спадщини, відповідного використання пам'яток та подання їх на розгляд відповідному органу виконавчої влади; 14) популяризація справи охорони культурної спадщини на відповідній території, організація науково-методичної, експозиційно-виставкової та видавничої діяльності у цій сфері; 15) виконання функції замовника, укладення з цією метою контрактів на виявлення, дослідження, консервацію, реставрацію, реабілітацію, музеєфікацію, ремонт, пристосування об'єктів культурної спадщини та інші заходи щодо охорони культурної спадщини; 16) підготовка пропозицій до програм соціально-економічного розвитку відповідної території і проектів місцевого бюджету та подання їх на розгляд відповідному органу виконавчої влади; 17) погодження проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок відповідно до вимог Земельного кодексу України;18) інформування органів охорони культурної спадщини вищого рівня про пошкодження, руйнування, загрозу або можливу загрозу пошкодження, руйнування пам'яток, що знаходяться на їх території; 19) участь в організації підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації працівників у сфері охорони культурної спадщини; 20) організація досліджень об'єктів культурної спадщини, які потребують рятівних робіт; 21) застосування фінансових санкцій за порушення цього Закону; 22) здійснення інших повноважень відповідно до закону.

За п. 1 частини 1 статті 16 Закону України «Про культуру», органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування забезпечують збереження культурних цінностей на території України, охорону культурної спадщини, захист історичного середовища.

Відповідно до положення п.2.1, 2.2 Порядку спорудження (створення) пам'ятників і монументів, затвердженого Наказом Держбуду України та Мінкультури України від 30.11.2004 N 231/806, рішення про спорудження (створення) пам'ятників (монументів) місцевого значення приймаються місцевими органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування. Клопотання про спорудження (створення) пам'ятників (монументів) місцевого значення порушуються перед місцевими органами виконавчої влади підприємствами, установами, організаціями та об'єднаннями громадян.

Згідно п. 1.1. Положення про порядок встановлення, обліку та демонтажу пам’ятних знаків, меморіальних та інформаційних дощок на території міста Бахмут у новій редакції, затверджене рішенням 110 сесії 6 скликання Бахмутської міської ради № 6/110-2106 від 28.02.2018 року, розроблено відповідно до Закону України “Про місцеве самоврядування в Україні”, Закону України “Про охорону культурної спадщини”, Закону України “Про культуру”, Постанови Кабінету Міністрів України під 08.09.2004 № 1181 “Деякі питання спорудження (створення) пам’ятників і монументів”, Наказу Державного комітету України з будівництва та архітектури, Міністерства культури і мистецтв України “Про затвердження Порядку спорудження (створення) пам'ятників і монументів” та з метою увічнення пам’яті видатних осіб і вшанування визначних історичних подій, що відбулися в місті, підвищення туристичної привабливості міста, формування та збереження його історико-культурного середовища, інформування гостей та мешканців про історію міста.

Пунктом 1.5 цього Положення визначено коло осіб, щодо яких його застосовано, а також особи, які є суб’єктами правовідносин, у яких його буде застосовано.

Право подачі клопотань щодо встановлення пам’ятних знаків, меморіальних та інформаційних дощок, згідно п. 3.2. Положення, належить підприємствам, установам, організаціям незалежно від форм власності та підпорядкування, органам місцевого самоврядування, громадським організаціям, іншим юридичним особам та ініціативним групам з числа громадян міста чисельністю не менше 250 осіб. Клопотання родичів та інших фізичних осіб Координаційною радою не розглядається.

Отже вимоги вказаного Положення, який є нормативно-правовим актом, є обов'язковими для всіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, місцевих осередків політичних партій, творчих спілок, громадських об’єднань, трудових колективів та ініціативних груп, які пропонують встановлення пам’ятних знаків, меморіальних та інформаційних дощок на території міста.

Конституційний Суд України у своїх рішеннях від 16.04.2009 №7-рп/2009 та від 3 жовтня 1997 року № 4-зп дійшов висновку, що органи місцевого самоврядування - сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи - мають право приймати рішення, вносити до них зміни та скасовувати їх на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією і законами України, керуючись у своїй діяльності ними та актами Президента України, Кабінету Міністрів України.

Згідно частини першої статті 2 КАС України, завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.

Відповідно до частини 1 статті 5 КАС України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом: 1) визнання протиправним та нечинним нормативно-правового акта чи окремих його положень; 2) визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень; 3) визнання дій суб'єкта владних повноважень протиправними та зобов'язання утриматися від вчинення певних дій; 4) визнання бездіяльності суб'єкта владних повноважень протиправною та зобов'язання вчинити певні дії; 5) встановлення наявності чи відсутності компетенції (повноважень) суб'єкта владних повноважень.

За змістом Рішення Конституційного Суду України від 1 грудня 2004 року № 18-рп/2004 поняття "порушене право", за захистом якого особа може звертатися до суду і яке вживається у низці законів України, має той самий зміст, що й поняття "охоронюваний законом інтерес". У цьому ж Рішенні зазначено, що поняття "охоронюваний законом інтерес" означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб'єктивного права; б) є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування в межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб'єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним.

Європейський суд з прав людини у своїй практиці неодноразово наголошував, що право на доступ до суду, закріплене у статті 6 Конвенції, не є абсолютним: воно може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема щодо умов прийнятності скарг. Такі обмеження не можуть зашкоджувати самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (пункт 33 рішення від 21 грудня 2010 року у справі “Перетяка та Шереметьев проти України 2”).

