Постанова № 76245326, 29.08.2018, Одеський апеляційний адміністративний суд

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

----------------------

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

29 серпня 2018 р.м.ОдесаСправа № 815/6563/17

Категорія: 3.4 Головуючий в 1 інстанції: Бойко О.Я.

Одеський апеляційний адміністративний суд у складі колегії:

головуючого судді -Кравченка К.В.,судді -Джабурія О.В.,судді -Вербицької Н.В.

розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Державної міграційної служби України на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 19 березня 2018 року у справі за позовом громадян Сиріїї ОСОБА_1, ОСОБА_2, які діють в інтересах неповнолітнього ОСОБА_3, до Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання прийняти рішення про визнання їх біженцями або особами, які потребують додаткового захисту,-

В С Т А Н О В И В:

В грудні 2017 року громадяни Сиріїї ОСОБА_1, ОСОБА_2, які діють в інтересах неповнолітнього ОСОБА_3, звернулись до суду з позовом до Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування рішення ДМС України від 17.11.2017 року №435-17 та №436-17, якими позивачам відмовлено у визнанні біженцями, або особами, які потребують додаткового захисту, та про зобов'язання відповідача прийняти рішення про визнання позивачів біженцями або особами, які потребують додаткового захисту.

В обґрунтування позовних вимог було зазначено, що позивачі є громадянами Сирії та на даний час позивачі не можуть, та не бажають користуватися захистом країни свого походження, оскільки країна неспроможна забезпечити належний захист через збройний конфлікт, який триває з 2011 року. Позивачі зазначають, що не можуть повернутися до Сирії з причин ситуації загальнопоширеного насильства, а також через побоювання бути переслідуваними через політичні погляди. З цих підстав вважають, що спірні рішення ДМС є неправомірними та необґрунтованими, прийнятими без врахування всіх обставин справи.

Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 19.03.2018 року позовні вимоги задоволено.

Не погоджуючись з вищезазначеним рішенням, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального права, просить рішення суду першої інстанції скасувати, прийняти по справі нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

З матеріалів справи вбачається, що у 2014 році позивачі звернулися до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області із заявами про надання захисту в Україні.

Рішеннями Державної міграційної служби України від 21.12.2015 року №834-15 та №844-15 позивачам відмовлено у визнанні біженцями або особами, які потребують додаткового захисту.

Ці рішення ДМСУ були оскаржені до Одеського окружного адміністративного суду, який постановою від 30.03.2016 року задовольнив позовні вимоги частково та зобов'язав Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву позивачів.

25.10.2017 року ГУ ДМС України в Одеській області склало висновок за результатами розгляду особової справи ОСОБА_1 (т.1 а.с.57-83), в якому зазначено, що при зверненні до територіального підрозділу заявник в якості причин неможливості повернення на Батьківщину вказав можливі переслідування через власну належність до політичної партії «Народна демократична партія» Сирії. Також він не бажає повертатися до Сирії у зв'язку з військовими діями, які наразі відбуваються в країні громадської належності.

25.10.2017 року ГУ ДМС України в Одеській області склало висновок за результатами розгляду особової справи ОСОБА_2, яка діє в інтересах неповнолітнього сина ОСОБА_3 (т.2 а.с.11-33), в якому зазначено, що при зверненні до територіального підрозділу заявниця зазначила, що наразі не має наміру повертатися до Сирії через загрозу зазнати переслідувань у зв'язку з проведенням військових дій, загальною несприятливою ситуацією на території країни громадської належності та наміром проживати разом зі своїм чоловіком, який на той період часу вже перебував на території України.

17.11.2017 року ДМС України прийняла рішенням за №435-17 та №436-17, якими відмовило позивачам та їх неповнолітній дитині - ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_1 у визнанні біженцями або особами, які потребують додаткового захисту (т.1 а.с.56, т.2 а.с.10).

В цих рішеннях зазначено, що на підставі повторного вивчення документів та матеріалів позивачів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання їх біженками або особами, які потребують додаткового захисту, підтримуючи висновок Головного управління ДМС України в Одеській області, встановлено, що стосовно заявників умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», відсутні.

Задовольняючи позовні вимоги суд першої інстанції виходив з того, що у позивачів є обґрунтовані підстави побоюватися, що внаслідок загальнопоширеного насильства в ситуації внутрішнього збройного конфлікту та систематичного порушення прав людини у країні їх походження, їх життю, безпеці та свободі існує загроза; і ДМС при прийнятті оскаржених рішень не дослідила в повному обсязі усіх обставин, з якими Закон №3671-VI пов'язує надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту.

