Постанова № 76387229, 12.09.2018, Харківський апеляційний адміністративний суд

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12 вересня 2018 р. м. ХарківСправа № 816/1249/18Харківський апеляційний адміністративний суд

у складі колегії:

головуючого судді: Рєзнікової С.С.

суддів: Бегунца А.О. , Старостіна В.В.

розглянувши в порядку письмового провадження у приміщенні Харківського апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 18.06.2018, суддя Л.О. Єресько, ухвалене за адресою вул. Пушкарівська, 9/26, м. Полтава, 36039, повний текст складено 18.06.18 по справі № 816/1249/18

за позовом ОСОБА_1

до Лубенського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Полтавської області

про визнання дії протиправними та зобов'язання вчинити певні дії,

ВСТАНОВИВ:

13.04.2018р. позивач, ОСОБА_1 (надалі - позивач, ОСОБА_1, позивач) звернувся до Полтавського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Лубенського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Полтавської області (надалі - відповідач), в якому просив суд:

- визнати протиправними дії Лубенського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Полтавської області щодо відмови у перерахунку та виплаті підвищення до пенсії як інваліду війни ІІ групи у розмірі 350 % мінімальної пенсії за віком відповідно до статті 13 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" (в редакції від 22.12.1995, яка набрала чинності з 02.01.1996 року);

- зобов'язати Лубенське об'єднане управління Пенсійного фонду України Полтавської області здійснювати ОСОБА_1 підвищення раніше призначеної пенсії на 350 % мінімальної пенсії за віком як інваліду війни ІІ групи, перерахувати та виплатити недоплачені суми вищезазначеного підвищення з урахуванням раніше виплачених сум, починаючи із дня подання заяви про здійснення перерахунку розміру пенсії.

В обґрунтування заявлених позовних вимог позивачем зазначено, що з набранням чинності Закону України від 05.10.2005 року № 2939-IV "Про внесення змін до Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту", обмежено право позивача на підвищення пенсії, а саме як інваліду ІІ групи відповідачем нараховується 40 % прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність, замість 350 % мінімальної пенсії за віком, як то було встановлено статтею 13 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" в редакції від 22.12.1995.

Рішенням Полтавського окружного адміністративного суду від 18.06.2018р. в задоволенні адміністративного позову відмовлено.

Не погодившись з вказаним рішенням, позивач подав апеляційну скаргу, в якій, вказуючи на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просить скасувати оскаржуване рішення суду першої інстанції та прийняти постанову, якою задовольнити позовні вимоги.

Від відповідача до суду не надходило відзиву на апеляційну скаргу.

Колегія суддів вважає за можливе розглянути справу в порядку ч. 1 ст. 311 КАС України.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Судом першої інстанції встановлено та підтверджено наявними в матеріалах справи доказами, що протоколом Управління соціального захисту населення виконавчого комітету Лубенської міської ради народних депутатів № 38 від 12.08.1996 ОСОБА_1 призначено пенсію по інвалідності (ІІІ група інвалідності) з 09.07.1996 на підставі ст. 22 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» від 09.04.1992 № 2262 - ХІІ (в чинній на той час редакції ЗУ від 23.11.1995 № 456/95-вр) (надалі - Закон № 2262-ХІІ) і статей 7 та 13 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» від 22.10.1993 № 3551-ХІІ (в редакції ЗУ від 23.11.1995 № 458/95-ВР, який набрав чинності з 01.01.1996) (надалі - Закон № 3551-ХІІ) (а.с. 27).

На момент призначення пенсії позивачу частиною 3 статті 13 Закону № 3551-ХІІ було встановлено підвищення до пенсії або щомісячного грошового утримання у таких розмірах: інвалідам І групи - у розмірі 400 процентів мінімальної пенсії за віком; інвалідам ІІ групи - у розмірі 350 процентів мінімальної пенсії за віком; інвалідам ІІІ групи - у розмірі 200 процентів мінімальної пенсії за віком.

Розпорядженням від 09.11.1999 № 5/117 позивачеві здійснено перерахунок пенсії через зміни групи інвалідності з ІІІ на ІІ. (а.с. 29).

Відповідно до посвідчення НОМЕР_1 (дійсне безтерміново), виданого Лубенським міським управлінням праці та соціального захисту населення 09.10.2007 ОСОБА_1 є інвалідом ІІ групи і має право на пільги, встановлені законодавством для ветеранів війни.

З 29.08.2001 пенсійна справа позивача передана до Управління Пенсійного фонду України у м. Лубни (а.с. 30).

З 01.01.2006 набрав чинності Закон України «Про внесення змін до Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» від 05.10.2005 № 2939-IV, яким вищевказану норму статті 13 Закону № 3551-ХІІ викладено в новій редакції, у відповідності до якої інвалідам війни підвищення пенсії або щомісячне довічне грошове утримання чи державна соціальна допомога встановлювалося на рівні: інвалідам І групи - у розмірі 50 процентів прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність; інвалідам ІІ групи - у розмірі 40 процентів прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність; інвалідам ІІІ групи - у розмірі 30 процентів прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність.

На підставі наведених норм розпорядженням Управління ПФУ м. Лубни від 12.01.2006 ОСОБА_1 здійснено перерахунок пенсії (а.с. 34).

Позивачем не надано до матеріалів справи доказів оскарження ОСОБА_1 вищевказаного перерахунку з моменту його проведення.

Позивач перебуває на обліку в Лубенському об'єднаному управлінні Пенсійного фонду України Полтавської області та отримує пенсію по інвалідності.

02.11.2017 позивач звернувся до відповідача із зверненням (а.с. 47), де він вказує, що вважає своє право на одержання більшого розміру пенсії, як інваліда війни ІІ групи, яка має бути підвищена на 350 % мінімальної пенсії за віком, безпідставно обмеженим.

За результатами розгляду звернення відповідачем надано відповідь листом від 20.11.2017 № 188/М-02 (а.с. 8, 48), у якому роз'яснено позивачу, що перерахунки підвищення пенсії позивачу, як інваліду війни, здійснювалися управлінням у відповідності до ст. 13 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» з урахуванням змін, які вносилися до цього Закону законодавчими актами.

Відповідачем зазначено, що до змін 01.01.2006 розмір мінімальної пенсії за віком для обчислення підвищення пенсії, як інваліду війни 2 групи визначався постановою Кабінету Міністрів України від 26.07.1996 № 831 (в розмірі 16 грн. 62 коп.), постановою Кабінету Міністрів України від 10.11.2000 № 1686 (в розмірі 18 грн. 10 коп.), постановою Кабінету Міністрів України від 03.01.2002 № 1 (в розмірі 19,91 коп.). Отже виходячи із вищевикладеного позивачу обчислювалося підвищення до пенсії, як інваліду війни ІІ групи, з 11.10.1999 року по 31.10.2000 в розмірі 58 грн. 17 коп. (16,62 грн. *350%), з 01.07.2001 в розмірі 63 грн. 35 коп.( 18,10 грн. *350%), з 01.01.2002 по 31.12.2005 року в розмірі 69 грн. 69 коп. (19,91 грн *350%).

З 01.01.2006 року набрав чинності Закон України "Про внесення змін Закону України "Про статус, ветеранів війни, гарантії їх соціального захист" від 05.10.2005 року № 2939. Даним Законом внесено зміни до статті 13 Закону України "Про статус, ветеранів війни, гарантії їх соціального захист", яким передбачено, що інвалідам війни пенсії або щомісячне грошове утримання чи державна соціальна допомога, що виплачується зокрема інвалідам ІІ групи- 40 процентів прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність.

Станом на 01.01.2006 прожитковий мінімум для осіб, які втратили працездатність, визначався Законом України «Про Державний бюджет на 2006 рік», та був встановлений на рівні 350 грн. З урахуванням вказаної величини розмір підвищення до пенсії позивача склав 140 грн. (350 х 40%) (а.с. 34).

Також, відповідачем у листі зауважено, що при зміні прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність, позивачу проводилося перерахування підвищення до пенсії як інваліду війни, а з 01.10.2017 розмір даного підвищення позивачу визначений на рівні 580,80 грн. (1452 грн. х 40%).

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог суд першої інстанції виходив з того, що згідно матеріалів пенсійної справи при зміні розміру прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність, відповідачем проводилися перерахування підвищення до пенсії позивача, як інваліда війни, виходячи з 40 процентів прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність, який встановлюється кожен рік, у відповідності до діючих положень статті 13 Закону України "Про статус, ветеранів війни, гарантії їх соціального захист" в редакції Закону України "Про внесення змін Закону України "Про статус, ветеранів війни, гарантії їх соціального захист" від 05.10.2005 року № 2939.

Колегія суддів погоджується з вказаним висновком суду першої інстанції та зазначає наступне.

На момент перерахунку пенсії позивачу у зв'язку із зміною групи інвалідності з ІІІ на ІІ (розпорядження від 09.11.1999 № 5/117 - а.с. 29) розмір підвищення пенсії інваліда війни визначався частиною 3 статті 13 Закону № 3551-ХІІ, згідно якої він становив для інвалідів ІІ групи 350 процентів такої розрахункової величини, як мінімальна пенсія за віком.

