Постанова № 76150956, 23.08.2018, Апеляційний суд Харківської області

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

_______________

Постанова

Іменем України

23 серпня 2018 року

м. Харків

справа № 645/995/17

провадження № 22-ц/790/3278/18

Апеляційний суд Харківської області у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого: Пилипчук Н.П. ,

суддів: Кругової С.С., Маміної О.В.,

за участю секретаря судового засідання : Плахотнікової І.О. ,

Учасники справи:

позивач – ОСОБА_1,

відповідач – ОСОБА_2, ОСОБА_3,

треті особи - приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу Харківської області ОСОБА_4,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, третя особа: приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу Харківської області ОСОБА_4, про визнання договору купівлі-продажу недійсним, визнання права власності на 1/2 частину квартири та вселення,

з апеляційними скаргами ОСОБА_3 та ОСОБА_2 на рішення Фрунзенського районного суду м. Харкова від 04 квітня 2018 року, ухвалене під головуванням судді Ульяніч І.В., в залі суду в місті Харкові,

В С Т А Н О В И В :

Позивач ОСОБА_1 звернувся до суду із зазначеним позовом посилаючись на те, що він із відповідачкою ОСОБА_2 перебував у зареєстрованому шлюбі з 1993 року по 2009 роки. В період зареєстрованого шлюбу вони разом з відповідачкою придбали квартиру за адресою: АДРЕСА_1, право власності на яку було зареєстровано на відповідачку. Так як в квартирі необхідно було проводити ремонт, були потрібні гроші на його проведення, а також синові відповідачки від першого шлюбу були потрібні гроші на навчання, то вони продали квартиру по вул. Гвардійців-Широнінців, право власності на яку було зареєстровано на позивача, кошти отримані від продажу квартири вони поділили навпіл. Позивач зареєструвався в квартирі АДРЕСА_2, в якій вони проживали родиною. В 2009 році сторони розлучились, але в спірній квартирі продовжували проживати спільно. Приблизно в середині листопада 2016 року ОСОБА_2 із сином виїхали із спірної квартири, а позивач залишився проживати в спірній квартирі. 19.02.2017 року приблизно о 10.00 годині позивач перебував вдома та в цей час до квартири прийшла його колишня дружина ОСОБА_2 із своїм представником, а також невідомий чоловік, який представився чоловіком нової власниці спірної квартири, чоловік який представився новим чоловіком ОСОБА_2, а також незнайомий хлопець із відеокамерою, який здійснював відео зйомку. Під час розмови із присутніми особами, позивач зрозумів, що квартиру було продано без його відома новим мешканцям, які прийшли його виселити із квартири. Спірна квартира була відчужена відповідачкою ОСОБА_2 18.11.2016 року ОСОБА_3 та вона набула права власності згідно договору купівлі-продажу. Коли позивача фізично виселили із квартири, він викликав поліцію, за його зверненням було відкрито кримінальне провадження за ч. 1 ст. 190 КК України. Відповідач ОСОБА_2, знаючи, що їй було відмовлено у задоволені позову про визнання майна особистою власністю, а саме зазначеної квартири, приховала від нотаріуса та нового власника той факт, що дана квартира знаходиться у спільній власності подружжя та може бути відчужена за згодою іншого співвласника квартири. Просив визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири за адресою: АДРЕСА_3 від 18.11.2016 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3, посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Харківської області ОСОБА_4, р-р-№ 6060; визнати за позивачем право власності на 1/2 частину квартири за адресою: АДРЕСА_3; вселити позивача в квартиру за адресою: АДРЕСА_3.

Рішенням Фрунзенського районного суду м. Харкова від 04 квітня 2018 року позовні вимоги ОСОБА_1 – задоволено. Визнано недійсним договір купівлі-продажу квартири за адресою: АДРЕСА_3 від 18.11.2016 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3, посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Харківської області ОСОБА_4, р-р-№ 6060. Визнано за ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, право власності на 1/2 частину квартири за адресою: АДРЕСА_3. Вселено ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, в квартиру за адресою: АДРЕСА_3.

