Постанова № 76172822, 29.08.2018, Апеляційний суд Полтавської області

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОЛТАВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 542/149/17 Номер провадження 22-ц/786/1798/18Головуючий у 1-й інстанції Стрельченко Т. Г. Доповідач ап. інст. ОСОБА_1

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

29 серпня 2018 року м. Полтава

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Полтавської області у складі:

Головуючого: судді Кривчун Т.О.

Суддів: Бондаревської С.М., Кузнєцової О.Ю.

секретар: Філоненко О.В.

за участю: позивача ОСОБА_2, представника позивача - адв. ОСОБА_3

відповідача ОСОБА_4, представника відповідача - адв. ОСОБА_5

розглянула у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження апеляційну скаргу ОСОБА_2

на рішення Новосажарського районного суду Полтавської області від 01 червня 2018 року

у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_4, треті особи: приватний нотаріус Новосанжарського районного нотаріального округу Полтавської області ОСОБА_6, Товариство з обмеженою відповідальністю "Євробудсервіс", про визнання договору позики удаваним правочином.

Колегія суддів, заслухавши доповідь судді-доповідача, -

В С Т А Н О В И Л А :

У лютому 2017 року ОСОБА_2. звернувся до місцевого суду з вказаним позовом, уточненим у ході розгляду справи, до ОСОБА_4, посилаючись на те, що 24.03.2015 року між ним та відповідачем було укладено договір позики, при цьому він був вимушений підписати даний договір, оскільки відповідач передала у власність нових співзасновників ТОВ «Євробудсервіс» - ОСОБА_2, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9 -об’єкти нерухомості, що знаходилися на балансі ТОВ «Євробудсервіс» та отримала готівкою плату за ці об’єкти. До одного з цих об’єктів відносилась і нежитлова будівля (матеріально-технічний склад Б-1), в якому засновники не мали виробничої зацікавленості та відмовлялися його придбавати.

Зазначає, що, у подальшому, під час здійснення реєстраційних дій у нотаріуса, ОСОБА_4 заявила, що без цього об’єкту нерухомості перереєстрація ТОВ «Євробудсервіс» з новими співзасновниками не відбудеться. Всі вищевказані переговори щодо оформлення безгрошового договору позики відбувались в присутності нотаріуса ОСОБА_6, яким заздалегідь вже був підготовлений оспорюваний договір позики. З боку нових співзасновників відповідачу було вказано, що на сьогодні виробництво потребує багато вкладень і в найближчий час засновники з нею розрахуватися за вказаний об’єкт нерухомості не в змозі, а тому ОСОБА_4 було запропоновано передати у власність споруду з відстроченням платежу та за результатами діяльності підприємства, тобто завершення фінансового року і отримання прибутків, на що остання від укладення договору із зобов’язанням від імені ТОВ «Євробудсервіс» відмовилася, аргументуючи це тим, що ТОВ «Євробудсервіс» може збанкрутіти, а їй потрібні гарантії того, що з нею відбудеться розрахунок за вказану будівлю. Зазначила, що вона особисто з’ясувала всі відомості стосовно ОСОБА_2, який має непогану репутацію, тому вона згодна на перереєстрацію ТОВ «Євробудсервіс» з передачею всього нерухомого майна лише під особисті гарантії позивача та у вигляді укладення безгрошового договору позики, що в свою чергу спонукатиме його та співзасновників на розрахунок з нею, після чого було укладено спірний правочин. Вищевказані погодження відбувались в присутності всіх співзасновників ТОВ «Євробудсервіс» -ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9 та за участі нотаріуса ОСОБА_6 Позивач стверджує, що відповідачка ввела його в оману обіцянкою, що не вживатиме заходів щодо повернення коштів за договором позики.

Вказує, що на дату укладення спірного договору у нього (ОСОБА_2М.) не було необхідності у запозиченні коштів на власні потреби чи потреби підприємства, оскільки він був самодостатньою особою та не потребував будь-яких коштів, не перебував у матеріальній скруті, що підтверджується відомостями про банківські рахунки.

З урахуванням наведеного остаточно прохав визнати договір позики від 24 березня 2015 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_4, посвідчений приватним нотаріусом Новосанжарського районного нотаріального округу Полтавської області ОСОБА_6 24 березня 2015 року та зареєстрований в реєстрі за №219, удаваним правочином.

Рішенням Новосажарського районного суду Полтавської області від 01 червня 2018 року в задоволенні позову ОСОБА_2 до ОСОБА_4, треті особи: ОСОБА_6 приватний нотаріус Новосанжарського районного нотаріального округу Полтавської області, Товариство з обмеженою відповідальністю "Євробудсервіс", про визнання договору позики удаваним правочином, відмовлено.

Судові витрати позовної сторони ОСОБА_2, звільненого від сплати судових витрат, компенсовано за рахунок держави.

Скасовано заходи забезпечення позову, які зберігають свою дію до набрання цим рішенням суду законної сили, які були накладені на підставі ухвали Новосанжарського районного суду Полтавської області від 12.05.2017 року у вигляді зупинення стягнення на підставі виконавчого документа - виконавчого напису №623, виданого приватним нотаріусом Новосанжарського районного нотаріального округу Полтавської області 26 травня 2016 року ОСОБА_6, про стягнення з боржника ОСОБА_2 на користь ОСОБА_4 боргу у розмірі 533991,10 грн.

Додатковим рішенням Новосажарського районного суду Полтавської області від 27.06.2018 заяву ОСОБА_4 про ухвалення додаткового рішення у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_4, треті особи: приватний нотаріус Новосанжарського районного нотаріального округу Полтавської області ОСОБА_6, Товариство з обмеженою відповідальністю "Євробудсеріс", про визнання договору позики удаваним правочином, задоволено.

Стягнуто з ОСОБА_2, ідентифікаційний номер НОМЕР_1, на користь ОСОБА_4, ідентифікаційний номер НОМЕР_2, витрати на правничу допомогу в розмірі 6500,00 грн.

З цим рішенням не погодився позивач, який, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, подав на нього апеляційну скаргу, в якій просить рішення районного суду скасувати повністю та ухвалити нове рішення, яким задовольнити його позовні вимоги.

В обґрунтування доводів скарги зазначає, що, згідно положень ст.1051 ЦК України, безгрошовість позики не може грунтуватись на показах свідків, проте для випадків укладення договору під впливом обману, або під впливом тяжкої обставини зроблено виняток, – за таких обставин особа може використовувати для підтвердження своєї позиції в якості доказів і показання свідків.

Вказує, що відповідач ввела позивача в оману обіцянкою, що не вживатиме заходів щодо повернення коштів за договором позики та запропонувала прийняти її на роботу в якості головного бухгалтера, як фахівця по даному підприємству.

Зазначає, що підставою для оспорювання договору позики є той факт, що кошти не передавались позичальнику позикодавцем та сторони умисно оформили один правочин, але між ними насправді були встановлені інші правовідносини – договір купівлі-продажу – тобто фактично договір позики є удаваним правочином (ст.235 ЦК України).

Також, вказує, що приватний нотаріус, який є третьою особою по справі, в порушення вимог закону не перевірив дійсних намірів сторін щодо змісту правочину, не з’ясував, чи викладені в оспорюваному правочині умови та відомості повністю відповідають заявленим намірам учасників нотаріальних дій.

Вважає, що правочин, учинений між сторонами, суперечить законодавству, а тому підлягає визнанню нікчемним або недійсним із застосуванням відповідних наслідків.

У поданому відзиві на апеляційну скаргу відповідач просить залишити скаргу без задоволення, а рішення місцевого суду без змін, вирішити питання судових витрат.

В обґрунтування доводів відзиву посилається на те, що в даному випадку факт укладення 24.03.215 року договору позики між позивачам та відповідачем не був одномоментним актом, а десь за тиждень до дати його укладення, в черговий приїзд до с. Нові Санжари, сторони були на прийомі у приватного нотаріуса ОСОБА_6, який пояснив, як правильно оформити договір позики та надав їм проект договору для ознайомлення. ОСОБА_2 взяв проект договору і сказав, що порадиться з юристом. Таким чином позивач мав можливість ґрунтовно вивчити умови оспорюваного правочину, що, на думку відповідача, свідчить про існування наміру (волевиявлення) з боку ОСОБА_2 на його укладення.

Зауважує, що з її боку не було вчинено жодних дій, що свідчать про шантаж чи психологічний тиск на позивача, оскільки ОСОБА_4 ні станом на 23.04.2015 року ні станом на 24.03.2015 року (день укладення договору позики) не була єдиним засновником чи власником ТОВ «Євробудсервіс».

Зазначає, що при укладенні спірного договору не було порушено норми матеріального права, а його вчинення відбулось в передбачений законом спосіб.

Також, вказує, що, оскільки договір позики було укладено ОСОБА_2 як фізичною особою, а не засновником ТОВ «Євробудсервіс», то посилання позивача на те, що, оскільки ОСОБА_2 вчинив даний правочин в інтересах Товариства, то дії мали бути погоджені всіма учасниками Товариства та оформленні відповідним протоколом, є безпідставним.

У судовому засіданні позивач та його представник доводи, наведені в апеляційній скарзі, підтримали та прохали її задовольнити.

Відповідач та її представник проти задоволення апеляційної скарги заперечували з підстав, наведених у відзиві, а рішення районного суду прохали залишити без змін.

Колегія суддів, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції, вислухавши пояснення учасників процесу, дійшла висновку про відхилення апеляційної скарги з наступних підстав.

У відповідності до ч.ч.1-5 ст.263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з’ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно з вимогами ч.1 ст.264 цього Кодексу під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати; 7) чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення; 8) чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову.

Зазначеним вимогам рішення суду першої інстанції відповідає.

Як убачається з матеріалів справи та встановлено місцевим судом, 24 березня 2015 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 було укладено договір позики, відповідно до умов якого ОСОБА_4, як позикодавець, передала у власність ОСОБА_2, як позичальнику, а позичальник прийняв у позикодавця, строком до 31.12.2015 року грошові кошти в розмірі 500000,00 грн. (т.1, а.с.10-11).

Даний договір посвідчений приватним нотаріусом Новосанжарського районного нотаріального округу Полтавської області ОСОБА_6 та зареєстрований в реєстрі за №219.

В подальшому, 26 травня 2016 року приватний нотаріус Новосанжарського районного нотаріального округу Полтавської області ОСОБА_6 виніс виконавчий напис серії НВТ №381013 про стягнення з ОСОБА_2 невиплачених в строк, на підставі договору позики від 24.03.2015 року, грошових коштів в розмірі 500000,00 грн. суми позики, а також витрат, пов»язаних із вчиненням виконавчого напису нотаріуса, в розмірі 2700,00 грн., 25250,00 грн. - суми боргу, нарахованого відповідно до індексу інфляції за час прострочення повернення позики, 6041,10 грн. - трьох процентів річних від прострочення виконання зобов’язання за період з 01.01.2016 року по 26.05.2016 року, що разом становить 533991,10 грн. (т.1, а.с.12).

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив із того, що, з детального аналізу наявних у матеріалах справи доказів вбачається, що спірний правочин не є удаваним, при його укладенні дотримані вимоги закону щодо форми і змісту договору позики, а тому вимоги ОСОБА_2 є безпідставними.

Такі висновки суду першої інстанції в повній мірі відповідають встановленим по справі обставинам та нормам матеріального права, виходячи з наступного.

Згідно статті 41 Конституції України та пункту 2 частини першої статті 3, статті 321 ЦК ніхто не може бути позбавлений права власності чи обмежений у його здійсненні, крім випадків, встановлених Конституцією та законом.

Частиною 1 статті 11 ЦК України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки.

За змістом п.1 ч.2 ст.11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов’язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Відповідно до ч.1 ст.202 ЦК України правочин - це дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Статтею 203 ЦК України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності, волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі, правочин має вчинятися у формі, встановленій законом, правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Згідно ст.209 ЦК України правочин, який вчинений у письмовій формі, підлягає нотаріальному посвідченню лише у випадках, встановлених законом або за домовленістю сторін.

Статтею 203 ЦК України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності, волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі, правочин має вчинятися у формі, встановленій законом, правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

За нормою ч.1 ст.626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Згідно зі ст.1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

З матеріалів справи вбачається, що 24.03.2015 року ОСОБА_4 написала заяву у присутності Приватного нотаріуса Новосанжарського районного нотаріального округу Полтавської області ОСОБА_6, якою стверджувала той факт, що станом на 24.03.2015 року вона в шлюбі та у фактичних шлюбних відносинах не перебуває, і грошові кошти в сумі 500000,00 грн., які передаються нею за договором позики гр. ОСОБА_2 не є спільною сумісною власністю та є її особистою приватною власністю, і особи, які б могли поставити питання про визнання за ними права власності на вищезгадані грошові кошти (чи їх частку), у тому числі відповідно до ст.ст.65,74,97 СК України, відсутні (т.2, а.с.12).

Особу ОСОБА_4, справжність її підпису та факт відсутності шлюбу за її паспортом перевірено нотаріусом. З даною заявою ОСОБА_2 ознайомився, про що засвідчив своїм підписом.

Також, 24.03.2015 року ОСОБА_2 написав заяву у присутності Приватного нотаріуса Новосанжарського районного нотаріального округу Полтавської області ОСОБА_6, якою стверджував той факт, що станом на 24.03.2015 року він в шлюбі та у фактичних шлюбних відносинах не перебуває, і грошові кошти в сумі 500000,00 грн. отримуються ним в особисту приватну власність за договором позики від гр. ОСОБА_4 (т.2, а.с.13).

Особу ОСОБА_2, справжність його підпису та факт відсутності шлюбу за його паспортом перевірено нотаріусом. З даною заявою ОСОБА_4 ознайомилась, про що засвідчила своїм підписом.

Цього ж дня, а саме 24 березня 2015 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 було укладено договір позики, відповідно до умов якого ОСОБА_4 передала у власність ОСОБА_2, а позичальник прийняв у позикодавця, строком до 31.12.2015 року грошові кошти в розмірі 500000,00 грн. (т.1, а.с.10-11).

Згідно п.1 даного договору факт підписання договору позичальником буде свідчити про отримання ним усієї вказаної у договорі грошової суми та про відсутність будь-яких претензій, які б стосувались цього питання.

Даний договір підписано сторонами, що засвідчує їх згоду з усіма його пунктами.

Письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику.

Договір позики є двостороннім правочином, а також він є одностороннім договором, оскільки після укладення цього договору всі обов'язки за договором позики, у тому числі повернення предмета позики або рівної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права.

(Правовий висновок Верховного суду України від 18 вересня 2013 року, зроблений при розгляді справи №6-63цс13).

Відповідно до норм ст.ст.1046, 1047 ЦК України договір позики (на відміну від договору кредиту) за своєю юридичною природою є реальною односторонньою, оплатною або безоплатною угодою, на підтвердження якої може бути надана розписка позичальника або інший письмовий документ, незалежно від його найменування, з якого дійсно вбачається як сам факт отримання в борг (тобто із зобов’язанням повернення) певної грошової суми, так і дата її отримання.

За змістом ст.1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики на рівні облікової ставки Національного банку України лише у тому разі, якщо договір позики не передбачає інших умов. Передбачене у цій нормі право сторін на встановлення умов оплати за користування позикою з урахуванням норм ст.6, ч.1 ст.627 ЦК України слід розуміти як право сторін на визначення саме розміру процентів та порядку їх сплати, а не обрання ними іншого способу оплати (наприклад, у твердій грошовій сумі безвідносно до суми боргу), оскільки закон – ст.ст. 536, 1048 ЦК України визначає, що плата за користування чужими грішми встановлюється і нараховується у вигляді процентів на основну суму боргу.

