Постанова № 76417248, 12.09.2018, Київський апеляційний адміністративний суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД 01010, м. Київ, вул. Московська, 8, корп. 30. тел/факс 254-21-99, e-mail: inbox@apladm.ki.court.gov.ua

Головуючий суддя у першій інстанції: Григорович П.О.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12 вересня 2018 року Справа № 826/10272/17

Київський апеляційний адміністративний суд у складі:

Головуючого судді: Епель О.В.,

суддів: Кузьменка В.В., Сорочка Є.О.,

за участю секретаря Лісник Т.В.,

позивача ОСОБА_2,

представника відповідача Сахнюк І.І.,

розглянувши у відритому судовому засіданні в залі суду в м. Києві апеляційну скаргу Головного управління Національної поліції у Київській області на рішення Окружного адміністративного суду м. Києва від 30 травня 2018 року у справі

за позовом ОСОБА_2

до Головного управління Національної поліції у Київській області

про скасування наказу, зобов'язання вчинити дії

та стягнення коштів і моральної шкоди,

В С Т А Н О В И В :

ОСОБА_2 (далі - позивач) звернувся до суду з адміністративним позовом до Головного управління Національної поліції у Київській області (далі - відповідач) про:

- скасування наказу ГУ НП у Київській області від 13.02.2017 р. № 106 о/с в частині щодо звільнення зі служби в поліції у запас капітана поліції ОСОБА_2 старшого слідчого Слідчого управління ГУ НП в Київській області;

- зобов'язання ГУ НП в Київській області поновити позивача на посаді старшого слідчого Слідчого управління Головного управління Національної поліції в Київській області;

- стягнення з ГУ НП в Київській області на користь позивача суми середнього заробітку (з урахуванням індексації) за час вимушеного прогулу;

- зобов'язання ГУ НП в Київській області відшкодувати позивачу моральну шкоду, задану внаслідок його повторного незаконного звільнення з посади старшого слідчого ГУ НП в Київській області в сумі 500 000,00 грн.

Рішенням Окружного адміністративного суду м. Києва від 30 травня 2018 року адміністративний позов було задоволено частково, а саме:

- скасовано наказ ГУ НП в Київській області від 13.02.2017 р. № 106 о/с в частині звільнення зі служби в поліції у запас капітана поліції ОСОБА_2 старшого слідчого Слідчого управління Головного управління Національної поліції в Київській області;

- поновлено позивача на посаді старшого слідчого Слідчого управління Головного управління Національної поліції в Київській області з 14.02.2017 р.;

- стягнуто на користь позивача з ГУ НП в Київській області середньомісячний заробіток за час вимушеного прогулу в сумі 87 277,45 грн.

У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.

Не погоджуючись з таким рішенням суду, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій просить його скасувати та ухвалити постанову про відмову в задоволенні позовних вимог у повному обсязі, посилаючись на те, що позивача було попереджено про скорочення штату і що судове рішення в іншій справі про поновлення позивача на посаді (щодо попереднього його звільнення) набрало законної сили у листопаді 2016 року, тому його було попереджено про звільнення з 24.06.2016 р. лише 12.12.2016 р.

З цих та інших підстав апелянт вважає, що рішення суду прийнято з порушенням норм матеріального і процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи.

Відповідно до ч. 1 ст. 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Заслухавши суддю-доповідача, розглянувши доводи апеляційної скарги, перевіривши у межах доводів та вимог апеляційної скарги, відповідно до ст. 308 КАС України, повноту встановлення судом першої інстанції фактичних обставин справи та правильність застосування ним норм матеріального і процесуального права, юридичної оцінки обставин справи, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду - без змін з наступних підстав.

Як встановлено судом першої інстанції та вбачається з матеріалів справи, з 2006 року позивач перебував на службі в органах внутрішніх справ, а після звільнення - проходив службу в ГУ НП у Київській області на посаді старшого слідчого Слідчого управління ГУ НП в Київській області.

12.12.2016 р. позивача було попереджено під підпис про можливе наступне вивільнення із займаної посади з 24.06.2016 р. за п. 1 ст. 40 та ст.49-2 КЗпП України, пп. 4 п. 1 ст. 77 (у зв'язку зі скороченням штатів або проведення організаційних заходів) Закону.

Позивачу не було запропоновано іншу роботу одночасно з попередженням про звільнення у зв'язку зі змінами в організації виробництва і праці, з урахуванням критеріїв переважності його права на залишення на роботі.

Наказом від 13.02.2017 р. № 106 о/с відповідно до Закону України «Про Національну поліцію» капітана поліції ОСОБА_2 було звільнено зі служби в поліції у запас (з постановкою на військовий облік) за п. 4 (у зв'язку із скороченням штатів або проведенням організаційних заходів) ч. 1 ст. 77 на підставі наказу ГУ від 16.02.2016 №127 дск, попередження від 13.12.2016 р.

Вважаючи зазначений наказ протиправним, позивач звернулася до суду з даним адміністративним позовом.

Судова колегія встановила, що ухвалюючи рішення в частині задоволення позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що відповідачем порушено законодавчо визначений порядок звільнення працівника у зв'язку зі скороченням штатів.

Відмовляючи в решті позовних вимог щодо стягнення моральної шкоди, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем не доведено та жодними належними доказами не підтверджено і судом не встановлено обставин завдання йому моральної шкоди.

Дослідивши матеріали справи у їх сукупності, колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції, з огляду на наступне.

Спірні правовідносини врегульовані Конституцією України, Кодексом законів про працю України (далі - КЗпП України), Законами України «Про Національну поліцію» від 02.07.2015 р. № 580-VIII (далі - Закон № 580-VIII), Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 р. № 100 (далі - Порядок № 100).

Так, відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Частинами 1, 2, 6 статті 43 Конституції України передбачено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.

Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб.

Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Згідно з п. 4 ч. 1 ст. 77 Закону № 580-VIII, поліцейський звільняється зі служби в поліції, а служба в поліції припиняється, зокрема, у зв'язку із скороченням штатів або проведенням організаційних заходів.

Пунктом 1 частин 1, 2 статті 40 КЗпП України передбачено, що трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадках, окрім іншого, змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.

Звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.

У ст. 42 КЗпП України закріплено, що при скороченні чисельності чи штату працівників у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці переважне право на залишення на роботі надається працівникам з більш високою кваліфікацією і продуктивністю праці.

При рівних умовах продуктивності праці і кваліфікації перевага в залишенні на роботі надається: 1) сімейним - при наявності двох і більше утриманців; 2) особам, в сім'ї яких немає інших працівників з самостійним заробітком; 3) працівникам з тривалим безперервним стажем роботи на даному підприємстві, в установі, організації; 4) працівникам, які навчаються у вищих і середніх спеціальних учбових закладах без відриву від виробництва; 5) учасникам бойових дій, особам з інвалідністю внаслідок війни та особам, на яких поширюється чинність Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту»; 6) авторам винаходів, корисних моделей, промислових зразків і раціоналізаторських пропозицій; 7) працівникам, які дістали на цьому підприємстві, в установі, організації трудове каліцтво або професійне захворювання; 8) особам з числа депортованих з України, протягом п'яти років, з часу повернення на постійне місце проживання до України; 9) працівникам з числа колишніх військовослужбовців строкової служби, військової служби за призовом під час мобілізації, на особливий період, військової служби за призовом осіб офіцерського складу та осіб, які проходили альтернативну (невійськову) службу, - протягом двох років з дня звільнення їх зі служби; 10) працівникам, яким залишилося менше трьох років до настання пенсійного віку, при досягненні якого особа має право на отримання пенсійних виплат.

Перевага в залишенні на роботі може надаватися й іншим категоріям працівників, якщо це передбачено законодавством України.

Відповідно до ч. 1-3 ст. 49-2 КЗпП України про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці.

При вивільненні працівників у випадках змін в організації виробництва і праці враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством.

Одночасно з попередженням про звільнення у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації. При відсутності роботи за відповідною професією чи спеціальністю, а також у разі відмови працівника від переведення на іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації працівник, на власний розсуд, звертається за допомогою до державної служби зайнятості або працевлаштовується самостійно. У разі якщо вивільнення є масовим відповідно до статті 48 Закону України «Про зайнятість населення», власник або уповноважений ним орган доводить до відома державної служби зайнятості про заплановане вивільнення працівників.

У ч.ч. 1, 2 ст. 235 КЗпП України передбачено, що в разі звільнення без законної підстави працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

При винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Системний аналіз викладених правових норм надає підстави стверджувати, що в разі звільнення зі служби в поліції у зв'язку із скороченням штатів або проведенням організаційних заходів, тобто за п. 4 ч. 1 ст. 77 Закону № 580-VIII, роботодавець зобов'язаний письмово під розписку попередити працівника особисто не пізніше, ніж за два місяці до звільнення, та одночасно запропонувавши йому іншу роботу.

При цьому, у п. 19 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами трудових спорів» від 06.11.1992 р. № 9 зазначено, що розглядаючи трудові спори, пов'язані зі звільненням за пунктом 1 статті 40 КЗпП, суди зобов'язані з'ясувати, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, зокрема, ліквідація, реорганізація або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази щодо змін в організації виробництва і праці, про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, чи не користувався вивільнюваний працівник переважним правом на залишення на роботі та чи попереджався він за 2 місяці про наступне вивільнення.

Перевіряючи рішення суду першої інстанції у межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів звертає увагу на те, що позивач був повідомлений про наступне вивільнення у зв'язку зі скороченням штатів або проведенням організаційних заходів 24.06.2016 р. лише 12.12.2016 р., тобто не за два місяці, як вимагає законодавство, а майже через півроку після цього.

Більш того, ані до суду першої інстанції, ані в ході апеляційного провадження відповідачем не було надано жодних доказів, які б підтверджували, що відповідачем було вжито заходів для забезпечення реалізації права позивача на працевлаштування, а саме запропоновано йому іншу роботу, як і не було надано доказів об'єктивної неможливості виконати таку законодавчу вимогу.

З огляду на викладене, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції щодо порушення відповідачем законодавчо регламентованого порядку звільнення позивача за п. 4 ч. 1 ст. 77 Закону № 580-VIII, що обумовлює незаконність спірного наказу про звільнення та наявність правових підстав для поновлення його на займаній посаді.

Зазначений наказ порушує право позивача на працю, що захищається ст. 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, гарантується ст. 43 Конституцією України та у відповідності до висновків Європейського суду з прав людини, виладених в рішенні від 14.01.2014 р. по справі «Матееску проти Румунії», обмежує можливості позивача для розвитку стосунків із зовнішнім світом, які більшість людей мають під час трудового життя.

При цьому, доводи апелянта про те, що позивача було попереджено про скорочення штату є необґрунтованими, з огляду на вищезазначене.

Посилання апелянта на те, що судове рішення в іншій справі про поновлення позивача на посаді (щодо попереднього його звільнення через невідповідність займаній посаді) набрало законної сили у листопаді 2016 року, тому його було попереджено про звільнення з 24.06.2016 р. лише 12.12.2016 р., не ґрунтуються на нормах закону та є безпідставними.

Таким чином, проаналізувавши всі доводи апеляційної скарги, судова колегія вважає, що вони не спростовують правильності висновків суду першої інстанції і відповідач, який є суб'єктом владних повноважень, всупереч вимогам ст. 77 КАС України, не довів перед судом правомірності спірного наказу.

Разом з тим, перевіряючи рішення суду першої інстанції у межах вимог апеляційної скарги, колегія суддів також погоджується з висновками суду щодо наявності правових підстав для стягнення з відповідача на користь позивача середнього заробітку за час вимушеного прогулу в розмірі 87 277,45 грн. за період з 14.02.2017 р. по 30.05.2018 р., тобто з дня звільнення по день поновлення, та щодо відсутності правових підстав, виходячи зі ст.ст. 23, 1173 ЦК України, для стягнення на його користь заявленої ним моральної шкоди.

При цьому, колегія суддів зазначає, що оскаржуючи рішення суду першої інстанції у повному обсязі, апелянт не наводить жодних доводів на спростування висновків суду у цій частині.

Отже, судом першої інстанції повно встановлено обставини справи та правильно застосовано норми матеріального і процесуального права.

Згідно зі ст. 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи вищевикладене, апеляційна скарга Головного управління Національної поліції у Київській області підлягає залишенню без задоволення, а рішення Окружного адміністративного суду м. Києва від 30 травня 2018 року - без змін.

Таким чином, оскільки судом апеляційної інстанції не здійснено зміни або скасування рішення суду, то відповідно до ст. 139 КАС України, понесені відповідачем та апелянтом у цій справі судові витрати перерозподілу не підлягають.

Керуючись ст.ст. 242-244, 250, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, суд,

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Головного управління Національної поліції у Київській області - залишити без задоволення, а рішення Окружного адміністративного суду м. Києва від 30 травня 2018 року - без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду у порядку та строки, визначені ст.ст. 328-331 КАС України.

Повний текст рішення, відповідно до ч. 3 ст. 243 КАС України, виготовлено 12 вересня 2018 року.

Головуючий суддя:

Судді: