Постанова № 76161766, 30.08.2018, Київський апеляційний адміністративний суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУДСправа № 826/223/17 Суддя (судді) першої інстанції: Кузьменко В.А.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

30 серпня 2018 року м. Київ

Київський апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

головуючого: Бєлової Л.В.

суддів: Аліменка В.О., Кучми А.Ю.

за участю секретаря судового засідання: Прудиус І.С.

розглянувши у судовому засіданні у місті Києві апеляційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 18 серпня 2017 року у справі за адміністративним позовом Державної податкової інспекції в Оболонському районі Головного управління ДФС у м. Києві до ОСОБА_2 про стягнення податкового боргу,

В С Т А Н О В И В:

У грудні 2016 року позивач, Державна податкова інспекція в Оболонському районі Головного управління ДФС у м. Києві, звернулась до суду першої інстанції з адміністративним позовом у якому просила стягнути з відповідача податковий борг зі сплати транспортного податку у розмірі 25000 грн.

Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 18 серпня 2017 року позовні вимоги задоволено.

Не погоджуючись з таким судовим рішенням, відповідачем подано апеляційну скаргу у якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити у цій частині нове, яким у задоволенні позовних вимог відмовити. Апелянт мотивує свої вимоги тим, що судом першої інстанції порушено норми матеріального права, неповно з'ясовано обставини, що мають значення для вирішення справи. Зокрема, відповідач посилається на те, що нарахування транспортного податку не відповідає вимогам чинного законодавства України.

Судом першої інстанції встановлено та сторонами не заперечується, що контролюючим органом прийнято податкове повідомлення-рішення від 19 червня 2015 року №5136-17 з транспортного податку за 2015 рік.

Зазначені податкові повідомлення-рішення направлено позивачем на адресу відповідача, проте останньому не вручені «за закінченням встановленого строку зберігання».

Зважаючи на несплату відповідачем визначеного контролюючим органом податкового зобов'язання, на підставі ст. 59 Податкового кодексу України, позивачем винесена податкова вимога форми «Ф» від 02 листопада 2015 року №13153-23 на суму 25000,00 грн.

Податкову вимогу позивачем направлено на адресу відповідача, не отримано «за закінченням встановленого строку зберігання».

З огляду на зазначені обставини, позивач звернувся до суду першої інстанції з позовом про стягнення з позивача податкового боргу з транспортного податку.

Суд першої інстанції позовні вимоги задовольнив та, крім іншого, зазначив, що у матеріалах справи відсутні докази сплати відповідачем податкового зобов'язання з визначеного податку, як і не надано доказів оскарження останнім податкових повідомлень-рішень в адміністративному та/або судовому порядку.

Даючи правову оцінку викладеним обставинам, колегія суддів не погоджується з висновком суду першої інстанції з огляду на таке.

Відповідно до пп. 14.1.175 п. 14.1 ст. 14 Податкового кодексу України, податковий борг - сума узгодженого грошового зобов'язання, не сплаченого платником податків у встановлений цим Кодексом строк, та непогашеної пені, нарахованої у порядку, визначеному цим Кодексом.

Згідно з ст.. 56 Податкового кодексу України, рішення, прийняті контролюючим органом, можуть бути оскаржені в адміністративному або судовому порядку.

При зверненні платника податків до суду з позовом щодо визнання протиправним та/або скасування рішення контролюючого органу грошове зобов'язання вважається неузгодженим до дня набрання судовим рішенням законної сили.

Відповідно до п. 87.11 ст. 87 Податкового кодексу України, орган стягнення звертається до суду з позовом про стягнення суми податкового боргу платника податку - фізичної особи. Стягнення податкового боргу за рішенням суду здійснюється державною виконавчою службою відповідно до закону про виконавче провадження.

Так, податковий борг зі сплати транспортного податку у розмірі 25000 грн. виник на підставі податкового повідомлення-рішення від 19 червня 2015 року №5136-17.

Законом України «Про внесення змін до Податкового кодексу України та деяких законодавчих актів Законом України щодо податкової реформи» від 28 грудня 2014 року запроваджено новий місцевий податок, а саме податок на майно, який складається з трьох різновидів: транспортний податок та податок на майно, відмінне від земельної ділянки та плата за землю.

Згідно з п. 10.2 ст. 10 Податкового кодексу України (у редакції Закону № 71-VIII), місцеві ради обов'язково установлюють єдиний податок та податок на майно (в частині транспортного податку та плати за землю).

Відповідно до п. 12.3 ст. 12 Податкового кодексу України, сільські, селищні, міські ради та ради об'єднаних територіальних громад, що створені згідно із законом та перспективним планом формування територій громад, в межах своїх повноважень приймають рішення про встановлення місцевих податків та зборів.

Зі змісту наведених законодавчих норм випливає, що встановлення податку на майно, зокрема в частині транспортного податку, є безумовним обов'язком місцевої ради, який повинен бути виконаний шляхом прийняття відповідного рішення.

Одночасно пп. 12.3.4 п. 12.3 ст. 12 Податкового кодексу України визначено порядок опублікування та застосування рішень місцевої ради про встановлення місцевих податків. Зазначені рішення офіційно оприлюднюються відповідним органом місцевого самоврядування до 15 липня року, що передує бюджетному періоду, в якому планується застосовування встановлюваних місцевих податків та зборів або змін (плановий період). В іншому разі норми відповідних рішень застосовуються не раніше початку бюджетного періоду, що настає за плановим періодом.

Зазначеною нормою передбачено обов'язок місцевої ради опублікувати рішення про встановлення місцевого податку, а також наслідки несвоєчасного опублікування відповідного рішення. Причому норма розрізняє період опублікування рішення ради (це період, який передує плановому), плановий період (у якому планується встановити місцевий податок) і наступний період, (тобто період, який є наступним за плановим).

Кожен із цих періодів має самостійне правове значення. При цьому такі періоди не можуть співпадати в часі. Зокрема, не може бути плановим період, у якому було прийняте та опубліковане відповідне рішення ради. Плановим у будь-якому разі може бути лише той період, який є наступним після періоду опублікування рішення ради.

Якщо таке рішення не буде опубліковано до 15 липня року, що передує бюджетному періоду, в якому підлягає застосуванню відповідний податок, таке рішення застосовується з початку наступного бюджетного періоду за тим, у якому планувалося запровадити відповідний податок.

Так, відповідні норми Закону України «Про внесення змін до Податкового кодексу України та деяких законодавчих актів Законом України щодо податкової реформи» від 28 грудня 2014 року № 71-VIII набрали чинності з 01 січня 2015 року.

Отже, лише в 2015 році місцеві ради отримали повноваження і одночасно набули обов'язку щодо встановлення транспортного податку. Відповідно, лише після цієї дати місцеві ради мали юридичні підстави для прийняття рішення про встановлення транспортного податку.

Плановим відповідно до положень пп. 12.3.4 п. 12.3 ст. 12 Податкового кодексу України є період після того, в якому приймається відповідне рішення ради.

Отже, рішення місцевих рад щодо транспортного податку, прийняті у 2015 році, могли встановлювати плановим лише 2016 рік.

Таким чином, з урахуванням норми пп. 12.3.4 п. 12.3 ст. 12 Податкового кодексу України, рішення місцевих рад стосовно транспортного податку, прийняті в 2015 році та опубліковані протягом січня-лютого 2015 року, не могли бути застосовані в 2015 році. Такі рішення могли передбачати плановим лише 2016 рік, і саме з цього періоду транспортний податок міг вважатися встановленим місцевою радою.

При цьому, факт прийняття Верховною Радою України і набрання чинності Законом України «Про внесення змін до Податкового кодексу України та деяких законодавчих актів Законом України щодо податкової реформи» № 71-VIII, а так само обов'язковість для місцевих рад впровадити транспортний податок, не може заперечувати необхідність встановлення цього податку саме рішенням місцевих рад, оскільки встановлення місцевих податків є виключною компетенцією саме місцевих рад, як це визначено п. 10.2 ст. 10 Податкового кодексу України.

Тобто, Верховна Рада України не може підміняти власними повноваженнями компетенцію місцевих рад щодо встановлення місцевих податків.