За змістом ст.ст.526, 527 ЦК України належним виконанням зобов’язання є, зокрема, виконання його належними сторонами або уповноваженими особами, під якими слід розуміти будь-яку особу, яка має повноваження сторони зобов’язання, про що може бути зазначено у договорі або виданій відповідно до закону довіреності.

Аналіз норм ст.99 Конституції України, ст.ст.192, 533 ЦК України дає підстави для висновку про те, що незалежно від валюти боргу (тобто грошової одиниці, в якій визначена сума зобов’язання) валютою платежу, тобто засобом погашення грошового зобов’язання і його виконання є національна валюта України – гривня.

Відповідно, у національній валюті України підлягають обчисленню і стягненню і інші складові грошового зобов’язання (пеня, штраф, неустойка, проценти) та виплати, передбачені ст.625 ЦК України.

(Правова позиція Верховного суду України, висловлена при розгляді цивільної справи від 02.07.2014 року №6-79цс14).

Частиною 1 ст.81 ЦПК України визначено, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ч.ч.5-6 ст.81 ЦПК України, докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно з нормою ст.77 ЦПК України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

Відповідно до наведених норм закону, договір позики за своєю юридичною природою є реальною односторонньою, оплатною або безоплатною угодою. А реальними називаються договори, в яких для виникнення прав і обов'язків недостатньо угоди, а необхідна ще й передача речі (речей). Наприклад, договір позики вважається укладеним не з моменту, коли сторони домовилися про те, що гроші будуть передані в борг, а з моменту передачі їх позичальнику.

На підставі вищевикладеного, договір позики вважається укладеним з моменту передачі грошей позичальнику та на підтвердження даного факту укладається договір позики, який є гарантом повернення отриманих грошових коштів. Факт укладення такого договору є гарантом виконання його умов та підтверджує право позикодавця щодо грошової вимоги.

З урахуванням наведених норм колегія суддів приходить до висновку, що між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 було укладено правочин, який було оформлено у вигляді договору позики від 24.03.2015 року. При цьому позивач не виконав його умови, не повернув суму боргу, внаслідок чого 26 травня 2016 року приватним нотаріусом Новосанжарського районного нотаріального округу Полтавської області ОСОБА_6 було вчинено виконавчий напис серії НВТ №381013, про стягнення з ОСОБА_2 невиплачених в строк, на підставі договору позики від 24.03.2015 року, грошових коштів в розмірі 500000,00 грн. суми позики, а також витрат, пов’язаних із вчиненням виконавчого напису нотаріуса, в розмірі 2700,00 грн., 25250,00 грн. - суми боргу, нарахованого відповідно до індексу інфляції за час прострочення повернення позики, 6041,10 грн. - трьох процентів річних від прострочення виконання зобов’язання за період з 01.01.2016 року по 26.05.2016 року, що разом становить 533991,10 грн. (т.1, а.с.12).

Відповідно до ст.202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).

Статтею 215 ЦК України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається (ч.2).

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (ч.3).

За нормою статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам (ч.1); особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності (ч.2); волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі (ч.3); правочин має вчинятися у формі, встановленій законом (ч.4); правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним (ч.5).

Правові наслідки недійсності правочину викладено у статті 216 ЦКУ, а саме недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину…

Згідно ст.235 ЦК України удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.

До удаваних правочинів наслідки недійсності, передбачені статтею 216 ЦК, можуть застосовуватися тільки у випадку, коли правочин, який сторони насправді вчинили, є нікчемним або суд визнає його недійсним як оспорюваний. Тобто закон не передбачає недійсність удаваного правочину, а лише пропонує застосувати до відносин сторін норми, що регулюють правочин, який сторони дійсно мали на увазі. Удаваний правочин вчиняється для прикриття іншого правочину, внаслідок чого наявні два правочини: той, що прикривається, тобто прихований, і удаваний - такий, що прикриває перший правочин. Мета полягає не тільки в тому, щоб приховати дійсну волю сторін, а й спричинити інші наслідки, які випливають із правочину, що прикривається. Саме в цьому і полягає дійсна воля сторін удаваного правочину. Для кваліфікації удаваного правочину важливо, щоб частина умов удаваного і прихованого правочину збігалася.

Так, особа, яка стверджує про укладення правочину з метою приховати інший правочин, повинна довести, що правочин укладений з такою метою. Воля сторін в удаваному правочині спрямована на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж ті, які передбачені правочином, за удаваним правочином настають інші права та обов’язки, ніж ті, що передбачені правочином, за удаваним правочином обидві сторони свідомо, з певною метою, документально оформлюють правочин, але насправді між ними встановлюються інші правовідносини.

З матеріалів справи вбачається, що позивач стверджує, що оспорюваний договір позики від 24.03.2015 року є удаваним правочином, проте договір позики вважається укладеним в момент здійснення дії по передачі предмета договору (в даному випадку грошей) на основі попередньої домовленості.

При цьому, матеріали справи не містять доказів стосовного того, що спірний договір позики був укладений з метою приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили.

Так, матеріалами справи на підставі належних та допустимих доказів, а саме заяви ОСОБА_4 від 24.03.2015 року, заяви ОСОБА_2 від 24.03.2015 року, та самого договору позики від 24 березня 2015 року встановлено, що оспорюваний договір був реальним, грошові кошти були передані позикодавцем позичальнику та отримані останнім, при цьому даний договір був спрямований на реальне настання правових наслідків.

З урахуванням наведеного колегія суддів погоджується з висновком місцевого суду стосовно того, що ОСОБА_2 не доведено факту вчинення між позивачем та відповідачем удаваного правочину, внаслідок чого позовні вимоги задоволенню не підлягають.

Доводи апеляційної скарги стосовно того, що в даному випадку безгрошовість спірного договору може бути підтверджена показами свідків, колегія суддів до уваги не приймає, оскільки, оцінюючи докази відповідно до положень ст.89 ЦПК України в їх сукупності та кожен окремо, приходить до висновку, що показання свідків про безгрошовість даного договору підлягають критичній оцінці, з огляду на те, що факт передачі грошей підтверджено належними, достовірними та допустимими доказами, наявними у матеріалах справи, а саме заявою ОСОБА_4 від 24.03.2015 року, заявою ОСОБА_2 від 24.03.2015 року, договором позики від 24 березня 2015 року, які підписані та погоджені сторонами.

Окрім того, за змістом статті 1051 ЦКУ якщо договір позики має бути укладений у письмовій формі, рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків для підтвердження того, що гроші або речі насправді не були одержані позичальником від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором. Це положення не застосовується до випадків, коли договір був укладений під впливом обману, насильства, зловмисної домовленості представника позичальника з позикодавцем або під впливом тяжкої обставини.

В даному випадку договір був укладений у письмовій формі, позивач просить визнати його удаваним, а тому рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків для підтвердження того, що гроші насправді не були одержані позичальником (ОСОБА_2М.) від позикодавця (ОСОБА_4Б.).

Посилання апелянта на те, що кошти не передавались позичальнику позикодавцем та сторони умисно оформили один правочин, але між ними насправді були встановлені інші правовідносини – договір купівлі-продажу – тобто фактично договір позики є удаваним правочином, є необґрунтованим, оскільки вказані договори були спрямовані на настання різних правових наслідків. Відтак, у даному випадку відсутній збіг частини умов удаваного і прихованого правочину, що важливо для кваліфікації удаваного правочину.

Окрім того, договір позики від 24.03.2015 року було укладено ОСОБА_2 як фізичною особою та в ньому не міститься жодних відомостей про цільове використання отриманих коштів.

Інші доводи апеляційної скарги висновків суду першої інстанції також не спростовують та зводяться фактично до незгоді із судовим рішенням без належного обґрунтування нормами права.

Таким чином, суд першої інстанції повно та об’єктивно встановив фактичні обставини справи і дав їм належну правову оцінку, дослідив надані сторонами докази, на підставі яких прийшов до висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог.

При цьому суд першої інстанції вірно застосував норми матеріального права відповідно до характеру правовідносин, що склалися між сторонами та в межах заявлених позовних вимог.

З огляду на те, що рішення суду відповідає вимогам закону, зібраним по справі доказам, обставинам справи, підстав для його скасування з мотивів, викладених в апеляційній скарзі, колегія суддів не вбачає.

Відповідно до ч.1 ст.133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов’язаних з розглядом справи.

При цьому пунктом один частини три статті 133 ЦПК України визначено, що до витрат, пов’язаних з розглядом справи, належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу.

Згідно ч.1 ст.137 ЦПК України витрати, пов’язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

Частиною три даної статті визначено, що для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Частиною чотири ст.137 ЦПК України вставлено, що розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Відповідно до ч.6 ст.137 ЦПК України обов’язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

01.08.2018 року відповідачем ОСОБА_4 було подано до апеляційного суду клопотання в порядку ст.ст.133,137 ЦПК України щодо вирішення питання судових витрат, понесених відповідачем на правничу допомогу, надану їй адвокатом в суді апеляційної інстанції (т.3, а.с.27-31).

Так, з матеріалів справи вбачається, що 25.07.2018 року між ОСОБА_4 та Адвокатським Бюро «Олени Панченко» було укладено договір про надання правничої допомоги №01-25/07/18 по даній справі в суді апеляційної інстанції, пунктом 2.1. якого гонорар адвоката визначено в розмірі 6500,00 грн. (т.3, а.с.33-35) та 27.07.2018 року було виписано Ордер серії ПТ №066256 (т.3, а.с.32).

Вартість послуг адвоката та обґрунтування вказаної суми визначено в рахунку №26/18 від 27.07.2018 року (т.3, а.с.38), детальному описі робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом на виконання Договору №01-25/07/18 про надання правничої допомоги від 25.07.2018 року у цивільній справі №542/149/18, провадження №22-ц/786/1798/18 станом на 27.07.2018 року (т.3, а.с.39), Акті №1 приймання-передачі наданої правничої допомоги згідно договору про надання правничої допомоги №01-25/07/18 від 25.07.2018 року (проміжний акт) (т.3, а.с.40).

31.07.2018 року ОСОБА_4 було здійснено оплату послуг адвоката на суму 6500,00 грн., що підтверджується платіжним дорученням №PL656321 (т.3, а.с.37) та Випискою по рахунку №26000587673 з 31.07.2018 року по 01.08.2018 року (т.1, а.с.36).

Вищевикладеним підтверджується, що відповідачем ОСОБА_4 було понесено витрати на правничу допомогу адвоката в суді апеляційної інстанції на суму 6500,00 грн., при цьому колегія суддів, враховуючи складність справи, ціну позову, обсяг та час, витрачений на наданих послуг, не спростованість вказаної суми стороною позивача, вважає її розмір обґрунтованим, а тому вказану суму необхідно стягнути з позивача ОСОБА_2 на користь ОСОБА_4

Відповідно до ст.375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись ст.ст.368, 375, 382,383,384 ЦПК України, колегія суддів, -

П О С Т А Н О В И Л А :

Апеляційну скаргу ОСОБА_2, - залишити без задоволення.

Рішення Новосажарського районного суду Полтавської області від 01 червня 2018 року, - залишити без змін.

Стягнути з ОСОБА_2, ідентифікаційний номер НОМЕР_1, на користь ОСОБА_4, ідентифікаційний номер НОМЕР_2, витрати на правову допомогу в сумі 6500,00 (шість тисяч п»ятсот) грн.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена протягом тридцяти днів з дня її проголошення шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду.

ГОЛОВУЮЧИЙ : /підпис/ ОСОБА_1

СУДДІ: /підпис/ ОСОБА_10

/підпис/ ОСОБА_11

ЗГІДНО:

Суддя Апеляційного суду

Полтавської області ОСОБА_1