Постанова № 76473445, 10.09.2018, Львівський апеляційний адміністративний суд

ЛЬВІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

10 вересня 2018 рокуЛьвів№ 876/5672/18

Львівський апеляційний адміністративний суд у складі:

головуючого судді Ільчишин Н.В.,

суддів Сеника Р.П., Шинкар Т.І.,

за участі секретаря судового засідання Федак С.Р.,

розглянувши у судовому засіданні в м. Львові апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Волинського окружного адміністративного суду від 11.06.2018 року (головуючий суддя Ксендзюк А.Я.) ухвалена у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження в м. Луцьк о 16 год. 43 хв. повний текст складено 18.06.2018 року у справі №803/450/18 за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Міністерства внутрішніх справ України у Луганській області про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на посаді, стягнення грошового забезпечення за час вимушеного прогулу,-

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 19.03.2018 року звернувся в суд з позовом до Головного управління Міністерства внутрішніх справ України у Луганській області в якому просить визнати протиправним та скасувати наказ від 23.01.2018 №2 о/с «По особовому складу» в частині звільнення старшини міліції ОСОБА_1 з посади міліціонера взводу №1 роти №3 батальйону патрульної служби міліції особливого призначення «Луганськ-1» відповідача з 29.11.2017 року згідно з п. 10, 11 розділу ХІ Закону України «Про Національну поліцію» та відповідно до Положення про проходження служби рядовим та начальницьким складом органів внутрішніх справ звільнено у запас Збройних Сил за пунктом 63 «з» (через скорочення штатів), поновити його на посаді міліціонера взводу №1 роти №3 батальйону патрульної служби міліції особливого призначення «Луганськ-1» Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Луганській області, стягнути грошове забезпечення за час вимушеного прогулу з 29.11.2017 року по день винесення судового рішення без урахування податків та інших обов'язкових платежів, а також з урахуванням заяви про збільшення розміру позовних вимог просить стягнути з відповідача на його користь 70000,00 грн. у якості завданої моральної шкоди.

Рішенням Волинського окружного адміністративного суду від 11.06.2018 року в задоволенні позову відмовлено.

Не погодившись із рішенням суду першої інстанції ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу. В якій просить рішення скасувати та ухвалити нове, яким задовольнити позов повністю, апеляційну скаргу обґрунтовує тим, що судом першої інстанції при прийнятті оскаржуваного рішення допущено порушення норм матеріального та процесуального права, а саме що відповідно до пункту 10 розділу XI ЗУ «Про Національну поліцію» ОСОБА_1, як працівник міліції не відмовлявся від проходження служби в поліції та не отримував жодного попередження від ГУ МВС у Луганській області про наступне вивільнення, а відтак підстав для його звільнення зі служби в органах внутрішніх справ через скорочення штатів не було. Очевидно, що лише за наявності однієї із двох підстав передбачених п.10 розділу XI ЗУ «Про Національну поліцію» в ГУ МВС у Луганській області було вправі звільнити ОСОБА_1 через скорочення штатів. Разом з тим, особливої уваги заслуговує той факт, що станом на 16 березня 2018 року ОСОБА_1 не видано трудової книжки, не проведено розрахунку грошового забезпечення та інших виплат (надбавок, компенсацій). Вважає, що основні завдання і функції держави, які покладались на міліцію та поліцію є тотожними. Верховний Суд України в постановах від 04 березня 2014 року (справа № 21-8а14), від 27 травня 2014 року (справа №21-108а14), від 28 жовтня 2014 року (справа № 21-484а14) сформував правову позицію, згідно з якою ліквідація юридичної особи публічного права має місце у випадку, якщо в розпорядчому акті органу державної влади або органу місцевого самоврядування наведено обґрунтування доцільності відмови держави від виконання завдань та функцій такої відмови. У разі ж покладення виконання завдань і функцій ліквідованого органу на інший орган, мова йде фактично про реорганізацію. Таким чином, встановлена законодавством можливість ліквідації державної установи (організації) з одночасним створенням іншої, яка буде виконувати повноваження (завдання) особи, що ліквідується, не виключає, а включає зобов'язання роботодавця (держави) по працевлаштуванню працівників ліквідованої установи. Вирішуючи цей спір, суд не з'ясував, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, зокрема, скорочення штатів, та чи додержано ними норми законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази про зміни в організації виробництва і праці, а також про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу, або що не було можливості перевести позивача до органів поліції та чи не користувався він переважним правом на залишення на роботі. Судом не було здійснено порівняльного аналізу штатного розпису УМВС України у Луганській області та штатного розпису Головного управління Національної поліції в Луганській області. Висновок про скорочення штатів можливо зробити лише шляхом порівняння штатних розкладів вказаних установ. Зазначені обставини мають суттєве значення для правильного вирішення спору щодо поновлення на роботі. Відповідно до правової позиції Верховного Суду України, наведеної у постанові від 10 березня 2015 року (справа за №21-52а15), власник або уповноважений ним орган (держава) одночасно з попередженням про звільнення у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці зобов'язаний запропонувати працівникові всі наявні вакантні посади, які він може обіймати відповідно до своєї кваліфікації. Судом першої інстанції також не було враховано правової позиції Верховного Суду України викладеної у постанові від 16.05.2018 №821/3732/15-а. А саме, судом в порушення вимог статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України щодо законності та обґрунтованості судового рішення не з'ясовано дотримання відповідачем при звільненні позивача гарантій, передбачених КЗпП України, зокрема вимог статті 49-2 цього Кодексу, в частині чи була можливість перевести позивача на іншу посаду, чи були у відповідача вакантні посади, які б міг зайняти позивач, чи пропонували позивачу вакантні посади. Судом не з'ясовано питання дотримання відповідачем при звільненні позивача передбаченого статтею 49-2 Кодексу законів про працю України двомісячного строку персонального попередження про можливе звільнення у зв'язку зі скороченням штатів.