Колегія суддів погоджується з цим висновком суду першої інстанції, виходячи з наступного.

Згідно з п.13 ч.1 ст.1 Закону №3671-VI, особа, яка потребує додаткового захисту - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність поводження чи покарання.

Відповідно до ч.5 ст.5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» №3671-VI (надалі - Закон), особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.

Частинами 1 та 7 ст.7 цього Закону визначено, що оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до органу міграційної служби в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі за місцем тимчасового перебування заявника. До заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин.

Відповідно до Директиви Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянств як біженців або як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин, а також змісту цього захисту», які використовуються у практиці Європейського Суду з прав людини, заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними, не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісара Організації Об'єднаних Націй у справах біженців (далі - Керівництво), особа яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатись біженцем, особа повинна надати свідоцтва повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Відповідно до пункту 195 цього Керівництва у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця, повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

Відповідно до Позиції Управління Верховного комісара Організації Об'єднаних Націй (далі - УВКБ ООН) у справах біженців «Про обов'язки та стандарти доказів у заявах біженців» (1998 року) факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов'язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця позивач повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Обов'язок доказу покладається на позивача, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, щоб на підставі цих фактів могло бути прийнято належне рішення.

Частиною 2 ст.13 Закону №3671-VI передбачено, що особа, яка звернулася за наданням статусу біженця чи додаткового захисту і стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зобов'язана подати відповідному органу міграційної служби відомості, необхідні для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Таким чином, у заяві про надання статусу біженця чи особи, яка потребує додаткового захисту заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень. Крім того, при розгляді зазначених справ слід ураховувати, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця.

Побоювання особи є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї в її країні. Ситуація у країні походження є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об'єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником.

Побоювання можуть ґрунтуватися не тільки на тому, що особа постраждала особисто від дій, які змусили її покинути країну, тобто ці побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової, соціальної чи політично групи тощо).

Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.

Оцінка таким побоюванням обов'язково повинна була надаватися з урахуванням аналізу інформації про країну походження особи, яка шукає притулку. Факти обґрунтованості побоювань переслідування можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, зі звітів Міністерства закордонних справ України тощо.

Ситуація в країні походження при визнанні статусу біженця чи особою, яка потребує додаткового захисту є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об'єктивним положенням у країні.

Відповідно до пункту 10 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України (надалі - ВАСУ) від 16.03.2012 року №3 «Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, примусового повернення і примусового видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов'язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні» (далі - Постанова) інформація про країну походження належить до загальновідомої інформації. Відповідно до частини другої статті 72 КАС України обставини, визнані судом загальновідомими, не потрібно доказувати.

З матеріалів справи вбачається, що позивачі звернулися до органів міграційної служби, мотивуючи свою заяву неможливістю повернення на батьківщину через громадянську війну в Сирії.

Позиція апелянта полягає в тому, що позивачі мають можливість внутрішнього переміщення у Сирії у місця, не охоплені конфліктом, а тому твердження позивачів про можливість отримання шкоди, що загрожує життю, є безпідставними.

Разом з тим, згідно інформації компетентних інформаційних джерел: "Великобританія: Home Office, "Інформація по країні і Керівництво - Сирія: Безпека й гуманітарна сітуація", грудень 2014", рівень насильства в основних містах і районах бойових дій в Сирії перебуває на такому рівні, що існують серйозні підстави вважати, що особа, тільки своєю присутністю там протягом будь-якого відрізка часу, стикається з реальним ризиком шкоди, що загрожує їх життю, або особистої недоторканності. Внутрішнє переміщення в межах Сирії, з метою уникнути ризику невибіркового насильства занадто малоймовірно, щоб відповідати вимогам "можливості" і розумності через дуже обмежену можливість переміщатися і безпечно пересуватися з однієї частини Сирії в іншу, а також непередбачуваність ситуації насильства в області пропонованого переміщення в поєднанні з гуманітарною ситуацією для внутрішньо-переміщених осіб (http://www.refworld.org/docid/5492925f4.html).

