Рішення № 76155475, 27.08.2018, Господарський суд Хмельницької області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ХМЕЛЬНИЦЬКОЇ ОБЛАСТІ

29000, м. Хмельницький, майдан Незалежності, 1 тел. 71-81-84, факс 71-81-98

_______________

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"27" серпня 2018 р. Справа № 924/394/18

м. Хмельницький

Господарський суд Хмельницької області у складі судді Виноградової В.В.,

за участю секретаря судового засідання Пасічник Б.О., розглянувши матеріали справи

за позовом товариства з обмеженою відповідальністю "Торгагро Солюшн", м. Шепетівка Хмельницької області

до сільськогосподарського виробничого кооперативу "Перший національний виробничий кооператив", м. Шепетівка Хмельницької області

про стягнення 11267134,85 грн., з яких 5330000,00 грн. основного боргу, 469259,03 грн. пені, 339028,56 грн. інфляційних нарахувань, 91997,26 грн. 3% річних, 5036850,00 грн. штрафу

за участю представників:

позивача: ОСОБА_1 – згідно з ордером №011634 від 16.07.2018 р.;

відповідача: ОСОБА_2 – за довіреністю від 14.05.2018 р.

Відповідно до ст. 240 ГПК України в судовому засіданні проголошено вступну та резолютивну частини рішення.

встановив: товариство з обмеженою відповідальністю "Торгагро Солюшн" звернулось до суду з позовом, в якому просить стягнути з сільськогосподарського виробничого кооперативу "Перший національний виробничий кооператив" 11267134,85 грн., з яких 5330000,00 грн. основного боргу, 469259,03 грн. пені, 339028,56 грн. інфляційних нарахувань, 91997,26 грн. 3% річних, 5036850,00 грн. штрафу.

В обґрунтування позовних вимог зазначає, що відповідач свої зобов'язання щодо повернення грошових коштів за договором позики №0510 (поворотної фінансової допомоги) від 05.10.2016 р. не виконав. При цьому посилається на умови договору, положення ст. ст. 509, 530, 525, 526, 625, 629, 1046, 1049, 1050 ЦК України, ст. ст. 193, 199, 216, 218, 222 ГК України.

Відповідач у відзиві на позовну заяву (від 18.06.2018 р.), запереченнях на відповідь на відзив (від 18.07.2018 р.) просить у задоволенні позову в частині стягнення штрафу в розмірі 5036850,00 грн. та пені в сумі 469259,03 грн. відмовити Посилаючись на положення ст. ст. 546, 549 ЦК України, ст. 231 ГК України, зазначив, що штраф і пеня є одним видом цивільно-правової відповідальності, а тому їх одночасне застосування за порушення строків виконання грошових зобов’язань за договором позики свідчить про недотримання ст. 61 Конституції України щодо заборони подвійної цивільно-правової відповідальності за одне й те саме порушення, тому у задоволенні вимоги про стягнення штрафу потрібно відмовити. Зауважив, що нарахування пені відповідно до вимог ст.232 ГК України за період з 17.10.2017 р. по 17.04.2018 р. повинне становити 399749,99 грн., а розмір пені з огляду на положення ст. 233 ГК України, ст. 551 ЦК України та причини невиконання зобов’язання з вини контрагентів відповідача має бути зменшений судом на 50%.

У відповіді на відзив (від 05.07.2018 р. №05/07) позивач наголосив на тому, що чинне законодавство не встановлює для учасників господарських відносин обмежень передбачати в договорі одночасне стягнення пені та штрафу. При цьому погодився із доводами відповідача щодо строку нарахування штрафних санкцій, визначеного ст. 232 ГК України. Також вважає, що вказані відповідачем обставини не є винятковими підставами для зменшення неустойки.

Розглядом матеріалів справи встановлено:

05.10.2016 р. між сільськогосподарським виробничим кооперативом "Перший національний виробничий кооператив" (позичальник) та товариством з обмеженою відповідальністю "Торгагро Солюшн" (позикодавець) укладено договір позики (поворотної фінансової допомоги) №0510 (далі - договір), відповідно до п. 1.1 якого в порядку та на умовах, визначених цим договором, позикодавець передає у власність позичальникові грошові кошти у розмірі, визначеному у п. 2.1 цього договору (позика), а позичальник зобов'язується повернути позику у визначений цим договором строк.

Розмір позики становить 5330000,00 грн. (п. 2.1 договору).

Згідно з п. 3.1 договору позикодавець передає позику позичальникові на протязі 10 днів з моменту підписання сторонами цього договору.

Позика передається в безготівковій формі шляхом перерахування відповідних грошових коштів на поточний рахунок позичальника. Позика вважається переданою позичальникові в момент зарахування позики на поточний рахунок позичальника (п. п. 3.2, 3.3 договору).

Пунктом 4.1 договору встановлений строк повернення позики: 12 місяців.

Строк, визначений у п. 4.1 цього договору, може бути продовжений за домовленістю сторін (п. 4.2 договору).

У п. 5.1 договору сторони погодили, що після закінчення строку, визначеного в п. 4.1 цього договору, позичальник зобов'язується протягом 10 календарних днів повернути позикодавцеві позику.

Позика повертається в безготівковій формі шляхом перерахування відповідних грошових коштів на поточний рахунок позикодавця (п. 5.2 договору).

За умовами п. 5.3 договору позика вважається повернутою позикодавцеві в момент зарахування грошової суми, що позичалася, на його поточний рахунок.

Цей договір вважається укладеним і набирає чинності з моменту передання позики позичальникові (п. 6.1 договору).

Відповідно до п. 6.2 договору строк його дії починає свій перебіг у момент, визначений у п. 6.1 цього договору та закінчується в момент виконання позичальником своїх зобов'язань за цим договором.

Пунктом 6.3 договору передбачено, що закінчення строку цього договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, яке мало місце під час дії цього договору.

У п. 7.1 договору зазначено, що у випадку порушення своїх зобов'язань за цим договором сторони несуть відповідальність, визначену цим договором та чинним в Україні законодавством. Порушенням зобов'язання є його невиконання або неналежне виконання, тобто виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання.

За порушення строків повернення позики позикодавець має право нараховувати позичальнику неустойку в розмірі облікової ставки НБУ від суми простроченої заборгованості, за кожний день прострочення. При розрахунку неустойки приймаються: рік - 365 днів, місяць - рівний календарній кількості днів (п. 7.2 договору).

Також п. 7.3 договору передбачено, що за порушення позичальником строків повернення позики більше ніж на 15 банківських днів позичальник виплачує штраф у розмірі 0,5% від суми позики за кожен день прострочення. Сума несплаченої позики має бути виплачена з урахуванням офіційно встановленого індексу інфляції.

Договір підписаний сторонами, скріплений відтисками їхніх печаток.

Відповідно до платіжного доручення від 06.10.2016 р. №161 позивач перерахував відповідачу 5330000,00 грн. з призначенням платежу: "Надання ЗФД, зг.дог. №0510 від 05.10.16р. Без ПДВ".

Зазначене також відображено в картці рахунку 3771 за 01.06.2015 р. - 11.05.2018 р. позивача.

Оскільки відповідач в порушення договірних зобов'язань у визначений договором строк не повернув позивачу позику, позивач просить суд стягнути з відповідача 5330000,00 грн. основного боргу, 469259,03 грн. пені, 339028,56 грн. інфляційних нарахувань, 91997,26 грн. 3% річних, 5036850,00 грн. штрафу.

Аналізуючи подані докази, оцінюючи їх у сукупності, суд до уваги бере таке.

Відповідно до ч. 2 п. 1 ст. 175 Господарського кодексу України майнові зобов’язання, які виникають між учасниками господарських відносин, регулюються Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених Господарським кодексом України.

З положень ст. 509 ЦК України, ст. 173 ГК України вбачається, що господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.

Відповідно до ст. 11 Цивільного кодексу України та ст. 174 Господарського кодексу України господарські зобов’язання можуть виникати, зокрема, з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.

