Рішення № 76470634, 27.07.2018, Київський окружний адміністративний суд

КИЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

27 липня 2018 року № 810/641/18

Київський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Щавінського В.Р., при секретарі судового засідання Сіренко Ю.П., за участю: позивача - ОСОБА_1, представника позивача - ОСОБА_2, представника відповідачів - Мухіної К.Ю., розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Києві за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Національної поліції у Київській області, Ліквідаційної комісії Міністерства внутрішніх справ України в Київській області, Білоцерківського міського відділення Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Київській області про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на посаді та стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу, -

в с т а н о в и в:

У лютому 2018 року ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1) звернулась до суду з адміністративним позовом до Головного управління Національної поліції у Київській області (далі - відповідач 1, ГУ НП у Київській області), в якому, з урахуванням уточнених позовних вимог, просила визнати протиправним та скасувати наказ ГУ МВС України в Київській області від 06.11.2015 № 597 о/с в частині звільнення позивача з посади інспектора сектору зав'язків з громадськістю Білоцерківського міського відділу за спеціальним званням старшого лейтенанта міліції, зобов'язати ГУ НП у Київській області поновити на рівнозначній посаді, стягнути заборгованість по заробітній платі за час вимушеного прогулу, починаючи з 06.11.2015.

Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 12.02.2018 позовну заяву залишено без руху та встановлено десятиденний строк для усунення недоліків позовної заяви з дня отримання копії даної ухвали.

Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 21.03.2018 відкрито провадження у даній справі та зазначено, що справа буде розглядатися за правилами спрощеного позовного провадження.

Протокольною ухвалою суду від 17.04.2018 до участі у справі залучено в якості співвідповідача Ліквідаційну комісію Міністерства внутрішніх справ України в Київській області (далі - відповідач 2, ЛК МВС України в Київській області).

Протокольною ухвалою суду від 22.05.2018 в якості другого співвідповідача до участі у справі залучено Білоцерківське міське відділення Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Київській області (далі - відповідач 3, Білоцерківське міське відділення ГУ МВС України в Київській області).

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що з вересня 2009 року вона проходила службу в органах внутрішніх справ, обіймаючи посаду спочатку рядового міліції, а з 30.06.2015 старшого лейтенанта міліції інспектора сектору зав'язків з громадськістю Білоцерківського міського відділу.

Однак, 06.11.2015 ГУМВС України в Київській області видано наказ № 597о/с, яким ОСОБА_1 звільнено з органів внутрішніх справ у запас Збройних Сил України за пунктом 64 "г" Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів УРСР від 29.07.1991 № 114, через скорочення штатів. Вислуга років на день звільнення складає: календарна - 06 років 02 місяці 05 днів.

Позивач вказує, що під час звільнення вона перебувала у декретній відпустці у зв'язку з вагітністю та пологами, та звільнення відбулось наступного дня після народження дитини ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1

Зазначає, що через тиждень після пологів, 12.11.2015 її викликали для ознайомлення з наказом про звільнення під підпис. Оскільки позивач перебувала у післяпологовому стані, не усвідомлюючи своє звільнення, підписала всі необхідні документи.

Позивач вважає, що набула право на відпустку по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку із збереженням робочого місця, але держава забрала у неї це право одностороннім рішенням.

Позивач стверджує, що, звільнивши її під час перебування у декретній відпустці у зв'язку з вагітністю та пологами, не запропонувавши їй продовжувати службу на іншій посаді, відповідачем порушено норми діючого законодавства України щодо можливості подальшого використання позивача на службі в органах внутрішніх справ України.

Вважаючи дії ГУ МВС України в Київській області незаконними, ОСОБА_1 з метою захисту своїх прав звернулась до суду з вимогою про скасування наказу щодо її звільнення.