В апеляційній скарзі ОСОБА_2 та ОСОБА_3 просять скасувати рішення суду першої інстанції, та ухвалити нове, яким у задоволенні позовних вимог просять відмовити у повному обсязі. Посилаються на порушення судом норм матеріального та процесуального права, невідповідність висновків суду фактичним обставинам справи.

Апеляційна скарга ОСОБА_2 мотивована тим, що судом не вірно встановлено, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 разом придбали спірну квартиру, оскільки ОСОБА_2В, придбала вказану квартиру за власні кошти. Також посилається на те, що сам по собі факт придбання майна в період шлюбу не є безумовною підставою для віднесення такого майна до об’єктів права спільної сумісної власності подружжя. Отже спірна квартира є приватною власністю ОСОБА_2, а позивач не має жодного відношення до вказаної квартири. Також суд помилково зазначив, що позивач не був обізнаний, щодо продажу спірної квартири, оскільки позивач надав усну згоду на продаж квартири та не заперечував проти продажу квартири, коли ОСОБА_2 разом з ріелтером приводили покупців для огляду квартири.

Апеляційна скарга ОСОБА_3 мотивована тим, що висновок суду щодо недобросовісності відповідача ОСОБА_3 при укладенні договору купівлі-продажу виходить за межі позовних вимог, оскільки вказані обставини не були предметом позову. Також судом не було застосовано позовну давність.

Представник позивача ОСОБА_1 – ОСОБА_5 надав до суду відзив на апеляційну скаргу ОСОБА_2, в якій просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду – залишити без змін.

Відзив мотивований тим, що ОСОБА_3 не є добросовісним набувачем, оскільки ані вона, ані нотаріус не звернули уваги на довідку з місця проживання про склад сім’ї та прописку , яка міститься в матеріалах нотаріальної справи. Також посилається на те, що до спірних правовідносин не може бути застосований Сімейний кодекс України, який набув чинності тільки з 01.01.2004 року, оскільки застосуванню підлягає Кодекс про шлюб та сім’ю, який діяв на час придбання квартири 04.06.1999 року. Неприпустимим є вказівка у запереченнях представника відповідача- 1 на те, що ст. 60 СК України кореспондується із ст.. 22 КпШС України, оскільки ці кодекси по-різному визначали майно, що є особистою приватною власністю дружини, чоловіка. Рішенням Фрунзенського районного суду м. Харкова встановлено, що з 2000 року ОСОБА_1М, та ОСОБА_2 перестали вести спільне господарство та підтримувати шлюбно-сімейні відносини. У зв’язку із чим, квартира, яка була придбана у 1999 році, є спільною сумісною власністю подружжя. Також зазначає, що за правилами КпШС України не можливо вважати особистою власністю чоловіка або дружини майно придбане ними за особисті кошти. Така можливість з’явилася тільки з набранням чинності СК України, а тому в договір дарування грошей не має абсолютно ніякого значення.

Відповідно до ч.1 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Судова колегія, заслухавши доповідь судді, перевіривши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги, вважає, що апеляційні скарги підлягають задоволенню.

Судом першої інстанції встановлено, що позивач ОСОБА_1 та відповідач ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі із 23.04.1993 року. Рішенням Фрунзенського районного суду м. Харкова від 14.07.2008 року шлюб між сторонами був розірваний (т.2 а.с.15,16)

В період зареєстрованого шлюбу сторони придбали спірну квартиру за адресою: АДРЕСА_3, згідно договору № Н9-332 від 04.06.1999 року, зареєстрованого біржою нерухомості та основних фондів «Україна», однією із сторін договору була ОСОБА_2, за нею було зареєстровано право власності на квартиру в КП БТІ (а.с.35,36,98)

Шлюб між сторонами був розірваний в 2008 році, але після розірвання шлюбу та до листопада 2016 року позивач мешкав в спірній квартирі та вільно користувався майном, що належить йому на праві спільної сумісної власності із відповідачкою ОСОБА_2, як придбаним в період шлюбу за спільні кошти.

Згідно копії рішення Фрунзенського районного суду м. Харкова від 06.06.2016 року у задоволені позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання майна особистою власністю, предметом якого була вказана квартира, було відмовлено. (а.с.37-39)

Згідно договору купівлі-продажу від 18.11.2016 року, укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_3, вбачається, що відповідач ОСОБА_6 продала квартиру за адресою: АДРЕСА_4. Згідно п. 3.2. Договору продавець свідчить та гарантує, що предмет цього договору є його особистою власністю, нерухоме майно, що відчужувалось було придбано ним за власні кошти, оскільки у шлюбі він не перебував та не перебуває, однією сім’єю без реєстрації шлюбу ні з ким не проживав та не проживає, про що нотаріусом доведено до відома покупця (а.с.88)

Згідно заяви поданою ОСОБА_2 нотаріусу ОСОБА_4, перед укладанням угоди, відповідач ОСОБА_2 свідчила, що в зареєстрованому та незареєстрованому шлюбі не знаходилась, майно, що відчужується, є її особистою власністю (а.с.89)

Згідно копії довідки з місця мешкання про склад сім’ї та прописку від 19.11.2016 року, виданою КП «Жилкосервіс», вбачається, що в квартирі за адресою: АДРЕСА_1, зареєстровані: ОСОБА_2 – власник, ОСОБА_7 – син, ОСОБА_1 – чоловік (а.с.99).

Задовольняючи позовні вимоги суд першої інстанції вважав доведеним той факт, що ОСОБА_2, яка уклала договір щодо спільного майна, та друга сторона за договором – ОСОБА_3 були обізнані про права позивача на частину квартири та свідомо їх порушували, тобто діяли недобросовісно. ОСОБА_3, як сторона договору, знала або не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності, і що ОСОБА_2, не отримала згоди на продаж другого з подружжя.

Судом встановлено, що спірне майно придбано подружжям до 2004 року, тобто до набрання чинності СК України, а тому для визначення правового режиму спірного нерухомого майна при вирішенні справи підлягають застосуванню положення КпШС України, який був чинний на момент виникнення спірних правовідносин.

Згідно зі статтею 22 КпШС України майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном. Подружжя користується рівними правами на майно і в тому разі, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку.

Отже, вказаною нормою передбачено презумпцію віднесення придбаного під час шлюбу майна до спільної сумісної власності подружжя.

Встановлено, що спірний об’єкт нерухомості був придбаний ОСОБА_1 та ОСОБА_2 за час шлюбу, тому він є їх спільною сумісною власністю.

Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про відсутність підстав вважати спірну квартиру такою, що придбана за особисті кошти ОСОБА_2

Так, рішенням Фрунзенського районного суду м . Харкова від 06 червня 2016 року відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання майна особистою власністю.

Належних та допустимих доказів того, що спірна квартира придбана за особисті кошти ОСОБА_2 матеріали справи не містять. Суд першої інстанції надав вірну оцінку договору дарування грошей від 04 червня 1999 року, який за формою не відповідає вимогам закону.

За ст. 65 СК України, чинного на час укладання спірного договору купівлі продажу,для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена.

За нормами ч. 4 ст. 203 ЦК України правочин має вчинятись у формі, встановленій законом.

За змістом ст. 68 СК України, розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу. Розпоряджання майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності, після розірвання шлюбу здійснюється співвласниками виключно за взаємною згодою, відповідно до Цивільного кодексу України.

Відповідно до ч. 2 ст. 369 ЦК України та ч. 2 ст. 65 СК України при укладенні одним із співвласників договору щодо розпорядження спільним майном вважається, що він діє за згодою всіх співвласників (другого з подружжя).

Законодавством прямо не передбачено недійсності правочину при відчуженні спільного сумісного майна без письмової згоди одного із співвласників (одного з подружжя), а тому при розгляді спорів про поділ цінного спірного майна та визнання недійсними правочинів з підстави його відчуження без письмової згоди одного із співвласників (одного з подружжя) необхідно виходити з права цього співвласника на відповідну компенсацію вартості відчуженого майна.

