Постанова № 76257095, 23.08.2018, Апеляційний суд Одеської області

Номер провадження: 22-ц/785/2120/18

Номер справи місцевого суду: 522/24733/16-ц

Головуючий у першій інстанції Тарасов А. В.

Доповідач Ващенко Л. Г.

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

23.08.2018 року м. Одеса

Колегія суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Одеської області у складі:

головуючого - Ващенко Л.Г.

суддів - Вадовської Л.М., Сєвєрової Є.С.

за участі секретаря - Урум Т.В.

розглянула у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 05 квітня 2017 року (в складі судді Тарасова А.В.) у цивільній справі за заявою ОСОБА_2, зацікавлені особи: Міністерство соціальної політики України, Російська Федерація в особі Посла Російської Федерації в Україні про встановлення факту, що має юридичне значення.

ІІ. ОПИСОВА ЧАСТИНА

(короткий зміст позовних вимог і рішення суду першої інстанції

21.12.2016 року ОСОБА_2 звернулась із заявою в порядку окремого провадження про встановлення факту, що має юридичне значення, а саме: встановлення факту, що її вимушене переселення у квітні 2015 року з окупованої території Луганської області відбулось внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та у зв'язку з окупацією Російською Федерацією території Луганської області.

Заяву обґрунтовано наступним.

Заявник народилась і проживала в м. Артемівську Перевального району Луганської області, у встановленому законом порядку була зареєстрована в м. Луганську.

Внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України, яка розпочалася у лютому 2014 року, вона була вимушена залишити окуповану частину території Луганської області та переселитись у м. Одесу.

Через такі дії Російської Федерації щодо України, а саме збройною окупацією Луганської області, порушено її громадянські права і свободи, вона втратила житло, вільне спілкування з друзями та родичами, налагоджений побут.

Встановлення юридичного факту - вимушеного переселення з окупованої території України задля уникнення загрози життю, здоров'ю, свободи, особистих прав на свободу пересування, вираження думки, майнових прав, права на судовий захист на окупованій території саме у результаті збройної агресії Російської Федерації, породжуватиме для заявника юридичні наслідки - виникнення права на справедливу компенсацію з держави - агресора, якою є Російська Федерація.

Посилаючись на зазначені обставина ОСОБА_2 просила заяву задовольнити.

Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 05.04.2017 року у задоволенні заяви відмовлено.

(короткий зміст вимог апеляційної скарги)

В апеляційній скарзі ОСОБА_2 просить скасувати рішення суду від 05.04.2017 року та ухвалити нове рішення про задоволення заяви про встановлення юридичного факту, посилаючись на незаконність та необґрунтованість рішення, порушення судом норм матеріального і процесуального права.

(узагальнені доводи особи, яка подала апеляційну скаргу)

Апеляційна скарга ОСОБА_3 зазначає наступне: суд необґрунтовано виходив з того, що факт збройної агресії встановлюється лише уповноваженими на те органами, а обставини збройної агресії є загальновідомими і в судовому порядку такі факти не встановлюються, факт, про встановлення якого просить заявник є деліктними правовідносинами, застосування Конвенції про захист цивільного населення під час війни від 12.08.1949 року не пов'язується із встановленням юридичного факту; суд не врахував, що юридичний факт, який просить встановити заявник має індивідуальний характер і стосується виключно заявника; заявник просила встановити не юридичний факт збройної агресії, а факт її вимушеного переселення внаслідок збройної агресії; факт внутрішнього переміщення (вимушеного переселення) заявника з окупованої частини території України у зазначений період часу не є загальновідомим і стосується виключно заявника; встановлення факту має юридичне значення для заявника і встановити факт іншим шляхом заявник не може.

(узагальнені доводи та заперечення інших учасників справи)

Зацікавлені особи, представники Міністерство соціальної політики України, Російська Федерація в особі Посла Російської Федерації в Україні не скористались правом надати відзив, пояснення або заперечення на апеляційну скаргу.

ІІІ. МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

(встановлені судом першої інстанції та неоспорені обставини, а також обставини, встановлені судом апеляційної інстанції, і визначені відповідно до них правовідносини)

Судом першої інстанції встановлені і сторонами неоспорені такі обставини.

Заявник народилась і проживала в м. Артемівську Перевального району Луганської області, у встановленому законом порядку була зареєстрована в м. Луганську (а.с.29-31,33,34 т.1).

Внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України, яка розпочалася у лютому 2014 року, вона була вимушена залишити окуповану частину території Луганської області та переселитись у м. Одесу (а.с.32,146,147 т.2).

