Постанова № 76167781, 30.08.2018, Апеляційний суд Запорізької області

Дата документу Справа №

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ЗАПОРІЗЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 22-ц/778/3093/18 Головуючий у 1-й інстанції: Нещеретна Л.М.

Є.У.№ 337/3069/17 Суддя-доповідач: ОСОБА_1

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

30 серпня 2018 року м. Запоріжжя

Апеляційний суд Запорізької області у складі колегії суддів судової палати з цивільних справ:

Головуючого: Кочеткової І.В.,

суддів: Маловічко С.В.,

ОСОБА_2,

секретар: Ващенко З.С.,

розглянув цивільну справу за позовом ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 до ОСОБА_7, треті особи: приватний нотаріус ЗМНО ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, Запорізька міська рада Служба (управління) у справах дітей відділ по Хортицькому району про визнання недійсним договору міни та застосування наслідків недійсності правочину,

за апеляційною скаргою ОСОБА_7 на рішення Хортицького районного суду м. Запоріжжя від 22 червня 2018 року,-

В С Т А Н О В И В:

У серпні 2017 року ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 звернулися до суду з позовом до ОСОБА_7 про визнання недійсним договору міни та застосування наслідків недійсності правочину. В обґрунтування позовних вимог зазначали, що 01 грудня 2016 року сторони уклали договір міни, за умовами якого ОСОБА_7 обміняв належну йому на праві власності квартиру АДРЕСА_1, а позивачі – квартиру № 72, розташовану в тому ж будинку. В подальшому їм стало відомо, що квартира, яку вони придбали за договором міни, є предметом спору в цивільних справах, проте вказану обставину відповідач від них приховав. Вважають, що при укладені договору були введені в оману відповідачем, а тому просили визнати договір недійсним з підстав, передбачених ст.229,230 ЦК України і застосувати реституцію.

Рішенням Хортицького районного суду м. Запоріжжя від 22 червня 2018 року позов задоволено.

Визнано недійсним договір міни укладений 01.12.2016 року між ОСОБА_7 з однієї сторони та ОСОБА_3, ОСОБА_6, ОСОБА_5 та ОСОБА_4, з іншої, посвідчений приватним нотаріусом ЗМНО ОСОБА_8 та зареєстрований в реєстрі під № 3094.

Визнано за ОСОБА_3, ОСОБА_6, ОСОБА_5 та ОСОБА_4 право власності на житлову квартиру № 72, розташовану за адресою: м. Запоріжжя, вул. Курузова, 11.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що на момент укладення оспорюваного правочину квартира, власником якого був ОСОБА_10, перебувала у спорі, який триває і до теперішнього часу, проте останній приховав цю обставину від позивачів. Правомірність набуття відповідачем права власності на квартиру, яку набули позивачі за договором міни, оспорюється в судовому порядку і в разі задоволення позову 1/3 частка квартири може бути витребувана у позивачів. За вказаних обставин суд першої інстанції дійшов висновку, що укладений сторонами договір є недійсним з підстав, передбачених ст.ст.230 ЦК України.

В апеляційній скарзі про скасування судового рішення і ухвалення нового про відмову у позові ОСОБА_7 зазначає, що суд першої інстанції неправильно застосував норми ст.ст.229, 230 ЦК України. Наголошує, що при укладенні договору міни він не вводив позивачів в оману, не приховував своїх дійсних намірів, які зводилися до покращення житлових умов його сім’ї. На час укладення договору квартира не перебувала під арештом, він не був учасником виконавчого провадження. Спір щодо цієї квартири виник після укладення договору мін, а тому він не знав і не міг знати про те, що кредитор попереднього власника квартири буде оспорювати правомірність набуття ним житла за договором дарування. Крім того вказує, що суд, застосувавши до спірних правовідносин положення ст.234 ЦК України щодо фіктивності правочину, вийшов за межі позовних вимог.

У відзиві на апеляційну скаргу представник позивачів адвокат ОСОБА_13 просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції – без змін, оскільки вважає, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що договір є недійсним з підстав, передбачених ст.230 ЦК України як такий, що укладено внаслідок обману. Наголошує на тому, що ОСОБА_7 приховав від позивачів факт перебування квартири у спорі, стороною якого був попередній власник квартири батько відповідача ОСОБА_10, на майно якого, у тому числі і на частку у цій квартирі, з 2014 року було накладено арешт у виконавчому провадженні про стягнення з останнього на загальну суму 1 199 820 грн. боргу.

Заслухавши у судовому засіданні суддю-доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на такі обставини.

Згідно з частинами першою-третьою статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до вимог частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Правові наслідки вчинення правочину під впливом помилки й обману передбачені статтями 229, 230 ЦК України.

Тлумачення статті 230 ЦК України свідчить, що під обманом розуміється умисне введення в оману сторони правочину його контрагентом щодо обставин, які мають істотне значення. Тобто при обмані завжди наявний умисел з боку другої сторони правочину, яка, напевно знаючи про наявність чи відсутність тих чи інших обставин і про те, що друга сторона, якби вона володіла цією інформацією, не вступила б у правовідносини, невигідні для неї, спрямовує свої дії для досягнення цілі - вчинити правочин. Обман може стосуватися тільки обставин, які мають істотне значення, тобто природи правочину, прав та обов'язків сторін, властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням.

Обман, що стосується обставин, які мають істотне значення, має доводитися позивачем як стороною, яка діяла під впливом обману. Отже, стороні, яка діяла під впливом обману, необхідно довести: по-перше, обставини, які не відповідають дійсності, але які є істотними для вчиненого нею правочину; по-друге, що їх наявність не відповідає її волі перебувати у відносинах, породжених правочином; по-третє, що невідповідність обставин дійсності викликана умисними діями другої сторони правочину.

Тобто, правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. На відміну від помилки, ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину.

Наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення.

При цьому, якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом (частини першої статті 229 ЦК України).

Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести на підставі належних і допустимих доказів, у тому числі пояснень сторін і письмових доказів, наявність обставин, які вказують на помилку, - неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, і що ця помилка дійсно була і має істотне значення.

Лише в разі встановлення цих обставин норми частини першої статті 229, статті 230 та статей 203 і 715ЦК України у сукупності вважаються правильно застосованими.

Судом встановлено, що 01 грудня 2016 року між ОСОБА_7, з однієї сторони та ОСОБА_3, ОСОБА_6, ОСОБА_5 і ОСОБА_4, з іншої, було укладено договір міни, посвідчений приватним нотаріусом ЗМНО ОСОБА_8 та зареєстрований в реєстрі під № 3094.(а.с.26-27).

За умовами договору у власність позивачів перейшла трикімнатна квартира АДРЕСА_2, а відповідач ОСОБА_7 набув право власності на чотирьохкімнатну квартиру №72, розташовану в цьому ж будинку.

У п.8 договору міни зазначено, що об’єкти міни, в тому числі і квартира, яку набули у власність позивачі, на момент укладення договору під забороною (арештом) не перебувають, судового спору щодо них, а також будь-яких прав у третіх осіб не має (а.с.27).

Квартира, яку позивачі набули у власність в результаті договору міни, до квітня 2014 року належала відповідачеві ОСОБА_7 та його батькам ОСОБА_10 та ОСОБА_9 на праві спільної сумісної власності (а.с. 67-68, 141).

Вказана квартира перебувала під арештом, накладеним ухвалою Хортицького районного суду від 11 серпня 2011 року, в рахунок забезпечення позову ОСОБА_14 до ОСОБА_10 про стягнення грошових коштів у сумі 1797 000 грн. В подальшому рішенням цього ж суду від 18 травня 2013 року позов ОСОБА_14 було задоволено частково, стягнуто з ОСОБА_10 на користь ОСОБА_14 1 199 820 грн. (а.с.29-32).

Постановою державного виконавця Хортицького ВДВС Запорізького МУЮ від 31 січня 2014 року відкрито виконавче провадження з примусового виконання вказаного судового рішення, 08 лютого 2014 року постановою державного виконавця на все майно ОСОБА_10, у тому числі і на вищевказану квартиру, було накладено арешт (а.с.33).

Незважаючи на арешт, накладений ухвалою суду і державним виконавцем на все майно боржника ОСОБА_10, в порядку поділу майна подружжя рішенням Хортицького районного суду від 13 квітня 2014 року за ОСОБА_9 визнано право власності на 2/3 частки спірної квартири, а 1/3 частка залишилася у власності ОСОБА_7 Останній був залучений до участі у справі про поділ майна батьків як третя особа.

21 травня 2014 року ОСОБА_9 подарувала присуджені їй 2/3 частки спірної квартири своєму синові ОСОБА_7 (а.с.69).

17 жовтня 2016 року Апеляційним судом Запорізької області відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_11 як правонаступника стягувача ОСОБА_14 на рішення Хортицького районного суду від 12 квітня 2014 року, справу призначено до розгляду на 30 листопада 2016 року. Копія апеляційної скарги, копія ухвал апеляційного суду про відкриття апеляційного провадження і призначення справи до розгляду були направлені всім особам, що приймали участь у справі, у тому числі і ОСОБА_7

За клопотанням сторін слухання справи у апеляційному суді, яке призначалося на 30 листопада 2016 року, було відкладено на 13 грудня 2016 року.

Рішенням Апеляційного суду Запорізької області від 13 грудня 2016 року вищевказане рішення Хортицького районного суду від 13 квітня 2014 року скасовану, у задоволенні позову ОСОБА_9 до ОСОБА_10 про поділ майна відмовлено. Вказаним судовим рішенням було встановлено, що спору між подружжям з приводу розподілу спільно набутого майна, у тому числі і спірної квартири, не було, фактично дії сторін були спрямовані на виведення майна з-під арешту у спосіб, не передбачений законом, з метою уникнення звернення стягнення в рахунок погашення боргових зобов’язань ОСОБА_10 перед ОСОБА_14, правонаступником якого є ОСОБА_11 (а.с.35-36).

