Постанова № 76456274, 14.09.2018, Апеляційний суд Кіровоградської області

ПОСТАНОВА

іменем України

14 вересня 2018 року м. Кропивницький

справа № 404/6481/17

провадження № 22-ц/781/1316/18

Апеляційний суд Кіровоградської області в складі колегії суддів судової палати у цивільних справах:

головуючого судді: Чельник О.І.

суддів: Кіселика С.А., Письменного О.А.

за участі секретаря: Федоренко Т.О.,

розглянувши в порядку спрощеного провадження цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1, яка діє в інтересах ОСОБА_2, на рішення Кіровського районного суду міста Кіровограда від 25 квітня 2018 року у складі судді Панфілової А.В. у цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до Публічного акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» про визнання недійсним кредитного договору та захист прав споживача,

В С Т А Н О В И В :

У жовтні 2017 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до Публічного акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» (далі по тексту ПАТ КБ «Приватбанк» або банк) про визнання недійсним кредитного договору та захист прав споживача.

В обґрунтування позову вказав, що 10 лютого 2012 року між ним та ПАТ КБ «Приватбанк» було укладено кредитний договір, за умовами якого банк надав позивачу кредит у розмірі 3000,00 грн. у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 30,00 % на рік на суму залишку заборгованості за кредитом з кінцевим терміном повернення, що відповідало строку дії картки.

Зазначив, що детального розпису загальної вартості кредиту не складалося, тобто позивач не отримав повну та достовірну інформацію щодо умов погашення кредиту. Таким чином, під час укладення кредитного договору банк приховав від нього повну та об'єктивну інформацію щодо кінцевої сукупної вартості кредиту, чим ввів в оману позивача.

Посилався на те, що на початку 2017 року до нього надійшла позовна заява від відповідача з позовом про стягнення заборгованості за кредитом, яка у сукупності склала 35989 грн. 03 коп. Вважає, що така сума заборгованості на залишок по кредиту в розмірі 1500 грн. є необґрунтовано завищеною, такою, що майже її в 20 разів перевищує суму боргу, та порушує його права, як споживача, при кредитуванні.

Зазначив, що в момент видачі картки та заповнення анкети не повідомлялось про те, що існують Умови надання банківських послуг, не надавався примірник таких Умов надання банківських послуг, такі Умови не підписувалися та не роз'яснювався їх зміст, з жодними Правилами та Умовами він не знайомився, а тому відповідачем в даному випадку було порушено його права як споживача.

На підставі викладених обставин просив суд визнати недійсним кредитний договір від 10 лютого 2012 року, укладений між ним та відповідачем.

Рішенням Кіровського районного суду міста Кіровограда від 25 квітня 2018 року у задоволенні позову відмовлено повністю.

Не погоджуючись із зазначеним рішенням ОСОБА_1, яка діє в інтересах ОСОБА_2, подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушенням норм матеріального права, просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позову в повному обсязі. Зазначає, що суд першої інстанції, ухвалюючи рішення, неповно з'ясував обставини, що мають істотне значення для справи.

Відзив на апеляційну скаргу до апеляційного суду не надходив.

Розглянувши справу в межах доводів апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість оскаржуваного судового рішення колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Судом встановлено та підтверджено письмовими доказами по справі, що 10 січня 2012 року між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_2 укладено договір про надання банківських послуг, за умовами якого відповідач надав позивачу кредит у розмірі 3000,00 грн. у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку зі сплатою відсотків за користування кредитом з розрахунку 30% на рік на суму залишку заборгованості за кредитом з кінцевим терміном повернення, що відповідає строку дії картки.

Підписом у анкеті-заяві ОСОБА_2 підтвердив свою згоду на те, що підписана заява разом із Умовами та Правилами надання банківських послуг, Правилами користування платіжною карткою та Тарифами Банку, які викладені на банківському сайті, становить між ним та Банком договір (а.с.35).

Таким чином, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що з моменту підписання позивачем кредитного договору між ним і банком було укладено договір в порядку ч.1 ст.634 ЦК України шляхом приєднання позичальника до запропонованого кредитодавцем договору про видачу картки та встановлення кредитного ліміту (умов кредитування).

Відмовляючи у задоволенні позову суд першої інстанції виходив з того, що позивач не надав належних та допустимих доказів на підтвердження передбачених чинним законодавством правових підстав для визнання такого договору недійсним.

Колегія суддів погоджується з таким висновком суду, виходячи з такого.

Виходячи з вимог ч.1 ст.627 ЦК України сторони відповідно до статті 6 цього Кодексу є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Відповідно до ст.628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Статтею 638 ЦК України передбачено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягай згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Відповідно до умов ч.ч.1, 2 ст.639 ЦК України договір може бути укладений у будь-якій формі, якщо вимоги щодо форми договору не встановлені законом. Якщо сторони домовилися укласти договір у певній формі, він вважається укладеним з моменту надання йому цієї форми, навіть якщо законом ця форма для даного виду договорів не вимагалася. Якщо сторони домовилися укласти договір за допомогою інформаційно-телекомунікаційних систем, він вважається укладеним у письмовій формі. Якщо сторони домовились укласти у письмовій формі договір, щодо якого законом не встановлена письмова форма, такий договір є укладеним з моменту його підписання сторонами.

Тому посилання позивача на неналежність форми укладеного договору, що на його думку є порушенням вимог п.2.2 ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів» (у редакції, що діяла на час укладення договору) є надуманими та безпідставними.

Крім того, ч.6 ст.11 зазначеного Закону (у редакції, що діяла на час укладення договору) передбачала можливість споживача протягом чотирнадцяти календарних днів відкликати свою згоду на укладення договору про надання споживчого кредиту без пояснення причин. Перебіг цього строку розпочинався з моменту передачі споживачеві примірника укладеного договору. Відкликання згоди оформлювалося письмовим повідомленням, яке споживач зобов'язаний був подати особисто чи через уповноваженого представника або надіслати кредитодавцю до закінчення строку, зазначеного в абзаці першому цієї частини. З відкликанням згоди на укладення договору про надання споживчого кредиту споживач повинен був одночасно повернути кредитодавцю кошти або товари, одержані згідно з договором. Споживач також сплачував відсотки за період між моментом одержання коштів та моментом їх повернення за ставкою, встановленою в договорі.

Суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що позивач з власної ініціативи звернувся за отриманням кредиту до вільно обраного ним банку, а саме - ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК», отримавши від останнього всю передбачену законодавством інформацію перед укладанням договору.

Крім того, судом першої інстанції правильно встановлено, що кредитний договір про видачу картки та встановлення кредитного ліміту від 10 січня 2012 року підписаний сторонами, які досягли згоди з усіх істотних умов договору, мали необхідний обсяг цивільної дієздатності, їх волевиявлення було вільним і відповідало їхній внутрішній волі, позивач на момент укладення договору не заявляв додаткових вимог щодо умов оспорюваного договору та виконував його умови, що свідчить про прийняття ним таких умов.

Частиною другою ст.634 ЦК визначено, що договір приєднання може бути змінений або розірваний на вимогу сторони, яка приєдналася, якщо вона позбавляється прав, які звичайно мала, а також якщо договір виключає чи обмежує відповідальність другої сторони за порушення зобов'язання або містить інші умови, явно обтяжливі для сторони, яка приєдналася. Сторона, яка приєдналася, має довести, що вона, виходячи зі своїх інтересів, не прийняла б цих умов за наявності у неї можливості брати участь у визначенні умов договору.

Позивач зазначеного не довів, оскільки перед його підписанням він мав можливість ознайомитися з текстом та умовами договору на офіційному сайті ПриватБанку та власноручно його підписав.

Крім того, позивач у своєму позові як на підставу своїх вимог посилається на ч.1 ст.230 ЦК України, яка передбачає навмисне введення однією із сторін правочину іншої сторони в оману щодо обставин, які мають істотне значення.

Як роз'яснено у п.20 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 №9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. На відміну від помилки, ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину. Наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення.

При цьому позивач жодним чином не довів не тільки наявність умислу у діях відповідача, а і введення його в оману під час укладення договору приєднання та отримання ним кредитних коштів згідно з Умовами та Правилами надання банківських послуг.

Також доводами апеляційної скарги є та обставина, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про відмову у позові з підстав спливу позовної давності.

Згідно з роз'ясненнями, викладеними у пункті 11 постанови Пленуму Верховного Суду України від 18 грудня 2009 року №14 «Про судове рішення у цивільній справі», суд, встановивши, що строк для звернення з позовом пропущено без поважної причини, у рішенні зазначає про відмову в позові з цих підстав, якщо про застосування позовної давності заявлено стороною у спорі, зробленою до ухвалення ним рішення, крім випадків, коли позов не доведено, що є самостійною підставою для цього.

Отже, перш ніж застосовувати позовну давність, суд повинен з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв'язку зі спливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог суд першої інстанції виходив із недоведеності та необґрунтованості позовних вимог, а не з підстав пропущення позивачем строку позовної давності, про застосування якого просив у своїй заяві представник відповідача (а.с.66).

Відповідно до вимог ч. 3 ст. 10, ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Відповідно до ст. 82 ЦПК України визначено, що докази це будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Відповідно до ч. 1 ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.

Відповідно до ч. 1 ст. 80 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Таким чином, доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи, а лише зводяться до переоцінки доказів.

Відповідно до ст.375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

З урахуванням викладеного колегія суддів дійшла висновку, що суд правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню при вирішенні даного спору, у зв'язку з чим апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржуване рішення - залишенню без змін.

Відповідно до вимог ч.5 ст.268 ЦПК України датою ухвалення рішення, ухваленого за відсутності учасників справи, є дата складення повного судового рішення.

Керуючись ст.ст. 374, 375, 382, 384, 389, 390ЦПК України

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1, яка діє в інтересах ОСОБА_2, залишити без задоволення.

Рішення Кіровського районного суду міста Кіровограда від 25 квітня 2018 року залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту постанови за наявності підстав, передбачених ст. 389 ЦПК України.

Головуючий суддя: О.І. Чельник

Судді: С.А. Кіселик

О.А. Письменний