Рішення № 76470895, 13.09.2018, Миколаївський окружний адміністративний суд

МИКОЛАЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

13 вересня 2018 р. № 814/1253/18 м. Миколаїв

Миколаївський окружний адміністративний суд, у складі судді Мельника О.М., розглянувши у письмовому провадженні адміністративну справу

за позовом:ОСОБА_1, АДРЕСА_1

до відповідача:Центрального об'єднаного управління Пенсійного фонду України м. Миколаєва Миколаївської області, пр. Богоявленський, 55-Е, м. Миколаїв, 54018

про:визнання неправомірним та скасування рішення від 16.04.2018 № 249-М-01 та зобов'язання вчинити дії,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 (далі - позивач) звернулась до суду з адміністративним позовом до Центрального об'єднаного управління Пенсійного фонду України м. Миколаєва Миколаївської області (далі - Відповідач, Центральне ОУПФУ), в якому просить суд:

- визнати протиправним та скасувати рішення відповідача про відмову № 249-М-01 від 16.04.2018 року призначити та виплачувати пенсію позивачу;

- зобов'язати Центральне об'єднане управління Пенсійного фонду України м. Миколаєва Миколаївської області призначити та виплачувати пенсію за віком ОСОБА_1 з 05.05.2018 року в розмірі не меншому за прожитковий мінімум для осіб, які втратили працездатність, з проведенням індексації і компенсацією втрати частини доходів.

Свої позовні вимоги ОСОБА_1 обґрунтовує тим, що вона є громадянкою України, хоча з 07.03.1995 року виїхала до Ізраїлю на постійне місце проживання. При цьому, маючи вік 66 роки, страховий стаж 25 років, враховуючи той факт, що при виїзді за кордон, та на час звернення до суду, позивачу відповідачем не була призначена та не виплачувалась пенсія за віком, на яку вона має право відповідно до ст.26 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" № 1058-ІV від 07.10.2003 року (далі - Закон України № 1058). 07.10.2009 року Конституційним судом України було прийнято рішення яким визнано положення п. 2 ч. 1 ст. 49, друге речення ст. 51 Закону України № 1058 не конституційними, а відтак пенсіону - громадянину України державні органи ПФУ повинні нараховувати та виплачувати пенсію не залежно де саме фактично проживає громадянин, який досяг пенсійного віку. Позивач просить суд зобов'язати відповідача призначити та виплачувати їй пенсії за віком з першої дати звернення за призначенням пенсії, тобто з 05.05.2018р.

Відповідач надав суду відзив на позов, де зазначив, що під час звернення позивачки, між Україною та Ізраїлем не було укладено відповідного міжнародного договору, а від так, позивачка має право на отримання пенсії як громадянка України, але за умови наявності ратифікованого міжнародного договору. Крім того, представником позивача до Центрального ОУПФУ були надані документи в копіях, тому числі заява позивачки від 16.02.2018 про призначення пенсії. Також представником позивача не дотримані вимоги щодо порядку звернення за призначенням пенсії та не було надано усіх необхідних документів в оригіналах, а тому відповідачем було відмовлено в призначенні позивачці пенсії за віком.

У відповіді на відзив представник позивача зазначив, що при зверненні до відповідача із заявою для призначення пенсії, представником позивача надано копію паспорта України для виїзду за кордон та його оригінал для огляду та засвідчення копії, що підтверджується штампом вхідної кореспонденції Центрального ОУПФУ. Посвідчення містить інформацію про особу позивача, місце її проживання та вік, щодо Порядку 22-1, на який посилається відповідач.

Ухвалою від 22.05.2018 року відкрито провадження у справі, справу постановлено розглядати за правилами спрощеного позовного провадження.

На підставі ч. 9 ст. 205 КАС України, суд вважає за можливе розглянути адміністративний позов в порядку письмового провадження, за наявними у справі матеріалами.

Дослідивши матеріали, що містяться у справі, суд встановив таке.

ОСОБА_1, громадянка України ІНФОРМАЦІЯ_1. З 22.05.1995 року виїхала на постійне місце проживання до держави Ізраїль, де була прийнята на консульський облік в консульському відділенні посольства України в Державі Ізраїль та отримала посвідчення особи № НОМЕР_2, що видане відділенням МВС в м.Хайфа, 30.05.1995 року.

23.03.2018 року позивач через свого представника звернулась до Пенсійного фонду України з заявою про визначення уповноваженого територіального органу, що має розглядати заяву щодо призначення їй пенсії за віком по суті.

ПФУ розглянув заву позивача та направив листом № 7480/Ш-11 від 30.03.2018 року заяву ОСОБА_1 про призначення їй пенсії з доданими документами до Центрального ОУПФУ в м. Миколаєві, вказавши, що "... управлінням визначеним для розгляду заяви позивача про призначення пенсії є Центральне ОУПФУ".

Крім того, позивач через свого представника діючи на підставі нотаріальної довіреності звернулась особисто до відповідача з заявою про призначення пенсії за віком.

23.04.2018 року представнику позивача надано відповідь, в якій позивачу відмовлено в призначенні та виплаті пенсії через те, що у позивача відсутня реєстрація на території України за місцезнаходженням відповідача та, що наданий відповідачеві документ, що посвідчує особу позивача не відповідає порядку подання та оформлення документів для призначення пенсій.

Суд вважає, що така правова позиція відповідача є хибною, та доводи висловлені Центрального ОУПФУ у рішенні про відмову у призначенні та виплаті пенсії протирічить діючому законодавству, в тому числі й рішенню Конституційного суду від 07.10.2009 року, на яке посилається Відповідач як у своєму рішенні про відмову в призначенні пенсії так і у відзиві на позовну заяву.

Відповідно до положень Закону України "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні" від 11.12.2003 року № 1382-IV (далі - Закон України № 1382) встановлено, що особа має право на вільний вибір свого місця проживання, із збереженням усіх конституційних прав, зокрема права на отримання призначеної пенсії незалежно від місця проживання.

Частина 2 ст. 2 Закону України № 1382 передбачає, що реєстрація місця проживання чи місця перебування особи або її відсутність не можуть бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження.

Статтею 24 Конституції України передбачено, що громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Рівність прав жінки і чоловіка забезпечується: наданням жінкам рівних з чоловіками можливостей у громадсько-політичній і культурній діяльності, у здобутті освіти і професійній підготовці, у праці та винагороді за неї; спеціальними заходами щодо охорони праці і здоров'я жінок, встановленням пенсійних пільг; створенням умов, які дають жінкам можливість поєднувати працю з материнством; правовим захистом, матеріальною і моральною підтримкою материнства і дитинства, включаючи надання оплачуваних відпусток та інших пільг вагітним жінкам і матерям.

Приписами ст. 44, п. 2 ч. 1 ст. 49, ст. 51 Закону України № 1058 гарантовано закріплене у Конституції право на отримання пенсійного забезпечення громадянами України.

Виходячи з аналізу вище перелічених норм права суд приходить до висновку, що право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов'язуватись з такою умовою, як постійне місце проживання в Україні або відсутністю міжнародного договору, ратифікованого Верховною Радою України та відповідно до Конституційних принципів держава повинна гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія, що також передбачено ст. 46 Конституції України.

З дня набрання чинності рішенням Конституційного Суду України № 25-р/п/2009 щодо неконституційності положень виникли підстави для поновлення конституційного права позивача на виплату пенсії, виплата якої була зупинена на підставі положень Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування".

Рішенням Конституційного Суду України від 07.10.2009 року № 25-рп/2009 пункт 2 частини першої статті 49, друге речення статті 51 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" № 1058-ІV щодо припинення виплати пенсії на весь час проживання (перебування) пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, Конституційний Суд України визнав такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними). Зазначені положення Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" № 1058-ІV втратили чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.