Отже, судом першої інстанції встановлено, що на момент укладення договору міни від 01 грудня 2016 року квартира, що належала ОСОБА_7, була предметом судового спору, знаходилась під арештом в межах виконавчого провадження та її 1/3 частка була предметом звернення стягнення.

Проте вказану обставину відповідач при укладенні договору міни від учасників правочину і від нотаріуса приховав, не повідомив їх про наявні судові спори з приводу вказаного майна і про його обтяження.

Отже, відомості, надані відповідачем ОСОБА_7 під час укладення договору міни в п.8 про відсутність будь-яких спорів, прав на квартиру у третіх осіб, перебування квартири під заставою, забороною (арештом) є неправдивими та такими, що ввели в оману позивачів.

26 грудня 2016 року стягувач ОСОБА_11 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_7, ОСОБА_9 про визнання договору дарування недійсним, ухвалою Хортицького районного суду м. Запоріжжя від 23 січня 2017 року відкрито провадження у справі, цього ж дня з- метою забезпечення прозову накладено арешт на 1/3 частку спірної квартири (а.с.159-160).

Аналіз фактичних обставин справи свідчить про те, що при укладенні договору міни відповідач навмисно приховав від позивачів факт перебування квартири у судовому спорі і під арештом. Його твердження при підписанні договору міни про відсутність арешту і судового спору щодо предмету договору міни не відповідали дійсності,. Проте перебування квартири під арештом, можливість звернення стягнення на її 1/3 частку є істотними для вчиненого позивачами правочину. Укладаючи договір міни, позивачі не мали на меті бути залученими до участі у судових спорах щодо квартири, яка перебувала під арештом і на яке можливо звернення стягнення .

За вказаних обставин суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що спірний договір міни укладено внаслідок обману, дії відповідача були навмисними, вказаний обман суттєво вплинув на волевиявлення позивачів, а тому визнав його недійсним з підстав, передбачених ст.230 ЦК України.

Доводи апеляційної скарги про необізнаність відповідача про наявність судового спору з приводу його квартири є неспроможними, оскільки він приймав участь у такому спорі як третя особа, під час укладення договору міни справа перебувала в провадженні апеляційного суду і йому як особі, що приймала участь у розгляді справи, направлялися як апеляційна скарга ОСОБА_11 з доданими документами, так і ухвали апеляційного суду від 17 жовтня 2016 року про відкриття апеляційного провадження і призначення справи до розгляду на 23 листопада 2016 року.

Доводи апеляційної скарги про те, що на час укладення договору квартира не перебувала під арештом, не відповідають фактичним обставинам справи, оскільки виконавче провадження з примусового виконання судового рішення про стягнення з батька відповідача ОСОБА_10 грошових коштів не було завершено, судове рішення не виконано, арешт з квартири не знятий.

Помилкове посилання суду першої інстанції на ст.234 ЦК України не призвело до неправильного вирішення спору, а тому вказана обставина також не є підставою для скасування судового рішення.

Разом з тим, вирішуючи спір в частині застосування наслідків недійсності оспорюваного правочину і повертаючи позивачам у власність квартиру,що належала їм до укладення договору міни, суд першої інстанції на порушення вимог ст. 216 ЦК України не вирішив питання про повернення відповідачеві ОСОБА_7 отриманого за недійсним правочином, не відновив його права власності на квартиру, що була предметом договору міни.

Вказаний недолік судового рішення підлягає виправленню судом апеляційної інстанції в порядку, передбаченому ч.4 ст.376 ЦПК України, шляхом доповнення його резолютивної частини вказівкою про визнання за ОСОБА_7 права власності на квартиру АДРЕСА_3.

В іншій частині оскаржуване рішення відповідає вимогам закону і матеріалам справи, підстав для його скасування судова колегія не вбачає.

Докази та обставини, на які посилається заявник в апеляційній скарзі, були предметом дослідження суду першої інстанції та додаткового правового аналізу не потребують, оскільки при їх дослідженні та встановленні судом першої інстанції були дотримані норми матеріального та процесуального права.

За вказаних обставин доводи апеляційної скарги про невідповідність висновків суду першої інстанції вимогам закону є безпідставними.

Отже, апеляційний суд вважає, що рішення суду ухвалене з додержанням норм матеріального і процесуального права, а тому підстав для його скасування з мотивів, викладених в апеляції, не вбачається.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Керуючись ст.ст. 268, 374, 376, 382 ЦПК України, суд

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_7 залишити без задоволення.

Рішення Хортицького районного суду м. Запоріжжя від 22 червня 2018 року по цій справі змінити, доповнивши його резолютивну частину вказівкою про визнання за ОСОБА_7 права власності на квартиру АДРЕСА_3.

В іншій частині рішення суду першої інстанції залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, проте може бути оскаржена безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту цієї постанови, лише у випадку якщо: а) касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики; б) особа, яка подає касаційну скаргу, відповідно до ЦПК України позбавлена можливості спростувати обставини, встановлені оскарженим судовим рішенням, при розгляді іншої справи; в) справа становить значний суспільний інтерес або має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу; г) суд першої інстанції відніс справу до категорії малозначних помилково.

Повний текст постанови складено 31 серпня 2018 року.

Головуючий

Судді: