Постанова № 76275540, 05.09.2018, Апеляційний суд Житомирської області

УКРАЇНА

Апеляційний суд Житомирської області

Справа №295/7814/17 Головуючий у 1-й інст. Перекупка І. Г.

Категорія 54 Доповідач Миніч Т. І.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

05 вересня 2018 року Апеляційний суд Житомирської області у складі:

головуючого – судді: Миніч Т.І.

суддів: Павицької Т.М.,

ОСОБА_1

секретаря

судового засідання ОСОБА_2

без участі сторін

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м.Житомирі апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Науково-Виробниче підприємство "Водомер"

на рішення Богунського районного суду м.Житомира від 08 травня 2018 року під головуванням судді Перекупки І.Г.

у цивільній справі №295/7814/17 за позовом ОСОБА_3 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Науково-Виробниче підприємство "Водомер", третя особа - Головне управління Держпраці в Харківській області про поновлення на роботі та стягнення середньої заробітної плати, -

в с т а н о в и в:

У липні 2017 року ОСОБА_3 звернувся до суду із позовом. З урахуванням уточнень до позовної заяви просив поновити його на роботі в ТОВ НВП «Водомер» на посаді монтажника приладів та апаратури автоматичного контролю, регулювання та управління; стягнути з відповідача середню заробітну плату за час вимушеного прогулу з 17.06.2017 року до дня поновлення на роботі. В обґрунтування заявлених вимог зазначав, що з 16.12.2013 року обіймав посаду монтажника приладів та апаратури автоматичного контролю, регулювання та управління в ТОВ НВП «Водомер». З 19.05.2017 року позивач перебуває на військовій службі в ЗСУ, а з 20.06.2017 року та по теперішній час проходить військову службу на 6 КППК ЖВІ ім. С.П. Корольова. Після того, як посадові особи ТОВ НВП «Водомер» (представники роботодавця) дізнались, що його призвано на військову службу до ЗСУ, почали вимагати, аби він написав заяву на звільнення з роботи за власним бажанням. Після відмови писати заяву, 16.06.2017 року наказом за №8К від 16.06.2017 року його було звільнено з роботи на підставі п.3 ст.36 КЗпП України та відповідний запис був зроблений в трудовій книжці. Позивач вважає звільнення незаконним та необґрунтованим, оскільки на даний час в Україні діє особливий період та на позивача поширюється дія ст.119 КЗпП України. Його було призвано на військову службу за призовом осіб офіцерського складу під час перебування ЗСУ в особливому періоді.

ОСОБА_4 Богунського районного суду м.Житомира від 08 травня 2018 року позов ОСОБА_3 задоволено.

Скасовано наказ директора ТОВ НВП «Водомер» від 16.06.2017 року та поновлено ОСОБА_3 на посаді монтажника приладів та апаратури автоматичного контролю, регулювання та управління в ТОВ НВП «Водомер».

Сягнуто з ТОВ НВП «Водомер» на користь ОСОБА_3 середню заробітну плату за час вимушеного прогулу за період з 17.06.2017 року по 08.05.2018 року.

Рішення в частині поновлення ОСОБА_3 на роботі допущено до негайного виконання. Цим же рішенням стягнуто з ТОВ НВП «Водомер» на користь держави судовий збір у розмірі 1 409,60 грн.

У поданій апеляційній скарзі Товариство з обмеженою відповідальністю «Науково-Виробниче підприємство "Водомер" просить скасувати зазначене рішення суду та ухвалити нове - про відмову у задоволенні позову в повному обсязі. На думку апелянта, рішення суду першої інстанції постановлене з порушенням норм процесуального та неправильним застосуванням норм матеріального права, висновки суду суперечать обставинам справи. Зокрема зазначає, що діючим законодавством України чітко визначено часові рамки «особливого періоду», а саме час початку та час завершення. Дія особливого періоду обмежується строками, встановленими для проведення мобілізації, та часом, протягом якого діє воєнний стан і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій. В умовах відсутності рішення про оголошення війни або мобілізації, чи закінчення строків, встановлених для проведення мобілізації, особливий період не діє. На думку апелянта, особливий період в Україні діяв з 18.03.2014 року по 02.05.2014 року; з 07.05.2014 року по 21.06.2014 року; з 24.07.2014 року по 07.09.2014 року; з 20.01.2015 по 22.08.2015 року. Після цього жодних указів Президента України про мобілізацію не приймалось, а отже і особливий період не діяв. Тому, апелянт вважає, що позивач не є особою, на яку поширюються гарантії визначені ст.119 КЗпП України, оскільки він проходить службу за призовом осіб офіцерського складу поза дією особливого періоду, чи оголошення воєнного стану. У зв»язку з цим, на переконання апелянта, посилання позивача на ці обставини є необґрунтованим та безпідставним. Проте суд на ці обставини уваги не звернув.

Розглянувши справу в межах доводів, викладених в апеляційній скарзі, суд вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

З матеріалів справи вбачається, що 16.12.2013 року ОСОБА_3 було прийнято на роботу до ТОВ НВП «Водомер» на посаду монтажника приладів та апаратури автоматичного контролю, регулювання та управління (а.с.5).

16.06.2017 року директором ТОВ НВП «Водомер» видано наказ про звільнення ОСОБА_3 з роботи на підставі п.3 ст.36 КЗпП України у зв’язку з призовом на військову службу за призовом осіб офіцерського складу відповідно до наказу Міністерства оборони України від 15.06.2017 року №401 (а.с.4).

Відповідний запис про звільнення було зроблено у трудовій книжці ОСОБА_3 (а.с.5).

Згідно довідки т.в.о. начальника відділу особового складу та стройового Житомирського військового інституту імені ОСОБА_5 від 30.06.2017 року за №400/332 лейтенант ОСОБА_3 перебуває на військовій службі в Збройних Силах з 19.06.2017 року, а в Житомирському військовому інституті імені ОСОБА_5, з 20.06.2017 року по теперішній час (а.с.3).

У листі військового комісара Московського районного військового комісаріату м.Харкова ОСОБА_6 від 06.07.2017 року за №1205 вказано, що ОСОБА_3 призвано на військову службу у зв’язку з призовом осіб офіцерського складу відповідно до ч.5 ст.11 та ч.7 ст.23 Закону України «Про військовий обов’язок та військову службу», наказу Міністра оборони України від 30.05.2017 року №300 «Про призов громадян України на військову службу за призовом осіб офіцерського складу у 2017 році» та наказу Міністра оборони України (по особовому складу) від 16.06.2017 року №401.

Крім того, військовий комісар посилався на роз’яснення Міністерства оборони України, викладені у листі від 01.10.2015 року №322/2/8417, а саме, що відповідно до ст.1 Закону України «Про оборону України» з моменту оголошення указу Президента України «Про часткову мобілізацію» від 17.03.2014 року №303/2014 в Україні настав особливий період. Скасування особливого періоду буде здійснено окремим указом Президента України «Про демобілізацію» після стабілізації обстановки на сході України (а.с.6).

Вирішуючи спір, суд першої інстанції дійшов обгрунтованого висновку про те, що звільнення позивача з роботи проведено незаконно.

При цьому судом враховано, що відповідно до частини 3 статті 119 КЗпП України в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, за працівниками, призваними на строкову військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану на строк до закінчення особливого періоду або до дня фактичної демобілізації, зберігаються місце роботи, посада і середній заробіток на підприємстві, в установі, організації, фермерському господарстві, сільськогосподарському виробничому кооперативі незалежно від підпорядкування та форми власності і у фізичних осіб - підприємців, в яких вони працювали на час призову. Таким працівникам здійснюється виплата грошового забезпечення за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей».

Із змісту вказаної вище норми трудового законодавства вбачається, що для вирішення питання про наявність права на гарантії, передбачені нею, правове значення мають види військової служби, її підстави, терміни дії особливого стану, початку та завершення мобілізації, демобілізації та наявності кризової ситуації, що загрожує національній безпеці.

Визначення засад оборони України та підготовки держави до оборони, порядок та підстави призову на військову службу, умови її проходження, правове регулювання соціального і правового статусу військовослужбовців визначаються Законом України «Про оборону України», Законом України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», Законом України «Про військовий обов'язок та військову службу», Законом України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», Указами Президента України та іншими підзаконними актами.

За змістом статті 3 Закону України «Про оборону України» підготовка держави до оборони в мирний час включає, зокрема, забезпечення Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законів України, та правоохоронних органів підготовленими кадрами, озброєнням, військовою та іншою технікою, продовольством, речовим майном, іншими матеріальними та фінансовими ресурсами; розвиток військово-технічного співробітництва з іншими державами з метою забезпечення Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законів України, та правоохоронних органів озброєнням, військовою технікою і майном, які не виробляються в Україні; підготовку національної економіки, території, органів державної влади, органів військового управління, органів місцевого самоврядування, а також населення до дій в особливий період.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» особливий період - період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій, а також виконання громадянами України свого конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, який настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.