Як зазначено в Рішенні № 25-рп/2009, оспорюваними нормами Закону України № 1058 держава всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб право на соціальний захист поставила в залежність від факту укладення Україною з відповідною державою міжнародного договору з питань пенсійного забезпечення. Таким чином, держава всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб, що мають право на отримання пенсії у старості, на законодавчому рівні позбавила цього права пенсіонерів у тих випадках, коли вони обрали постійним місцем проживання країну, з якою не укладено відповідного договору. Виходячи із правової, соціальної природи пенсій право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов'язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні; держава відповідно до конституційних принципів зобов'язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія, - в Україні чи за її межами.

Крім того, як зазначив Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у рішенні у справі "Пічкур проти України", яке набрало статусу остаточного 07.02.2014 року, у цій справі право на отримання пенсії як таке стало залежним від місця проживання заявника. Це призвело до ситуації, в якій заявник, пропрацювавши багато років у своїй країні та сплативши внески до системи пенсійного забезпечення, був зовсім позбавлений права на пенсію лише на тій підставі, що він більше не проживає на території України. Дійсно, заявник, який був економічно активним в Україні з 1956 до 1996 року, мав право на отримання пенсії після закінчення трудової діяльності та, як це передбачалося національним законодавством на час події, він знову отримував би свою пенсію після повернення в Україну. Тому ЄСПЛ доходить висновку, що заявник перебував у відносно схожій ситуації із пенсіонерами, які проживали в Україні, щодо самого права на отримання пенсії (пункт 51 цього рішення).

У пункті 54 вказаного рішення ЄСПЛ зазначив, що наведених вище міркувань ЄСПЛ достатньо для висновку про те, що різниця в поводженні, на яку заявник скаржився, порушувала статтю 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), згідно з якою користування правами та свободами, визнаними в Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою, у поєднанні зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, якою передбачено право кожної фізичної або юридичної особи мирно володіти своїм майном та закріплено, що ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Враховуючи те, що рішення ЄСПЛ є джерелом права та обов'язковими для виконання Україною відповідно до статті 46 Конвенції, суди при розгляді справ зобов'язані враховувати практику ЄСПЛ, у тому числі й у рішенні у справі "Пічкур проти України", як джерело права відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини".

Таким чином, з дня набрання чинності Рішенням № 25-рп/2009 щодо неконституційності положень пункту 2 частини першої статті 49, другого речення статті 51 Закону України № 1058 виникли підстави для поновлення конституційного права особи на виплату пенсії, виплата якої була зупинена. З цього часу орган ПФУ має відновити виплату пенсії громадянам України, які виїхали на постійне місце проживання за кордон.

Однак, при цьому слід зазначити, що позивачем не надано до суду жодних доказів того, що вона була позбавлена можливості або про існування об'єктивних обставин, які обумовили неможливість звернення позивача до суду з цим позовом після прийняття Конституційним Судом України 07.10.2009 року рішення № 25-рп/2009, а це майже 9 років.

Виходячи з фактичних обставин справи, представник позивача звернувся з письмовою заявою про призначення та виплату пенсії до Центрального ОУПФУ 05.05.2018 року, а з позовом до адміністративного суду представник позивача в її інтересах звернувся лише 21.05.2018 року.

Отже, суд приходить висновку, що адміністративний позов має бути задоволений в межах шестимісячного строку звернення до суду, встановленого ст. 122 КАС України, тобто з 21.11.2017 року, оскільки позов поданий до суду 21.05.2018 року.

Одночасно з цим, позивач просить відповідача призначити їй виплату пенсії в розмірі не меншому за прожитковий мінімум для осіб, які втратили працездатність.

Відповідно до ч. 1 ст. 28 Закону України № 1058, мінімальний розмір пенсії за віком за наявності у чоловіків 35 років, а у жінок 30 років страхового стажу встановлюється в розмірі прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність, визначеного законом. У разі виплати застрахованій особі довічної пенсії, передбаченої цим Законом, пенсії або аналогічної виплати, встановленої в інших державах, мінімальний розмір пенсії за віком у солідарній системі встановлюється з урахуванням зазначених сум.

За наявності страхового стажу меншої тривалості, ніж передбачено абзацом першим частини першої цієї статті, мінімальний розмір пенсії за віком встановлюється у розмірі, пропорційному до наявного страхового стажу, виходячи з прожиткового мінімуму, встановленого для осіб, які втратили працездатність, визначеного законом (ч. 3 с. 28 Закону України № 1058).

Отже, питання розміру пенсії вирішується органом Пенсійного фонду України на підставі наявних в нього відомостей про пенсіонера, з урахуванням його страхового стажу. Враховуючи той факт, що позивачем оскаржується саме відмова у призначені пенсії, а не її розмір, суд відмовляє позивачу в частині позовних вимог щодо виплати пенсії в розмірі не меншому за прожитковий мінімум для осіб, які втратили працездатність.

Щодо тверджень відповідача про те, що представником позивача не було надано належним чином завірених документів, а саме паспорту позивача, або іншого документу, що засвідчує місце проживання особи, суд зазначає наступне.

Відповідно до п. 2.9. Порядку № 22-1, особа, яка звертається за пенсією (незалежно від виду пенсії), повинна пред'явити паспорт (або інший документ, що засвідчує цю особу, місце її проживання (реєстрації) та вік).

При зверненні до відповідача представником позивача було надано копію посвідчення особи та його оригінал для огляду та засвідчення копії, які містять інформацію про особу позивача, місце його проживання та вік. Даний факт підтверджено вхідним штампом відповідача.

Позовні вимоги щодо індексації пенсії задоволенню не підлягають, оскільки позивачем не доведені, та ч. 2 ст. 42 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" передбачене щорічне проведення індексації.

Позовні вимоги щодо компенсації втрати частини доходів задоволенню не підлягають, оскільки виплату пенсії слід поновити з 21.11.2017, та законодавством передбачене щорічне проведення індексації.

Згідно ч.2 ст.77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень, обов'язок доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Відповідач не довів суду, що існують правові підстави не призначати та не виплачувати пенсію позивачу, тому позов належить задовольнити частково.

Судові витрати розподіляються відповідно до ст.139 КАС України відповідно до задоволених вимог позивача.

Керуючись ст. 2, 19, 241 - 246, 263 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -

ВИРІШИВ:

1. Позов ОСОБА_1 (АДРЕСА_1 ідентифікаційний код НОМЕР_1) до Центрального об'єднаного управління Пенсійного фонду України м. Миколаєва Миколаївської області (пр. Богоявленський, 55-Е, м. Миколаїв, 54018, код ЄДРПОУ 41250753) задовольнити частково.

2. Визнати протиправним та скасувати рішення Центрального об'єднаного управління Пенсійного фонду України м. Миколаєва Миколаївської області № 249-М-01 від 16.04.2018 року про відмову призначити ОСОБА_1 (ідентифікаційний код НОМЕР_1) пенсію з віком.

3. Зобов'язати Центральне об'єднане управління Пенсійного фонду України м. Миколаєва Миколаївської області (код ЄДРПОУ 41250753) призначити та виплачувати пенсію за віком ОСОБА_1 (ідентифікаційний код НОМЕР_1) з 21.11.2017 року.

4. В решті позову відмовити.

5. Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Центрального об'єднаного управління Пенсійного фонду України м. Миколаєва Миколаївської області (пр. Богоявленський, 55-Е, м. Миколаїв, 54018, код ЄДРПОУ 41250753) на користь ОСОБА_1 (ідентифікаційний код НОМЕР_1 ) судовий збір в розмірі 352,40 грн.

Рішення суду першої інстанції набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи в порядку, визначеному ст. 255 КАС України. Строк на апеляційне оскарження рішення суду - 30 днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження - 30 днів з дня складання повного судового рішення.

Апеляційна скарга подається в порядку та строки, визначені ст.ст. 295-297 КАС України і п. 15.5 Перехідних положень КАС України.

Суддя О.М. Мельник