Постанова № 76472264, 10.09.2018, Апеляційний суд міста Києва

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

10 вересня 2018 року м. Київ

Справа № 22-5620 Головуючий у судді 1-ї інстанції - Волошин В.О.

Унікальний №761/43409/17 Доповідач - Гаращенко Д.Р.

Апеляційний суд міста Києва. Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ у складі:

головуючого Гаращенка Д.Р.

суддів Невідомої Т.О., Пікуль А.А.

розглянувши у письмовому судовому засіданні справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Шевченківського районного суду м. Києва від 09 лютого 2018 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, треті особи: Інспекція державного архітектурно-будівельного контролю Ірпінської міської ради, Товариство з обмеженою відповідальністю «Ольвія Консалтинг Груп» про розірвання договору та стягнення коштів,

ВСТАНОВИЛА:

Згідно з ч. 6 ст. 147 Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII &q?ок;Про судоустрій і статус суддів&q?й ; у разі ліквідації суду, що здійснює правосуддя на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці (відповідних адміністративно-територіальних одиниць), та утворення нового суду, який забезпечує здійснення правосуддя на цій території, суд, що ліквідується, припиняє здійснення правосуддя з дня опублікування в газеті &q?ув;Голос України&quuo; повідомлення голови новоутвореного суду про початок роботи новоутвореного суду.

Відповідно до п. 3 розділу XII &quп.;Прикінцеві та перехідні положення&q?ех; Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII &quро;Про судоустрій і статус суддів&q?й ; апеляційні суди, утворені до набрання чинності цим Законом, продовжують здійснювати свої повноваження до утворення апеляційних судів у відповідних апеляційних округах.

Підпунктом 8) п. 1 Розділу XIII &q?. ;Перехідні положення&q?ре; ЦПК України (в редакції Закону № 2147-VIII від 03.10.2017) установлено, що до утворення апеляційних судів в апеляційних округах їхні повноваження здійснюють апеляційні суди, у межах територіальної юрисдикції яких перебуває місцевий суд, який ухвалив судове рішення, що оскаржується.

В листопаді 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2, треті особи: Інспекція державного архітектурно-будівельного контролю Ірпінської міської ради, ТОВ «Ольвія Консалтинг Груп» про розірвання договору, стягнення коштів.

Просив розірвати договір, укладений 16.04.2016 р. між ОСОБА_2 та ОСОБА_1, посвідчений приватним нотаріусом Ірпінського нотаріального округу Київської області Андрущенко Л.М., у зв'язку з істотним порушенням договору; стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 забезпечувальний платіж на виконання умов договору від 16.04.2016 р. в сумі 165 865,00 грн.; визнати недійсним п. 2.3 договору від 16.04.2017 р. в частині «одностороннього права сторони змінити строк будівництва, а також в односторонньому порядку змінити термін прийняття в експлуатацію об'єкта будівництва на строк до чотирьох місяців, і це не буде вважатися порушенням його умов».

В обґрунтування заявлених вимог посилався на те, що 16.04.2016 р. між ОСОБА_2, від імені якого діяла ОСОБА_5 та ОСОБА_1 був укладений нотаріально посвідчений договір, за умовами якого ОСОБА_2 зобов'язувався передати, а ОСОБА_1 прийняти у власність однокімнатну квартиру розташовану за адресою: АДРЕСА_1, 9 поверх та оплатити забезпечувальний платіж.

Позивач належним чином виконав умови укладеного договору та сплатив забезпечувальний платіж в розмірі 165 865,00 грн.

За умовами договору орієнтовний строк прийняття будинку в експлуатацію ІІ квартал 2018 року.

Станом на момент звернення до суду з позовом будівельні роботи фактично не здійснюються.

Враховуючи темпи будівництва та тривалу бездіяльність відповідача, позивач наполягав на обґрунтованості своїх припущень щодо не закінчення будівництва в обумовлені договором строки, що є істотним порушенням його умов.

16.11.2017 р. позивач направив відповідачу повідомлення про розірвання договору у зв'язку з істотними порушеннями його умов та вимогою повернути забезпечувальний платіж.

Проте дана вимога була залишена відповідачем без уваги.

Ухвалою Шевченківського районного суду м. Києва від 30.11.2017 року позовну заяву ОСОБА_1 було залишено без руху та надано строк для усунення недоліків вказаних в ухвалі.

08 лютого 2018 року ОСОБА_1 було подано заяву про усунення недоліків.

Ухвалою Шевченківського районного суду м. Києва від 09 лютого 2018 року позовну заяву ОСОБА_1 було передано на розгляд Ірпінському міському суду Київської області.