Мобілізація - комплекс заходів, здійснюваних з метою планомірного переведення національної економіки, діяльності органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на функціонування в умовах особливого періоду, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати воєнного часу. Мобілізація може бути загальною або частковою та проводиться відкрито чи приховано. Демобілізація - комплекс заходів, рішення про порядок і терміни проведення яких приймає Президент України, спрямованих на планомірне переведення національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на роботу і функціонування в умовах мирного часу, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати мирного часу (стаття 1 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію»).

Особливий період закінчується з прийняттям Президентом України відповідного рішення про переведення усіх інституцій України на функціонування в умовах мирного часу.

Згідно зі статтею 1 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов'язком громадян України. Військовий обов'язок установлюється з метою підготовки громадян України до захисту Вітчизни, забезпечення особовим складом Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення та Державної спеціальної служби транспорту, посади в яких комплектуються військовослужбовцями. Військовий обов'язок включає: підготовку громадян до військової служби; приписку до призовних дільниць; прийняття в добровільному порядку (за контрактом) та призов на військову службу; проходження військової служби; виконання військового обов'язку в запасі; проходження служби у військовому резерві; дотримання правил військового обліку.

Відповідно до частин першої та другої статті 2 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України, іноземців та осіб без громадянства, пов'язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Час проходження військової служби зараховується громадянам України до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби. Проходження військової служби здійснюється, зокрема, громадянами України - у добровільному порядку (за контрактом) або за призовом.

ОСОБА_4 національної безпеки та оборони України «Про невідкладні заходи щодо забезпечення національної безпеки, суверенітету і територіальної цілісності України» від 01 березня 2014 року, яке введене в дію Указом Президента України № 189/2014 від 02 березня 2014 року, констатовано виникнення кризової ситуації, яка загрожує національній безпеці України та вимагає необхідності вжиття заходів щодо захисту прав та інтересів громадян України, суверенітету, територіальної цілісності та недоторканості державних кордонів України, недопущення втручання в її внутрішні справи.

Судом правильно встановлено, що позивач призваний на військову службу після 02 березня 2014 року за призовом осіб офіцерського складу відповідно до наказу Міністерства оборони України.

Як слідує зі змісту частини третьої статті 119 КЗпП України гарантії щодо збереження місця роботи надаються особі у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, а саме: під час мобілізації, на особливий період.

Рішень про повну демобілізацію усіх призваних під час мобілізації військовослужбовців та переведення усіх інституцій України на функціонування в умовах мирного часу Президент України не приймав.

Відповідно до частин першої та другої статті 235 КЗпП України, у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір. При винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог, суд першої інстанції, на підставі доказів, поданих сторонами, що були належним чином оцінені, вірно виходив із того, що позивач призваний для проходження військової служби у Збройних Силах України під час кризової ситуації, що загрожує національній безпеці України, і останній, як військовослужбовець, несе службу особливого характеру під час дії в державі особливого періоду, а тому користується пільгами, передбаченими статтею 39 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» та частиною третьою статті 119 КЗпП України.

Із урахуванням положень частини другої статті 235 КЗпП України суд, визнавши незаконними дії і рішення роботодавця по звільненню позивача, дійшов обґрунтованого висновку щодо наявності підстав, для стягнення із відповідача на користь позивача середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Таким чином, суд першої інстанції належним чином виконав вимоги закону щодо оцінки доказів і щодо законності та обґрунтованості рішення суду, повно і всебічно дослідив обставини у справі, та дійшов вірного висновку про порушення відповідачем прав позивача, гарантованих частиною третьою статті 119 КЗпП України.

Апеляційний суд погоджується з висновками суду першої інстанції, оскільки звільнення працівника з підстав, не передбачених законом, або з порушенням установленого законом порядку свідчить про незаконність такого звільнення та тягне за собою поновлення порушених прав працівника.

Оскаржуване рішення постановлене з дотриманням норм матеріального і процесуального права. Підстав для його зміни чи скасування апеляційний суд не вбачає.

Керуючись ст.ст.258,259,367,374,375,381-384 ЦПК України, суд, -

п о с т а н о в и в:

Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Науково-Виробниче підприємство "Водомер" залишити без задоволення.

Рішення Богунського районного суду м.Житомира від 08 травня 2018 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття та з цього часу може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту постанови.

Головуючий: Судді: