Рішення № 76416684, 13.09.2018, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м. Київ

13 вересня 2018 року № 826/13275/16

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі колегії суддів: головуючого судді Скочок Т.О., суддів Кармазіна О.А. та Катющенка В.П., розглянувши у порядку письмового провадження адміністративну справу

за позовомГромадянки Афганістану ОСОБА_2до третя особаДержавної міграційної служби України Головне управління Державної міграційної служби України в місті Києвіпровизнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії,

ВСТАНОВИВ:

До Окружного адміністративного суду міста Києва звернулась громадянка Афганістану ОСОБА_2 з позовом до Державної міграційної служби України, за участі третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача Головного управління Державної міграційної служби України в місті Києві, в якому просить:

- визнати неправомірним та скасувати рішення Державної міграційної служби України від 15.07.2016 №379-16 про відмову у визнанні громадянки Афганістану ОСОБА_2 біженкою або особою, яка потребує додаткового захисту;

- зобов'язати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву громадянки Афганістану ОСОБА_2 про визнання її біженкою або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 06.11.2017 адміністративну справу №826/13275/16 прийнято до свого провадження суддею Скочок Т.О. та призначено останню до судового розгляду.

В обґрунтування заявлених позовних вимог зазначено, що відповідач під час прийняття оскаржуваного рішення не поцікавився ситуацією у країні походження позивача - в Афганістані, - яка знаходиться у загальнодоступних джерелах інформації. Так, за твердженнями позивача та її представника, побоювання останньої стати жертвою переслідувань з боку терористичного угрупування Талібан, а також через загальнопоширене насильство у ситуаціях внутрішнього збройного конфлікту та систематичного порушення прав людини в Афганістані, підтверджується публікаціями в авторитетних джерелах інформації.

У призначене судове засідання з'явились представники осіб, які беруть участь у справі. Представник позивача заявлені позовні вимоги підтримав у повному обсязі та просив суд задовольнити їх з підстав, зазначених у позовній заяві. Представник відповідача та третьої особи проти задоволення позовних вимог заперечував, підтримавши доводи, викладені у письмових запереченнях, в яких зазначено, що на основі всебічного вивчення наданих позивачем матеріалів, співбесід з уточнення викладених позивачем фактів та аналізу ситуації в країні походження зроблено висновок про те, що позивачем надано неправдоподібні твердження щодо обставин своєї справи та не обґрунтовано її побоювання стати жертвою переслідувань конкретними фактами ані у заяві, ані під час проведення співбесід. Крім того, у запереченнях наголошено про існування великої вірогідності того, що позивач не зазнає шкоди, загрози життю, безпеці та свободі у разі повернення до Афганістану, а також відсутній ризик застосування щодо неї будь-якої шкоди, не пов'язаний із жодною з конвенційних ознак.

Розгляд справи здійснено у порядку письмового провадження на підставі ч. 4 ст. 122 Кодексу адміністративного судочинства України у редакції, яка діяла станом на момент вчинення відповідної процесуальної дії.

Розглянувши подані особами, які беруть участь у справі, документи, заслухавши пояснення представників осіб, які беруть участь у справі, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов та заперечення, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.

Як вбачається з матеріалів справи, громадянка Афганістану ОСОБА_2 звернулась до Головного управління Державної міграційної служби України в Закарпатській області із заявою-анкетою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, від 04.09.2015 №85, в обґрунтування якої зазначено, що остання мала проблеми особистого характеру (просили руки її доньки, але її чоловік відмовив цим людям і з цього почались проблеми).

Наказом Головного управління Державної міграційної служби України в Закарпатській області від 23.03.2016 №18 «Про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту» визначено приступити до оформлення документів громадянки Ісламської Республіки Афганістан ОСОБА_2 для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Надалі, у відповідності до заяви громадянки Ісламської Республіки Афганістан ОСОБА_2 про зміну місця проживання на м. Київ та у відповідності до листа-погодження Департаменту у справах іноземців та осіб без громадянства Державної міграційної служби України від 08.04.2016 №8.5/2280-16, наказом Головного управління Державної міграційної служби України в Закарпатській області від 18.04.2016 №26 «Про зняття з обліку особової справи» знято з обліку в Головному управлінні Державної міграційної служби України в Закарпатській області особову справу №2015UZ0085 громадянки Ісламської Республіки Афганістан ОСОБА_2 та направлено дану особову справу до Головного управління Державної міграційної служби України в м. Києві.

На підставі викладеного, Головним управлінням Державної міграційної служби України в м. Києві від 04.05.2016 №278 «Про постановку на облік особової справи гр. Ісламської Республіки Афганістану ОСОБА_2», у зв'язку зі зміною місця проживання та переїздом до міста Києва визначено постановити на облік в Головному управлінні Державної міграційної служби України в місті Києві особову справу №2015UZ0085 громадянки Ісламської Республіки Афганістан ОСОБА_2.

Наказом Головного управління Державної міграційної служби України в м. Києві від 25.05.2016 №309 продовжено строк розгляду заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, гр. Афганістану ОСОБА_2 до 25.06.2016.

За результатами вивчення документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання ОСОБА_2 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, підсумуючи висновок Головного управління Державної міграційної служби України в м. Києві, встановлено, що стосовно заявниці умови, передбачені п.п. 1 та 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового заходу», відсутні, на підставі чого Державною міграційною службою України прийнято рішення від 15.07.2016 №379-16 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Вважаючи вказане рішення протиправним та таким, що підлягає скасуванню, а свої права та охоронювані законом інтереси порушеними, позивач звернувся з позовом до суду.

Розглядаючи справу по суті, суд виходить з наступного.

Нормативно-правовим актом, який визначає порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, є Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (тут і надалі у редакції, яка діяла станом на момент виникнення спірних правовідносин).

У відповідності до п. 1 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», біженцем є особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

При цьому, особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань (п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту»).

Згідно з ч.ч. 1 та 2 ст. 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п'яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в'їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

У силу ст. 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа: яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві; яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів; яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об'єднаних Націй; стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні; яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні. Дія цього абзацу не поширюється на дітей, розлучених із сім'ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їх нащадків (дітей, онуків).

Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника. Протягом п'ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання (ч. 1 ст. 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту»).

Приписами ч.ч. 1 та 2 ст. 9 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» передбачено, що розгляд заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом двох місяців з дня прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Строк розгляду може бути продовжено уповноваженою посадовою особою центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за вмотивованим поданням працівника, який розглядає заяву, але не більш як до трьох місяців.

Працівником центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводяться співбесіди із заявником або його законним представником, які мають на меті виявити додаткову інформацію, необхідну для оцінки справжності фактів, повідомлених заявником або його законним представником.

Відповідно до ч.ч. 11 та 12 ст. 9 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Особова справа заявника разом з письмовим висновком надсилається до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, для прийняття остаточного рішення за заявою.

За результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (ч. 5 ст. 10 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту»).

Рішення, що приймаються центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, щодо визнання іноземця або особи без громадянства біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також рішення про втрату чи позбавлення статусу біженця або додаткового захисту, про скасування рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, можуть бути оскаржені в установленому законом порядку та в установлені цим Законом строки до суду (ч. 2 ст. 12 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту»).

Як вбачається зі змісту оскаржуваного рішення, підставою для відмови позивачу у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, слугували висновки про відсутність стосовно заявника умов, передбачених п.п. 1 чи 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Колегія суддів погоджується з таким висновком Державної міграційної служби України, виходячи з наступного.

Відповідно до п.п. 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісару ООН у справах біженців, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Згідно з Позицією УВКБ ООН «Про обов'язки та стандарти доказів у біженців» 1998 року, факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов'язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.

Обов'язок доказування покладається на заявника, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, і щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте належне рішення. Це означає, що заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень.

Згідно з п. 5 ст. 4 Директиви Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається» від 27.04.2004 №8043/04, заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

Проте, заява позивача зазначеним критеріям не відповідала, що і зумовило прийняття оскаржуваного рішення.

Так, під час співбесіди, яка оформлена протоколом від 25.03.2016, позивачем зазначено наступне:

«Коли Ви виїхали з Афганістану? - Вже як 10 років переїхали в Пакистан.»;

«Скажіть, будь-ласка, чи можете Ви зараз повернутися до Афганістану? - Ні. Поясніть чому? - Життя в небезпеці, не можливо там жити, проблема у чоловіка, не можна жити спокійно і не хочу повернутися. Що Вам загрожує у випадку повернення до Афганістану? - Мені можливо і нічого, а чоловіка вб'ють. Хто може вбити Вашого чоловіка і за що? - Люди з якими через доньку були проблеми. Чи відомо Вам, яка зараз ситуація з безпекою в Афганістані? - Не знаю. Звідки Вам відомо, що чоловіку загрожує небезпека в Афганістані? - Просто чоловік сказав. Після того, як Ви переїхали в Пакистан, Ви більше не поверталися до Афганістану? - Ми поїхали в Афганістан, отримали візу і поїхали в Москву, а з Москви не знаю куди. Чому Ви вирішили залишити Пакистан? - Чоловік вирішив так і ми поїхали».

Додатково у протоколі співбесіди від 17.06.2016 позивачем вказано наступне: «Чому Ви приїхали саме до України? - В Пакистані було також погане життя і ми вирішили прямувати до України, про Україну розповіли друзі, які вже багато часу мешкали на території України»; «Ви звертались в інші країни за отриманням статусу біженця? - Так, в Пакистані ми звертались і нам надали статус біженців с Афганістану».

Також, у вказаному протоколі співбесіди наголошено на тому, що погрози були тільки на словах, розмовляли та погрожували тільки чоловіку, повторювали, що вб'ють його, до 2006 року вони погрожували, після цього позивач разом з чоловіком та сином поїхали до Пакистану.

Слід також зазначити, що позивачем не зазначено про її належність до політичних, релігійних чи будь-яких інших громадських організацій.

З урахуванням всього викладеного суд вказує, що позивачем не доведено, що перебування у країні походження або повернення до неї реально загрожує її життю та свободі з підстав переслідування за ознакою раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Також, позивачем не надано жодного доказу на підтвердження обґрунтованості побоювань загрози життю, не доведено існування умов для визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та наявності підстав для прийняття Державною міграційною службою України відповідного рішення. При цьому, зазначена у позовній заяві інформація (щодо можливих причин визнання позивачем біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту) носить загальний характер і не має реального підґрунтя про небезпеку для позивача стати жертвою переслідувань чи утисків на батьківщині.

Крім того, суд звертає увагу, що безпосередньо позивачем у протоколах співбесіди зазначено, що вже як 10 років позивач разом із сім'єю переїхали в Пакистан, де отримали статус біженця. Крім того, на територію України позивач потрапила через третю безпечну країну - Російську Федерацію.

У відповідності до п. 22 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», третя безпечна країна - країна, в якій особа перебувала до прибуття в Україну, крім випадків транзитного проїзду через територію такої країни, і могла звернутися з клопотанням про визнання біженцем чи особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки така країна: дотримується міжнародних стандартів з прав людини у сфері притулку, встановлених міжнародно-правовими актами універсального та регіонального характеру, включаючи норми про заборону тортур, нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження чи покарання; дотримується міжнародних принципів стосовно захисту біженців, передбачених Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом щодо статусу біженців 1967 року, та стосовно осіб, які потребують додаткового захисту; має національне законодавство у сфері притулку та біженців і її відповідні державні органи визначають статус біженця та надають притулок; забезпечить особі ефективний захист проти вислання і можливість звертатися за притулком та користуватися ним; погоджується прийняти особу і забезпечити їй доступ до процедури визначення статусу біженця чи надання додаткового захисту.

Окрім цього, слід зазначити, що Російською Федерацією ратифіковано Конвенцію проти тортур та інших жорстоких, нелюдяних або принижуючих гідність видів поводження чи покарання, дотримується міжнародних принципів стосовно захисту біженців, передбачених Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом щодо статусу біженців 1967 року.

Отже, позивач мала нагоду звернутися за захистом на території Російської Федерації, однак не скористалась своїм правом, що ставить під сумнів її можливе переслідування чи погрози на його адресу в країні походження.

За таких обставин суд вважає, що рішення Державної міграційної служби України від 15.07.2016 №379-16 про відмову у визнанні громадянки Афганістану ОСОБА_2 біженкою або особою, яка потребує додаткового захисту, є правомірним, обґрунтованим та таким, що прийняте уповноваженим органом в порядку та спосіб, визначений чинним законодавством України.

Щодо позовної вимоги про зобов'язання Державної міграційної служби України повторно розглянути заяву громадянки Афганістану ОСОБА_2 про визнання її біженкою або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства, суд вказує, що остання є похідною від розглянутої вище позовної вимоги, у задоволенні якої суд дійшов до висновку про відмову в її задоволенні, відтак, вимога про зобов'язання вчинити дії також задоволенню не підлягає.

У силу ч.ч. 1 та 2 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Беручи до уваги викладене, суд дійшов до висновку про необґрунтованість позовних вимог та відмову в їх задоволенні у повному обсязі.

Керуючись статтями 77, 245, 246, 250 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

ВИРІШИВ:

У задоволенні позовних вимог громадянки Афганістану ОСОБА_2 (РНОКПП - інформація відсутня, адреса (поштова): АДРЕСА_1) до Державної міграційної служби України (код ЄДРПОУ 37508470, адреса: 01001, м. Київ, вул. Володимирська, 9), за участі третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача Головного управління Державної міграційної служби України в місті Києві (код ЄДРПОУ 37768863, адреса: 02152, м. Київ, вул. Березняківська, 4-А) відмовити у повному обсязі.

Рішення набирає законної сили в порядку, визначеному статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України.

Рішення може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 295-297 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий суддя Т.О. Скочок

Судді: О.А. Кармазін

В.П. Катющенко