Відповідач подав відзив на апеляційну скаргу, в якому викладено заперечення щодо змісту і вимог апеляційної скарги.

Особи, які беруть участь у справі, в судове засідання апеляційного суду не з'явилися, хоча належним чином повідомленні про дату, час та місце розгляду справи, що відповідно до частини 2 статті 313 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) не перешкоджає судовому розгляду.

Відповідно до частини 4 статті 229 КАС України фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.

В порядку статті 230 КАС України секретарем судового засідання забезпечено ведення протоколу судового засідання.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги у їх сукупності, колегія суддів дійшла висновку, що подана скарга підлягає задоволенню з наступних мотивів.

Відмовляючи в задоволенні позову суд першої інстанції виходив з того, що у відповідності до приписів Закону України «Про Національну поліцію» ОСОБА_1 був належним чином повідомлений про наступне звільнення через скорочення штатів, при цьому, документів для участі в конкурсі для зайняття посади поліцейського не подав, а тому правомірно був виданий оскаржуваний наказ.

Даючи правову оцінку оскаржуваному судовому рішенню та доводам апелянта, що викладені у апеляційній скарзі, суд апеляційної інстанції виходить із такого.

Відповідно до приписів частини 3 статті 308 КАС України суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Як встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, що позивач - ОСОБА_1 у період з 23 липня 2014 року по 10 березня 2015 року проходив службу в органах внутрішніх справа на посаді міліціонера взводу №2 роти патрульної служби міліції особового призначення «Луганськ-1» ГУ МВС Луганської області та взводу № 1 роти № 3 батальйону патрульної служби міліції особливого призначення «Луганськ-1» ГУ МВС України у Луганській області, що підтверджується витягами з наказів №211 о/ від 25 липня 2015 року та № 83 о/с від 10 березня 2015 року.

У складі батальйону патрульної служби міліції особливого призначення «Луганськ-1» ГУ МВС України у Луганській області позивач виконував завдання в зоні проведення АТО відповідно до наказів №211 о/с від 25 липня 2014 року та № 1428 від 08 серпня 2014 року, що підтверджується довідкою ГУ МВС України у Луганській області № в/ч-671 від 22 жовтня 2014 року.

Наказом ГУ МВС України у Луганській області №211 о/с від 25 липня 2014 року старшина міліції ОСОБА_1 призначений на посаду міліціонера взводу №2 роти патрульної служби міліції особового призначення «Луганськ-1» ГУ МВС Луганської області з іспитовим строком на 1 рік.

Наказом Головного управління Міністерства внутрішніх справ України у Луганській області № 83 о/с від 10 березня 2015 року ОСОБА_1 звільнено з органів внутрішніх справ на підставі п. 63 «і» (у зв'язку з не проходженням випробування в період іспитового строку), яким ним оскаржено до суду.

Постановою Львівського апеляційного адміністративного суду від 29.11.2017 визнано протиправним та скасовано наказ №211 о/с від 25.07.2014 ГУ МВС України у Луганській області щодо ОСОБА_1 в частині встановлення йому іспитового строку один рік при призначенні його на посаду міліціонера взводу №2 роти патрульної служби міліції особливого призначення «Луганськ-1» ГУ МВС України у Луганській області з 23.07.2014; визнано протиправним та скасовано наказ №83 о/с від 10.03.2015 ГУ МВС України у Луганській області про звільнення старшини міліції ОСОБА_1, міліціонера взводу №1 роти №3 батальйону патрульної служби міліції особливого призначення «Луганськ-1» ГУ МВС України у Луганській області за п. 63 «і» (у зв'язку з непроходженням випробовування в період іспитового строку з ОВС України у запас); поновлено ОСОБА_1 на посаді міліціонера взводу №1 роти №3 батальйону патрульної служби міліції особливого призначення «Луганськ-1» ГУ МВС України у Луганській області з 10.03.2015 та стягнуто з ГУ МВС України у Луганській області грошове забезпечення за час вимушеного прогулу з 10.03.2015 по 29.11.2017 в розмірі 191560,68 грн. без урахування податків та інших обов'язкових платежів.

Згідно із частиною 1 статті 370 КАС України судове рішення, яке набрало законної сили, є обов'язковим для учасників справи, для їхніх правонаступників, а також для всіх органів, підприємств, установ та організацій, посадових чи службових осіб, інших фізичних осіб і підлягає виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, або за принципом взаємності, - за її межами.

На виконання вказаної постанови, наказом ГУ МВС України у Луганській області №2 о/с «По особовому складу» від 23.01.2018 старшину міліції ОСОБА_1 поновлено на посаді міліціонера взводу №1 роти №3 батальйону патрульної служби міліції особливого призначення «Луганськ-1» ГУ МВС України у Луганській області з 10.03.2015.

Крім того наказом вказується, що згідно з пунктами 10, 11 розділу ХІ Закону України «Про Національну поліцію» та відповідно до Положення про проходження служби рядовим та начальницьким складом органів внутрішніх справ позивача звільнено у запас Збройних сил за пунктом 63 «з» (через скорочення штатів) з 29.11.2017, з яким він ознайомився 16.02.2018.

Стаття 43 Конституції України передбачає, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Починаючи з 07.11.2015 набрав чинності Закон України «Про Національну поліцію» від 02.07.2015 №580-VIII (надалі - Закон №580-VIII), згідно з пунктом 4 розділу ХІ «Прикінцеві та перехідні положення» якого, до приведення законодавства України у відповідність із цим Законом акти законодавства застосовуються в частині, що не суперечить цьому Закону.

Зокрема, відповідно до підпункту «з» пункту 63 Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, що затверджене Постановою Кабінету Міністрів УРСР від 29.07.1991 №114 (надалі - Положення), покладеного в основу оспорюваного наказу про звільнення позивача зі служби, особи рядового і молодшого начальницького складу звільняються зі служби в запас (з постановкою на військовий облік) через скорочення штатів - при відсутності можливості подальшого використання на службі.

Пунктом 8 розділу ХІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №580-VIII передбачено, що з дня опублікування цього Закону всі працівники міліції (особи рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ), а також інші працівники Міністерства внутрішніх справ України, його територіальних органів, закладів та установ вважаються такими, що попереджені у визначеному порядку про можливе майбутнє звільнення через скорочення штатів.

Пунктом 9 розділу ХІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №580-VIII визначено, що працівники міліції, які виявили бажання проходити службу в поліції, за умови відповідності вимогам до поліцейських, визначеним цим Законом, упродовж трьох місяців з дня опублікування цього Закону можуть бути прийняті на службу до поліції шляхом видання наказів про призначення за їх згодою чи проходження конкурсу на посади, що заміщуються поліцейськими, у будь-якому органі (закладі, установі) поліції. Посади, що пропонуються особам, зазначеним у цьому пункті, можуть бути рівнозначними, вищими або нижчими щодо посад, які ці особи обіймали під час проходження служби в міліції.

Пунктом 10 розділу ХІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №580-VIII встановлено, що працівники міліції, які відмовилися від проходження служби в поліції та/або не прийняті на службу до поліції в тримісячний термін з моменту попередження про наступне вивільнення, звільняються зі служби в органах внутрішніх справ через скорочення штатів. Указані в цьому пункті особи можуть бути звільнені зі служби в органах внутрішніх справ до настання зазначеного в цьому пункті терміну на підставах, визначених Положенням про проходження служби рядовим та начальницьким складом органів внутрішніх справ.

З огляду на наведені норми законодавства, однією з необхідних умов для прийняття працівників міліції на службу в поліцію слугувало висловлення ними відповідного бажання і лише в разі відмови від походження служби в поліції такі працівники міліції підлягали звільненню зі служби в органах внутрішніх справ на підставі підпункту «г» пункту 63 Положення, через скорочення штатів. При цьому, Законом №580-VIII визначений строк, протягом якого працівник міліції міг бути прийнятий на службу в поліції, який складав три місяці з дня опублікування цього Закону. Зокрема, Закон №580-VIII опублікований в газеті «Голос України» від 06.08.2015 №141-142, отже, тримісячний строк закінчився 06.11.2015.

Відповідно до частини 1 статті 104 Цивільного кодексу України юридична особа припиняється в результаті реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації. Згідно із частиною 2 статті 104 Цивільного кодексу України передбачено, що юридична особа є такою, що припинилася, з дня внесення до єдиного державного реєстру запису про її припинення.

Частиною 3 статті 105 Цивільного кодексу України передбачено, що учасники юридичної особи, суд або орган, що прийняв рішення про припинення юридичної особи, відповідно до цього Кодексу призначають комісію з припинення юридичної особи (комісію з реорганізації, ліквідаційну комісію), голову комісії або ліквідатора та встановлюють порядок і строк заявлення кредиторами своїх вимог до юридичної особи, що припиняється.

Згідно положень статті 104 Цивільного кодексу України ліквідація - це така форма припинення діяльності юридичної особи, за якої перестають існувати всі її права та обов'язки без переходу прав та обов'язків у порядку правонаступництва до інших юридичних осіб, тобто є припиненням всіх прав і обов'язків юридичної особи без визначення правонаступника.

Колегія суддів звертає увагу, що ОСОБА_1 не міг скористатися правами, передбаченими вище, зокрема, подати заяву (рапорт) про своє волевиявлення щодо проходження служби в органах поліції, оскільки на день опублікування та набрання чинності Законом України «Про Національну поліцію», а також створення Національної поліції України як юридичної особи, наказом ГУ МВС України у Луганській області №83 о/с від 10.03.2015 позивач був звільнений.

Однак, в подальшому постановою Львівського апеляційного адміністративного суду від 29.11.2017 визнано протиправним та скасовано наказ №211 о/с від 25.07.2014 ГУ МВС України у Луганській області щодо ОСОБА_1 в частині встановлення йому іспитового строку один рік при призначенні його на посаду міліціонера взводу №2 роти патрульної служби міліції особливого призначення «Луганськ-1» ГУ МВС України у Луганській області з 23.07.2014; визнано протиправним та скасовано наказ №83 о/с від 10.03.2015 ГУ МВС України у Луганській області про звільнення старшини міліції ОСОБА_1, міліціонера взводу №1 роти №3 батальйону патрульної служби міліції особливого призначення «Луганськ-1» ГУ МВС України у Луганській області за п. 63 «і» (у зв'язку з непроходженням випробовування в період іспитового строку з ОВС України у запас); поновлено ОСОБА_1 на посаді міліціонера взводу №1 роти №3 батальйону патрульної служби міліції особливого призначення «Луганськ-1» ГУ МВС України у Луганській області з 10.03.2015 та стягнуто з ГУ МВС України у Луганській області грошове забезпечення за час вимушеного прогулу з 10.03.2015 по 29.11.2017 в розмірі 191560,68 грн. без урахування податків та інших обов'язкових платежів.

При цьому, колегія суддів зазначає, що приймаючи наказ від 23.01.2018 №2 о/с в частині звільнення з 29.11.2017 старшину міліції ОСОБА_1 в запас Збройних сил України за пунктом 63 «з» (через скорочення штатів), Головним управлінням Міністерства внутрішніх справ України в Луганській області не було запропоновано позивачу посад для подальшого проходження служби, а судом першої інстанції не перевірено штату відповідача.

