Рішення № 76382368, 01.08.2018, Запорізький окружний адміністративний суд

ЗАПОРІЗЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

РІШЕННЯ

01 серпня 2018 року 18:11Справа № 808/1438/18 м.Запоріжжя

Запорізький окружний адміністративний суд у складі судді Бойченко Ю.П., за участю секретаря судового засідання Гавриленко А.О.

позивача ОСОБА_1 ОСОБА_2

та представників

позивача: ОСОБА_3

відповідача: ОСОБА_4

третьої особи: не з’явився

розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу

за позовом ОСОБА_1 ОСОБА_2

до Державної міграційної служби України

третя особа Головне управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області

про визнання протиправним та скасування рішення, зобов’язання вчинити певні дії

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

17 квітня 2018 року до Запорізького окружного адміністративного суду надійшов адміністративний позов ОСОБА_1 ОСОБА_2 (далі – позивач) до Державної міграційної служби України (далі – відповідач або ДМС України), третя особа Головне управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області (далі – третя особа), в якому позивач просить суд:

- визнати протиправним та скасувати рішення відповідача від 06.03.2018 №93-18 «Про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту»;

- зобов’язати відповідача прийняти рішення про визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Ухвалою суду від 23 квітня 2018 року відкрито провадження в адміністративній справі № 808/1438/18, призначено підготовче засідання на 21 травня 2018 року.

Розгляд справи неодноразово відкладався.

В обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 ОСОБА_2 зазначає, що 22.09.2016 відповідачем прийнято рішення №450-16 про відмову у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Постановою Запорізького окружного адміністративного суду від 16.02.2017 по справі №808/2817/16, залишеною без змін ухвалою Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 08.06.2017 вказане рішення скасовано та зобов’язано Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву позивача з урахуванням висновків суду. 11.04.2018 ОСОБА_1 ОСОБА_2 отримано оскаржуване в межах даної справи рішення, з яким позивач не погоджується через те, що вбачаються всі підстави для надання йому захисту в Україні відповідно до умов, передбачених п. 1, 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», оскільки існує реальна загроза його життю внаслідок погроз особисто йому та через загальнопоширене насильство в Палестині в ситуації внутрішнього збройного конфлікту. Вважає рішення відповідача від 06.03.2018 №93-18 протиправним та просить задовольнити позов.

Відповідач позов не визнав, у своєму відзиві (від 21.05.2018 вх. №15655) зазначає, що позивачем не надано обґрунтованих доказів наявності загрози його життю, безпеці чи свободи в країні походження Палестині). Вказує, що надані ОСОБА_5С.М. довідки з медичних закладів не підтверджують факт заподіяння вогнепального поранення саме в Палестині; нотаріально завірена фотокопія листа від 25.06.2015 з погрозами не надавалась під час розгляду заяви у 2016 році, крім того зображення фотокопії неякісне; встановити автентичність та походження аудіо записів телефонних розмов з погрозами від 08.02.2017 та 01.08.2017 встановити не можливо, отже як докази вони не розглядаються. Також, під час розгляду заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, орган міграційної служби встановив, що позивач за жодною із конвенційних ознак на Батьківщині не переслідувався; обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань не виявив. Вважає, що твердження ОСОБА_5С.М. щодо загрози його життю внаслідок переслідування угрупуванням «Хамас» або невідомими людьми в масках є суперечливими та необґрунтованими. За таких обставин вважає оскаржуване рішення правомірним та просить відмовити у задоволенні позову.

Третя особа в судове засідання не з’явилась, пояснень або заяв не надала, про дату, час та місце судового розгляду повідомлена належним чином.

Розгляд справи здійснювався за допомогою технічних засобів, а саме: програмно-апаратного комплексу «Акорд».

У судовому засіданні 01 серпня 2018 року на підставі ст.250 КАС України судом проголошено вступну та резолютивну частину рішення.

Розглянувши наявні матеріали та фактичні обставини справи, дослідивши і оцінивши надані докази в їх сукупності, суд

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, народився в Палестині, Дженін, Альямун, до 2003 року працював на автозаправній станції, володільцем якої була його родина.

03.08.2003 позивач прибув до України через КПП «Бориспіль» за візою «Б» Y01086493, за твердженням позивача, з метою лікування вогнепального поранення, спричиненого озброєним нападом бойовиків.