Через такі дії Російської Федерації щодо України, а саме збройною окупацією Луганської області, порушено її громадянські права і свободи, вона втратила житло, вільне спілкування з друзями та родичами, налагоджений побут (а.с.33-145 т.1.

Встановлення юридичного факту - вимушеного переселення з окупованої території України задля уникнення загрози життю, здоров'ю, свободи, особистих прав на свободу пересування, вираження думки, майнових прав, права на судовий захист на окупованій території саме у результаті збройної агресії Російської Федерації, породжуватиме для заявника юридичні наслідки - виникнення права на справедливу компенсацію з держави - агресора, якою є Російська Федерація.

Судом апеляційної інстанції нові обставини не встановлювались і нові докази не досліджувались.

У суді заявлена вимога в порядку окремого провадження про встановлення факту, що має юридичне значення, яка підлягає вирішенню відповідно до вимог ЦПК України.

(доводи, за якими суд апеляційної інстанції погодився або не погодився з висновками суду першої інстанції)

Суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні заяви виходив з того, що факт збройної агресії встановлюється уповноваженими на те органами, обставини збройної агресії є загальновідомими, в судовому порядку такі факти не встановлюються, факт, про встановлення якого просить заявник є деліктними правовідносинами, застосування Конвенції про захист цивільного населення під час війни від 12.08.1949 року не пов'язується із встановленням юридичного факту (а.с.266-270 т.1).

Колегія суддів не погоджується з такими висновками суду зважаючи на наступне.

Згідно з ч.1 ст. 293 ЦПК України, окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.

Суд розглядає в порядку окремого провадження справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення (ст. 293 ч. 2 п.5 ЦПК України).

Суд розглядає справи про встановлення факту: родинних відносин між фізичними особами; перебування фізичної особи на утриманні; каліцтва, якщо це потрібно для призначення пенсії або одержання допомоги по загальнообов'язковому державному соціальному страхуванню; реєстрації шлюбу, розірвання шлюбу, усиновлення; проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без шлюбу; належності правовстановлюючих документів особі, прізвище, ім'я, по батькові, місце і час народження якої, що зазначені в документі, не збігаються з прізвищем, ім'ям, по батькові, місцем і часом народження цієї особи, зазначеним у свідоцтві про народження або в паспорті; народження особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту народження; смерті особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту смерті; смерті особи, яка пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підстави вважати її загиблою від певного нещасного випадку внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру. У судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення (ст. 315 ч.ч.1,2 ЦПК України).

За змістом ст. 4 Конвенції про захист цивільного населення під час війни від 12.08.1949 року особами, що перебувають під захистом цієї Конвенції, є ті, хто в будь-який момент та за будь-яких обставин опиняються, у разі конфлікту чи окупації, під владою сторони конфлікту або окупаційної держави, громадянами яких вони не є.

Внутрішньо переміщеною особою є громадянин України, іноземець або особа без громадянства, яка перебуває на території України на законних підставах та має право на постійне проживання в Україні, яку змусили залишити або покинути своє місце проживання у результаті або з метою уникнення негативних наслідків збройного конфлікту, тимчасової окупації, повсюдних проявів насильства, порушень прав людини та надзвичайних ситуацій природного чи техногенного характеру (ст. 1 Закону України від 20.10.2014 року «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб», далі-Закон).

Таким чином, підставами внутрішнього переміщення осіб на території України у тому числі може бути: збройний конфлікт, тимчасова окупація, повсюдні прояви насильства та надзвичайні ситуації природного чи техногенного характеру.

Факт внутрішнього переміщення підтверджується довідкою про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, що діє безстроково, крім випадків, передбачених законом (ст. 12 Закону).

Довідка про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи засвідчує місце проживання внутрішньо переміщеної особи на період наявності підстав, зазначених у ст. 1 Закону. Постановою КМУ ід 01.10.2014 року №509 «Про облік внутрішньо переміщених осіб» затверджено порядок оформлення і видачі довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи. Встановлена форма довідки не передбачає внесення відомостей про причину переміщення особи з місця свого постійного проживання.

У розумінні Закону, порядок підтвердження і встановлення факту наявності збройного конфлікту або тимчасової окупації території України не передбачено, проте не виключається можливість звернення внутрішньо переміщеної особи до суду для встановлення конкретної причини внутрішнього переміщення, якщо від цього юридичного факту у цієї особи виникають, змінюються або припиняються певні правовідносини.

