Рішення № 76281007, 04.09.2018, Київський районний суд м. Одеси

______________________

Справа № 520/1742/18

Провадження № 2/520/3846/18

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

04.09.2018 року

Київський районний суд м. Одеси в складі:

головуючого – судді Калініченко Л.В.,

при секретарі – Єгоровій Н.Ю.,

за участю:

представника відповідача ОСОБА_1 – ОСОБА_2,

представника відповідача ОСОБА_3 міської ради – ОСОБА_4,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Одесі в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовною заявою

ОСОБА_5

до ОСОБА_1, ОСОБА_3 міської ради,

треті особи, які не заявляють самостійних вимог

щодо предмета спору на стороні відповідачів:

ОСОБА_6,

приватний нотаріус ОСОБА_3 міського нотаріального округу

ОСОБА_7,

про визнання договору поділу житлового будинку та рішення

про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки недійсними,

ВСТАНОВИВ:

13 лютого 2018 року ОСОБА_5 звернувся до Київського районного суду м. Одеси з позовом до ОСОБА_1 про визнання недійсним договору купівлі продажу № 99.12-1120 від 11 грудня 1999 року, зареєстрованого ОСОБА_3 спеціалізованою біржею нерухомості.

Відповідно до автоматизованої системи документообігу цивільну справу було розподілено судді Калініченко Л.В.

Ухвалою судді Київського районного суду м. Одеси від 14 лютого 2018 року позовна заява ОСОБА_5 до ОСОБА_1 про визнання недійсним договору купівлі продажу нерухомого майна залишена без руху.

21 лютого 2018 року ОСОБА_5 подав заяву про зміну позовних вимог, згідно з якою просив: визнати договір поділу житлового будинку на два самостійні об’єкти нерухомого майна, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_8, посвідчений 12 травня 2017 року приватним нотаріусом ОСОБА_3 міського нотаріального округу ОСОБА_7 - недійсним; визнати рішення ОСОБА_3 міської ради № 2142-VII від 14 червня 2017 року в частині надання ОСОБА_1 дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки по вулиці Марії Демченко, 8-В у м. Одесі – недійсним.

Ухвалою судді Київського районного суду м. Одеси від 5 березня 2018 року позовна заява ОСОБА_5 до ОСОБА_1 та ОСОБА_3 міської ради, третіх осіб ОСОБА_6 та приватного нотаріуса ОСОБА_3 міського нотаріального округу ОСОБА_7 про визнання недійсними договору про поділ житлового будинку на два самостійні об’єкти та рішення ОСОБА_3 міської ради, прийнята до розгляду та відкрите провадження по цивільній справі.

У судове засідання 4 вересня 2018 року позивач не з’явився, був належним чином повідомлений про час та місце розгляду справи.

Представником позивача ОСОБА_5 – ОСОБА_9 в день судового засідання подана заява про відкладення розгляду справи у зв’язку з неможливістю очікування розгляду справи, тобто браку часу.

У заяві про зміну позовних вимог від 21 лютого 2018 року позивач ОСОБА_5 просив розглядати справу у його відсутності.

Представники відповідачів ОСОБА_1 – ОСОБА_2 та ОСОБА_3 міської ради – ОСОБА_4 наполягали на розгляді справи по суті, обґрунтовуючи свої вимоги наявністю заяви позивача про розгляд справи у його відсутності та необхідності дотримання строків розгляду справи.

Відповідно до ч. 1 ст. 44 ЦПК України, учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається.

Судом, враховано, що в силу вимог ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен при вирішенні судом питання щодо його цивільних прав та обов'язків має право на судовий розгляд упродовж розумного строку.

Обов'язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч. 1 ст. 6 даної Конвенції (§ 66 69 рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005р. у справі "Смірнова проти України").

При цьому вжиття заходів для прискорення процедури розгляду справ є обов'язком не тільки держави, а й осіб, які беруть участь у справі. Так, Європейський суд з прав людини в рішенні від 7 липня 1989 року у справі „Юніон Аліментаріа ОСОБА_10 проти Іспанії" зазначив, що заявник зобов'язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов'язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.

Всі ці обставини судам слід враховувати при розгляді кожної справи, оскільки перевищення розумних строків розгляду справ становить порушення прав, гарантованих пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини.

Враховуюче вищевикладене, а також наявністю в матеріалах справи заяви ОСОБА_5 щодо розгляду справи у його відсутності (а.с.18), судом було ухвалено провести розгляд справи за відсутності позивача та його представника.

Вислухавши пояснення представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 та ОСОБА_3 міської ради – ОСОБА_4, дослідивши, вивчивши та проаналізувавши матеріали справи, суд вважає, що позов ОСОБА_5 не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

У судовому засіданні встановлено, що 21 лютого 2018 року ОСОБА_5 звернувся до Київського районного суду м. Одеси з позовом до ОСОБА_1 та ОСОБА_3 міської ради, третіх осіб ОСОБА_6 та приватного нотаріуса ОСОБА_3 міського нотаріального округу ОСОБА_7 про визнання недійсними договору про поділ житлового будинку на два самостійні об’єкти та рішення ОСОБА_3 міської ради.

У позовній заяві та у підготовчому судовому засіданні ОСОБА_5 вказував, що 12 травня 2017 року, приватним нотаріусом ОСОБА_3 міського нотаріального округу ОСОБА_7 посвідчений договір поділу житлового будинку на два самостійні об’єкти нерухомого майна, укладеного між ОСОБА_1 та ОСОБА_6, який діяв від імені ОСОБА_8 На підставі зазначеного договору за ОСОБА_1 зареєстровано право власності на самостійний об’єкт нерухомого майна, яке складається з приміщень житлового будинку літ. «А», житлової прибудови «А1» та господарських будівель та споруд, розташований по вулиці Марії Демченко, 8-В в м. Одесі. В якості документів підтверджуючих належність ОСОБА_1 93\100 часток житлового будинку, ОСОБА_1 були представлені: договір купівлі-продажу нерухомого майна № 99.12.-1120, зареєстрований ОСОБА_3 Спеціалізованою біржею нерухомості 11 грудня 1999 року , декларація про готовність об’єкта до експлуатації № ОД18212076083 та розпорядження Київської районної адміністрації ОСОБА_3 міської ради № 927 від 3 грудня 2012 року. Позивач вважав, що оскільки правовстановлюючим документом на частину будинку є договір купівлі-продажу нерухомого майна № 99.12.-1120, зареєстрований ОСОБА_3 Спеціалізованою біржею нерухомості 11 грудня 1999 року, який не відповідає вимогам діючого та момент укладення законодавства, так як ч. 2 ст. 227 ЦК України 1963 року передбачала, що договір купівлі-продажу житлового будинку мав бути посвідченим нотаріально, та згідно з ч. 1 ст. 47 ЦК України 1963 року недодержання в цих випадках нотаріальної форми тягне за собою недійсність (нікчемність) угоди за наслідками передбаченими ч. 2 ст. 48 ЦК України 1963 року, то і похідний договір поділу житлового будинку на два самостійні об’єкти нерухомого майна встановлює його недійсність. Аналогічні підстави позивачем зазначені в частині вимог щодо визнання недійсним рішення ОСОБА_3 міської ради № 2142-VII від 14 червня 2017 року в частині надання ОСОБА_1 дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки по вулиці Марії Демченко, 8-В у м. Одесі, а саме ОСОБА_5 вказував, що нікчемний біржовий договір купівлі-продажу № 99.12-1120 від 11 грудня 1999 року, спричини порушення його прав, як особи за якою здійснено державну реєстрацію у державному земельному кадастрі земельної ділянки площею 0,1 га за кадастровим номером 51110136900:41:008:0016 на підставі проекту землеустрою щодо відведення та передачу її у його приватну власність.

Згідно ч. ч. 1-4 ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов’язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов’язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

У відповідності до ч. ч. 1-3 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов’язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

Відповідно до ст.. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами : письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Статтею 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.

Згідно ст.. 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Відповідно до п. 27 Постанови Пленуму ВСУ № 14 від 18.12.2009 року «Про судове рішення у цивільній справі» під час судового розгляду предметом доказування є факти, якими обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше юридичне значення для вирішення справи і підлягають встановленню при ухваленні рішення.

Відповідно до ч. 1 ст. 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно зі ч. 1 ст. 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з’ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно з вимогами ст.ст.124, 129 Конституції України, задачами цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних, прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Основними засадами судочинства є законність, рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом, забезпечення доведеності вини, змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами, забезпечення апеляційного та касаційного оскарження та обов'язковість рішень суду до виконання.

Вирішуючи спір, суд повинен надати об'єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача. Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством встановлюється при розгляді справи по суті та є підставою для прийняття судового рішення про відмову в позові. Захист цивільних прав - це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.

Так, у своєму позові ОСОБА_5 зазначав, що вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним та про застосування наслідків його недійсності, а також вимоги про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути заявлена як однією із сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину.

ОСОБА_5 в позовній заяві не зазначив, у чому саме полягає порушення його прав при укладенні договору про поділ житлового будинку на два самостійні об’єкти нерухомого майна, крім того в матеріалах справи відсутні будь-які доказі, що ОСОБА_5 є або суміжним землекористувачем або співвласником за адресою м. Одеса, вул.. М. Демченко, 8-В, та взагалі має будь-яке право на володіння, користування або розпорядження земельною ділянкою та житловими спорудами за даною адресою.

Також суд вважає за необхідне надати оцінку доводам позивача ОСОБА_5 щодо нікчемності договору купівлі-продажу нерухомого майна № 99.12.-1120, зареєстрований ОСОБА_3 Спеціалізованою біржею нерухомості 11 грудня 1999 року.

11 грудня 1999 року на ОСОБА_3 Спеціалізованій біржі нерухомості між ОСОБА_1, відповідачем в даній справі, та ОСОБА_11 було укладено договір купівлі-продажу нерухомого майна №99.12-1120 1\2 частин житлового будинку з, розташованого за адресою: м. Одеса, вул.. Марії Демченко 8-а.

Відповідно до умов вищевказаного договору продаж частини житлового будинку було вчинено за грошові кошти в сумі 9300 гривень, які отримані продавцем до підписання даного договору, що підтверджується п. 6 договору.

27 грудня 1999 року ОСОБА_1 зареєструвала договір купівлі-продажу нерухомого майна №99.12-1120 в ОМБТІтаРОН, про що свідчить реєстраційний надпис на договорі, згідно з яким 1\2 частина житлового будинку по вулиці М. Демченко, 8-а в м. Одесі на праві приватної власності зареєстрована за ОСОБА_1, і записаний у реєстрову книгу №102 доп. під реєстровим номером 16294.

Згідно зі ст.328 ЦК України, право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Відповідно до ст.392 ЦК України, власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

Згідно зі ст.58 Конституції України, закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.

Пунктом 2 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» № 9 від 06.11.2009 року встановлено, що відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.

Відповідно до п.4 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України (2004 року) Цивільний кодекс України застосовується до цивільних відносин, що виникли після набрання ним чинності.

В даному випадку на момент переходу права власності правовідносини підлягали регулюванню за нормами ЦК УРСР.

Згідно зі ст.153 ЦК України (в редакції 1963 року), який діяв на момент укладення правочину та підлягає застосуванню до спірних правовідносин, договір є укладеним, якщо сторонами досягнуто згоди за всіма істотними умовами. Істотними є ті умови договору, які визнані такими за законом або необхідні для договорів даного виду, а також всі ті умови, щодо яких за заявою однієї з сторін повинно бути досягнуто згоди.

Відповідно до ст.224 ЦК УРСР (в редакції 1963 року) за договором купівлі-продажу продавець зобов'язується передати майно у власність покупцеві, а покупець зобов'язується прийняти майно і сплатити за нього певну грошову суму.

Відповідно до ст.227 ЦК УРСР 1963 року, що діяв на час укладення договору купівлі-продажу від 31.10.2000 року, договір купівлі-продажу нерухомого майна - житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами повинен бути нотаріально посвідчений, якщо хоча б однією з сторін є громадянин. Недодержання цієї вимоги тягне недійсність договору (стаття 47 цього Кодексу).

Відповідно до ст.47 УРСР (в редакції 1963 року) нотаріальне посвідчення угод обов'язкове лише у випадках, зазначених у законі. Недодержання в цих випадках нотаріальної форми тягне за собою недійсність угоди з наслідками, передбаченими ч.2 ст.48 цього Кодексу.

Якщо одна зі сторін повністю або частково виконала угоду, що потребує нотаріального посвідчення, а друга сторона ухиляється від нотаріального оформлення угоди, суд вправі за вимогою сторони, яка виконала угоду, визнати угоду дійсною. В цьому разі наступне нотаріальне оформлення угоди не вимагається.