Нормами ст. 627 ЦК України встановлено свободу договору, тобто відповідно до ст. 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Згідно зі ст. 626 Цивільного кодексу України договором є домовленість сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства (ст.628 Цивільного кодексу України).

Як убачається із матеріалів справи, господарські правовідносини між сторонами виникли з договору позики від 05.10.2016 р. №0510, за умовами якого позивач взяв на себе зобов'язання щодо надання відповідачу позики у розмірі 5330000,00 грн., а відповідач зобов'язався повернути позику у визначений цим договором строк.

Так, пунктом 4.1 договору встановлений строк повернення позики - 12 місяців, після закінчення якого згідно з п. 5.1 договору відповідач зобов'язався протягом 10 календарних днів повернути позивачу позику

Відповідно до ст. 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.

Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Відповідно до ст. 1049 ЦК України на позичальника покладено обов'язок повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Позика, надана за договором безпроцентної позики, може бути повернена позичальником достроково, якщо інше не встановлено договором. Позика вважається повернутою в момент передання позикодавцеві речей, визначених родовими ознаками, або зарахування грошової суми, що позичалася, на його банківський рахунок.

Згідно зі ст. 629 цього Кодексу договір є обов'язковим для виконання сторонами.

Відповідно до ст. 526 Цивільного кодексу України, ст. 193 Господарського кодексу України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цих Кодексів, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом (ст. 525 Цивільного кодексу України, ч. 7 ст. 193 Господарського кодексу України).

Відповідно до ст. 527 Цивільного кодексу України боржник зобов'язаний виконати свій обов'язок, а кредитор - прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обороту.

Частиною 1 ст. 625 ЦК України встановлено, що боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання.

Як убачається з матеріалів справи та визнається сторонами, позивач на виконання договору позики №0510 від 05.10.2016 р. відповідно до платіжного доручення №161 від 06.10.2016 р. перерахував відповідачу 5330000,00 грн. із призначенням платежу “Надання ЗФД, зг.дог. №0510 від 05.10.16р. "

Проте відповідач свої зобов'язання щодо повернення перерахованої суми у термін, як того вимагає п.4.1, п. 5.1 договору, не виконав, чим створив заборгованість перед позивачем у розмірі 5330000,00 грн., яка підлягає стягненню з відповідача на користь позивача.

Частиною 2 ст. 625 ЦК України визначено, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Позивачем нараховано відповідачу 91997,26 грн. 3% річних за період з 17.10.2017 р. по 14.05.2018 р. та 339028,56 грн. інфляційних втрат згідно з наданим розрахунком.

Суд, здійснивши перевірку поданого позивачем розрахунку в системі "Законодавство", дійшов висновку, що позивачем правомірно нараховано 3% річних в межах максимально можливого розміру. Щодо інфляційних нарахувань суд також зауважує, що інфляційні втрати нараховані позивачем в межах максимально можливого розміру. За таких обставин стягненню з відповідача підлягають 3% річних у розмірі 91997,26 грн. та інфляційні втрати у розмірі 339028,56 грн.

Позивач також просить стягнути з відповідача 469259,03 грн. пені за період з 17.10.2017 р. по 14.05.2018 р., виходячи з облікової ставки НБУ.

Згідно з ч. 1 ст. 546 ЦК України виконання зобов’язання може забезпечуватися, крім іншого, неустойкою.

Відповідно до ст. 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання.

Згідно з ст. 230 ГК України штрафними санкціями визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання.

У ч. 6 ст. 232 ГК України встановлено, що нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано.

Сторони передбачили можливість нарахування пені за порушення строків повернення позики у п. 7.2 договору позики від 05.10.2016 р., при цьому умовами договору не передбачено інший строк нарахування пені, ніж визначений ст. 232 ГК України.

За таких обставин, з огляду на п. п. 4.1, 5.1 договору, нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання за договором позики повинно бути припиненим через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано. Відтак, правомірним є нарахування пені за період з 17.10.2017 р. по 17.04.2018 р.

Враховуючи вищенаведене, згідно з проведеним судом перерахунком за допомогою системи "Законодавство" обґрунтованим є нарахування пені у розмірі 402232,47 грн. за період з 17.10.2017 р. по 17.04.2018 р. В решті суми заявленої до стягнення пені - 67026,56 грн. нарахування визнаються безпідставними, тому в задоволенні позову щодо стягнення 67026,56 грн. пені необхідно відмовити.

З приводу аргументів відповідача про зменшення на 50% розміру заявленої до стягнення пені з посиланням на наявну значну заборгованість перед відповідачем його контрагентів суд враховує таке.

Відповідно до частини 1 статті 233 ГК України у разі якщо належні до сплати штрафні санкції надмірно великі порівняно зі збитками кредитора, суд має право зменшити розмір санкцій. При цьому повинно бути взято до уваги: ступінь виконання зобов'язання боржником; майновий стан сторін, які беруть участь у зобов'язанні; не лише майнові, але й інші інтереси сторін, що заслуговують на увагу. Згідно з частиною 3 статті 551 ЦК України розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення.

За змістом наведених вище норм зменшення розміру заявлених до стягнення штрафних санкцій є правом суду. Суд, оцінивши надані сторонами докази та обставини справи у їх сукупності, вирішує питання про наявність або відсутність у кожному конкретному випадку обставин, за яких можливе зменшення пені та штрафу та розмір, до якого підлягає зменшенню. Вирішуючи питання про зменшення розміру пені та штрафу, які підлягають стягненню зі сторони, що порушила зобов'язання, суд повинен з'ясувати наявність значного перевищення розміру неустойки перед розміром збитків, а також об'єктивно оцінити, чи є цей випадок винятковим, виходячи з інтересів сторін, які заслуговують на увагу, ступеня виконання зобов'язань, причин неналежного виконання або невиконання зобов'язання, незначності прострочення виконання зобов'язання, невідповідності розміру пені наслідкам порушення, негайного добровільного усунення винною стороною порушення та його наслідків.

Враховуючи зазначене, суд зазначає, що відповідачем не доведено існування обставин, які можуть бути підставою для зменшення розміру пені, оскільки розмір боргу (5330000,00 грн.) значно перевищує розмір заявленої до стягнення пені (469259,03 грн.); відповідач не виконав зобов'язання, не вживав жодних заходів з метою належного виконання зобов’язання та допустив значений період прострочення його виконання.

При цьому судом критично оцінюються як виняткові підстави для зменшення пені аргументи відповідача про наявність перед ним значної заборгованості його контрагентів, з посиланням на відкриття судом проваджень у справах за позовами відповідача про стягнення заборгованості, оскільки підприємництво - це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність суб'єктів господарювання (ст. 42 ГК України) і суд не вважає, що зазначені обставини є винятковими.

Отже, суду не надано доказів, які би підтверджували наявність винятковості обставин для зменшення розміру пені.

Разом з тим, позивачем заявлено про стягнення з відповідача 5036850,00 грн. штрафу на підставі п. 7.3 договору, яким передбачено, що за порушення позичальником строків повернення позики більше ніж на 15 банківських днів позичальник виплачує штраф у розмірі 0,5% від суми позики за кожен день прострочення.

Відповідач заперечує проти стягнення штрафу з посиланням на ст. 61 Конституції України, оскільки штраф та пеня є одним видом цивільно-правової відповідальності, а тому не допускається їх одночасне застосування за одне й те саме порушення - строків виконання грошових зобов'язань, а також, враховуючи спосіб його нарахування, вважає, що заявлений до стягнення штраф по суті є пенею.

Судом враховується, що відповідно до ч. 1 ст. 61 Конституції України ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення. Предметом даного спору є стягнення заборгованості та штрафних санкцій відповідно до укладеного між сторонами договору.

Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Відповідно до частини 1 статті 230 ГК України штрафними санкціями визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання.

Згідно зі статтею 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.

Таким чином, видами штрафних санкцій є штраф та пеня.

Відповідно до частини 4 статті 231 ГК України розмір штрафних санкцій встановлюється законом, а в разі якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в передбаченому договором розмірі. При цьому, розмір санкцій може бути встановлено договором у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов'язання або в певній, визначеній грошовій сумі, або у відсотковому відношенні до суми зобов'язання незалежно від ступеня його виконання, або у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг).

Такий вид забезпечення виконання зобов'язання як пеня та її розмір встановлено частиною 3 статті 549 ЦК України, частиною 6 статті 231 ГК України та статтями 1, 3 Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань", а право встановити у договорі розмір та порядок нарахування штрафу надано сторонам частиною 4 статті 231 ГК України.

Можливість одночасного стягнення пені та штрафу за порушення окремих видів господарських зобов'язань передбачено частиною 2 статті 231 ГК України.

При цьому в інших випадках порушення виконання господарських зобов'язань чинне законодавство не встановлює для учасників господарських відносин обмежень передбачати в договорі можливість одночасного стягнення пені та штрафу, що узгоджується зі свободою договору, встановленою статтею 627 ЦК, тобто, коли сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

З урахуванням викладеного, одночасне стягнення з учасника господарських відносин, який порушив господарське зобов'язання за договором, штрафу та пені не суперечить статті 61 Конституції України, оскільки згідно зі статтею 549 ЦК України пеня та штраф є формами неустойки, а відповідно до статті 230 ГК України - видами штрафних санкцій, тобто, не є окремими та самостійними видами юридичної відповідальності. У межах одного виду відповідальності може застосовуватися різний набір санкцій.

Наведена правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 09.02.2018 у справі №911/2813/17, від 22.03.2018 у справі №911/1351/17, від 17 травня 2018 року у справі №910/6046/16, від 25 травня 2018 року у справі №922/1720/17, від 09 липня 2018 року у справі №903/647/17.

Крім того, суд звертає увагу на те, що на відміну від положень ст. 549 ЦК України, яка передбачає обчислення пені у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання, умови п. 7.3 договору встановлюють обчислення штрафу у розмірі 0,5% від суми позики, а тому зазначений штраф у розумінні ст. 549 ГПК України та з огляду на свободу договору не може вважатися пенею.

За таких обставин, з огляду на п. п. 4.1, 5.1 договору, нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання за договором позики повинно бути припиненим через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано. Відтак, правомірним є нарахування штрафу за період з 17.10.2017 р. по 17.04.2018 р.

Враховуючи положення ст. 232 ГК України, відповідно до яких нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання за договором повинно бути припиненим через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано, беручи заявлений до стягнення період нарахування штрафу та момент виникнення заборгованості, суд, здійснивши власний розрахунок, дійшов висновку, що обґрунтованим є нарахування штрафу у розмірі 4317300,00 грн. за період з 07.11.2017 р. по 17.04.2018 р. (162 дні).

Відповідно до положень ст. 3, ч. 3 ст. 509 ЦК України загальними засадами цивільного законодавства та, водночас, засадами на яких має ґрунтуватися зобов'язання між сторонами є добросовісність, розумність і справедливість.

Інститут зменшення неустойки судом є ефективним механізмом забезпечення балансу інтересів сторін порушеного зобов'язання.

Із мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 11.07.2013 №7-рп/2013 вбачається, що неустойка має на меті стимулювати боржника до виконання основного грошового зобов'язання та не повинна перетворюватись на несправедливо непомірний тягар для споживача і бути джерелом отримання невиправданих додаткових прибутків для кредитора

Тому з огляду на зазначене, враховуючи положення ст. 551 ЦК України, ст. 233 ГК України, беручи до уваги розмір заборгованості відповідача перед позивачем в сумі 5330000,00 грн., визнання правомірними нарахування пені в сумі 402232,47 грн., 339028,56 грн. інфляційних нарахувань, 91997,26 грн. 3% річних, суд, вважає за можливе зменшити розмір штрафу в сумі 4317300,00 грн. на 50% з підстав його надмірно великого розміру порівняно зі збитками позивача, та стягнути з відповідача штраф у розмірі 2158650,00 грн.

Згідно з ч. 1 ст. 237 ГПК України при ухваленні рішення суд вирішує, чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження.

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, а обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування (ч. 1 ст. 74, ч. 1 ст. 77 ГПК України).

Відповідно до ч. 1 ст. 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об’єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Враховуючи вищенаведене, позовні вимоги позивача про стягнення із відповідача 5330000,00 грн. основного боргу, 469259,03 грн. пені, 339028,56 грн. інфляційних нарахувань, 91997,26 грн. 3% річних, 5036850,00 грн. штрафу підлягають часткову задоволенню, а саме: в частині стягнення 5330000,00 грн. боргу, 91997,26 грн. 3% річних, 339028,56 грн. інфляційних нарахувань, 402232,47 грн. пені, 2158650,00 грн. штрафу. У позові в частині стягнення 67026,56 грн. пені, 2158650,00 грн. штрафу необхідно відмовити.

Відповідно до ст. ст. 123, 129 Господарського процесуального кодексу України витрати по сплаті судового збору покладаються на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. При цьому при розподілі судового збору щодо вимоги про стягнення штрафу судом беруться до уваги приписи п. 9 ст. 129 ГПК України.

З приводу витрат позивача на оплату правничої допомоги в сумі 10000,00 грн., зазначених в попередньому орієнтовному розрахунку судових витрат, суд зауважує, що позивачем не надано доказів у підтвердження витрат на правову допомогу, а також не подано відповідної заяви в порядку, передбаченому ст. 129 ГПК України, а тому питання їх розподілу між сторонами судом не розглядається.

Керуючись ст. ст. 2, 4, 74, 86, 129, 233, 240, 241 Господарського процесуального кодексу України, суд

В И Р І Ш И В:

Позов товариства з обмеженою відповідальністю "Торгагро Солюшн", м. Шепетівка Хмельницької області до сільськогосподарського виробничого кооперативу "Перший національний виробничий кооператив", м. Шепетівка Хмельницької області про стягнення 11267134,85 грн., з яких 5330000,00 грн. основного боргу, 469259,03 грн. пені, 339028,56 грн. інфляційних нарахувань, 91997,26 грн. 3% річних, 5036850,00 грн. штрафу задовольнити частково.

Стягнути з сільськогосподарського виробничого кооперативу „Перший національний виробничий кооператив”, Хмельницька область, м. Шепетівка, Старокостянтинівське шосе, б. 31 (код 40108269) на користь товариства з обмеженою відповідальністю "Торгагро Солюшн", Хмельницька область, м. Шепетівка, провулок Подільський, буд. 20 (код 39022147) 5330000,00 грн. (п'ять мільйонів триста тридцять тисяч гривень 00 коп.) боргу, 91997,26 грн. (дев'яносто одну тисячу дев'ятсот дев'яносто сім гривень 26 коп.) 3% річних, 339028,56 грн. (триста тридцять дев'ять тисяч двадцять вісім гривень 56 коп.) інфляційних нарахувань, 402232,47 грн. (чотириста дві тисячі двісті тридцять дві гривні 47 коп.) пені, 2158650,00 грн. (два мільйони п'ятсот сто п'ятдесят вісім тисяч шістсот п'ятдесят гривень 00 коп.) штрафу, 157208,37 грн. (сто п'ятдесят сім тисяч двісті вісім гривень 37 коп.) витрат зі сплати судового збору.

Видати наказ.

У решті позову відмовити.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду (ч. ч. 1, 2 ст. 241 ГПК України).

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення (ч. 1 ст. 256 ГПК України).

Апеляційна скарга подається в порядку, передбаченому ст. 257 ГПК, з урахуванням п. 17.5 Розділу ХІ "Перехідні положення" ГПК України.

Повне судове рішення складено 31.08.2018 р.

Суддя В.В. Виноградова

Віддрук. 3 прим.: 1 - до справи, 2 - позивачу (30400, Хмельницька область, м. Шепетівка, пров. Подільський, буд. 20), 3 - відповідачу (30403, Хмельницька область, м. Шепетівка, Старокостянтинівське шосе, буд. 31). Всім рек. з пов. про вруч.