Відповідно до частини другої статті 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Відповідно до частини 2 статті 264 КАС України, право оскаржити нормативно-правовий акт мають особи, щодо яких його застосовано, а також особи, які є суб'єктом правовідносин, у яких буде застосовано цей акт.

У Рішенні Конституційного Суду України від 14 грудня 2011 року № 19-рп/2011 зазначено, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина друга статті 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб'єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист.

Отже, гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у звичайних законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивач, було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

Суд зазначає, що суб’єктивна оцінка порушеного права не є абсолютною. В деяких випадках сам законодавець визначає коло осіб, права яких можуть бути порушені внаслідок бездіяльності, вчинення субєктом владних повноважень певних дій чи прийняття актів, правомірно обмежуючи право інших осіб на звернення до суду за захистом порушених прав, свобод або інтересів.

Право на захист це самостійне суб’єктивне право, яке з’являється у володільця регулятивного права лише в момент порушення чи оспорення останнього.

Отже, процесуальний закон вимагає, щоб у позовній заяві про оскарження нормативно-правового акта позивач, з обґрунтував свою належність до суб'єктів правовідносин, у яких застосовується або буде застосовано цей акт. Таке ж правило застосовується і до оскарження правових актів індивідуальної дії.

Суд зазначає, що визначеною обставиною є встановлення факту порушення прав позивача, адже без цього не можна виконати завдання судочинства. Адже, якщо позивач не довів факту порушення особисто своїх прав, то навіть у разі, якщо дії суб'єкта владних повноважень є протиправними, підстав для задоволення позову немає. Звернення до суду є способом захисту порушених суб'єктивних прав, а не способом відновлення законності та правопорядку у публічних правовідносинах.

Завданням адміністративного судочинства є вирішення публічно-правового спору між сторонами. Рішення суду усуває спірність і в цей спосіб досягається захист прав та інтересів особи. Отже, захист прав - це наслідок вирішення спору, а не завдання суду.

Відповідно до матеріалів справи, стверджуючи про своє порушене право, як фізичної особи, у результаті прийняття оскаржуваного рішення, позивач не підтвердив його жодними доказами. Натомість позивач звертаючись з позовною заявою в обґрунтування звернення до суду і порушення спірним пунктом Положення його прав та інтересів зазначивши, що він є членом Громадської організації “Бахмутська організація учасників бойових дій в АТО”, якою доручено йому займатись вирішенням питання щодо отримання дозволу органу місцевого самоврядування, а саме Бахмутської міської ради, на встановлення пам’ятного знаку, який присвячено бойовим діям, які відбулись 04.07.2014 біля будівлі прокуратури міста Бахмут. Матеріали справи свідчать, що саме Громадська організація зверталась до відповідача із питанням встановлення пам’ятного знаку, але, як встановлено судом першої інстанції та було підтверджено поясненнями позивача, відповідачем було відмовлено у задоволенні звернення.

Отже, у даному випадку, суд погоджується з висновками суду першої інстанції, що позивач звернувся до суду як фізична особа, а, отже, не є суб’єктом правовідносин, у яких застосовується або буде застосовано Рішення суб’єкта повноважень, а саме Положення, або його відповідна норма - п. 4.1 Положення, у зв’язку з чим зазначений пункт не порушує його прав та інтересів.

Таким чином, вказаний пункт Положення не створює для позивача жодних юридичних прав та/чи обов'язків й не може порушувати його особистих прав та/або інтересів, оскільки не містить будь-яких обмежень/заборон щодо нього.

Підсумовуючи викладене, суд погоджується з висновком суду першої інстанції, щодо безпідставності позовних вимог та погоджує висновок суду першої інстанції про відсутність передбачених законом підстав для скасування п. 4.1 Положення що обумовлює відмову в задоволенні позовних вимог.

Стосовно посилання апелянта, що на вимогу ухвали суду про залишення позову без руху, ним було обґрунтовано в чому саме полягає порушене право позивача як учасника бойових дій, яке було прийнято судом, суд зазначає, що вказана вимога стосувалась обґрунтування позивачем наявності підстав для його звільнення від сплати судового збору, як учасника бойових дій, а не предмету судового розгляду.

Стосовно посилання апелянта на порушення ч.1, 2 ст. 48 КАС України в частині не заміни або не залучення належного позивача, суд зазначає, що у даному випадку позивач звертався та обґрунтовував позовну заяву саме, як фізична особа та порушенням його прав спірним пунктом Порядку, тобто, у правовідносинах щодо відновлення порушеного права фізичної особи, що виключає залучення або заміну позивача на Громадську організацію.

Висновки суду першої інстанції узгоджуються з вимогами законодавства, яким врегульовано спірні правовідносини, відповідають дійсним обставинам справи та нормам матеріального і процесуального права, доводи апеляційної скарги їх не спростовують, ґрунтуються на помилковому трактуванні правових норм і фактично зводяться до переоцінки доказів та незгоди з висновками суду. Таким чином, суд першої інстанцій дійшов до обґрунтованого висновку.

Статтею 316 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Колегія вважає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, тому при таких обставинах апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а рішення суду - без змін.

Керуючись статями 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Донецького окружного адміністративного суду від 10 липня 2018 р. у справі № 219/2456/18 - залишити без задоволення.

Постанову Донецького окружного адміністративного суду від 10 липня 2018 р. у справі № 219/2456/18- залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду набирає законної сили з дати її прийняття та відповідно до ст.328 Кодексу адміністративного судочинства України може бути оскаржена до Верхового суду протягом тридцяти днів з дати проголошення.

Повне судове рішення складено та підписано колегією суддів 18 вересня 2018 року.

Суддя-доповідач: ОСОБА_1

Судді: І.Д. Компанієць

ОСОБА_5