У пункті 4 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 28 квітня 1978 року № 3 «Про судову практику в справах про визнання угод недійсними» (зі змінами та доповненнями) роз'яснено, що з підстав недодержання нотаріальної форми визнаються недійсними тільки угоди, які відповідно до чинного законодавства підлягають обов'язковому нотаріальному посвідченню, зокрема договори довічного утримання; застави, купівлі-продажу (у тому числі при придбанні на біржових торгах). Щоб не допустити неправильного визнання дійсними угод на підставі ч.2 ст.47 ЦК, суд повинен перевірити, чи підлягала виконана угода нотаріальному посвідченню, чому вона не була нотаріально посвідчена і чи не містить вона протизаконних умов.

Зі змісту договору купівлі-продажу нерухомого майна №99.12-1120 від 11 грудня 1999 року вбачається, що даний договір укладений у відповідності до вимог ст.15 Закону України "Про товарну біржу", зареєстрований в ОСОБА_3 МБТІтаРОН, подальшому нотаріальному посвідченню не підлягає. У відповідності до вимог ст.227 ЦК України підлягає реєстрації в БТІ за місцем знаходження нерухомості.

Відповідно до ст.15 Закону України «Про товарну біржу» в редакції, що діяла на час укладення договору купівлі-продажу, біржовою операцією визнається угода, що відповідає сукупності зазначених нижче умов:

а) якщо вона являє собою купівлю-продаж, поставку та обмін товарів, допущених до обігу на товарній біржі;

б) якщо її учасниками є члени біржі;

в) якщо вона подана до реєстрації та зареєстрована на біржі не пізніше наступного за здійсненням угоди дня.

Угоди, зареєстровані на біржі, не підлягають нотаріальному посвідченню.

Зміст біржової угоди (за винятком найменування товару, кількості, ціни, місця і строку виконання) не підлягає розголошенню. Цю інформацію може бути надано тільки на письмову вимогу судам, органам прокуратури, служби безпеки, внутрішніх справ, арбітражному суду та аудиторським організаціям у випадках, передбачених законодавством України.

Угода вважається укладеною з моменту її реєстрації на біржі.

Біржові операції дозволяється здійснювати тільки членам біржі або брокерам.

Відповідно до реєстраційного посвідчення ОСОБА_3 МБТІтаРОН від 27 грудня 1999 року №16294, вчиненого на договорі купівлі-продажу нерухомого майна від 11 грудня 1999 року №99.12-1120, право власності на 1\2 частину житлового будинку, розташованого за адресою: м. Одеса, вул.. Марії Демченко, 8-а, зареєстровано на праві приватної власності за ОСОБА_1

До 1 січня 2003 року виникнення права власності на нерухоме майно не пов`язувалося з його державною реєстрацією. Державна реєстрація здійснювалася за фактом права власності, яке вже виникло.

В даному випадку право власності виникло на підставі договору купівлі-продажу, який проведено у якості біржової операції між продавцем ОСОБА_11 і покупцем ОСОБА_1.

Отримавши державну реєстрацію в ОСОБА_3 МБТІта РОН право власності на вказану частину житлового будинку, яку ОСОБА_1 придбала за договором купівлі-продажу нерухомого майна від 11 грудня 1999 року №99.12-1120, що зареєстрований в ОСОБА_3 МБТІтаРОН, Держава цим самим визнала право власності відповідача на житловий будинок, як таке, що виникло на не заборонених законом підставах.

Закон України "Про товарну біржу" в редакції, діючій на час укладення договору купівлі-продажу, дозволяв членам біржі проводити біржову операцію з купівлі-продажу товарів, допущених до обігу на товарній біржі, якщо її учасниками є члени біржі та якщо вона подана до реєстрації та зареєстрована на біржі не пізніше наступного за здійсненням угоди дня. В такому випадку біржовий договір подальшому нотаріальному посвідченню не підлягав, проте набувача нерухомості це не звільняло від здійснення реєстрації договору, за яким набуто право власності на нерухоме майно в органах БТІ, що на той час виконували функції органу державної реєстрації об`єктів нерухомості.

При цьому чіткої регламентації механізму допуску товарів до обігу на товарній біржі на той час не існувало. Необхідні зміни до ст.15 Закону України «Про товарну біржу», що дозволяли відмежувати об`єкти нерухомості від біржових операцій були внесені лише у 2003 році.

У редакції, що діяла на час укладення договору купівлі-продажу частини житлового будинку у 1999 році, в самому Законі України «Про товарну біржу» не передбачалися правові наслідки у вигляді недійсності договору, укладеного та зареєстрованого на біржі, у разі порушення вимог, встановлених ст.15 цього закону до біржової операції, як щодо допуску товарів до обігу на біржі, так і щодо прийняття у члени біржі.

Тому в цьому контексті не має підстав для визнання нікчемним договору купівлі-продажу нерухомого майна від 11 грудня 1999 року № 99.12-1120, зареєстрованого на ОСОБА_3 Спеціалізованій біржі нерухомості, за яким ОСОБА_1 набула право власності на 1\2 частину житлового будинку, розташованого за адресою: м. Одеса, вул.. Марії Демченко, 8-а.

Що стосується позовних вимог ОСОБА_5 щодо визнання недійсним рішення ОСОБА_3 міської ради № 2142-VII від 14 червня 2017 року в частині надання ОСОБА_1 дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки по вулиці Марії Демченко, 8-В у м. Одесі, суд зазначає наступне.

Так, ОСОБА_5 вважав, що оскільки договір купівлі-продажу нерухомого майна від 11 грудня 1999 року № 99.12-1120, зареєстрованого на ОСОБА_3 Спеціалізованій біржі нерухомості є нікчемним, у зв’язку з цим і договір поділу житлового будинку на два самостійні об’єкти нерухомого майна є недійсним, то й рішення ОСОБА_3 міської ради № 2142-VII від 14 червня 2017 року в частині надання ОСОБА_1 дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки по вулиці Марії Демченко, 8-В у м. Одесі є недійсним, оскільки однією з підстав прийняття такого рішення був недійсний договір поділу житлового будинку на два самостійні об’єкти нерухомого майна.

Також, ОСОБА_5 посилався на те, що дане рішення ОСОБА_3 міської ради призвело до порушення його прав, як особи за якою здійснено державну реєстрацію у державному земельному кадастрі земельної ділянки площею 0,1 га за кадастровим номером 51110136900:41:008:0016 на підставі проекту землеустрою щодо відведення та передачу її у його приватну власність.

Суд зазначає, що по перше, ОСОБА_5 відмовлено у задоволенні позову в частині визнання недійсним договору поділу житлового будинку на два самостійні об’єкти нерухомого майна, посвідченого приватним нотаріусом ОСОБА_3 міського нотаріального округу ОСОБА_7, а по-друге ОСОБА_5 не надано жодного доказу, що земельна ділянки площею 0,1 га за кадастровим номером 51110136900:41:008:0016 зареєстрована безпосередньо на його ім’я, а тому суд позбавлений можливості встановити порушення прав позивача у зв’язку з чим приходить до висновку, що і в даній частині позов ОСОБА_5 є необґрунтованим та не доведеним.

При вищевикладених обставинах та керуючись ст.ст. 1, 2, 4, 10, 76-81, 89, 223, 263-266, 268, 273, 352, 354ЦПК України, суд,

ВИРІШИВ:

У задоволенні позову ОСОБА_5 (місце проживання: 65122, м. Одеса, вул. Академіка Вільямса, 59-Б. кв. 104) до ОСОБА_1 (місце проживання: 65038, м. Одеса, вул. Марії Демченко, 8-В), ОСОБА_3 міської ради (місце знаходження: м. Одеса, пл. Думська, 1), треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідачів: ОСОБА_6(місце проживання: 65011, м. Одеса, вул. Троїцька, 54), приватний нотаріус ОСОБА_3 міського нотаріального округу ОСОБА_7(місце знаходження: 65012, АДРЕСА_1), про визнання договору поділу житлового будинку та рішення ОСОБА_3 міської ради №2142-VII від 14 червня 2017 року в частині надання ОСОБА_1 надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки недійсними – відмовити.

Рішення може бути оскаржено до апеляційного суду Одеської області шляхом подання до Київського районного суду м. Одеси апеляційної скарги на рішення суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Учасник справи, якому повне рішення або ухвала суду не були вручені у день його (її) проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повний текст рішення суду складено 6 вересня 2018 року.

Головуючий Калініченко Л. В.