Відповідальність за матеріальну чи нематеріальну шкоду, завдану Україні внаслідок збройної агресії Російської Федерації, покладається на Російську Федерацію відповідно до принципів і норм міжнародного права. При цьому, відповідно до абзацу 6 преамбули Закону України від 18.01.2018 року «Про особливості державної політики із забезпечення державної державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях Донецької та Луганської областях» датою початку окупації частини території України, зокрема Автономної Республіки Крим та міста Севастополя, є дата, визначена Законом України від 15.04.2014 року «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України, а саме: 20 лютого 2014 року (ч.4 ст. 2 Закону України від 18.01.2018 року «Про особливості державної політики із забезпечення державної державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях Донецької та Луганської областях»).

Зазначений Закон, зважаючи на викладене, передбачає, які права можуть виникнути в особи, щодо якої встановлено юридичний факт, про який просить ОСОБА_2

З урахуванням конституційного положення про те, що правосуддя в Україні здійснюється виключно судами, юрисдикція яких поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі (ст. 124 Конституції України), судам підвідомчі всі спори про захист прав і свобод громадян. Судовий захист прав і свобод людини і громадянина необхідно розглядати як вид державного захисту прав і свобод людини і громадянина. Саме держава бере на себе такий обов'язок відповідно до ч.2 ст. 55 Конституції України. Право на судовий захист передбачає і конкретні гарантії ефективного поновлення в правах шляхом здійснення правосуддя. Відсутність такої можливості обмежує це право. А за змістом ч.2 ст. 64 Конституції України право на судовий захист не може бути обмежено навіть в умовах воєнного або надзвичайного стану.

Чинне цивільне процесуальне законодавство (ст.10 ч.4 ЦПК України) та ст. 17 Закону України від 23.02.2006 року «При виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» покладає на суд обов'язок при розгляді справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України (далі - Конвенція), та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

За змістом ст. 1 Конвенції існує презумпція, що юрисдикція здійснюється на всій території Договірної держави. Зобов'язання, взяті на себе Договірною державою за статтею 1, включають два аспекти, а саме: з одного боку - негативне зобов'язання утримуватися від втручання у здійснення гарантованих прав і свобод, а з іншого боку - позитивні зобов'язання вживати належних заходів для забезпечення дотримання таких прав і свобод на своїй території (рішення ECHR у справі «Ilaєcu та інші проти Молдови та Росії», § 313; рішення ECHR у справі «Sargasyan v. Azerbaijan», § 129).

Навіть за виняткових обставин, коли держава позбавлена можливості здійснювати владу на частині своєї території через військову окупацію збройними силами іншої держави, воєнні дії чи повстання, або внаслідок створення сепаратистського режиму на її території, вона не втрачає своєї юрисдикції за змістом статті 1 Конвенції (рішення ECHRу справі «Ilaєcu та інші проти Молдови та Росії», § 333; рішення ECHR у справі «Catan та інші проти Молдови та Росії», § 109; рішення ECHR у справі «Sargasyan v. Azerbaijan», § 130).

У випадках, коли держава позбавлена можливості здійснювати владу на частині своєї території, її відповідальність за Конвенцією обмежується виконанням позитивних зобов'язань. Такі зобов'язання стосуються як заходів, необхідних для відновлення контролю (як вираження своєї юрисдикції) над відповідною територією, так і заходів із забезпечення поваги до особистих прав заявника (рішення ECHR у справі «Ilaєcu та інші проти Молдови та Росії», § 335, § 339; рішення ECHR у справі «Sargasyan v. Azerbaijan», § 131).

Таким чином, перша частина цих зобов'язань вимагає від держави відстояти або відновити свій суверенітет над територією та утриматися від будь-яких дій з підтримки сепаратистського режиму (див. там само, §§ 340-345). Згідно з другою частиною зобов'язань держава повинна вжити судових, політичних або адміністративних заходів для забезпечення особистих прав заявника (див. там само, §§ 340-345, §346; рішення ECHR у справі «Sargasyan v. Azerbaijan», § 132).

Встановлення юридичного факту за рішенням суду безпосередньо породжує певні юридичні наслідки, тобто від встановлення факту залежить виникнення, зміна або припинення особистих прав громадян.

Відповідальність за порушення визначених Конституцією та законами України прав і свобод людини і громадянина на тимчасово окупованій території покладається на Російську Федерацію як на державу-окупанта відповідно до норм і принципів міжнародного права (ст. 5 ч.3 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України»).