Пояснює, що у встановлений законом строк вона не змогла звернутись до суду з позовом щодо оскарження свого звільнення, оскільки не мала можливості фізично та морально займатись цим питанням, що стосується звільнення, тому що знаходилась в післяпологовому стані, післяпологовому шоці та, як виявилось, народила дитину з вадами здоров'я. 26.11.2015 її новонародженій дитині постановлено діагноз «гіпоксично-ітемічна енцуфалогія, симптом підвищеної нервово-рефлекторної збудливості», після чого позивач вимушена була увесь час приділяти увагу хворій дитині, яка потребувала постійного нагляду зі сторони матері та лікарів. Просила суд поновити строк звернення з цим позовом до суду.

Представником ГУ НП в Київській області подано до суду письмові заперечення, в яких відповідач 1 посилається на те, що Кабінет Міністрів України прийняв постанову від 02.09.2015 № 641, якою утворив Національну поліцію України як центральний орган виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується через Міністерство внутрішніх справ, та вказаною постановою не передбачено правонаступництво. Зазначив, що позивача було попереджено про можливе звільнення через скорочення штатів, однак ОСОБА_1 із заявою, рапортом чи анкетою про вступ на службу до Національної поліції України не зверталась. Крім того, вказав, що ГУ НП в Київській області не є належним відповідачем щодо стягнення грошового забезпечення за час вимушеного прогулу. Просив відмовити у задоволенні позову повністю.

Представником ГУ МВС України в Київській області подані заперечення проти адміністративного позову, в яких зазначено, що згідно з пп.«г» п. 64 Положення № 114, особи середнього, старшого і вищого начальницького складу звільняються зі служби в запас (з постановкою на військовий облік) через скорочення штатів - при відсутності можливості подальшого використання на службі. Як слідує із наданих представником відповідача заперечень, позивач не виявила бажання проходити подальшу службу в органах поліції, у звязку з чим була звільнена із займаної посади. Крім того, відповідач зазначив, що ГУ Національної поліції в Київській області не є правонаступником ГУ МВС України в Київській області, нормами діючого законодавства не передбачено можливості при звільненні з однієї юридичної особи поновитись в іншій, в якій позивач службу не проходив. Відтак, оскаржуваний наказ, на думку представника відповідача, прийнято відповідно до вимог чинного законодавства, просить відмовити у задоволенні позовних вимог у повному обсязі. Також відповідач вважає, що позивачем пропущено строки звернення до суду.

У судовому засіданні позивач та його представник позовні вимоги підтримали, посилаючись на обставини, викладені у позовній заяві та надані матеріали і документи, просили їх задовольнити.

Представник відповідачів у судовому засіданні позовні вимоги не визнав, підтримав доводи, викладені у запереченнях на позов, просив відмовити у його задоволенні.

При цьому, розглядаючи заявлене представником відповідача-2 письмове клопотання про залишення позовної заяви без розгляду у зв'язку з пропуском позивачем встановленого строку звернення до суду, суд не знайшов підстав для його задоволення, виходячи з наступного.

12.11.2015 ОСОБА_1 ознайомлена з наказом про звільнення від 06.11.2015 № 597 о/с під особистий підпис. При цьому, в матеріалах справи міститься розписка позивача про те, що вона отримала трудову книжку в день звільнення - 06.11.2015. Натомість, до суду з даним адміністративним позовом позивач звернулась 08.02.2018.

На підтвердження поважності причин пропуску строку звернення до суду позивач надала довідку Білоцерківського пологового будинку від 10.01.2018 №48, згідно з якою остання у період з 04.11.2015 по 09.11.2015 перебувала у КЗ БМР «Білоцерківський пологовий будинок» у зв'язку з пологами 05.11.2015. З копії виписки з історії хвороби КЗ КОР «Київська обласна лікарня № 2 м. Біла церква вбачається, що 26.11.2015 дитині ОСОБА_1 поставлено діагноз «гіпоксично-ітемячна енцуфалогія, симптом підвищеної нервово-рефлекторної збудливості. Також з виписки з історії розвитку малолітнього ОСОБА_4 від 18.12.2017 видно, що дитина до року та після року хворіла на гострі вірусні інфекції з ускладненнями органів дихання та перебуває на обліку у фтізіатра з причини віража туберкулінової проби.