В Сирії можливість внутрішнього переміщення відсутня, що підтверджується інформацією МВС Великобританії (HomeOffice), "Інформація по країні і Керівництво - Сирія:Сирійська громадянська війна", 19.08.2016 року, UnitedKingdom: Home Office, Country Informationand Guidance - Syria: the Syrian Civil War, 19 August 2016 (http://www.refworld.org/country,,UKHO,,SYR,,57e2b0954,0.html): "Внутрішнє переміщення з однієї частини країни в іншу малоймовірно, через дуже обмежену можливість переміщатися і безпечно пересуватися з однієї частини Сирії в іншу, і непередбачуваність та масштаб ситуації насильства в поєднанні з гуманітарною ситуацією для внутрішньо переміщених осіб на територіях переміщення".

За даними ООН, в Сирії з березня 2011 року збройний конфлікт, що забрав життя більш ніж 150 тисяч людей (http://ria.ru/world/20140602/1010352568.html).

Таким чином, твердження апелянта про можливість внутрішнього переміщення у Сирії у місця, не охоплені конфліктом, є безпідставними та надуманими.

У липні 2012 року Міжнародний Комітет Червоного Хресту визнав конфлікт у Сирії збройним конфліктом неміжнародного характеру. Ситуація в Сирії за інтенсивністю та напруженістю насилля становить ризик для людини. Сторони конфлікту використовують методи та тактики війни, які збільшують ризик втрат серед цивільного населення. За останній час ситуація значно погіршилась. Кількість загиблих внаслідок конфлікту перевищує 500 тис., кількість біженців та внутрішньо переміщених осіб перевищує 12 млн.. Отже, ситуація в Сирії характеризується як ситуація загальнопоширеного насильства.

Колегія суддів зазначає, що в Сирії існує тривалий збройний конфлікт, який супроводжується обстрілами і бомбардуванням населених пунктів та об'єктів соціальної інфраструктури, і що ситуація в цій країні є вкрай небезпечною і складною є загальновідомим фактом. Збройні зіткнення між військами офіційної влади Сирії та опозиційно налаштованими воєнізованими збройними угрупуваннями охопили значну територію цієї країни і її населення, тож ситуація там є дуже напруженою і небезпечною для життя і безпеки людей, які там перебувають. Про події в Сирії інформують численні засоби масової інформації і ситуацію в цій країні обговорюють міжнародні організації, тож ці обставини доказуванню у цій справі не потребують

Незважаючи на те, що позивачі прибули в Україну до того, коли збройний конфлікт у Сирії став таким інтенсивним, це не заперечує того, що ситуація в країні їх походження суттєво змінилася після їхнього виїзду і стала небезпечною для життя та безпеки, що також слід враховувати при прийнятті рішення, даючи оцінку поясненням позивачів, чому вони просять залишитися в Україні як особи які потребують додаткового захисту.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 23 травня 2018 року у справі №820/1309/16 (К/9901/11781/18).

Отже, враховуючи факти, повідомлені позивачем та інформацію по країні походження останнього, колегія суддів приходить до висновку, що існує реальна загроза життю позивачів, їх безпеці та свободі через загальнопоширене насильство в Сирії, через ситуацію внутрішнього збройного конфлікту, систематичного порушення прав людини, а тому колегія суддів погоджується з судом першої інстанції про наявність підстав для надання позивачу захисту в Україні відповідно до умов, передбачених п.13 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Враховуючи наведене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про протиправність рішень ДМС України від 17.11.2017 року №435-17; від 17.11.2017 року №436-17 та необхідність їх скасування.

Також колегія суддів погоджується з правильністю застосованого судом першої інстанції способу захисту прав позивачів, як зобов'язання відповідача прийняти рішення про визнання позивачів біженцями або особами, які потребують додаткового захисту, оскільки наведені відповідачем причини для відмови у наданні позивачам такого статусу за результатами повторного розгляду їх справи були оцінені судом як безпідставні, а наявність правових підстав для надання позивачам для такого статусу викликає у відповідача обов'язок надати позивачам такий статус.

Таким чином, суд першої інстанції правильно встановив обставини справи, порушень матеріального та процесуального права при вирішенні справи не допустив, а наведені в скарзі доводи правильність висновків суду не спростовують.

За таких обставин апеляційна скарга задоволенню не підлягає.

Керуючись ст.311, ст.315, ст.316, ст.321, ст.322, ст.325, ст.329 КАС України, апеляційний суд, -

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу Державної міграційної служби України - залишити без задоволення, а рішення Одеського окружного адміністративного суду від 19 березня 2018 року - залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повне судове рішення складено та підписано 30 серпня 2018 року.

Головуючий суддя Кравченко К.В.Судді Вербицька Н. В. Джабурія О.В.