Після лікування, на протязі 2004-2007 років ОСОБА_5С.М. працював у фірмі «Солар», а з 2009 по 2010 роки у кафе «Зірка Сходу». У 2009 році отримав дозвіл на працевлаштування від фірми «Трейд Авто-Альянс», що знаходиться у м. Запоріжжя та оформив посвідку на тимчасове проживання (терміном дії до лютого 2012 року).

У 2007 році позивач звертався до міграційної служби у Запорізькій області із заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Проте, йому було відмовлено в надані статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту.

05.05.2016 ОСОБА_5С.М. звернувся до Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні.

Згідно висновку Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області від 22.07.2016 визнано доцільним відмовити ОСОБА_5С.М. у визнані біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні; відмову оформлено рішенням Державної міграційної служби України від 22.08.2016 № 450-16.

Вказане рішення оскаржене позивачем в судовому порядку. Постановою Запорізького окружного адміністративного суду від 16.02.2017 по справі №808/2817/16, залишеною без змін ухвалою Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 08.06.2017, рішення від 22.08.2016 № 450-16 скасовано та зобов’язано Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву позивача з урахуванням висновків суду.

Скасовуючи зазначене рішення, суд першої інстанції вказав на те, що суб'єкт владних повноважень повинен з’ясувати, чи мав позивач суб’єктивні побоювання стати жертвою переслідувань та чи є ці побоювання цілком обґрунтованими. Оцінка таким побоюванням обов’язково повинна була надаватися з урахуванням аналізу інформації про країну походження особи, яка шукає притулку. Ситуація в країні походження при визнанні статусу біженця є доказом того, що суб’єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об’єктивним положенням у країні.

На виконання судового рішення по справі №808/2817/16, Державною міграційною службою України прийнято рішення від 01.11.2017 №63-17, яким зобов’язано Головне управління ДМС в Дніпропетровській області повторно розглянути заяву особи без громадянства (Палестина) ОСОБА_1 ОСОБА_2 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту з урахуванням обставин, що стали підставою для скасування судом рішенням ДМС України від 22.08.2016 № 450-16.

19.12.2017 спеціалістом Головного управління ДМС в Дніпропетровській області проведено співбесіду з позивачем (справа №2016 ZP 0003).

За результатами розгляду особової справи третьою особою надано висновок від 06.02.2018 щодо відмови ОСОБА_5С.М. у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

На підставі повторного вивчення документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання ОСОБА_5С.М. біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, підтримуючи висновок Головного управління ДМС в Дніпропетровській області, ДМС України встановлено, що відносно позивача умови, передбачені п. 1 чи 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», відсутні, у зв’язку з чим винесено рішення від 06.03.2018 №93-18 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

06.04.2018 Головним управлінням в Дніпропетровській області сформовано повідомлення про відмову №1-18.

Не погоджуючись з рішенням позивача з підстав, викладених у позові, ОСОБА_5С.М. звернувся до суду з даним позовом.

Приписами частини другої статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні врегульовано Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Згідно із пунктами 1 та 13 частини першої статті 1 вказаного Закону:

біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань;

додатковий захист - форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, зазначених у пункті 13 частини першої цієї статті;

особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Частиною шостою статті 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» встановлено, що рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

Отже, у відповідача наявний обов'язок при розгляді документів заявника, перевіряти обставини, які надають підстави віднести особу до категорії осіб, які потребують додаткового захисту або встановити належність заяви, як такої, що носить характер зловживання.

Частиною одинадцятою статті 9 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» передбачено, що після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Виходячи зі змісту статті 10 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань міграції приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Також, слід зазначити, що заявник не зобов'язаний обґрунтовувати кожну обставину своєї справи беззаперечними матеріальними доказами і має доказувати вірогідність своїх доводів та точність фактів, на яких ґрунтується заява про надання статусу біженця, оскільки особи, які шукають статусу біженця, позбавлені в силу тих чи інших обставин можливості надати докази в підтвердження своїх доводів. Ненадання документального доказу усних тверджень не може перешкоджати прийняттю заяви чи прийняттю позитивного рішення щодо надання статусу біженця, якщо такі твердження співпадають із відомими фактами, та загальна правдоподібність яких є достатньою. Правдоподібність встановлюється, якщо заявник подав заяву, яка є логічно послідовною, правдоподібною та не суперечить загальновідомим фактам і, отже, викликає довіру.