Позивач зазначає, що 05.12.2017 отримала направлення дитини до санаторного (спеціалізованого) дитячого садочку №9 з метою оздоровлення та нагляду. І лише після оформлення дитини у дитячий спеціалізований садок 01.02.2018 у позивача з'явилась можливість оскаржити в судовому порядку рішення про її звільнення. У зв'язку з тим, що вона перебувала у післяпологовому стані, виконувала обов'язки по догляду за хворою дитиною, що не дало їй можливості звернутися своєчасно до суду, просить суд визнати причини пропуску поважними.

На думку суду, наведені позивачем причини пропуску строків звернення до суду з адміністративним позовом разом з доданими доказами є поважними в розумінні КАС України, оскільки не залежали від волі останньої і створювали їй об'єктивні перешкоди в реалізації права на доступ до суду.

Суд вважає, що зазначені обставини є підставою для розгляду справи по суті в загальному порядку.

Заслухавши пояснення позивача, його представника, представника відповідачів, дослідивши матеріали справи та оцінивши надані докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд зазначає наступне.

Як вбачається з матеріалів справи, позивач ОСОБА_1 проходила службу в органах внутрішніх справ України (наказ Київського національного університету внутрішніх справ № 568) з 01.09.2009; остання займана посада - інспектор сектору зв'язків з громадськістю Білоцерківського міського відділу ГУ МВС України в Київській області, спеціальне звання - старший лейтенант міліції.

06.11.2015 ГУ МВС України в Київській області видано наказ № 597о/с, яким ОСОБА_1 звільнено із займаної посади за пунктом 64 "г" Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органу внутрішніх справ, затвердженого постановою Кабінету Міністрів УРСР від 29.07.1991 № 114 (далі - Положення № 114), у запас Збройних Сил України через скорочення штатів.

З наказом про звільнення від 06.11.2015 № 597 о/с позивач ОСОБА_1 ознайомлена під особистий підпис 12.11.2015. В матеріалах справи міститься розписка позивача про те, що вона отримала трудову книжку в день звільнення - 06.11.2015.

Позивач вказує, що перебуваючи у післяпологовому стані, вона підписала всі необхідні документи 12.11.2015, не погоджуючись з таким рішенням.

Згідно з довідкою КЗ Білоцерківської міської ради «Білоцерківський пологовий будинок» від 11.01.2018 № 9 з 21.08.2015 по 24.12.2015 ОСОБА_1 був виданий листок непрацездатності у зв'язку з вагітністю та пологами.

Також з довідки КЗ Білоцерківської міської ради «Білоцерківський пологовий будинок» від 10.01.2018 № 48 вбачається, що у період з 04.11.2015 по 09.11.2015 ОСОБА_1 перебувала у пологовому будинку в зв'язку з пологами 05.11.2015.

Як стверджує відповідач, ОСОБА_1 не виявила бажання проходити подальшу службу в органах поліції, у зв'язку з чим була звільнена із займаної посади. Крім того, відповідно до облікових книг канцелярії УКЗ ГУ НП в Київській області, позивач із заявою, рапортом чи анкетою про вступ на службу до Національної поліції України не зверталась.

У свою чергу, ОСОБА_1 стверджує, що з метою продовження служби в Національній поліції, вона звернулась до відповідача із зверненням 22.11.2017 та просила повідомити причин її звільнення і надати копії листа непрацездатності.

19.12.2017 ГУ НП в Київській області ОСОБА_1 було надіслано лист-відповідь на її звернення від 22.11.2017, в якому позивача повідомлено про те, що вона звільнена з органів внутрішніх справ з 06.11.2015 відповідно до п. 64 «г» через скорочення штатів і вважається такою, що попереджена про можливе звільнення із займаної посади на підставі п. 8 Закону України «Про Національну поліцію України». Разом з листом позивачу надіслану копію наказу про звільнення.

Проте, як стверджує позивач та не заперечувалось представником відповідачів, на прохання ОСОБА_1 копію листа непрацездатності їй не надано.

Не погоджуючись з прийнятим рішенням, позивач звернулась до суду з даним адміністративним позовом.

Надаючи правову оцінку відносинам, що виникли між сторонами, суд зазначає наступне.

Приписами частини другої статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Порядок проходження служби особами рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ, їх права і обов'язки регулюється Законом України від 20.12.1990 № 565-XII "Про міліцію", в редакції чинній на момент виникнення правовідносин.

Так, відповідно до статті 18 вказаного Закону, порядок та умови проходження служби в міліції регламентується Положенням № 114, згідно з пунктом 8 якого дострокове звільнення зі служби осіб середнього, старшого і вищого начальницького складу, які не досягли граничного віку перебування на службі в органах внутрішніх справ, провадиться, зокрема у зв'язку зі скороченням штатів - у разі відсутності можливості використання на службі.

За приписами пункту 64 "г" Положення № 114 особи середнього, старшого і вищого начальницького складу звільняються зі служби в запас (з постановкою на військовий облік) через скорочення штатів - при відсутності можливості подальшого використання на службі.

Водночас, на момент розгляду даної справи Закон України від 20.12.1990 № 565-ХІІ "Про міліцію" втратив чинність та вступив у дію Закон України від 02.07.2015 № 580-VІІІ "Про Національну поліцію".

Відповідно до пункту 1 Розділу XI Прикінцеві та перехідні положення Закону України "Про Національну поліцію", останній набирає чинності через три місяці з дня наступного за днем його опублікування, крім: 1) пунктів 1, 2, 3, 7 - 13, 15, 17 - 18 розділу XI "Прикінцеві та Перехідні положення" цього Закону, які набирають чинності з дня, наступного за днем його опублікування; 2) частини сьомої статті 15 та частини п'ятої статті 21 цього Закону, які набирають чинності з 01.01.2017.

Закон України "Про Національну поліцію" опублікований в газеті Голос України 06.08.2015 за № 141-142, набрав чинності 07.11.2015.

Враховуючи викладене, пункти 1, 2, 3, 7 - 13, 15, 17- 18 розділу XI "Прикінцеві та Перехідні положення" цього Закону набирають чинності з 07.08.2015.

Згідно з пунктом 8 розділу XI Прикінцеві та Перехідні положення Закону України "Про Національну поліцію", з дня опублікування цього Закону всі працівники міліції (особи рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ), а також інші працівники Міністерства внутрішніх справ України, його територіальних органів, закладів та установ вважаються такими, що попереджені у визначеному порядку про можливе майбутнє звільнення через скорочення штатів.

За правилом встановленим пунктом 9 Розділу XI Прикінцевих та Перехідних положень Закону України "Про Національну поліцію"працівники міліції, які виявили бажання проходити службу в поліції, за умови відповідності вимогам до поліцейських, визначеним цим Законом, упродовж трьох місяців з дня опублікування цього Закону можуть бути прийняті на службу до поліції шляхом видання наказів про призначення за їх згодою чи проходження конкурсу на посади, що заміщуються поліцейськими, у будь-якому органі (закладі, установі) поліції.

Пунктом 10 Розділу XI Прикінцевих та Перехідних положень Закону України "Про Національну поліцію" обумовлено, що працівники міліції, які відмовилися від проходження служби в поліції та/або не прийняті на службу до поліції в тримісячний термін з моменту попередження про наступне вивільнення, звільняються зі служби в органах внутрішніх справ через скорочення штатів.

Відповідно до пункту 11 розділу XI Прикінцевих та перехідних положень Закону України "Про Національну поліцію" перебування працівників міліції на лікарняному чи у відпустці не є перешкодою для їх звільнення зі служби в органах внутрішніх справ відповідно до "Прикінцевих та перехідних положень" цього Закону.

Правовою підставою для звільнення позивача став саме Закон України «Про Національну поліцію» від 02.07.2015 № 580-VIІI (далі - Закон № 580-VІІІ).

Пунктом 7 розділу ХІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 580-VІІІ, КМУ доручено в місячний строк забезпечити створення центрального органу виконавчої влади поліції України та його територіальних органів.

Постановою КМУ від 02.09.2015 № 641 «Про утворення Національної поліції України» утворена Національна поліція України як центральний орган виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра внутрішніх справ.

Відповідно до пункту 1 Положення про Національну поліцію, затвердженого постановою КМУ від 28.10.2015 № 877, Національна поліція є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується та координується КМУ через Міністра внутрішніх справ і який реалізує державну політику у сферах забезпечення охорони прав і свобод людини, інтересів суспільства і держави, протидії злочинності, підтримання публічної безпеки і порядку.

Постановою КМУ від 16.09.2015 № 730 «Про утворення територіальних органів Національної поліції та ліквідацію територіальних органів Міністерства внутрішніх справ» утворені як юридичні особи публічного права територіальні органи Національної поліції, зокрема ГУ НП в області.

Цією ж постановою вирішено ліквідувати як юридичні особи публічного права територіальні органи Міністерства внутрішніх справ за переліком згідно з додатком 2, в тому числі ГУ МВС в Київській області.

Аналіз положень Закону № 580-VІІІ, постанов КМУ від 02.09.2015 № 641, від 28.10.2015 № 877, від 16.09.2015 № 730 зумовлює висновок, що новоутворені територіальні органи Національної поліції не є правонаступниками територіальних органів Міністерства внутрішніх справ.

Територіальні органи Міністерства внутрішніх справ припиняються як юридичні особи шляхом їх ліквідації. При цьому в силу положень статті 104 Цивільного кодексу України така форма припинення юридичної особи як ліквідація за своєю сутністю не передбачає правонаступництва.

Наказом Міністерства внутрішніх справ України від 06.11.2015 № 1388 скорочено всі штати і посади, згідно з переліком змін у штатах Міністерства внутрішніх справ України.

На час судового розгляду записи про державу реєстрацію припинення Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Київській області та Білоцерківський МВ ГУ МВС України в Київській області до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань не внесені.

Таким чином, звільнення позивача відбулось у зв'язку зі скороченням штатів.

У той же час, за змістом пункту 64 «г» Положення № 114 звільнення у зв'язку із скороченням штатів допускається лише при відсутності можливості подальшого використання на службі.

Щодо позовних вимог в частині визнання протиправним та скасування наказу в частині звільнення позивача, суд зазначає наступне.

Як встановлено судом, станом на момент прийняття оскаржуваного наказу про звільнення позивача зі служби, остання перебувала у декретній відпустці у зв'язку з вагітністю та пологами.

Суд акцентує увагу, що питання вивільнення працівників, які мають певні пільги, зокрема вагітних жінок, жінок, які мають дітей віком до трьох років, одиноких матерів при наявності дитини віком до чотирнадцяти років або дитини-інваліда спеціальним законом не врегульовано.

Відповідно до вимог частини 7 статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України у разі відсутності закону, що регулює відповідні правовідносини, суд застосовує закон, що регулює подібні правовідносини (аналогія закону), а за відсутності такого закону суд виходить із конституційних принципів і загальних засад права (аналогія права).

Аналогічна правова позиція викладена Вищим адміністративним судом України у листі від 26.05.2010 № 753/11/13-10 «Про розв'язання спорів, що виникають з відносин публічної служби». У вказаному листі зазначено: «Розглядаючи спори щодо звільнення публічних службовців, суди мають враховувати правову позицію Верховного Суду України, викладену у справі за позовом гр. Ж. до Президента України про скасування Указу Президента України стосовно звільнення та поновлення на посаді, яка полягає у тому, що під час вирішення спорів зазначеної категорії пріоритетними є норми спеціальних законів, а норми трудового законодавства підлягають застосуванню лише у випадках, якщо нормами спеціальних законів не врегульовано спірних відносин, та коли про можливість такого застосування прямо зазначено у спеціальному законі».