Таким чином, колегія суддів приходить до висновку, що при прийнятті оскаржуваного наказу від 23.01.2018 №2 о/с в частині звільнення позивача Головним управлінням Міністерства внутрішніх справ України в Луганській області порушено вказані вище норми Положення № 114.

Крім того, колегія суддів звертає увагу, що встановлена законодавством можливість ліквідації державної установи (організації) з одночасним створенням іншої, яка буде виконувати повноваження (завдання) установи, що ліквідується, не виключає, а передбачає зобов'язання роботодавця (держави) по працевлаштуванню працівників ліквідованої установи. При цьому, у випадку незаконного звільнення працівника з роботи, його порушене право повинно бути відновлене шляхом поновлення його на посаді, з якої його було незаконно звільнено.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 28.10.2014 у справі № 21-484а14.

Відповідно до пункту 24 Положення № 114 у разі незаконного звільнення або переведення на іншу посаду особи рядового, начальницького складу органів внутрішніх справ підлягають поновленню на попередній посаді з виплатою грошового забезпечення за час вимушеного прогулу або різниці в грошовому забезпеченні за час виконання службових обов'язків, але не більш як за один рік.

Враховуючи вищевикладене, колегія суддів приходить до висновку, що позивача було звільнено незаконно, з порушенням встановленого законодавством порядку, а тому позовні вимоги визнання протиправним та скасування наказу від 23.01.2018 №2 о/с «По особовому складу» в частині звільнення старшини міліції ОСОБА_1 з посади міліціонера взводу №1 роти №3 батальйону патрульної служби міліції особливого призначення «Луганськ-1» відповідача з 29.11.2017 року та поновлення його на посаді міліціонера взводу №1 роти №3 батальйону патрульної служби міліції особливого призначення «Луганськ-1» Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Луганській області підлягають задоволенню.

Крім того, судом не встановлено, що Головне управління Міністерства внутрішніх справ України в Луганській області станом на час розгляду справи судом апеляційної інстанції ліквідоване, а тому ОСОБА_1 підлягає поновленню на посаді, з якої його було незаконно звільнено.

Стосовно вимоги позивача про стягнення на користь ОСОБА_1 середньомісячного заробітку за час вимушеного прогулу, починаючи з 29.11.2017, колегія суддів зазначає наступне.

Згідно з частиною 2 статті 235 Кодексу законів про працю України при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Верховний Суд України у постанові від 14.01.2014 (справа №21-395а13) зазначив, що суд, ухвалюючи рішення про поновлення на роботі, має вирішити питання про виплату середнього заробітку за час вимушеного прогулу, визначивши при цьому розмір такого заробітку за правилами, закріпленими у Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 № 100 (далі - Порядок № 100).

Відповідно до пункту 2 Порядку № 100 середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата.

За приписами абзацу 3 пункту 3 Порядку № 100 усі виплати включаються в розрахунок середньої заробітної плати у тому розмірі, в якому вони нараховані, без виключення сум відрахування на податки, стягнення аліментів тощо, за винятком відрахувань із заробітної плати осіб, засуджених за вироком суду до виправних робіт без позбавлення волі.

В пункті 6 постанови «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці» від 24.12.1999 № 13 Пленуму Верховного Суду України зазначив, що задовольняючи вимоги про оплату праці, суд має навести в рішенні розрахунки, з яких він виходив при визначенні сум, що підлягають стягненню. Оскільки справляння і сплата прибуткового податку з громадян є відповідно обов'язком роботодавця та працівника, суд визначає зазначену суму без утримання цього податку й інших обов'язкових платежів, про що зазначає в резолютивній частині рішення.

В зв'язку з викладеним, Головне управління Міністерства внутрішніх справ України в Луганській області, як податковий агент згідно норм Податкового кодексу України та як страхувальник згідно Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування» зобов'язаний виплатити позивачу суму середнього заробітку за час вимушеного прогулу, утримавши із нього при виплаті прибутковий податок з доходів фізичних осіб та єдиний страховий внесок, а тому вимога про стягнення грошового забезпечення за час вимушеного прогулу підлягає задоволенню.

Пунктом 8 Порядку № 100 встановлено, що нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком.

Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.

Як вбачається з матеріалів справи, відповідно до наказу відповідача від 23.01.2018 №2 о/с «По особовому складу» на виконання постанови Львівського апеляційного адміністративного суду від 29.11.2017 року позивача поновлено на роботі і тим же наказом звільнено, який і оскаржив ОСОБА_1 в частині, а тому сума розрахунку береться судом згідно довідки Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Луганській області №913-1583 від 06 листопада 2015 року за відпрацьований час відповідно до рішення апеляційного суду, яке набрало законної сили, позивачу було нараховане грошове забезпечення за період з липня 2014 року по травень 2015 року у розмірі 36767,19 грн., за січень - лютий 2015 року - 11539,62 грн., таким чином, середньоденний заробіток позивача за 1 день складає 192, 33 грн.

Таким чином, розмір середньомісячного заробітку за період з 29.11.2017 по 09.09.2018, що підлягає стягненню, складає 54814, 05 грн.

Щодо позовної вимоги про стягнення з відповідача на користь позивача моральної шкоди суд зазначає наступне.

Статтею 56 Конституції України гарантовано право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної чи моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Питання практики застосування положень щодо відшкодування моральної шкоди висвітлено у Постанові Пленуму Верховного Суду України від 31.03.1995 року № 4 «Про судову практику у справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди», згідно з п. 4 якої позивач повинен зазначити у чому полягає ця шкода, якими неправомірними діями чи бездіяльністю її заподіяно, з яких міркувань він виходить, визначаючи розмір моральної шкоди, та якими доказами це підтверджується.

Відповідно до чинного законодавства моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв'язку з ушкодженням здоров'я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв'язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв'язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків (пункт 3 Постанови).

Пунктом 5 цієї Постанови визначено, що відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов'язковому з'ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні.

Колегія суддів вважає, що під час розгляду справи позивачем не представлено належних доказів заподіяння йому діями відповідача майнової та моральної шкоди, що є необхідною умовою відшкодування моральної шкоди, не подано виписок з лікарні, показів лікаря, не надано висновків експертизи або медичної комісії, також не обгрунтовано в чому полягає моральна шкода і за якими критеріями вона була оцінена та визначена в грошовому розмірі, зокрема, спричинення моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків, додаткових зусиль спрямованих на організацію свого життя тощо, а тому в цій частині позовна вимога щодо стягнення з відповідача на користь позивача моральної шкоди в розмірі 70000,00 грн., завданої неправомірними діями відповідача не підлягає до задоволення.

Відповідно до частини першої, другої статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Відповідно до частини 1 статті 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.

З огляду на викладене, колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції допустив вищенаведені порушення норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення даної справи по суті, внаслідок чого його рішення підлягає скасуванню з прийняттям нового про часткове задоволення даного позову.

Керуючись ст.ст. 308, 310, 315, 317, 321, 322, 325, 328 КАС України, суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити частково.

Рішення Волинського окружного адміністративного суду від 11.06.2018 року у справі № 803/450/18 - скасувати та ухвалити нове, яким позов ОСОБА_1 до Головного управління Міністерства внутрішніх справ України у Луганській області про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на посаді, стягнення грошового забезпечення за час вимушеного прогулу - задовольнити частково.

Визнати протиправним та скасувати наказ від 23.01.2018 №2 о/с «По особовому складу» в частині звільнення старшини міліції ОСОБА_1 з посади міліціонера взводу №1 роти №3 батальйону патрульної служби міліції особливого призначення «Луганськ-1» відповідача з 29.11.2017 року згідно з п. 10, 11 розділу ХІ Закону України «Про Національну поліцію» та відповідно до Положення про проходження служби рядовим та начальницьким складом органів внутрішніх справ звільнено у запас Збройних Сил за пунктом 63 «з» (через скорочення штатів).

Поновити ОСОБА_1 на посаді міліціонера взводу №1 роти №3 батальйону патрульної служби міліції особливого призначення «Луганськ-1» Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Луганській області.

Стягнути з Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Луганській області на користь ОСОБА_1 грошове забезпечення за час вимушеного прогулу з 29.11.2017 року по 09.09.2018 року в розмірі 54 814, 05 грн. (п'ятдесят чотири тисячі вісімсот чотирнадцять гривень, 05 копійок) без урахування податків та інших обов'язкових платежів.

В задоволенні решти позовних вимог відмовити.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку лише з підстав, визначених в статті 328 КАС України, протягом 30 днів з дня складання повного судового рішення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.

Головуючий суддя Н.В. Ільчишин

Судді Р.П. Сеник

Т.І. Шинкар

Повний текст постанови складено 13.09.2018 року