Підтвердженням цього може слугувати п. 4 Прикінцевих положень Закону України «Про внесення змін до Податкового кодексу України та деяких законодавчих актів Законом України щодо податкової реформи» № 71-VIII. Цим пунктом рекомендовано органам місцевого самоврядування у місячний термін з дня опублікування цього Закону переглянути рішення щодо встановлення на 2015 рік податку на майно (в частині податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки) для об'єктів житлової нерухомості, а також прийняти та оприлюднити рішення щодо встановлення у 2015 році податку на майно (в частині податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки) для об'єктів нежитлової нерухомості, податку на майно (в частині транспортного податку) та акцизного податку з реалізації суб'єктами господарювання роздрібної торгівлі підакцизних товарів.

Отже, зазначені норми рекомендували встановити місцевим радам транспортний податок на 2015 рік у 2015 році. Проте така рекомендація не може розглядатися як скасування чинної норми пп. 12.3.4 п. 12.3 ст. 12 Податкового кодексу України, яка імперативно врегульовує порядок опублікування і застосування рішення місцевої ради про встановлення місцевого податку.

Таким чином, навіть прийняті на рекомендацію Верховної Ради України рішення місцевих рад не можуть застосовуватися інакше, ніж це передбачено пп. 12.3.4 п. 12.3 ст. 12 Податкового кодексу України.

Отже, рішення місцевої ради про встановлення місцевих податків приймається до початку наступного бюджетного періоду і набирає чинності з наступного бюджетного періоду.

Тому, відповідно до вимог пп. 12.3.4 п. 12.3ст. 12 Податкового кодексу України, рішення місцевої ради щодо встановлення місцевого податку не може набрати чинності в тому самому бюджетному періоді, в якому воно прийняте. В свою чергу, з урахуванням п. 10.2 ст. 10 Податкового кодексу України, юридичний факт встановлення місцевого податку місцевою радою відповідним рішенням має передувати його справлянню.

При цьому, з урахуванням змісту зазначених норм Податкового кодексу України, Верховна Рада України не є уповноваженою на встановлення місцевих податків, оскільки відповідно до пп. 12.1.2 п. 12.1 ст. 12 Податкового кодексу України Верховна Рада України лише встановлює перелік місцевих податків та зборів, установлення яких належить до компетенції сільських, селищних, міських рад та рад об'єднаних територіальних громад, що створені згідно із законом та перспективним планом формування територій громад.

Отже, сама собою наявність у Податковому кодексі України норм, які регулюють правила справляння транспортного податку, не є підставою для його справляння за відсутності відповідного рішення місцевої ради або якщо не сплинув строк, протягом якого таке рішення мало бути прийняте.

Так, щодо запровадження транспортного податку у 2015 році період прийняття рішення місцевою радою - це 2015 рік, оскільки саме цього року місцеві ради набули повноважень і одночасно обов'язку встановити транспортний податок.

Разом із тим, плановим у цьому разі є виключно 2016 рік, оскільки період прийняття рішення завжди передує плановому періоду.

Тобто, у 2015 році місцеві ради могли встановити транспортний податок лише на 2016, а не на 2015 рік.

Отже, відсутні підстави для нарахування транспортного податку у 2015 році.

Так, у позивача відсутні правові підстави для нарахування податкового боргу, оскільки запроваджені Законом України «Про внесення змін до Податкового кодексу України та деяких законодавчих актів України щодо податкової реформи» від 28 грудня 2014 року № 71-VIII зобов'язання щодо сплати транспортного податку з фізичних осіб виникають у платників податків лише після 01 січня 2016 року.

Оскільки підстави виникнення податкового зобов'язання є неправомірними, зазначене унеможливлює стягнення податкового боргу.

Враховуючи викладене, з'ясувавши та перевіривши всі фактичні обставини справи, об'єктивно оцінивши докази, що мають юридичне значення, враховуючи основні засади адміністративного судочинства, вимоги законодавства України та судову практику, колегія суддів дійшла висновку щодо відсутності правових підстав для задоволення позовних вимог Державної податкової інспекції в Оболонському районі Головного управління ДФС у м. Києві до ОСОБА_2 про стягнення податкового боргу.