Протягом 1996 та 2003 років мінімальна пенсія за віком визначалася постановами Кабінету Міністрів України, а саме: 1) у період з 11.10.1999 по 31.10.2000 - постанова КМУ від 26.07.1996 N 831 (в розмірі 16 грн. 62 коп.); 2) у період з 01.07.2001 - постанова КМУ від 10.11.2000 № 1686 (в розмірі 18 грн. 10 коп.), 3) у період з 01.01.2002 по 31.12.2005 - постанова КМУ від 03.01.2002 № 1 (в розмірі 19,91 коп.).

З 01.01.2004 набрав чинності Закон України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» від 09.07.2003 № 1058-IV, частиною 1 статті 28 якого «мінімальний розмір пенсії за віком за наявності у чоловіків 25, а у жінок - 20 років страхового стажу встановлюється в розмірі 20 відсотків середньої заробітної плати працівників, зайнятих у галузях економіки України, за попередній рік, яка визначається спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у галузі статистики».

Однак, а ні встановленням КМУ розміру мінімальної пенсії за віком, а ні механізмом обрахунку мінімальної пенсії за віком, запровадженим з 01.01.2004 вказаною редакцією статті 28 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», не забезпечувалося фактичне виконання ч. 3 ст. 46 Конституції України від 28.06.1996, згідно якої пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.

У зв'язку з цим Законом України «Про внесення змін до Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» від 23.12.2004 № 2291-IV, що набрав чинності 12.01.2005, ч. 1 ст. 28 вказаного Закону змінена та викладена в такій редакції: «мінімальний розмір пенсії за віком за наявності у чоловіків 25, а у жінок - 20 років страхового стажу встановлюється у розмірі прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність, визначеного законом».

Законом України «Про внесення змін до Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» від 05.10.2005 № 2939 - IV, що набрав чинності з 01.01.2006, частина 4 статті 13 Закону України "Про статус, ветеранів війни, гарантії їх соціального захист", яким передбачено, що інвалідам війни пенсії або щомісячне грошове утримання чи державна соціальна допомога, що виплачується зокрема ІІ групи- 40 процентів прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність.

Згідно пояснюючої записки, яка подавалася до законопроекту, що був прийнятий у формі Закону України від 05.10.2005 № 2939 - IV «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», означений Закон спрямований на здійснення поліпшення матеріального становища відповідних осіб не шляхом доведення пенсій до рівня прожиткового мінімуму, а через підвищення рівня доплат до пенсій на підставі прожиткового мінімуму для непрацездатних осіб. Оскільки прожитковий мінімум встановлюється відповідно до законів України, тому розрахунки державних витрат на фінансування зазначених доплат цим законопроектом пропонувалося здійснювати на підставі прожиткового мінімуму для непрацездатних осіб, встановленого на відповідний рік.

Конституційний Суд України в ухвалі від 23.10.2007 по справі № 2-42/2007 про відмову у відкритті конституційного провадження у справі за конституційним поданням 55 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень пунктів 2, 3, 4, 5, 6 розділу І Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» зазначив таке.

«Заміна Законом України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» мінімальної пенсії за віком на прожитковий мінімум як розрахункової величини, що використовується для підвищення пенсії або щомісячного грошового утримання чи державної соціальної допомоги, що виплачується замість пенсії, обумовлена тим, що прожитковий мінімум є базовим державним соціальним стандартом (ч. 3 ст. 46 Конституції України, ст. 6 Закону України «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії»). Ці питання відповідно до пункту 6 частини першої статті 92 Конституції України визначаються виключно законами України. Тому встановлення розмірів збільшення пенсій чи іншої соціальної допомоги, що вплачується замість пенсії, застосування прожиткового мінімуму чи розміру мінімальної пенсії за віком для нарахування соціальних виплат є предметом законів України (законності) і не належить до компетенції Конституційного Суду України».

Тож, вищевказані положення Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» рішенням Конституційного Суду України такими, що суперечать Конституції України (є неконституційними) не визнавались.

Таким чином, внесені законодавцем шляхом прийняття Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» зміни є частиною системної реформи у сфері соціального забезпечення, зокрема, відповідних категорій військовослужбовців, яка була направлена на зміну механізму розрахунку вищевказаних соціальних виплат шляхом прийняття за основу базового соціального стандарту (прожитковий мінімум), розмір якого визначався законом.

На залежність розмірів соціальних виплат від економічних чинників вказав і Конституційний Суд України, зокрема, у рішенні від 26.12.2011 р. № 20-рп/2011, зазначивши висновки про те, що одним з визначальних елементів у регулюванні суспільних відносин у соціальній сфері є додержання принципу пропорційності між соціальним захистом громадян та фінансовими можливостями держави, а також гарантування права кожного на достатній життєвий рівень (абзац сьомий підпункту 2.1 пункту 2 Рішення). При цьому Конституційним Судом України взято до уваги статтю 22 Загальної декларації прав людини, за якою розміри соціальних виплат і допомоги встановлюються з урахуванням фінансових можливостей держави.

