Рішення № 76415611, 13.09.2018, Одеський окружний адміністративний суд

Справа № 815/2834/18

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

06 вересня 2018 року м. Одеса

Одеський окружний адміністративний суд у складі:

судді - Бутенко А.В.,

за участю секретаря - Філімоненко А.О.,

сторін:

позивач - ОСОБА_1 ОСОБА_2

представника позивача - ОСОБА_3 (по довіреності),

представник відповідача - ОСОБА_4 (по довіреності),

перекладач - ОСОБА_5

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 ОСОБА_2 до Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування рішення № 151-18 від 11.05.2018 року, -

ВСТАНОВИВ:

До Одеського окружного адміністративного суду надійшов позов ОСОБА_1 ОСОБА_2 до Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування рішення № 151-18 від 11.05.2018 року.

В обґрунтування позову зазначено, що прийняте рішення № 151-18 від 11.05.2018 року про скасування наказу Управління у справах національностей та міграції Київської міської державної адміністрації від 11.04.2001 року № 507 про надання статусу біженця незаконним, необґрунтованим та таким, що підлягає скасуванню як незаконне.

Ухвалою Одеського окружного адміністративного суду від 23.06.2018 року прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі в порядку загального позовного провадження з повідомленням учасників справи.

В судовому засіданні позивач та представник позивача позовні вимоги підтримали у повному обсязі та просили суд задовольнити їх з підстав, зазначених в адміністративному позові та відповіді на відзив (а.с. 4-7 т. 1).

Представник відповідача заперечувала проти позову та просила суд відмовити у задоволенні позовних вимог, пояснивши, що оскаржуване рішення винесені законно, на підставі діючого законодавства, а тому є правомірним з підстав, викладених у письмовому відзиві на позов (а.с. 62-67 т. 1).

Дослідивши матеріали справи, оцінивши надані учасниками судового процесу докази в їх сукупності, проаналізувавши положення чинного законодавства, судом встановлені наступні обставини.

Відповідач на підставі ст. 27 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» є спеціально уповноваженим органом державної виконавчої влади у справах міграції та згідно зі ст.ст. 5, 6, 10, 11 цього ж Закону здійснює повноваження щодо прийняття рішення про оформлення документів щодо визнання осіб біженцями або особами, які потребують додаткового захисту, а тому його рішення, дії чи бездіяльність з цього приводу на підставі ст. 55 Конституції України, ст. 5, п. 1 ч. 1 ст. 19 КАС України, ст. 12 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» можуть бути оскаржені до суду в порядку адміністративного судочинства.

Судом встановлено, що перше звернення Позивача за міжнародним захистом відбулось 04.03.2001 року. В якості причин звернення за наданням міжнародного захисту вказано те, що батько позивача служив в афганській армії та був членом політичної партії «НДПА». Після приходу талібів до влади в ОСОБА_6 батько позивача зник безвісті, після чого його родині та йому особисто почали погрожували вбивством, що стало причиною виїзду з ОСОБА_6 (а.с. 105-109 т. 1).

Відповідно до наказу управління у справах національностей та міграції Київської державної адміністрації від 11.04.2001 року № 507 ОСОБА_1 ОСОБА_2 був визнаний біженцем в Україні (а.с. 114).

Підставою для початку процедури скасування рішення щодо визнання позивача біженцем став лист Департаменту у справах іноземців та осіб без громадянства ДМС України від 22.07.2016 № 8.6/4544-16 про встановлення наявності/відсутності підстав для початку ініціювання процедурних заходів, передбачених ст. 11 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (далі - Закон) та розділом VII Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом МВС України від 07.09.2011 № 649 (а.с. 83 т. 1).

Причиною направлення особової справи Позивача до ГУ ДМС України в Одеській області було звернення його дружини за міжнародним захистом до цієї установи та необхідність вирішення заяви з урахуванням матеріалів особової справи Позивача.

Зазначеним листом особову справу № 317 Г/01 було направлено до ГУ ДМС України в Одеській області для встановлення наявності або відсутності підстав для початку процедурних заходів, передбачених статтею 11 Закону у зв’язку з фактичним проживанням позивача на території Одеського регіону.

На виконання зазначеного листа з ОСОБА_1 ОСОБА_2 було проведено протокол співбесіди від 10.08.2016.

Листом ДСІОБГ ДМС від 28.09.2017 № 8.5/1906/8-17 особову справу № 317 Г/01 було переведено до ГУ ДМС України в Одеській області для подальшої постановки на облік. Наказом ГУ ДМС України в Одеській області особову справу позивача поставлено на облік та присвоєно реєстраційний номер 20170D0168.

Відповідно до листа ГУ ДМС України в Одеській області від 12.12.2017 № 2498 стосовно ОСОБА_1 ОСОБА_2 було ініційовано процедуру, передбачену ст. 11 Закону та розділом VII наказу № 649. З метою об’єктивного аналізу матеріалів особової справи позивача було проведено співбесіди із вказаною особою від 09.02.2018 та 21.02.2018.

Враховуючи аналіз особової справи № 317 Г701 та проведених протоколів співбесід від 09.02.2018 та 21.02.2018 року, ДМС України було прийнято рішення від 11.05.2018 № 151-18 про скасування рішення про визнання особи біженцем (а.с. 84-87 т. 1).

Не погоджуючись із зазначеним рішенням, Позивач звернувся із даним позовом до суду.

Оцінюючи оскаржені рішення суб`єкта владних повноважень, суд виходить з приписів ч. 3 ст. 2 КАС України та доходить до висновку про задоволення позовних вимог з наступних підстав.

Відповідно до ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з п. 1 ч. 3 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб’єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії).

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд погоджується з доводами Позивача, які викладені у позові, виходячи з наступного.

Відповідно до ст. 26 Конституції України, іноземці та особи без громадянства, які знаходяться в Україні на законних підставах користуються тими ж правами та свободами, а також несуть такі ж самі обов'язки, що і громадяни України.

Згідно зі ст. 14 Загальної декларації прав людини, кожна людина має право шукати притулку від переслідувань в інших країнах.

Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні визначає Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Відповідно до п. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», біженець – особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Згідно з п. 13 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» - особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Відповідно до ч. 6 ст. 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, може прийняти рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в разі, якщо заявник видає себе за іншу особу або якщо заявнику раніше було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за відсутності умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

Необхідність доказування наявності умов для надання статусу біженця знаходить своє підтвердження у міжнародних правових документах. Згідно із п. 195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року), у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

ОСОБА_7 Європейського ОСОБА_8 “Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту” від 27.04.2004 року № 8043/04 містить наступні фактори, які повинні досліджуватися з наведеного вище питання: реальна спроба обґрунтувати заяву; надання усіх важливих фактів, що були в розпорядженні заявника та обґрунтування неможливості надання інших доказів; зрозумілість, правдоподібність та несуперечливість тверджень заявника; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше; встановлено, що заявник заслуговує на довіру.

Таким чином, особа, яка звертається із заявою про надання їй статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту має довести, що її побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань є обґрунтованими, або її життю, безпеці чи свободі в країні походження загрожує небезпека і вона не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Судом встановлено та не заперечується Відповідачем, що наказом управління у справах національностей та міграції Київської державної адміністрації від 11.04.2001 року № 507 ОСОБА_1 ОСОБА_2 був визнаний біженцем в Україні (а.с. 114).

Як вбачається із матеріалів справи, Позивачу неодноразово було продовжено строк дії статусу біженця (а.с. 115-123, 127-149).

Також, суд зазначає, що з моменту отримання позивачем статусу біженця минуло 17 років, у позивача сформувався певний уклад життя, виникли зв’язки з оточенням. Позивач разом із родиною проживає в м. Одеса, та має доньку, яка народилась в Україні та має громадянство України (а.с. 12 т. 2).

У 2014 році, Позивач став на облік платників податків в Україні та отримав свідоцтво фізичної особи підприємця тобто позивач працює та сплачує податки в Україні (а.с. 11 т. 2).

У 2016 році, позивач придбав власне житло за адресою: Одеська обл., Овідіопольський район, с. Мізікевича, «Радужний» масив ж/масиву «Ульянівка»АДРЕСА_1 (а.с. 5-10 т. 2).

Тобто, позивач є біженцем, який проживає в Україні 17 років та йому неодноразово було продовжено строк дії статусу біженця, перебуває в Україні на законних підставах, до відповідальності не притягувався.

Крім того, судом встановлено та не заперечується Відповідачем, що Позивач перебуває у шлюбі із громадянкою ОСОБА_6 Орьякхаіл ОСОБА_8 Касем, якій у відповідності до рішення Одеського окружного адміністративного суду від 16.12.2016 року надано статус біженця, ухвалою Одеського апеляційного адміністративного суду від 16.03.2017 рішення суду першої інстанції залишено без змін (а.с. 14-20 т. 2).

Дружині Позивача надано статус біженця згідно положень ч.2 ст.4 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового захисту», оскільки держава Україна гарантує возз’єднання родин та гарантує надання статусу біженця другому подружжю, який ще не набув статусу біженця, за відсутності умов, передбачених абзацами 2-4 частини першої статті 6, пунктами другим і третім частини першої статті 25 цього ж Закону.

Вирішуючи спірні правовідносини, суд також вважає за необхідне застосувати положення ст. 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", якою встановлено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Право на справедливий суд, яке гарантоване п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, в практиці Європейського суду з прав людини (далі – ЄСПЛ) розуміється у світлі преамбули Конвенції, у відповідній частині якої зазначено, що верховенство права є спільною спадщиною Високих Договірних Сторін.

Принцип правової визначеності є важливою складовою принципу верховенства права. У широкому розумінні принцип правової визначеності являє собою сукупність вимог до організації та функціонування правової системи з метою забезпечення стабільного правового положення людини шляхом вдосконалення процесів правотворчості та правозастосування. Принцип правової визначеності є різновидом загальних принципів права. Він знаходить своє відображення у джерелах права ЄС і застосовується у практиці ЄСПЛ, є спільним для правопорядків держав – членів ЄС і набуває поширення у праві України. Порівняльний аналіз змісту принципу правової визначеності в європейському і національному праві сприятиме кращому розумінню його сутності й призначення у правовому регулюванні, а з’ясування вимог, які випливають з цього принципу, – пошуку більш ефективних способів адаптації законодавства України до принципів права.

Як свідчить позиція ЄСПЛ у справі Yvonne van Duyn v. Home Office (Case 41/74 van Duyn v. Home Office) принцип юридичної визначеності означає, що зацікавлені особи повинні мати змогу покладатися на зобов'язання, взяті державою, навіть якщо такі зобов'язання містяться у законодавчому акті, який загалом не має автоматичної прямої дії. Така дія зазначеного принципу пов'язана з іншим принципом - відповідальності держави, який полягає у тому, що держава не може посилатися на власне порушення зобов'язань для запобігання відповідальності.

Крім того, суд наголошує, що відповідачем по справі не доведено “легітимної мети”, а саме: “Обмеження повинно бути “необхідним у демократичному суспільстві”: не є достатнім, щоб втручання, яке розглядається, належало до винятків, перелічених у пункті 2 статті 10, так само не є достатнім, щоб таке втручання виправдовувалося тим, що його предмет належить до якоїсь визначеної категорії або підпадає під дію правової норми, викладеної у формі загальних і безумовних понять: Суд має переконатися у тому, що втручання з огляду на факти і обставини конкретної справи, яку він розглядає, справді було необхідним. (Рішення у справі “Санді Таймс” проти Сполученого Королівства” від 26 березня 1979 р., п. 65.).

При визначенні питання “необхідності в демократичному суспільстві” держави користуються свободою розсуду, межі якої залежать від сфери, що вступає в конфлікт з гарантованим правом.

ЄСПЛ оцінює пропорційність обмежень, застосованих до людини, по відношенню до легітимної мети, якої прагнуть досягти. Будь-яке непропорційне втручання не буде вважатись “необхідним у демократичному суспільстві”.

Суд повинен перевірити, чи було втручання виправданим та необхідним у демократичному суспільстві, та, зокрема, чи було воно пропорційним, і чи були причини, надані національними органами влади на його виправдання, важливими та достатніми.

Оцінивши обставини справи, суд дійшов висновку, що Відповідач діяв не пропорційно, тобто необхідний баланс між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення не був дотриманий, а причини на виправдання втручання не були достатніми. Розбіжності у протоколах співбесід при вирішенні питання про надання статусу біженця та у протоколах співбесід через 16 років, не можуть бути достатньою підставою для позбавлення Позивача статусу біженця.

Крім того, рішення Відповідача порушує не лише права позивача, але й права та інтереси його дитини - громадянки України.

Так, відповідно до ст. 11 Закону України “Про охорону дитинства”, кожна дитина має право на проживання в сім'ї разом з батьками або в сім'ї одного із них та на піклування батьків.

Згідно ст. 14 Закону України “Про охорону дитинства”, діти та батьки не повинні розлучатися всупереч їх волі, за випадком, коли таке розлучення необхідне в інтересах дитини і цього вимагає рішення суду, що набрало законної сили.

Зокрема ст. 8 Закону України “Про охорону дитинства” закріплено, що кожна дитина має право на рівень життя, достойний для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку.

У Преамбулі Закону України “Про охорону дитинства” зазначено, що цей Закон визначає охорону дитинства в Україні як стратегічний, загальнонаціональний пріоритет і з метою забезпечення реалізації прав дитини на життя, охорону здоров'я, освіту, соціальний захист та всебічний розвиток, встановлює основні засади державної політики у цій сфері.

Згідно з судовою практикою ЕСПЛ: "для матері/батька і дитини головним елементом сімейного життя є можливість постійного спільного проживання" (постанова по справі "МакМайкл проти Сполученого Королевства" (McMichael v. United Kingdom) від 24.02.1995 р., Series A, № 307, р. 55, § 86).

З урахуванням європейських принципів суд приходить до висновку, що суб'єктом владних повноважень не доведено легітимної мети втручання. При цьому, застосоване обмеження не було необхідним у демократичному суспільстві з огляду на обставини справи, які встановлені при розгляді справи.

Перевіряючи обґрунтованість та законність дій та рішень суб'єкта владних повноважень, суд враховує наведене нормативне регулювання та вимоги частини 3 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України.

Одним із головних принципів адміністративного судочинства, відповідно КАС України є принцип верховенства права. Відповідно до ст. 3 Конституції України та ст. 6 КАС України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права.

В адміністративному судочинстві принцип верховенства права зобов'язує суд надавати законам та іншим нормативно-правовим актам тлумачення у спосіб, який забезпечує пріоритет прав людини при вирішенні справи. Тлумачення законів та нормативно-правових актів не може спричиняти несправедливих обмежень прав людини.

Системний аналіз наведених правових норм при застосуванні до правовідносин, що є предметом судового дослідження, вказує на те, що відповідач, який є суб’єктом владних повноважень, при прийнятті оскаржуваного рішення діяв без урахування усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії), без дотримання необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія), та без дотримання принципу верховенства права.

Таким чином, суд дійшов висновку, що рішення ДМС України № 151-18 від 11.05.2018 року, є неправомірним, тому підлягає скасуванню.

Відповідно до ч. 1 ст. 72 та ч. 1 ст. 73 КАС України, доказами в адміністративному судочинстві є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення осіб, які беруть участь у справі, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмету доказування.

Частиною 1 ст. 77 КАС України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення.

Згідно з ч. 2 ст. 77 КАС України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб’єкта владних повноважень обов’язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Відповідно до ст. 242 КАС України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Керуючись ст.ст. 6, 72-73, 77, 139, 143, 241-246, 250-251 КАС України, суд, -

ВИРІШИВ:

Адміністративний позов ОСОБА_1 ОСОБА_2 до Державної міграційної служби України – задовольнити.

Визнати протиправними та скасувати рішення Державної міграційної служби України № 151-18 від 11.05.2018 року.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржене до Одеського апеляційного адміністративного суду шляхом подачі апеляційної скарги до суду першої інстанції в 30-денний строк з дня складення повного судового рішення.

Повний текст рішення виготовлений та підписаний 13.09.2018 року.

Суддя Бутенко А.В.

.