Встановлення факту, що має юридичне значення щодо вимушеного переселення ОСОБА_2 з окупованої території Луганської області, відбулось унаслідок збройної агресії Російської Федерації та окупації Російською Федерацією частини території Луганської області, можливе лише у судовому порядку, оскільки законодавець не визначив іншого, позасудового способу встановлення причинно-наслідкового зв'язку між переселенням осіб із зони проведення бойових дій на сході України та військовою агресією Російської Федерації.

Як вид державного захисту прав і свобод людини і громадянина необхідно розглядати судовий захист прав і свобод людини і громадянина, тобто саме держава бере на себе такий обов'язок відповідно до зазначених вище конституційних норм, право на судовий захист передбачає і конкретні гарантії ефективного поновлення в правах шляхом здійснення правосуддя.

Відповідальність за порушення визначених Конституцією та законами України прав і свобод людини і громадянина на тимчасово окупованій території, у тому числі частині Луганської області, покладено на Російську Федерацію як на державу-окупанта відповідно до норм і принципів міжнародного права, що встановлено ст. 5 ч.3 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», ч.4 ст. 2 Закону України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях» та підтверджує факт того, що вимушене переселення у квітня 2015 року ОСОБА_2 з окупованої території Луганської області відбулось унаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупацією Російською Федерацією частини території Луганської області.

Висновки суду першої інстанції про те, що факт, який просить встановити ОСОБА_2 належить до повноважень відповідних державних органів, які нормативно-правовими актами цей факт встановили, і те, що цей факт є загальновідомим, лише підтверджує те, що заява ОСОБА_2 є обґрунтованою та підлягає задоволенню.

Ствердження суду першої інстанції в рішенні, що факт, який просить встановити заявник не потребує судового підтвердження, в судовому порядку такі факти не встановлюються, факт, про встановлення якого просить заявник є деліктними правовідносинами, застосування Конвенції про захист цивільного населення під час війни від 12.08.1949 року не пов'язується із встановленням юридичного факту є помилковим і таким, що суперечить ст. 124 Конституції, оскільки ОСОБА_2 довела, що від встановлення цього юридично значимого для неї факту залежить виникнення, зміна та припинення правовідносин, в яких вона, через дії Російської Федерації, вимушено бере участь.

(мотив прийняття або відхилення кожного аргументу, викладеного учасниками справи в апеляційній скарзі та відзиві на апеляційну скаргу)

Доводи та аргументи заявника прийняті судом апеляційної інстанції і є підставою для задоволення апеляційної скарги і вимог у порядку окремого провадження про встановлення факту, що має юридичне значення.

(чи були і ким порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси, за захистом яких особа звернулася до суду)

Зважаючи на те, що встановлено порушення прав, свобод та інтересів заявника ОСОБА_2, за захистом яких вона звернулася до суду, порушене право заявника підлягає захисту судом апеляційної інстанції.

(висновки за результатами розгляду апеляційної скарги з посиланням на норми права, якими керувався суд апеляційної інстанції)

Підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.

Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи (ст. 376 ч.1 п.п.1-4, ч.2 ЦПК України).

Приймаючи до уваги, що суд першої інстанції дійшов неправильного висновку про відмову у задоволенні заяви, висновки суду не відповідають обставинам справи , суд порушив норми матеріального права, зокрема не застосував закони, які підлягали застосуванню, рішення суду підлягає скасуванню з прийняття нового судового рішення з підстав, викладених в мотивувальні частині постанови.

ІV. РЕЗОЛЮТИВНА ЧАСТИНА

Керуючись ст. ст. 367, 374 ч.1 п.2, 376 ч.1 п.п.1-4, 381, 382, 383, 384ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Одеської області,

ПОСТАНОВИЛА:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 - задовольнити.

Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 05 квітня 2017 року - скасувати.

Заяву ОСОБА_2 про встановлення факту, що має юридичне значення - задовольнити.

Встановити факт, що вимушене переселення ОСОБА_2 у квітні 2015 року з окупованої території Луганської області відбулось внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та у зв'язку з окупацією Російською Федерацією території Луганської області.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття.

Касаційна скарга на постанову суду апеляційної інстанції може бути подана до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту постанови.

Повний текст постанови суду апеляційної інстанції складено 05.09.2018 року.

Судді апеляційного суду Одеської області Л.Г. Ващенко

Л.М. Вадовська

Є. С. Сєвєрова