При цьому суд також враховує приписи пунктів 10 та 17 Положення № 114, якими встановлено, що особи рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ користуються всіма соціально-економічними, політичними та особистими правами і свободами, виконують усі обов'язки громадян, передбачені Конституцією та іншими законодавчими актами, а їх права, обов'язки і відповідальність, що випливають з умов служби, визначаються законодавством, Присягою, статутами органів внутрішніх справ і цим Положенням. Вагітні жінки і матері з числа осіб рядового і начальницького складу користуються всіма правами і пільгами, встановленими законодавством.

Відповідно до підпункту «є» пункту 49 Положення № 114 особам рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ надаються додаткові та соціальні відпустки (по вагітності, родах і догляду за дитиною).

Згідно з пунктом 61 Положення № 114 додаткові і соціальні відпустки особам рядового і начальницького складу надаються відповідно до законодавства.

З огляду на зазначене, суд вважає за необхідне застосувати до спірних правовідносин загальні норми законодавства у сфері трудових відносин, а саме: Кодексу законів про працю України та Закону України "Про відпустки".

Так, однією із гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений у статті 5-1 КЗпП України правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.

Приписами пункту 1 частини 1 статті 40 КЗпП України обумовлено, що трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадку змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.

Частиною 2 статті 40 цього Кодексу встановлено, що звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.

Згідно з частинами першою та третьою статті 49-2 КЗпП України про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці. Одночасно з попередженням про звільнення у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації.

Частиною 1 статті 18 Закону України "Про відпустки" передбачено, що після закінчення відпустки у зв'язку з вагітністю та пологами за бажанням жінки їй надається відпустка для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку.

У пункті 19 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.1992 № 9 "Про практику розгляду судами трудових спорів" містяться роз'яснення, згідно з якими при розгляді спорів про звільнення за пунктом 1 статті 40 КЗпП України суди зобов'язані з'ясувати, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, зокрема, ліквідація, реорганізація або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази щодо змін в організації виробництва і праці, про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації.

Таким чином, виходячи з нормативного тлумачення частини першої статті 40, частин першої та третьої статті 49-2 КЗпП України Верховний Суд дійшов висновку, що власник або уповноважений ним орган одночасно з попередженням про звільнення у зв'язку зі змінами в організації виробництва і праці зобов'язаний запропонувати працівникові всі наявні вакантні посади, які він може обіймати відповідно до своєї кваліфікації.

Позивач ОСОБА_1 вказує, що має переважне право на працевлаштування, оскільки на момент звільнення вона перебувала у декретній відпустці у зв'язку з вагітністю та пологами.

Суд звертає увагу, що питання вивільнення працівників, які мають певні пільги, зокрема вагітних жінок, жінок, які мають дітей віком до трьох років, одиноких матерів при наявності дитини віком до чотирнадцяти років або дитини-інваліда спеціальним законом не врегульовано, тому згідно із частиною шостою статті 7 КАС України у разі відсутності закону, що регулює відповідні правовідносини, суд застосовує закон, що регулює подібні правовідносини (аналогія закону), а за відсутності такого закону суд виходить із конституційних принципів і загальних засад права (аналогія права).

У свою чергу, вимогами частини 3 статті 184 Кодексу законів про працю України встановлено, що звільнення вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років (до шести років - частина шоста статті 179), одиноких матерів при наявності дитини віком до чотирнадцяти років або дитини-інваліда з ініціативи власника або уповноваженого ним органу не допускається, крім випадків повної ліквідації підприємства, установи, організації, коли допускається звільнення з обов'язковим працевлаштуванням.

Таким чином, конструкція вищевказаної норми права свідчить про те, що звільнення може мати місце лише у випадку обов'язкового працевлаштування. Тобто, вирішенню питання щодо звільнення особи має передувати вирішення питання щодо працевлаштування цієї особи. При цьому, положення вказаної норми права не дають підстав вважати, що таке працевлаштування особи може мати місце в майбутньому, оскільки таке тлумачення норми права фактично нівелює закладені в ній гарантії трудових прав певної категорії осіб.

Отже, зазначена норма чітко встановлює гарантію обмеження звільнення для жінок, які мають дітей віком до трьох років та передбачає можливість такого звільнення лише у випадку повної ліквідації підприємства й за умови обов'язкового працевлаштування.

Разом з тим, Верховний Суд України в постановах від 04.03.2014 (справа № 21-8а14), від 27.05.2014 (справа № 21-108а14), від 28.10.2014 (справа №21-484а14) сформулював правову позицію, згідно з якою ліквідація юридичної особи публічного права має місце у випадку, якщо в розпорядчому акті органу державної влади або органу місцевого самоврядування наведено обґрунтування доцільності відмови держави від виконання завдань та функцій такої відмови. У разі ж покладення виконання завдань і функцій ліквідованого органу на інший орган, мова йде фактично про реорганізацію. Таким чином, встановлена законодавством можливість ліквідації державної установи (організації) з одночасним створенням іншої, яка буде виконувати повноваження (завдання) особи, що ліквідується, не виключає, а включає зобов'язання роботодавця (держави) по працевлаштуванню працівників ліквідованої установи.

Аналогічна правова позиція викладена у Постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 14.03.2018 у справі № 820/11570/15.

У свою чергу, доказів відмови позивача від подальшого проходження служби в поліції відповідачами суду не надано.

Водночас, доказів на підтвердження того, що позивачу пропонувалось написати відповідні рапорти та/або заяв щодо можливості залишення на займаній посаді, продовжуючи перебування у декретній відпустці в органі, що ліквідується; або щодо вступу (переведення) до лав національної поліції на відповідну вакантну посаду, в інші міністерства, центральні органи виконавчої влади, установи, організації відповідачами також суду не надано.

Суд не приймає до уваги посилання відповідача на пункт 11 розділу ХІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 580, відповідно до якого перебування працівників міліції на лікарняному чи у відпустці не є перешкодою для їх звільнення зі служби в органах внутрішніх справ відповідно до Прикінцевих та перехідних положень цього Закону, оскільки згідно з приписами статті 22 Конституції України звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів - не допускається.

Разом з цим, суд зауважує, що відповідно до підпункту «г» пункту 64 Положення № 114 особи середнього, старшого і вищого начальницького складу звільняються зі служби в запас (з постановкою на військовий облік) через скорочення штатів - при відсутності можливості подальшого використання на службі.

В ході судового розгляду представник відповідачів не подав до суду ані доказів неможливості працевлаштування позивача в штаті новоствореного органу за професією чи за спеціальністю, ані доказів неможливості надати позивачу іншу роботу в згаданому органі з урахуванням навичок, вмінь та інших професійних параметрів.

Оскільки зобов'язання по працевлаштуванню працівника ліквідованої установи МВС не виконало, то суд констатує, що трудові гарантії позивача як працівника порушені.

З урахуванням викладеного, суд дійшов висновку, що відповідачами були порушені права позивача в частині звільнення її зі служби в органах внутрішніх справ всупереч вимогам пункту 17 Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, затвердженого постановою КМ УРСР від 29.07.1991 № 114, статті 49-2 та частини 3 статті 184 КЗпП України.

За наведених обставин, суд дійшов висновку, що приймаючи рішення про звільнення позивача (як особи, яка перебувала у декретній відпустці у зв'язку з вагітністю та пологами) через скорочення штатів відповідачем не було дотримано вимог чинного законодавства, тому наказ ГУ МВС України у Київській області від 06.11.2015 № 597 о/с в частині звільнення позивача із займаної посади є протиправним та таким, що підлягає скасуванню.

Щодо позовних вимог про поновлення позивача на посаді, суд зазначає наступне.

Як вже зазначалось, позивач проходила службу в органах внутрішніх справ України на посаді інспектора сектору зв'язку з громадськістю Білоцерківського міського відділу (з обслуговування м. Біла Церква та Білоцерківського району), підпорядкований ГУ МВС України в Київській області, мала спеціальне звання - старший лейтенант міліції.

Відповідач посилається на те, що ГУ Національної поліції в Київській області не є правонаступником ГУ МВС України в Київській області, нормами діючого законодавства не передбачено можливості при звільненні з однієї юридичної особи поновитись в іншій, в якій позивач службу не проходив.

В ході судового розгляду судом було встановлено, що територіальні органи Національної поліції не є правонаступниками територіальних органів Міністерства внутрішніх справ, проте так само як і ліквідовані територіальні органи Міністерства внутрішніх справ зобов'язані служити суспільству шляхом забезпечення охорони прав і свобод людини, протидії злочинності, підтримання публічної безпеки і порядку.

У свою чергу, суд вважає за необхідне зазначити, що у постанові від 19.01.2016 у справі № 21-2225а15 Верховний Суд України висловив позицію, що можливість ліквідації державної установи (організації) з одночасним створенням іншої, яка буде виконувати повноваження (завдання) особи, що ліквідується, не виключає, а включає зобов'язання роботодавця (держави) по працевлаштуванню працівників ліквідованої установи.

Приписами пункту 24 Положення № 114 передбачено, що у разі незаконного звільнення особи рядового, начальницького складу органів внутрішніх справ підлягають поновленню на попередній посаді.

За наведених обставин, суд дійшов висновку про задоволення позовних вимог щодо зобов'язання ГУ НП у Київській області поновити позивача на посаді інспектора сектору зв'язків з громадськістю Білоцерківського міського відділу (з обслуговування м. Біла Церква та Білоцерківського району), спеціальне звання - старший лейтенант міліції.

Приписами частини 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Зазначені критерії є вимогами для суб'єкта владних повноважень, який приймає відповідне рішення, вчиняє дії чи допускається бездіяльності.

При цьому, приписами частини 2 статті 71 Кодексу адміністративного судочинства передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Згідно зі ст. 6 Кодексу адміністративного судочинства України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

Відповідно до ст. 76 КАС України суд вирішує питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи за своїм внутрішнім переконанням.

Оцінивши докази, які є у справі за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, та враховуючи всі наведені обставини, з урахуванням вимог встановлених ч. 2 ст. 19 Конституції України та ст. 2 КАС України, виходячи з системного аналізу положень законодавства України та доказів, наявних у матеріалах справи, суд дійшов висновку, що адміністративний позов ОСОБА_1 є таким, що підлягає задоволенню.

Керуючись статтями 9, 14, 73, 74, 75, 76, 77, 78, 90, 143, 242- 246, 250, 255 КАС України, суд

в и р і ш и в:

1. Адміністративний позов задовольнити.

2. Визнати протиправним та скасувати наказ Головного управління Міністерства внутрішніх справ України у Київській області від 06 листопада 2015 року № 597 о/с вчастині звільнення старшого лейтенанта міліції ОСОБА_1.

3. Зобов'язати Головне управління Національної поліції у Київській області поновити на посаді старшого лейтенанта міліції ОСОБА_1.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Київського апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення .

У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.

Відповідно до підпункту 15.5 пункту 1 Розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України до початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні скарги подаються учасниками справи до або через Київський окружний адміністративний суд.

Суддя Щавінський В.Р.

Дата виготовлення і підписання повного тексту рішення - 31 липня 2018 р.