Не погодившись з ухвалою суду першої інстанції, ОСОБА_1, 25 квітня 2018 року подав апеляційну скаргу, в якій посилаючись на її необґрунтованість, порушення норм матеріального та процесуального права, просив ухвалу скасувати та повернути справу до Шевченківського районного суду м. Києва для розгляду по суті.

В обґрунтування своїх доводів апелянт зазначив, що внаслідок неналежного виконання відповідачем умов укладеного договору, відбулося порушення його прав як споживача. Положеннями ст.28 ЦПК України, а саме частиною 5, споживач наділений правом самостійно обирати зручний для нього порядок звернення або за власним місцем проживання, або місцем завдання шкоди, чи місцем виконання договору.

Окрім того, своїми діями суд першої інстанції порушив його законне право як громадянина на захист свого порушеного цивільного права закріпленого в ст.15 ЦК України, що призвело до порушень матеріального права.

Відповідно до ч. 1 ст. 368 ЦПК України, справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими цією главою.

Вислухавши доповідь судді-доповідача, вивчивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість ухвали суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів прийшла до наступного.

Судом першої інстанції вірно встановлено, що 16.04.2016 р. між ОСОБА_2, від імені якого на підставі довіреності, посвідченої приватним нотаріусом Ірпінського міського нотаріального округу Київської області ОСОБА_6, діяла ОСОБА_5 та ОСОБА_1 було укладено договір. (а.с.15-17)

Пунктом 1.2 Розділу 1 якого визначено, що за цим договором та у відповідності до ч.1 ст.6 та ст.656 ЦК України ОСОБА_2 в майбутньому зобов'язується передати у власність ОСОБА_1 будь-яким, передбаченим діючим законодавством способом (укласти договір купівлі-продажу тощо) нерухоме майно, а ОСОБА_1 зобов'язується прийняти у власність нерухоме майно - однокімнатну квартиру, що знаходиться за будівельною адресою: АДРЕСА_1 та оплатити забезпечувальний платіж, що не перевищує загальну вартість вказаної квартири в порядку та на умовах визначених цим договором та виконати інші умови даного договору.

Відповідно до п. 1.3 Розділу 1 даного договору, його предметом є квартира, право власності на яку набувається ОСОБА_1 після завершення будівництва та здачі об'єкта будівництва в експлуатацію ОСОБА_2, за умови виплати ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 забезпечувального платежу у розмірі, що не перевищує загальної вартості вказаної квартири, встановленої у п. 3.1 цього договору, а також інших платежів передбачених даним договором, та оформлення ОСОБА_1 відповідних правовстановлюючих документів (державної реєстрації права власності).

Передаючи цивільну справу за позовом ОСОБА_1 на розгляд до Ірпінського міського суду Київської області, суд першої інстанції виходив з того, що позивач звернувся за захистом свого порушеного права пов'язаного з нерухомим майном.

Територіальне знаходження такого майна до Шевченківського району міста Києва не відносить. В даному випадку правила виключної підсудності мають пріоритетний характер.

Колегія суддів з таким висновком суду першої інстанції погоджується, оскільки він відповідає вимогам процесуального законодавства та наявним в матеріалах справи доказам, з огляду на наступне.

Так, відповідно до п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, кожен при вирішенні спору щодо його цивільних прав та обов'язків має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Європейський суд з прав людини у рішенні від 12 жовтня 1978 року у справі «Занд проти Австрії» вказав, що словосполучення «встановлений законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність.

Тлумачення ч. 1 ст. 114 ЦПК (в редакції, чинній на момент пред'явлення позову) свідчить, що правила виключної підсудності застосовуються до будь-яких позовів: пов'язаних з правом особи на нерухоме майно (виникненням, зміною, припиненням); про недійсність договорів щодо такого майна та застосування наслідків недійсності договору; з приводу невиконання умов договору, предметом якого є нерухоме майно; про визначення додаткового строку для прийняття спадщини (якщо в складі спадщини є нерухоме майно).

Відповідно до ч. 5 ст. 28 ЦПК України позови про захист прав споживачів можуть пред'являтися також за зареєстрованим місцем проживання чи перебування споживача або за місцем заподіяння шкоди чи виконання договору.

Частиною 16 ст. 28 ЦПК України визначено, що позивач має право на вибір між кількома судами, яким згідно з цією статтею підсудна справа, за винятком виключної підсудності, встановленої статтею 30 цього Кодексу.

Частиною 1 ст. 30 ЦПК України встановлено, що позови, які виникають з приводу нерухомого майна, пред'являються за місцезнаходженням майна або основної його частини.

Згідно з роз'ясненнями Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у пунктах 41, 42 постанови від 1 березня 2013 року № 3 «Про деякі питання юрисдикції загальних судів та визначення підсудності цивільних справ» перелік позовів, для яких визначено виключну підсудність, є вичерпним і розширеному тлумаченню не підлягає. У разі конкуренції правил підсудності мають застосовуватися правила виключної підсудності.

Виключну підсудність встановлено для позовів, які виникають щодо нерухомого майна (ч. 1 ст. 30 ЦПК України). Згідно з положеннями ст. 181 ЦК України до нерухомого майна належать: земельні ділянки, а також об'єкти, розташовані на них, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення. Наприклад, це позови про право власності на таке майно; про право володіння і користування ним (ст. 358 ЦК України); про поділ нерухомого майна, що є у спільній частковій власності та виділ частки із цього майна (ст.ст. 364, 367 ЦК України); про поділ нерухомого майна, що є у спільній сумісній власності та виділ частки із цього майна (ст.ст. 370, 372 ЦК України); про право користування нерухомим майном (визначення порядку користування ним); про право, яке виникло із договору найму жилого приміщення, оренди тощо; про визнання правочину з нерухомістю недійсним; про звернення стягнення на нерухоме майно - предмет іпотеки чи застави; розірвання договору оренди землі; стягнення орендної плати, якщо спір виник з приводу нерухомого майна; про усунення від права на спадкування та визначення додаткового строку для прийняття спадщини. Місцезнаходження нерухомого майна має бути підтверджено документально.

Виходячи з аналізу зазначених правових норм, правила виключної підсудності застосовуються до позовів з приводу нерухомого майна, стосуються позовів з приводу будь-яких вимог, пов'язаних з правом особи на нерухоме майно: земельні ділянки, будинки, квартири тощо, зокрема щодо права власності на нерухоме майно, а також щодо речових прав на нерухоме майно, дійсності (недійсності) договорів щодо такого майна або спорів з приводу невиконання стороною договору, об'єктом якого є нерухоме майно тощо.

Згідно з вимогами ст.ст. 202 - 204 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Частиною 1 ст. 638 ЦК України визначено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови,що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Відповідно до ст.655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Частиною 1 ст.656 ЦК України визначено, що предметом договору купівлі-продажу може бути товар, який є у продавця на момент укладення договору або буде створений (придбаний, набутий) продавцем у майбутньому.

Зі змісту оспорюваного договору вбачається, що ОСОБА_2 зобов'язувався передати ОСОБА_1 у власність нерухоме майно, а саме: квартиру, розташовану за адресою: АДРЕСА_1. А ОСОБА_1 в свою чергу здійснити оплату її вартості, відповідно до існуючих домовленостей.

Для позовів про визнання правочину з нерухомістю недійсним встановлюється виключна підсудність. В даному випадку, спір виник з приводу оскарження договору пов'язаного з квартирою, яка знаходиться в м. Ірпінь Київської області.

В справі «Жоффр де ля Прадель проти Франції» від 16.12.1992 року Європейський суд з прав людини наголошував, що реалізуючи п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо доступності правосуддя та справедливого судового розгляду кожна держава-учасниця цієї Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони і обмеження, зміст яких не допустити судовий процес у безладний рух. Правосуддя має бути швидким. Тривала невиправдана затримка процесу практично рівнозначна відмові в правосудді.

Крім того, в справах «Осман проти Сполученого королівства» від 28.10.1998 року та «Креуз проти Польщі» від 19.06.2001 року Європейський суд з прав людини зазначав, що право на суд не є абсолютним. Воно може бути піддане обмеженням, дозволеним за змістом, тому що право на доступ до суду за самою своєю природою потребує регулювання з боку держави.

Колегія суддів вважає, що суд першої інстанції обґрунтовано дійшов висновку про необхідність розгляду заявленого спору за правилами не альтернативної, а виключної підсудності.

Відповідно до положень ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи викладене, колегія суддів вважає, що ухвала суду першої інстанції є законною та обґрунтованою, а доводи апеляційної скарги - безпідставними.

Керуючись ст.ст. 268, 367, 368, 375, 381, 383, 384 ЦПК України, колегія суддів, -

ПОСТАНОВИЛА:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Ухвалу Шевченківського районного суду м. Києва від 09 лютого 2018 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, касаційному оскарженню не підлягає.

Головуючий Д.Р. Гаращенко

Судді Т.О. Невідома

А.А.Пікуль