Як відзначив Конституційний Суд України, передбачені законами соціально-економічні права не є абсолютними. Механізм реалізації цих прав може бути змінений державою, зокрема, через неможливість їх фінансового забезпечення шляхом пропорційного перерозподілу коштів з метою збереження балансу інтересів усього суспільства.

У іншому рішенні від 25.01.2012 року № 3-рп/2012 Конституційний Суд України дійшов висновку, що однією з ознак України як соціальної держави є забезпечення загальносуспільних потреб у сфері соціального захисту за рахунок коштів Державного бюджету України виходячи з фінансових можливостей держави, яка зобов'язана справедливо і неупереджено розподіляти суспільне багатство між громадянами і територіальними громадами та прагнути до збалансованості бюджету України. При цьому рівень державних гарантій права на соціальний захист має відповідати Конституції України, а мета і засоби зміни механізму нарахування соціальних виплат та допомоги - принципам пропорційності і справедливості.

Стосовно порушення права позивача на «законні очікування» у розумінні ст. 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (надалі - Конвенція) та практики Європейського суду з прав людини (надалі - Суд), зокрема, рішення у справі «Суханов та Ільченко проти України» (заяви № 68385/10 та № 71378/10), суд зазначає наступне.

Стаття 1 першого Протоколу Конвенції не гарантує набувати щось у власність (Van der Mussele v. Belgium, 23.11.1983, § 48, Series A no.70), право на певний розмір пенсії (або іншої соціальної виплати) (Kjartan Asmundsson v. Iceland, no 60669/00, § 19 ECHR 2004 IX).

Також означена стаття не накладає жодних обмежень на державу у питанні встановлення тієї чи іншої системи соціального забезпечення чи інших виплат, чи їх зміни або скасування, встановлення типу чи розміру таких виплат, тим більше у ситуаціях бюджетної кризи з метою економії коштів чи більш справедливого їх перерозподілу у бюджетній сфері. Однак, якщо в державі існує діюче законодавство, яке передбачає певні соціальні виплати чи інші виплати, то воно повинно розцінюватися як таке, що створює право власності, та викликає «законні очікування» отримати певне майно.

Посилання позивача на редакцію статті 13 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" (в редакції від 22.12.1995, яка набрала чинності з 02.01.1996 року), що не діє вже більше 12 років, не надає йому «законних очікувань», які б захищалися ст. 1 Першого Протоколу до Конвенції.

Приймаючи до уваги той факт, що питання визначення механізмів нарахування певних соціальних виплат та їх розмірів віднесено до законодавчого регулювання, то неправомірних дій, направлених на стверджуване позивачем звуження його прав, з боку Лубенського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Полтавської області судовим розглядом не встановлено.

Частиною третьою статті 63 Закону № 2262-ХІІ передбачено, що всі призначені за цим Законом пенсії підлягають перерахунку у зв'язку зі зміною розміру хоча б одного з видів грошового забезпечення відповідних категорій військовослужбовців, осіб, які мають право на пенсію за цим Законом, або у зв'язку із введенням для зазначених категорій осіб нових щомісячних додаткових видів грошового забезпечення (надбавок, доплат, підвищень) та премій у розмірах, встановлених законодавством.

Аналіз наведених положень дає підстави для висновку, що з 01.01.2006 року у зв'язку зі зміною складових грошового забезпечення розмір підвищення до пенсії позивачу як інваліду ІІ групи становить 40 процентів прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність.

За таких обставин, починаючи з 1 січня 2006 року у органів Пенсійного фонду України відсутні правові підстави для нарахування і виплати позивачу підвищення до пенсії у більшому розмірі.

Відповідно до ст. 242 КАС України, рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції від 18.06.2018р. відповідає вимогам ст. 242 КАС України, підстав для задоволення вимог апеляційної скарги позивача колегією суддів не встановлено.

Відповідно до ст. 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

На підставі викладеного, колегія суддів, погоджуючись з висновками суду першої інстанції, вважає, що суд дійшов вичерпних юридичних висновків щодо встановлення фактичних обставин справи і правильно застосував до спірних правовідносин норми матеріального та процесуального права.

Доводи апеляційної скарги, з наведених вище підстав, висновків суду не спростовують.

Керуючись ст. 311, 315, 321, 325 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 18.06.2018 по справі № 816/1249/18 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України.

Головуючий суддя (підпис)С.С. Резнікова Судді(підпис) (підпис) А.О. Бегунц В.В. Старостін

Повний текст постанови виготовлено 12.09.2018р.