Постанова № 76340121, 06.09.2018, Апеляційний суд Миколаївської області

Справа №475/967/17 06.09.2018

Провадження №22-ц/784/1463/18

Категорія 53

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

06 вересня 2018 року місто Миколаїв

Колегія суддів судової палати в цивільних справах Апеляційного суду Миколаївської області у складі:

Головуючого: судді Прокопчук Л.М.

Суддів Самчишиної Н.В., Царюк Л.М.

Із секретарем судового засідання Гавор В.Б.

За участю учасників справи: позивача ОСОБА_1, його представника ОСОБА_2, представника відповідача - Клис Н.А.,

розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження апеляційну скаргу Акціонерного товариства «Миколаївобленерго» на рішення Доманівського районного суду Миколаївської області від 02 липня 2018 року, постановлене в приміщенні того ж суду о 11:51 год. у складі судді Вадовської А.В., повний текст виготовлено 11.07.2018 року, у цивільній справі (єдиний унікальний номер 475/967/17, номер провадження 22-ц/784/1463/18) за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Миколаївобленерго» про визнання наказу про звільнення з роботи недійсним, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за вимушений прогул,

В С Т А Н О В И В :

05 жовтня 2017 р. ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ПАТ «Миколаївобленерго» (в подальшому назву змінено на АТ «Миколаївобленерго») про визнання наказу про звільнення з роботи недійсним, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за вимушений прогул.

Позовна заява вмотивована наступним.

ОСОБА_1 20 серпня 2007 р. був прийнятий відповідачем на роботу електромонтером головного щита керування електростанцією 3 групи кваліфікації. Працював на Костянтинівській ГЕС Арбузинського району Миколаївської області.

11 січня 2017 р. він разом з іншими працівниками ГЕС був терміново викликаний до управління кадрів ПАТ "Миколаївобленерго" в м. Миколаїв. Усім було вказано про те, що вони мають написати заяви про звільнення з ПАТ "Миколаївобленерго" за власним бажанням. При цьому їм пояснили, що вони переводяться у розпорядження нових власників ГЕС, де і будуть працевлаштовані. Їм уже було відомо, що Фонд держмайна за програмою приватизації продав Мигіївську та Костянтинівську ГЕС новим власникам. Позивач та інші працівники ГЕС повірили співробітникам відповідача, а тому написали заяви про звільнення з роботи за власним бажанням. Того ж дня їм були видані трудові книжки із записом про звільнення.

Працівникам Мигіївської ГЕС повідомили про те, що вони з завтрашнього дня можуть виходити на нове місце роботи. Позивачеві та працівникам Костянтинівської ГЕС було запропоновано самим домовлятися про працевлаштування у нового власника.

Не погодившись з таким рішенням відповідача, позивач вирішив анулювати свою заяву про звільнення, але йому сказали, що це неможливо, оскільки наказ про його звільнення вже підписаний, запис про звільнення внесений до трудової книжки.

На усну вимогу ОСОБА_1 про видачу копії наказу про звільнення було вказано, що видача копії наказу можлива лише за письмовою заявою звільненого працівника. Він написав таку заяву, проте копію його отримав лише 21.01.2017 р. та одразу ж оскаржив до суду.

Рішенням Доманівського районного суду Миколаївської області від 05.07.2017 р. у задоволенні його позову відмовлено.

Рішенням Апеляційного суду Миколаївської області від 22 серпня 2017 р. частково скасоване рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позову про визнання наказу про звільнення недійсним та ухвалене нове рішення, а саме: суд визнав недійсним наказ №39-к від 11.01.2017 р. ПАТ "Миколаївобленерго" про припинення трудового договору з ОСОБА_1

На виконання рішення апеляційного суду відповідач наказом №1346-к від 05.09.2017 р. скасував наказ про звільнення позивача №39-к від 11.01.2017 р. та цим же наказом звільнив ОСОБА_1 з роботи з 25.01.2017 р. на підставі його заяви від 11.01.2017 р.

З наказом від 05.09.2017 р. відповідач ознайомлений 28.09.2017 р. - після отримання його поштою.

Позивач ОСОБА_1 вважає, що наказ про його звільнення №1346-к від 05.09.2017 р. винесений з порушенням норм трудового законодавства, а тому підлягає визнанню недійсним з наступних підстав.

Як на підставу незаконності вказаного наказу, позивач посилається на порушення відповідачем положень ч.2 ст.38 КЗпП України.

На його думку, відповідач не мав права звільняти його з роботи на підставі поданої ним 11 січня 2017 р. заяви, оскільки після 25.01.2017 р. він продовжував працювати, що підтверджене графіком роботи на січень 2017 р., даними оперативного журналу відповідача. Лише 01 лютого 2017 р. позивач перейшов працювати на інше місце роботи до ТОВ "Альтген". Робота ОСОБА_1 за сумісництвом не може бути підставою для його звільнення, оскільки виконання роботи на двох підприємствах законом не заборонена.

Крім цього, відповідач не мав права звільняти його з роботи за ст.38 КЗпП України, оскільки ще до 25.01.2017 р., а саме 23.01.2017 р. він звернувся до суду з позовом про поновлення його на роботі, тобто від свого наміру звільнятися, що виражений був у заяві від 11.01.2017 р., він відмовився, про що відповідач знав, проте, незважаючи на це, удруге неправомірно звільнив його з роботи.

З цих підстав позивач ОСОБА_1 просив визнати наказ відповідача про його звільнення №1346-к від 05.09.2017 р. недійсним, поновити його на роботі та стягнути на його користь середній заробіток за вимушений прогул на суму 103 131,05 грн. (а.с. 3-4, 91).

Рішенням Доманівського районного суду Миколаївської області від 02 липня 2018 року позов задоволено частково.

Визнано недійсним пункт 2 (другий) наказу №1346-к від 05 вересня 2017 р. Публічного акціонерного товариства "Миколаївобленерго" про звільнення ОСОБА_1 25 січня 2017 року за власним бажанням.

Поновлено ОСОБА_1 на посаді електромонтера головного щита керування електростанцією 3 групи кваліфікації у філії Публічного акціонерного товариства "Миколаївобленерго" Арбузинського району з 26 січня 2017 р.

Стягнуто з Публічного акціонерного товариства "Миколаївобленерго" (код ЄДРПОУ 23399393 ) на користь ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, ІІН НОМЕР_1, 103 131 (сто три тисячі сто тридцять одну) грн. 05 коп. середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу за період із 26.01.2017 року по 02.07.2018 рік без визначених обов'язкових платежів та зборів.

Стягнуто з Публічного акціонерного товариства "Миколаївобленерго" (код ЄДРПОУ 23399393 ) на користь держави судові витрати в сумі 2 311 (дві тисячі триста одинадцять) грн. 31 коп.

Рішення в частині поновлення ОСОБА_1 на роботі та стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу в межах платежу за один місяць допущено до негайного виконання.

Задовольняючи позов, суд виходив з того, що відповідачу було відомо про те, що позивач не має наміру розривати трудовий договір на підставі заяви від 11.01.2017 року, оскільки він оскаржував наказ від 11.01.2017 року про звільнення з роботи, подавши про це позов до суду (а.с. 113-118).

В апеляційній скарзі АТ «Миколаївобленерго», посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просило рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову.

Скарга мотивована тим, що звільнення ОСОБА_1 11.01.2017 року відбулось за його власним бажанням, оскільки сам зазначив дату свого звільнення та написав відповідну заяву, тому що вирішив працювати у нового власника ТОВ «Альтген», таким чином порушень процедури звільнення позивача згідно ст. 38 КЗпП України відповідачем не допущено. Посилається на те, що заява про анулювання заяви про звільнення від 11.01.207 року від позивача не надходила. Крім того, не згоден з висновком суду і про стягнення на користь ОСОБА_1 середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу, посилаючись на п. 32 роз'яснень Пленуму Верховного суду України від 06.11.1992 року №9 «Про практику розгляду судами трудових спорів», в якому зазначено, що при присудженні оплати за час вимушеного прогулу зараховується заробіток за місцем нової роботи, який працівник мав в цей час (а.с. 126-129).

У відзиві на апеляційну скаргу позивач просить рішення суду залишити без змін, вважає що апелянт не надав апеляційному суду серйозних доказів, що вказують на незаконність і необґрунтованість рішення суду першої інстанції (а.с. 148).

В судовому засіданні апеляційного суду представник відповідача Клис Н.А. підтримала доводи апеляційної скарги, просила її задовольнити.

Позивач ОСОБА_1 та його представник ОСОБА_2 просили залишити рішення суду без змін.

Заслухавши доповідача, пояснення учасників справи, їх представників, дослідивши наявні в справі докази, перевіривши законність і обгрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів прийшла до такого.

Відповідно до пункту 9 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України у редакції Закону України N 2147-VIII від 03 жовтня 2017 року "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - ЦПК України) справи у судах першої та апеляційної інстанцій, провадження у яких відкрито до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з частиною першою статті 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення є невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Таким вимогам закону судове рішення не відповідає.

Судом встановлено, що 20 серпня 2007 р. позивач ОСОБА_1 прийнятий електромонтером головного щита керування електростанцією 3 групи кваліфікації у філію ВАТ ЕК "Миколаївобленерго" Арбузинського району; 18.04.2011 р. ВАТ "Миколаївобленерго" перейменоване у ПАТ "Миколаївобленерго".

11 січня 2017 р. позивач ОСОБА_1 власноруч на ім'я Генерального директора ПАТ "Миколаївобленерго" Сивака О.П. написав заяву, копія якої є в матеріалах справи (а.с.23), де просив звільнити його за власним бажанням з 11 січня 2017 р. На вказаній заяві наявні резолюції про її погодження відповідальними працівниками.

З копії наказу №39-к про припинення трудового договору від 11 січня 2017 р. (а.с.13) встановлено, що ОСОБА_1 на підставі його ж заяви звільнено на підставі ст.38 КЗпП України. З наказом позивач 11 січня 2017 р. ознайомлений, про що свідчить його підпис на наказі.

Того ж 11 січня 2017 р. позивач надав ПАТ "Миколаївобленерго" письмову заяву, копія якої наявна в матеріалах справи (а.с.17), в якій просив надати йому копію наказу про його звільнення та відповісти на ряд питань у письмовій формі, в тому числі і на питання щодо того, що йому перед звільненням не була запропонована рівнозначна посада.

18.01.2017 р. відповідач направив позивачеві копію наказу про його звільнення та повідомив про відсутність підстав для пропонування позивачеві перед звільненням іншої посади, зважаючи на його звільнення за власним бажанням, а не за ініціативою працедавця.

Наказ №39-к про припинення трудового договору від 11 січня 2017 р. позивач ОСОБА_1 оскаржив у судовому порядку, звернувшись із позовною заявою, в якій спочатку просив визнати недійсним зазначений наказ, поновити його на роботі та стягнути середній заробіток за час вимушеного прогулу. У ході судового розгляду уточнив позовні вимоги: просив визнати недійсним наказ про його звільнення, змінити формулювання звільнення, вказавши у рішенні справжню причину звільнення: за п.1 ст.40 КЗпП України, стягнути на його користь вихідну допомогу у розмірі тримісячного середнього заробітку. Зазначене підтверджене копіями позовних заяв від 23.01.2017 р. та 05.04.2017 р., копіями рішень Доманівського районного суду від 05.07.2017 р. та апеляційного суду Миколаївської області від 22.08.2017 р. у справі №475/47/17 (а.с.33-41).

Рішенням Доманівського районного суду Миколаївської області у справі №475/47/17 від 05.07.2017 р. у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1, а саме: у визнанні недійсним наказу про його звільнення від 11.01.2017 р. №39-к, зміні формулювання звільнення з зазначенням у рішенні справжньою причиною звільнення: за п.1 ст.40 КЗпП України, стягненні вихідної допомоги у розмірі тримісячного середнього заробітку відмовлено.

Рішенням апеляційного суду Миколаївської області від 22.08.2017 р. зазначене рішення суду першої інстанції частково скасоване: визнаний недійсним наказ №39-к від 11.01.2017 р. ПАТ "Миколаївобленерго" про припинення трудового договору з ОСОБА_1, в іншій частині рішення залишене без змін.

Зі змісту рішення вбачається, що підставою для визнання недійсним наказу №39-к від 11.01.2017 р. суд апеляційної інстанції визначив, що працедавець вправі був звільнити працівника з зазначеної ним дати лише у разі наявності поважних причин, що унеможливлюють подальше продовження роботи, чого не було у випадку звільнення 11.01.2017 р. ОСОБА_1

На виконання рішення апеляційного суду Миколаївської області від 22.08.2017 р. відповідач 05.09.2017 р. видав наказ за №1346-к, яким:

- визнав недійсним наказ №39-к від 11.01.2017 р. ПАТ "Миколаївобленерго" про припинення трудового договору з ОСОБА_1;

- на підставі поданої ОСОБА_1 заяви від 11.01.2017 р. звільнив ОСОБА_1 25.01.2017 р. за власним бажанням на підставі ч.1 ст.38 КЗпП у день закінчення двотижневого строку письмового попередження роботодавця про звільнення за власним бажанням.

Саме вказаний наказ у частині звільнення ОСОБА_1 на підставі його заяви від 11.01.2017 р. з 25.01.2017 р. згідно ч.1 ст.38 КЗпП України є предметом розгляду в даній справі.

Дослідивши зміст вказаного наказу, враховуючи пояснення сторін, оцінивши раніше перераховані докази у сукупності, суд дійшов висновку, що, звільняючи ОСОБА_1 на підставі поданої ним заяви від 11.01.2017 р. з 25.01.2017 р. за власним бажанням на підставі ч.1 ст.38 КЗпП, відповідач порушив норми трудового законодавства, наслідком чого є визнання наказу у цій частині недійсним.

Але з висновком суду погодитись не можна.

Трудовим договором є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін (стаття 21 КЗпП України).

Частиною першою статті 38 КЗпП України визначено, що працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це власника або уповноважений ним орган письмово за два тижні. У разі, коли заява працівника про звільнення з роботи за власним бажанням зумовлена неможливістю продовжувати роботу (переїзд на нове місце проживання; переведення чоловіка або дружини на роботу в іншу місцевість; вступ до навчального закладу; неможливість проживання у даній місцевості, підтверджена медичним висновком; вагітність; догляд за дитиною до досягнення нею чотирнадцятирічного віку або дитиною-інвалідом; догляд за хворим членом сім'ї відповідно до медичного висновку або інвалідом I групи; вихід на пенсію; прийняття на роботу за конкурсом, а також з інших поважних причин), власник або уповноважений ним орган повинен розірвати трудовий договір у строк, про який просить працівник.

Якщо працівник після закінчення строку попередження про звільнення не залишив роботи і не вимагає розірвання трудового договору, власник або уповноважений ним орган не вправі звільнити його за поданою раніше заявою, крім випадків, коли на його місце запрошено іншого працівника, якому відповідно до законодавства не може бути відмовлено в укладенні трудового договору (частина друга статті 38 КЗпП України).

Пунктом 12 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про практику розгляду судами трудових спорів" від 6 листопада 1992 року визначено, що працівник, який попередив власника або уповноважений ним орган про розірвання трудового договору, укладеного на невизначений строк, вправі до закінчення строку попередження відкликати свою заяву і звільнення в цьому випадку не проводиться, якщо на його місце не запрошена особа в порядку переведення з іншого підприємства, установи, організації (частина четверта статті 24 КЗпП України).

Отже, наведеними вище положеннями КЗпП України визначено, що при розірванні трудового договору з ініціативи працівника, роботодавець може звільнити працівника у день подання останнім заяви за умови, якщо працівник сам визначає цей день датою звільнення, вказавши при цьому поважну причину, яка зумовила прийняття ним рішення про звільнення (переїзд на нове місце проживання, вступ до навчального закладу, переведення чоловіка або дружини на роботу в іншу місцевість тощо).

У постанові від 26 жовтня 2016 року у справі N 6-1269цс16 Верховний Суд України висловив правову позицію, що розглядаючи позовні вимоги щодо оскарження наказу про припинення трудового договору суди повинні з'ясувати, зокрема, чи було волевиявлення працівника на припинення трудового договору в момент видачі наказу про звільнення.

Угода - це дії громадян і організацій, спрямовані на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків і розуміє під собою вільне волевиявлення обох сторін. Волевиявлення - це засіб, яким особа має намір досягти певних юридичних результатів і пов'язується із вчиненням фактичних дій. Дія - це зовнішнє вираження волі і свідомості людей.

Отже, визначення дати звільнення є необхідною умовою досягнення взаємної домовленості між працівником та суб'єктом призначення, з метою дотримання прав та гарантій, встановлених трудовим законодавством.

Задовольняючи позов, суд виходив з того, що після видання наказу про звільнення №39-к від 11 січня 2017 року позивач у двотижневий строк звернувся до суду, оспорюючи його, чим підтвердив відсутність свого волевиявлення на звільнення з роботи за власним бажанням.

В той же час поза увагою суду залишись ті обставини, що позивач за нормами ст. 38 КЗпП повинен був подати заяву про відкликання свого попередження про звільнення з роботи саме роботодавцю, оскільки від цього залежать подальші дії роботодавця (не звільнення працівника, припинення пошуків іншого працівника тощо), в той час як результатом звернення до суду з позовом, а значить і подальші дії роботодавця, є, як правило, рішення суду.

Крім того, предметом спору у даній справі є законність не наказу №39-к від 11 січня 2017 року, а наказу № 1346-к від 05.09.2017 р., яким відповідач на виконання рішення апеляційного суду Миколаївської області від 22.08.2017 року визнав недійсним наказ № 39 від 11.01.2017 року та на підставі заяви від 11.01.2017 року звільнив позивача з роботи за власним бажанням 25.01.2017 року за ч.1 ст. 38 КЗпП.

З часу винесення рішення апеляційним судом до часу видачі наказу, який оспорюється, відповідач не подавав заяви до роботодавця про відкликання свого попередження про звільнення з роботи, тобто не висловлював свого волевиявлення на збереження трудових відносин.

За такого, підстав для визнання незаконним наказу № 1346-к від 05.09.2017 року немає.

Згідно зі статтею 235 КЗпП України підставою для поновлення працівника на роботі є його звільнення без законних підстав. Тому поновлено на роботі може бути лише працівника, якого звільнено незаконно, з порушенням процедури звільнення чи за межами підстав, передбачених законом чи договором або за відсутності підстав для звільнення.

У разі якщо працівника звільнено обґрунтовано, з додержанням процедури звільнення, підстав для поновлення працівника на роботі немає.

Приймаючи рішення про звільнення позивача за власним бажанням, відповідач повинен діяти обґрунтовано, тобто з урахуванням всіх обставин, що мають значення для прийняття рішення, неупереджено, добросовісно та розсудливо з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення, оскільки позивач юридично з 01.02.2017 року, а фактично з 05.01.2017 року (а.с. 5, 52) працював у нового власника Костянтинівської ГЕС - ТОВ «Альтген».

Доводи позову про те, що фактично позивач продовжував працювати у відповідача після 25.01.2017 року, не можуть бути прийняті до уваги, оскільки вони не підтверджені належними доказами. Так, позивач надав копію оперативного журналу та копію графіка роботи персоналу Костянтинівської ГЕС за січень 2017 року, які належним чином не завірені (а.с. 7-11). Відповідач пояснив, що графік роботи складався наперед, а оперативний журнал в тому вигляді, який вівся ним, було передано ТОВ «Альтген», і ці пояснення не спростовані. Крім того, з пояснень обох сторін вбачається, що розрахунок по заробітній платі з позивачем проведено по 11.01.2017 року включно. Тобто факт перебування позивача у трудових відносинах з відповідачем з 12.01.2017 року до 01.02.2017 року недоведений.

Таким чином колегія суддів приходить до висновку про те, що рішення суду першої інстанції не відповідає обставинам справи, судом неправильно застосовані норми матеріального права, тому рішення суду слід скасувати та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову, задовольнивши апеляційну скаргу.

Керуючись ст.ст. 367, 374, 376, 382 ЦПК, колегія суддів,

П О С Т А Н О В И Л А:

Апеляційну скаргу Акціонерного товариства «Миколаївобленерго» задовольнити.

Рішення Доманівського районного суду Миколаївської області від 02 липня 2018 року скасувати, постановити нове судове рішення, яким в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Миколаївобленерго» про визнання наказу про звільнення з роботи недійсним, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за вимушений прогул відмовити.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття. Може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання її повного тексту у випадках, передбачених ст. 389 ЦПК України.

Головуючий Л.М. Прокопчук

Суддя Н.В. Самчишина

Суддя Л.М. Царюк

Повний текст постанови складено 10.09.2018 року