Згідно з положеннями ст.. 242 Кодексу адміністративного судочинства України, рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Відповідно до вимог ч. 1 та 2 ст. 317 Кодексу адміністративного судочинства України, підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю та ухвалення нового рішення є, зокрема, невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи та неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається, крім іншого, неправильне тлумачення закону.

Судом апеляційної інстанції встановлено невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи.

Заслухавши у судовому засіданні доповідь головуючого судді, перевіривши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, а рішення суду першої інстанції скасуванню з ухваленням нового рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити.

Відповідно до ч. 1 ст. 139 Кодексу адміністративного судочинства України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Так, відповідно до ч. 7 ст. 139 Кодексу адміністративного судочинства України, розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).

З матеріалів справи вбачається, що за подання апеляційної скарги на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 18 серпня 2017 року позивачем сплачено судовий збір у розмірі 2 067 грн. (квитанція №55044 від 19 червня 2018 року).

Відповідно до Ордеру серії КС №412858 від 19 червня 2018 року, адвокат Руляков Віталій Володимирович (діє на підставі свідоцтва про право на зайняття адвокатською діяльністю НОМЕР_2 від 22 травня 2008 року) надавав позивачу правничу допомогу при розгляді справи Київським апеляційним адміністративним судом.

На виконання Договору про надання правової (правничої) допомоги від 15 червня 2018 року (укладеного між позивачем, ОСОБА_2, та адвокатом Руляковим Віталієм Володимировичем), надано правничу допомогу, що підтверджується Актом приймання-передачі послуг від 04 липня 2018 року. Оплата за Договором про надання правової (правничої) допомоги від 15 червня 2018 року здійснена позивачем у розмірі 7000 грн., що підтверджується квитанціями №49V8I7RB35KC74EG та №88JGNEAOIQQ617D7 від 04 липня 2018 року.

Згідно з ч. 6 ст. 139 Кодексу адміністративного судочинства України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не повертаючи адміністративної справи на новий розгляд, змінить судове рішення або ухвалить нове, він відповідно змінює розподіл судових витрат.

Враховуючи викладене вище, колегія суддів дійшла висновку, що понесені судові витрати у вигляді сплаченого судового збору та витрат на правничу допомогу підлягають відшкодуванню за рахунок бюджетних асигнувань Державної податкової інспекції в Оболонському районі Головного управління ДФС у м. Києві.

Керуючись ст. 243, 315, 317, 322 Кодексу адміністративного судочинства України, апеляційний суд

П О С Т АН О В И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 18 серпня 2017 року - задовольнити.

Постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 18 серпня 2017 року - скасувати.

Ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог Державної податкової інспекції в Оболонському районі Головного управління ДФС у м. Києві до ОСОБА_2 про стягнення податкового боргу - відмовити.

Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Державної податкової інспекції в Оболонському районі Головного управління ДФС у м. Києві (ЄДРПОУ: 39468697, місцезнаходження: 04213, м.Київ, пр-т. Героїв Сталінграда, 58) на користь ОСОБА_2 (ідентифікаційний код: НОМЕР_1, місце проживання: АДРЕСА_1) судові витрати у вигляді: сплаченого судового збору у розмірі 2 067 грн. (дві тисячі шістдесят сім) грн., сплачений згідно з квитанцією №55044 від 19 червня 2018 року та витрат на правову допомогу, згідно з Договором про надання правової (правничої) допомоги від 15 червня 2018 року, у розмірі 7000 (сім тисяч) грн., згідно з квитанціями №49V8I7RB35KC74EG та №88JGNEAOIQQ617D7 від 04 липня 2018 року.

Постанова набирає законної сили з моменту прийняття та може бути оскаржена протягом 30 днів, з урахуванням положень ст.. 329 Кодексу адміністративного судочинства України, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду.

Повний текст виготовлено 30.08.2018

Головуючий суддя Л.В.Бєлова

Судді В.О. Аліменко,

А.Ю. Кучма