Постанова № 76170423, 30.08.2018, Апеляційний суд Львівської області

Справа № 459/2679/16-ц Головуючий у 1 інстанції: Новосад М.Д.

Провадження № 22-ц/783/1623/18 Доповідач в 2-й інстанції: Шеремета Н. О.

Категорія: 20

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

30 серпня 2018 року колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Апеляційного суду Львівської області в складі:

головуючого - судді: Шеремети Н.О.

суддів: Ванівського О.М., Цяцяка Р.П.

секретаря: Цапа П.М.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові цивільну справу за апеляційними скаргами ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на рішення Червоноградського міського суду Львівської області від 22 березня 2018 року, -

ВСТАНОВИЛА:

ОСОБА_2 звернувся з позовом до ОСОБА_4, ДП «Львіввугілля», третя особа без самостійних вимог ОСОБА_3, Червоноградська державна нотаріальна контора, орган опіки та піклування виконавчого комітету Червоноградської міської ради, КП «Червонограджитлокомунсервіс», Червоноградської міської ради, про визнання недійсним договору купівлі-продажу будинку АДРЕСА_1, що укладений 17.09.1991 року між виробничим об'єднанням "Укрзахідвугілля" та ОСОБА_5 та скасування державної реєстрації права власності ОСОБА_5 на будинок АДРЕСА_1.

Третя особа, ОСОБА_3, також звернувся з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_4, ДП «Львіввугілля», з участю третіх осіб без самостійних вимог Червоноградської державної нотаріальної контори, органу опіки та піклування виконавчого комітету Червоноградської міської ради, КП «Червонограджитлокомунсервіс», Червоноградської міської ради про визнання недійсним договору купівлі-продажу будинку АДРЕСА_1, що укладений 17.09.1991 року між виробничим об'єднанням "Укрзахідвугілля" та ОСОБА_5 та посвідчений 05.10.1991 року, державним нотаріусом Червоноградської державної нотаріальної контори Брикайло М.Р. і зареєстрований в реєстрі за № 2-2379 та скасування державної реєстрації права власності ОСОБА_5 на будинок АДРЕСА_1.

Оскаржуваним рішенням у позові ОСОБА_2 до ОСОБА_4, ДП «Львіввугілля», та третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги ОСОБА_3 до ОСОБА_2, ОСОБА_4, ДП «Львіввугілля», з участю третіх осіб без самостійних вимог Червоноградської державної нотаріальної контори, органу опіки та піклування виконавчого комітету Червоноградської міської ради, КП «Червонограджитлокомунсервіс», Червоноградської міської ради, про визнання недійсним договору купівлі-продажу будинку та скасування державної реєстрації права власності відмовлено.

Рішення судув апеляційному порядку оскаржили ОСОБА_2 та ОСОБА_3,вважають, що рішення суду ухвалене з порушенням норм матеріального та процесуального права при неповно з'ясованих обставинах, що мають значення для справи, а висновки суду не відповідають дійсним обставинам справи.

ОСОБА_2 в апеляційній скарзі зазначає, що як стало відомо після смерті ОСОБА_5 та відкриття спадщини померлої, вона викупила спірний будинок в особисту власність на підставі нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу від 17.09.1991р., укладеного між нею та ВО «Укрзахідвугілля» (тепер ДП «Львіввугілля») на підставі Положення про продаж громадянам в особисту власність квартири у будинках державного і громадського житлового фонду, їх утримання і ремонт», затвердженого Постановою Ради Міністрів УРСР і Укрпрофради від 19.05.1989 року № 142.

Згідно з п.9 даного Положення, громадянин, який бажав придбати у особисту власність займану квартиру (будинок) подає заяву за місцем проживання до виконавчого комітету міської Ради народних депутатів або адміністрації підприємства, організації, об'єднання у віданні або у власності яких перебуває будинок. До заяви додається письмова згода членів сім'ї, проживаючих разом з ними на придбання квартири(будинку) у його особисту власність. Таким чином, беручи до уваги вимоги зазначені у положенні, ОСОБА_5, могла викупити будинок в особисту власність лише за умови письмової згоди на це позивача та його дружини, оскільки вони проживали з нею в цьому будинку однією сім'єю та згоди його сина ОСОБА_3 , якому на момент укладення оспорюваного договору купівлі - продажу виповнилось 17 років і відповідно до чинної на той момент ст. 13 ЦК 1963 року він вправі був надавати згоду самостійно, з дозволу батьків, при умові згоди на це органу опіки та піклування. Оскільки ні позивач, ні члени його сім'ї, ні від свого імені, ні від імені неповнолітнього сина, не давали згоди на викуп ОСОБА_5 житлового будинку, і орган опіки та піклування також не надавав згоди на його викуп, договір купівлі-продажу житлового будинку від 17.09.1991 року, який посвідчений нотаріусом 05.10.1991 року, слід визнати недійсним.

Апелянт ОСОБА_3 в апеляційній скарзі зазначає, що з народження постійно проживав і проживає у спірному будинку, який був реконструйований батьком, з добудовою та будівництвом гаража. Після смерті ОСОБА_5, 29.03.2015 року, її діти звернулися із заявою про прийняття спадщини, і з цього часу їм стало відомо, що ОСОБА_5 викупила спірний будинок в особисту власність на підставі нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу від 17.09.1991 року, укладеного між нею та ВО «Укрзахідвугілля» (тепер ДП «Львіввугілля») на підставі Положення про продаж громадянам в особисту власність квартири у будинках державного і громадського житлового фонду, їх утримання і ремонт», пункт 9 якого передбачав, що громадянин, який бажав придбати у особисту власність займану квартиру (будинок) подає заяву за місцем проживання до виконавчого комітету міської Ради народних депутатів або адміністрації підприємства, організації, об'єднання у віданні або у власності яких перебуває будинок, до якої додає письмову згоду членів сім'ї, проживаючих разом з ними на придбання квартири(будинку) у його особисту власність. Таким чином, ОСОБА_5 могла викупити будинок в особисту власність лише за умови письмової згоди на це його батьків, оскільки вони проживали з нею в цьому будинку однією сім'єю, а також зі згоди апелянта, якому на момент укладення оспорюваного договору виповнилось 17 років, і відповідно до вимог ст. 13 ЦК (в редакції 1963 року), така згода була обов'язковою, при умові згоди на це органу опіки та піклування.

З вищенаведених підстав апелянти просять рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити.

Заслухавши суддю - доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційні скарги підлягають до часткового задоволення з огляду на наступне.

Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно зі ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Відповідно до ч.1 ст.2 ЦПК України, завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Відповідно ч.3 ст. 3 ЦПК України, провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно ч.ч. 1,2 ст. 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. У випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах.

Відповідно ч.ч.1-4 ст. 10 ЦПК України, суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Відповідно ч.3 ст. 12 ЦПК України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно ч.1 ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Відповідно ч.1 ст. 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Відповідно ч.1-4 ст. 77 ЦПК України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.

Відповідно ч.1 ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно ч.6 ст. 81 ЦПК України, доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відповідно ч.1 ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 та ОСОБА_3, суд першої інстанції виходив з їх безпідставності та необґрунтованості, оскільки дійшов висновку про відсутність порушення відповідачем їх прав та охоронюваних законом інтересів, за захистом яких вони звернулися до суду, зважаючи на те, що оспорюваний правочин укладений у відповідності до законодавства, чинного на момент виникнення спірних правовідносин.

Колегія суддів не погоджується з такими висновками суду з огляду на наступне.

Правовідносини сторін регулюються Цивільним кодексом Української РСР від 18.07.1963 № 1540-VI; Кодексом про шлюб та сім'ю України від 20.06.1969 № 2006-VI; Положенням про продаж громадянам в власність квартир у будинках державного і громадського житлового фонду, їх утримання і ремонт, затв. постановою Ради Міністрів УРСР і Укрпрофради від 19 травня 1989 р. № 142, що були чинні на час укладання оспорюваного правочину.

Згідно ст. 48 ЦК 1963 року, недійсною є та угода, що не відповідає вимогам закону, в тому числі ущемлює особисті або майнові права неповнолітніх дітей. Стаття 145 КЗШС 1969 року, що була розміщена у главі 17 Кодексу "Призначення опікунів і піклувальників, їх права та обов'язки", визначала угоди, для укладення яких був потрібен дозвіл органів опіки і піклування.

Відповідно до ст. 60 цього Кодексу, захист прав та інтересів неповнолітніх дітей лежить на їх батьках, які діють без особливих на те повноважень.

Згідно з п. 9 Положення про продаж громадянам в власність квартир у будинках державного і громадського житлового фонду, їх утримання і ремонт, громадянин, який бажає придбати в власність займану квартиру (будинок), подає заяву за місцем проживання до виконавчого комітету місцевої Ради народних депутатів або адміністрації підприємства, об'єднання, організації, у віданні або власності яких перебуває будинок. До заяви додається письмова згода членів сім'ї, проживаючих разом з ним, на придбання квартири (будинку) у його власність і довідка з місця проживання про склад сім'ї та прописку.

Судом першої інстанції встановлено, що 10.10.1972 року виконком Червоноградської міськради видав ОСОБА_5 ордер на право зайняття будинку за адресою АДРЕСА_1, і згідно із записами в будинковій книзі у цьому будинку були зареєстровані: позивач з 1970 року, його дружина, ОСОБА_9, та син, ОСОБА_3 - з 1978 року.

Згідно з п.9 розпорядження виробничого об'єднання по видобутку вугілля "Укрзахідвугілля" від 16.09.1991 року № 226 "Про продаж громадянам житлових будинків і квартир в містах Червонограді, Соснівці, Сокалі", уповноважену особу зобов'язано продати ОСОБА_5, сім'я якої складається з 4 осіб, будинок АДРЕСА_1, у якому вони проживали та були зареєстровані..

Матеріалами справи підтверджується, що 17.09.1991 року Західно-Українське виробниче об'єднання по видобутку вугілля "Укрзахідвугілля" та ОСОБА_5 уклали оспорюваний позивачами договір купівлі-продажу, посвідчений державним нотаріусом ЧДНК Брикайло М.Р., відповідно до умов якого ОСОБА_5 купила житловий будинок за адресою АДРЕСА_1.

Вважаючи вищезгаданий договір купівлі - продажу недійсним, як на підставу його недійсності позивачі покликаються на ст. 48 ЦК 1963 року та ст.145 КпШС, стверджуючи про те, що вони не надавали згоди на купівлю ОСОБА_5 спірного житлового будинку, що підтверджується відсутністю такої заяви - згоди серед документів, на підставі яких посвідчувався оспорюваний ними договір.

Вважаючи необґрунтованими зазначені позивачами підстави для визнання недійсним оспорюваного ними договору, суд першої інстанції в оскаржуваному рішенні вказав, що без зазначених документів, а саме заяви - згоди інших членів сім»ї наймача, ОСОБА_5, які на момент купівлі - продажу проживали і були зареєстровані разом з нею, на придбання житлового будинку у її приватну власність, дозвіл на продаж спірного житлового будинку власником житла не міг бути наданий, а нотаріус не вправі був посвідчити договір купівлі - продажу, який не відповідав вимогам даного Положення.

Колегія суддів не може погодитися з таким висновком суду першої інстанції, оскільки такий ґрунтується на припущеннях, що є недопустимим з врахуванням положень ч. 6 ст. 81 ЦПК України.

Встановлюючи наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, визнаючи одні та відхиляючи інші докази, суд має свої дії мотивувати та враховувати, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. (ч.1п.11 постанови Пленуму верховного Суду України від 18.12.2009 року №14 «Про судове рішення у цивільній справі».).

Висновок суду першої інстанції про те, що згода усіх постійно зареєстрованих повнолітніх осіб, в тому числі і позивача, на продаж будинку була отримана, що підтверджується змістом рішення ВО "Укрзахідвугілля", спростовується змістом розпорядження виробничого об'єднання по видобутку вугілля "Укрзахідвугілля" від 16.09.1991 року № 226 "Про продаж громадянам житлових будинків і квартир в містах Червонограді, Соснівці, Сокалі", в якому відсутнє посилання на наявність згоди інших членів наймача, ОСОБА_5, які на момент купівлі - продажу проживали і були зареєстровані разом з нею, на придбання житлового будинку у її приватну власність.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції на врахував, що твердження позивачів про відсутність згоди інших членів наймача, ОСОБА_5, які на момент купівлі - продажу проживали і були зареєстровані разом з нею, на придбання житлового будинку у її приватну власність, всупереч вимогам ст. 81 ЦПК України, не спростовані належними та допустимими доказами.

Вивчивши та дослідивши матеріали справи, колегія суддів звертає увагу на те, що в матеріалах справи відсутні належні та допустимі докази на підтвердження наявності на момент прийняття розпорядження виробничого об'єднання по видобутку вугілля "Укрзахідвугілля" від 16.09.1991 року № 226 "Про продаж громадянам житлових будинків і квартир в містах Червонограді, Соснівці, Сокалі" та на момент посвідчення оспорюваного договору купівлі - продажу житлового будинку АДРЕСА_1, згоди на придбання житлового будинку у приватну власність ОСОБА_5 інших членів її сім»ї, які на час купівлі - продажу проживали і були зареєстровані разом з нею,

А відтак, в врахуванням встановлених судом апеляційної інстанції обставин справи, колегія суддів доходить висновку про те, що за відсутності письмової згоди інших членів сім»ї наймача, ОСОБА_5, які на момент купівлі - продажу проживали і були зареєстровані разом з нею, на придбання житлового будинку у її приватну власність, яка в матеріалах справи відсутня, висновки суду першої інстанції про те,що така мала б бути, оскільки за відсутності такої згоди не могло б бути прийняте розпорядження ВО по видобутку вугілля "Укрзахідвугілля" від 16.09.1991 року № 226 "Про продаж громадянам житлових будинків і квартир в містах Червонограді, Соснівці, Сокалі» та не міг би бути посвідчений оспорюваний позивачами договір купівлі - продажу житлового будинку №11 по вул. Л. Українки в м. Червоноград Львівської області, укладений між Західно-Українським виробничим об'єднанням по видобутку вугілля "Укрзахідвугілля" та ОСОБА_5, є нічим іншим, як лише припущенням.

З метою з'ясування фактичних обставин справи, судом першої інстанції досліджувались надані КП «Червонограджитлокомунсервіс» наявні у них копії документів, що стосуються житлового будинку АДРЕСА_1, а також надані Львівським державним нотаріальним архівом засвідчені у встановленому законом порядку копії документів, на підставі яких 17.09.1991 року посвідчувався договір купівлі - продажу цього житлового будинку між Західно-Українським виробничим об'єднанням по видобутку вугілля "Укрзахідвугілля" та ОСОБА_5

Як вбачається із вищенаданих документів, в них відсутня письмова згода інших членів сім»ї наймача, ОСОБА_5, які на момент купівлі - продажу проживали і були зареєстровані разом з нею, на придбання житлового будинку у її приватну власність.

Враховуючи відсутність письмової згоди інших членів сім»ї наймача ОСОБА_5, які на момент купівлі - продажу житлового будинку АДРЕСА_1 проживали і були зареєстровані разом з нею, на придбання цього житлового будинку у її приватну власність, а також те, що висновки суду першої інстанції ґрунтуються на припущеннях, суд першої інстанції вважає позовні вимоги ОСОБА_2 та ОСОБА_3 підставними та обґрунтованими.

Колегія суддів не погоджується з судом першої інстанції, який відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_3, дійшов висновку про відсутність порушення його житлових прав, виходячи з того, що в інтересах неповнолітнього діяли його батьки - позивач та його дружина, які в силу закону були його опікунами та представниками і додаткових повноважень не потребували, а саме по собі не зазначення у цьому рішенні неповнолітнього онука у складі сім'ї наймача будинку, не дає підстав дійти висновку про порушення його житлових прав, а також виходячи з положень ст.145 КЗпШС 1969 року, яка, як вказав суд, поширюється на випадки відчуження опікуном або піклувальником майна, яке належить особі, що перебуває під опікою або піклуванням, а позивачу ОСОБА_3, який на момент укладення договору був неповнолітнім, майно, яке було предметом договору, не належало, покупцем житла відповідно до «Положення про продаж громадянам в особисту власність квартири у будинках державного і громадського житлового фонду, їх утримання і ремонт», затвердженого Постановою Ради Міністрів УРСР і Укрпрофради від 19.05.1989 р. він бути не міг, право на житло не втрачав, тому згода органу опіки і піклування не вимагалась.

Разом з тим, як вбачається з матеріалів справи, позивач ОСОБА_3, який на момент укладення оспорюваного договору купівлі - продажу був неповнолітнім, разом з батьками був зареєстрований та проживав у житловому будинку №11 по вул. Л.Українки у м. Червонограді Львівської області, йому разом з іншими членами сім»ї, нарівні, належало право на користування цим житловим будинком, що спростовує висновки суду першої інстанції про відсутність порушень прав позивача ОСОБА_3

Суд апеляційної інстанції, встановивши відсутність письмової згоди інших членів сім»ї наймача ОСОБА_5, її сина, ОСОБА_10, його дружини - ОСОБА_3 від свого імені і від імені їх неповнолітнього сина, який на момент купівлі - продажу житлового будинку АДРЕСА_1 разом з матір»ю, батьком та бабусею, ОСОБА_5, які проживали і були зареєстровані разом у цьому житловому будинку, на придбання цього житлового будинку у приватну власність ОСОБА_5, а також враховуючи те, що висновки суду першої інстанції про наявність такої згоди ґрунтуються на припущеннях, вважає позовні вимоги ОСОБА_2 та ОСОБА_3 підставними та обгрунтованими.

Відповідно до ч.3 п.11 постанови Пленуму верховного Суду України від 18.12.2009 року №14 «Про судове рішення у цивільній справі» встановивши, що строк для звернення до суд пропущено без поважної причини, суд у рішенні зазначає про відмову в позові з тих підстав, якщо про застосування позовної давності заявлено стороною у спорі, зробленою до ухвалення ним рішення, крім випадків, коли позов не доведено, що є самостійною підставою для цього.

Так, відповідно до ст. 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Відповідно до ч.4 ст. 261 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якого заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Загальним правилом, закріпленим у ч. 1 ст. 261 ЦК України, встановлено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Перебіг позовної давності за вимогами про визнання недійсним правочину починається за загальними правилами, визначеними у частині першій статті 261 ЦК України, тобто від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про вчинення цього правочину.

Згідно з положеннями ст. ст. 71, 76 ЦК України 1963 року загальний строк для захисту права за позовом особи, право якої порушено (позовна давність), встановлюється в три роки. Перебіг строку позовної давності починається з дня виникнення права на позов. Право на позов виникає з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права.

Тобто, для застосування наслідків спливу позовної давності з»ясуванню підлягають обставини, коли саме про порушення свого права могли дізнатися чи дізналися позивачі; що перешкоджало позивачам звернутися раніше з цим позовом.

Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що позовна давність це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (пункт 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами № 22083/93, 22095/93 у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»; пункт 570 рішення від 20 вересня 2011 року за заявою у справі «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії») (правовий висновок ВСУ від 16.11.2016 р.зроблений при розгляді справи №6-2469цс16).

Порівняльний аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися», що містяться в статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов'язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.

В позовних заявах ОСОБА_2 та ОСОБА_3 зазначали, що про оспорюваний договір купівлі - продажу, укладений 17.09.1991 року між Західно-Українським виробничим об'єднанням по видобутку вугілля "Укрзахідвугілля" та ОСОБА_5, що посвідчений державним нотаріусом ЧДНК Брикайло М.Р., відповідно до умов якого ОСОБА_5 купила житловий будинок за адресою АДРЕСА_1, їм стало відомо після звернення ОСОБА_2 після смерті матері, ОСОБА_5, до нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини, тобто, після 29.03.2015 року.

Зважаючи на те, що оспорюваний договір купівлі - продажу житлового будинку АДРЕСА_1, був укладений між Західно-Українським виробничим об'єднанням по видобутку вугілля "Укрзахідвугілля" та ОСОБА_5, ще в 1991 році, тобто, більше 25 років тому, колегія суддів критично оцінює твердження позивачів, які весь цей час проживали разом з ОСОБА_5, про те, що їм не було раніше відомо про такий договір.

Матеріалами справи підтверджується отримання у 2008, 2010 роках довідок з місця проживання про склад сім'ї і прописку, при повній паралізованості ОСОБА_5 та видачі таких довідок лише зареєстрованим у будинку особам, у яких зазначається інформація про статус будинку, у чиїй власності такий знаходиться, про його можливу приватизацію, про підставу приватизації, що зокрема підтверджується довідкою №5516, виданою ОСОБА_2 КП «Комінтех» 01.07.2015 року.

За таких обставин, колегія суддів вважає, що позивачі могли бути обізнаними про порушення їхнього права ще в 2008 -2010 роках.

Твердження позивачів, що про оспорюваний договір купівлі - продажу їм стало відомо лише з моменту оформлення спадщини після смерті ОСОБА_5, спростовується вищенаведеним, а також заявою про прийняття спадщини, у якій в переліку спадкового після смерті ОСОБА_5 майна, позивач ОСОБА_2 зазначив, що спадкодавцю на момент смерті належав на праві власності житловий будинок АДРЕСА_1.

Разом з тим, всупереч вимогам ст. ст. 71, 76 ЦК України 1963 року,ч.1 ст. 257, ч.1 ст. 261 ЦК України, позивачі, дізнавшись про порушення свого права і про особу, яка його порушила, з даним позовом звернулись лише 29.09.2016 року, що свідчить про пропуск ними позовної давності, що є підставою для відмови в позові

Свій висновок про пропуск позивачами строку позовної давності без поважних причин, колегія суддів обґрунтовує і тим, що позивачами не надано належних доказів на підтвердження поважності пропуску строку звернення до суду з даним позовом.

Відмовляючи у задоволенні позову з підстав пропуску позивачами строку позовної давності, колегія суддів враховує те, що суд має захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу.

Відповідно до ч.4 ст. 261 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якого заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

27.12.2016 року відповідачка ОСОБА_4 письмово заявила про застосування наслідків спливу позовної давності, про відмову в позові з цих підстав.

Встановивши фактичні обставини справи, суд апеляційної інстанції, прийшовши до висновку про підставність заявлених позовних вимог, вважає, що в задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 та ОСОБА_3 слід відмовити за спливом позовної давності.

Відповідно до п.2 ч.1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.

Відповідно до ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є: 1) неповне з»ясування обставин,що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

З врахуванням вищенаведеного, передбачених ст. 376 ЦПК України підстав для скасування судового рішення, колегія суддів вважає, що рішення Червоноградського міського суду Львівської області від 22 березня 2018 року слід скасувати та ухвалити постанову, якою в задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 та ОСОБА_3 слід відмовити за спливом позовної давності.

Керуючись ст.ст. 367, 368, п.2 ч.1 ст. 374, ст.ст. 376, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, колегія суддів, -

ПОСТАНОВИЛА:

апеляційні скарги ОСОБА_2, ОСОБА_3 - задовольнити частково.

Рішення Червоноградського міського суду Львівської області від 22 березня 2018 року - скасувати та ухвалити постанову, якою в задоволенні позовних вимог ОСОБА_2, ОСОБА_3 відмовити за спливом позовної давності.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена у касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови.

Постанова складена 30.08.2018 року.

Головуючий: Шеремета Н.О.

Судді: Ванівський О.М.

Цяцяк Р.П.