Положеннями Конвенції про статус біженців 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року визначено, що поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, - за межами країни свого колишнього місця проживання; наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: расової належності, релігії, національності (громадянства), належності до певної соціальної групи, політичних поглядів; неможливість або небажання особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

Однак, залежно від певних обставин отримання і надання документів, які можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особою, котра звертається за встановленням статусу біженця, може бути взагалі неможливим, тому така обставина не є підставою для визнання відсутності умов, за наявності яких надається статус біженця або визнання особи такою, що потребує додаткового захисту.

Отже, підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування (через інформацію про можливість таких переслідувань у країні походження біженця) можуть отримуватися від особи, яка шукає статусу біженця, та незалежно від неї з різних достовірних джерел інформації, наприклад, із резолюцій Ради Безпеки ООН, документів і повідомлень Міністерства закордонних справ України, інформації, зібраної та проаналізованої Державною міграційною службою України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07 вересня 2011 року № 649, інших міжнародних, державних та неурядових організацій, із публікацій у засобах масової інформації, а також з інформаційних носіїв, які розповсюджуються Регіональним представництвом Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців у Білорусі, Молдові, Україні. Для повноти встановлення обставин у таких справах, як правило, слід використовувати більш ніж одне джерело інформації про країну походження.

Тобто, ненадання документального доказу усних тверджень не повинно бути перешкодою в прийнятті заяви чи прийнятті об'єктивного рішення щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, з урахуванням принципу офіційності, якщо такі твердження збігаються з відомими фактами та загальна правдоподібність яких є достатньою.

Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісару ООН у справах біженців, для того, щоб вважитися біженцем, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування, надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

В силу частини шостої статті 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, може прийняти рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в разі, якщо заявник видає себе за іншу особу або якщо заявнику раніше було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за відсутності умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

За змістом статті 40 Директиви Європейського Парламенту та Ради ЄС «Про загальні процедури надання та позбавлення міжнародного захисту» від 26 червня 2013 року №2013/32/EU з метою прийняття рішення про прийнятність розгляду заяви про надання міжнародного захисту відповідно до статті 33 (2) (г), повторну заяву про надання міжнародного захисту має бути попередньо вивчено на предмет нових відомостей або висновків, які виникли або були подані заявником щодо того, чи може він/вона кваліфікуватися як біженець відповідно до Директиви 2011/95/ЄС. Якщо після попереднього вивчення, зазначеного в пункті 2 цієї статті, виникнуть чи заявником будуть представлені нові відомості або висновки, які значно підвищують ймовірність того, що заявник може кваліфікуватися як біженець відповідно до Директиви 2011/95/ЄС, заява розглядається далі відповідно до II глави. Держави-члени можуть встановлювати додаткові причини для розгляду повторної заяви. Держави-члени можуть прийняти рішення про подальший розгляд заяви, тільки якщо цей заявник не з власної вини був не в змозі обґрунтувати обставини, описані в параграфах 2 і 3 цієї статті, в ході проведення попередньої процедури, зокрема, здійснюючи своє право на ефективний засіб правового захисту відповідно до статті 46.

Також, згідно пункту 2.2 розділу ІІ Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07 вересня 2011 року № 649, рішення щодо прийняття заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймається територіальним органом ДМС протягом робочого дня, в який до нього звернулась відповідна особа.

Позивач у співбесіді 19.12.2017 зазначав, що на Батьківщині він побоюється стати жертвою невідомих озброєних людей в масках, які погрожують позбавити його життя, при цьому причин він не знає.

«Побоювання стати жертвою переслідувань» складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи «побоювання». «Побоювання» є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї, під впливом якої особа вирішила покинути країну і стала біженцем. Термін «побоювання» означає, що особа не обов'язково постраждала від дій, які змусили її покинути країну, а відтак побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової або соціальної групи, тощо).

Побоювання бути переслідуваним може бути цілком обґрунтованим незалежно від того, хто є суб'єктом переслідування - державні органи, чи ні. Підпункт 2 пункту 1 статті 1 Конвенції про статус біженців 1951 року не зазначає, що дії повинні бути державними або здійсненими державною владою. Так, пункт 65 Керівництва УВКБ ООН пояснює, що часто на практиці переслідування є результатом діяльності осіб, які не контролюються органами державної влади і від яких держава не в змозі захистити. Відмова особі в захисті за зазначеною Конвенцією тільки тому, що вона переслідується не тими особами або органами, породжує невідповідність закону.

Ситуація виникнення цілком обґрунтованих побоювань переслідування може скластися як під час знаходження людини у країні свого походження (у цьому випадку особа залишає країну у пошуках притулку), так і під час знаходження людини в іноземній державі, через деякий час після від'їзду з країни походження (тобто ситуація в країні походження змінилася після від'їзду, породжуючи серйозну небезпеку для заявника), або може ґрунтуватися на діях самого заявника після його від'їзду, коли повернення до країни походження стає небезпечним. Але таке цілком обґрунтоване побоювання повинно існувати в теперішній час.

У цілому, «обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідування» є лише припущенням, яке має об'єктивні підстави, але перевірити його без ризику для життя чи особистої свободи людини майже неможливо. Тому на підставі принципу гуманізму, який закладено перш за все в основу Конвенції про статус біженців 1951 року, цей вислів слід тлумачити широко, тобто на користь того, хто звернувся за наданням статусу біженця.

Як вбачається з матеріалів справи, повторна заява позивача про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, є практично тотожною попередній заяві, докази неможливості повернення в Палестину є ідентичними, зокрема: факт заподіяння вогнепального поранення та тривалого лікування підтверджується долученими до справи випискою з Клініки травматології і ортопедії Запорізької обласної клінічної лікарні від 29.08.2003; випискою із медичної картки стаціонарного хворого № 20166 відділення урології від 08.12.2013; довідкою лікаря ОСОБА_6 від 07.10.2015; факт наявності погроз з боку невідомих осіб в адресу позивача, а саме лист від 25.06.2015 та переклад телефонних розмов із дружиною.

Таким чином, позивачем при повторному зверненні надавались докази, які вже були предметом дослідження в ході розгляду адміністративної справи №808/2817/16 і яким судами першої та апеляційної інстанцій надано відповідну правову оцінку та встановлено, що позивач мав суб'єктивні побоювання стати жертвою загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини, а також те, що ці побоювання є цілком обґрунтованими.

В свою чергу, проігнорувавши рішення суду від 16.02.2017 по справі №808/2817/16 в частині повторного розгляду заяви з урахуванням вищезазначених висновків суду, відповідач наново оцінив вказані докази та зробив власні висновки щодо наявності/відсутності підстав для визнання ОСОБА_5С.М. біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, які власне і покладені в основу оскаржуваного рішення.

Вказані дії суперечать приписам ст. 129-1 Конституції України, відповідно до якої судове рішення є обов’язковим до виконання. Вказана норма кореспондується з ч. 2 ст. 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», відповідно до якої судові рішення, що набрали законної сили, є обов’язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об’єднаннями на всій території України.

При цьому, відповідачем не заперечується існування ізраільсько-палестинського конфлікту, проте не надано йому відповідної оцінки в контексті спірних правовідносин.

Згідно інформації по країні походження, отриманих з відкритих джерел, у вересні 2000 року палестинці, що проживали на ОСОБА_7 березі та ОСОБА_8 почали другу, так звану «інтифаду» повстання проти ізраїльської окупації, яка на протязі наступних років супроводжувалася періодичними спалахами насильства, що проявлялися у вигляді терористичних атак палестинських воєнізованих угрупувань на цивільні об'єкти в Ізраїлі та жорстких акцій у відповідь з боку Ізраїлю, результатом чого стала загибель людей, в тому числі цивільних осіб, а також актів колективного покарання, таких як закриття контрольно-пропускних пунктів та блокпостів і введення комендантського часу (джерело: Керівництво для роботи з заявами щодо надання притулку. Ізраїль, ОСОБА_8 та ОСОБА_7 ріки Йордан. МВС Великої Британії Прикордонне Агентство Великої Британії. 2009 http://www.unhcr.org/refworld/pdfid/498ab1642.pdf).

Наявність збройного конфлікту також підтверджується долученими до справи роздруківками з сайту «Диалог.uа», офіційного сайту палестинської газети «Аль-Кудс», інформації з офіційного сайту УВКБ ООН тощо (т. 1, а.с. 97-129).

До того ж, як вбачається із доповіді Спеціального комітету по розслідуванню дій Ізраїлю у відношенні палестинського народу та інших арабів на окупованих територіях, Генеральної Ассамблеї ООН 23 серпня 2016 року (http://www.refworld.org.ru/type,COUNTRYREP,,PSE,57ed07cd4,0.html), спеціальний комітет закликає уряд Ізраїлю зупинити окупацію західного берегу, східного Ієрусалиму та Газу, відмінити незаконну сухопутну і морську блокаду, яка діє по відношенню до ОСОБА_8, вжити заходи щодо недопущення насилля, вчинити всі необхідні запобіжні заходи, щоб цивільні особи не страждали під час військових дій, тощо.

З доповіді Генерального секретаря ООН від 29.08.2017 встановлено, що становище в плані безпеки та політична ситуація в секторі ОСОБА_8 наразі більш важка і напружена, ніж будь-коли (аркуш 10; доступ за адресою: http://www.refworld.org.ru/docid/59d227d24.html).

Також інформаційні джерела у 2017 році повідомляли, що періодично з території ОСОБА_8 у бік Ізраїлю випускаються ракети, відповідальність за які Ізраїль традиційно покладає на правлячий в анклаві ісламістський рух Хамас. На ракетні пуски військові звичайно відповідають ударами авіації або артилерії по інфраструктурі бойовиків (http://korrespondent.net/world/3875916-po-yzraylui- vypustyly-raketu-yz-sektora-haza).

Все вище викладене свідчить про нестабільність ситуації в Палестині та наявність у позивача обґрунтованих об’єктивних побоювань стати жертвою озброєних осіб на території цієї країни.

Відповідно до п.25 Постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 16.03.2012 року №3 суд під час вирішення справи щодо оскарження відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, не повноважний визнавати особу біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а може лише визнати рішення відповідного органу протиправним, скасувати його та за наявності достатніх підстав зобов'язати відповідача визнати особу біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а у разі їх відсутності - зобов'язати повторно розглянути заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Як вказано в рішенні Європейського суду з прав людини у справі «ОСОБА_3 проти України» від 05.04.2005, засіб захисту, що вимагається зазначеною статтею (ст.13 Конвенції) повинен бути ефективним як у законі, так і на практиці, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави.

Таким чином, ефективний засіб правого захисту у розумінні ст. 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату.

Слід зазначити, що суд вже зобов'язував відповідача розглянути питання про визнання ОСОБА_1 ОСОБА_2 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту з урахуванням висновків суду викладених в судовому рішенні від 16.02.2017 по справі №808/2817/16. Однак, незважаючи на висновки суду, викладені у вказаному судовому рішенні, відповідачем знову було відмовлено позивачу у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Отже, у даному випадку, суд вважає, що належним способом захисту прав та інтересів позивача буде саме зобов'язання Державну міграційну службу України прийняти рішення про визнання ОСОБА_1 ОСОБА_2 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

За таких обставин, позовні вимоги є обґрунтованими та підлягають задоволенню.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з ч. 1 ст. 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб’єктів владних повноважень.

Частиною третьою статті 2 КАС України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб’єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Згідно з ч.1 ст. 9 КАС України, розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Відповідно до ч. 1 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Відповідно до ч. 1 ст. 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб’єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб’єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Керуючись статтями 139, 241, 243-246, 250 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,-

ВИРІШИВ:

1. Адміністративний позов ОСОБА_1 ОСОБА_2 задовольнити.

2. Визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 06 березня 2018 року №93-18.

3. Зобов'язати Державну міграційну службу України (01001, м. Київ, вул. Володимирська, 9, код ЄДРПОУ 37508470) прийняти рішення про визнання ОСОБА_1 ОСОБА_2 (69095, АДРЕСА_1, ІПН НОМЕР_1) біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

4. Судові витрати зі сплати судового збору в розмірі 1409 (одна тисяча чотириста дев’ять) гривень 60 копійок присудити на користь ОСОБА_1 ОСОБА_2 (69095, АДРЕСА_1, ІПН НОМЕР_1) за рахунок бюджетних асигнувань Державної міграційної служби України (01001, м. Київ, вул. Володимирська, 9, код ЄДРПОУ 37508470).

Рішення набирає законної сили відповідно до статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржена до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 293-297 Кодексу адміністративного судочинства України.

Рішення у повному обсязі виготовлено та підписано 07.09.2018.

Суддя Ю.П. Бойченко