Відсутність такої згоди сама по собі не може бути підставою для визнання договору, укладеного одним із співвласників (одним з подружжя) без згоди другого недійсним.

Так, п. 6 ст. 3 ЦК України до засад цивільного законодавства віднесено, серед іншого, добросовісність.

Таким чином, укладення одним з співвласників договору щодо розпорядження спільним сумісним майном без згоди другого співвласника може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо суд установить, що той співвласник, хто уклав договір щодо спільного сумісного майна, та третя особа - контрагент за таким договором діяли недобросовісно, зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той із співвласників, що укладає договір, не отримав згоди на це другого співвласника.

Зазначене відповідає висновкам, викладеним у постанові ВСУ від 22 лютого 2017 року у справі № 6-17цс17, постанові ВСУ від 12 жовтня 2016 року у справі №6-1587цс16, постанові ВС від 18 квітня 2018 року у справі 148/817/16-ц.

Ухвалюючи рішення про визнання недійсним договору купівлі-продажу з підстав неотримання згоди позивача на його укладення, суд першої інстанції вважав доведеним, що покупець ОСОБА_3 діяла недобросовісно при укладенні спірного договору, однак зазначене не підтверджено належними та допустимими доказами.

Як на доказ недобросовісності ОСОБА_3 суд першої інстанції послався на Довідку з місця проживання про склад сім*ї та прописку (а.с. 99 том 1) із змісту якої вбачається, що у квартирі зареєстрований ОСОБА_1 – чоловік.

Із змісту зазначеної Довідки з місця проживання про склад сім*ї та прописку вбачається, що ОСОБА_1 був прописаний у спірній квартирі значно пізніше ОСОБА_2, за сплином більше ніж двох років після придбання квартири. Сторони не заперечують, що на час укладення оспорюваного правочину ОСОБА_1 та ОСОБА_2 у шлюбі не перебували, отже ОСОБА_3 не мала достатніх підстав для висновку, що квартира набута ОСОБА_2 під час шлюбу із ОСОБА_1

Крім того, відсутні підстави вважати, що зміст зазначеної довідки був доведений до відома ОСОБА_3

Напроти, із п. 3.2. Договору вбачається що нотаріусом було доведено до відома покупця, що продавець, тобто ОСОБА_2, свідчила та гарантувала, що предмет цього договору є її особистою власністю, нерухоме майно, що відчужувалось було придбано нею за власні кошти, оскільки у шлюбі вона не перебувала та не перебуває, однією сім’єю без реєстрації шлюбу ні з ким не проживала та не проживає.

Згідно принципу диспозитивності цивільного судочинства предмет та підстави позову визначає виключно позивач. Зазначаючи, що нотаріус при посвідченні правочину не вимагав оцінки квартири, позивач не вказував на те, що ціна договору є заниженою, сторони не надавали з цього приводу відповідних доказів. Дії нотаріуса позивач не оскаржував, позовних вимог до нього не пред’являв.

Визнаючи договір недійним, суд першої інстанції зазначив також що про недобросовісність ОСОБА_3 свідчить ціна договору, яка є заниженою. Між тим, вказані обставини не підтверджені належними та допустимими доказами, без яких таке твердження суду є припущеннями.

Отже, сторони не вказують на обставини, які беззаперечно свідчили б про те, що ОСОБА_3 не могла не знати, що спірна квартира є спільною сумісною власністю ОСОБА_1 та ОСОБА_2 та про відсутність згоди ОСОБА_1 на продаж такої квартири.

ОСОБА_3 не є родичкою сторін, не знаходилась з ОСОБА_2 у дружніх стосунках, у пошуках квартири та оформленні оспорюваного договору купівлі-продажу покладалася на фахівців.

ОСОБА_1 у позовній заяві прямо стверджував, що ОСОБА_2 приховала від нового власника ОСОБА_3 той факт, що спірна квартира є спільною сумісною власністю подружжя та добросовісність ОСОБА_3 під сумнів не ставив.

З огляду на наведене та враховуючи той факт, що перевірка повноважень співвласника розпоряджатися спільним сумісним майном законом покладається на нотаріуса, а не на покупця за договором, колегія суддів вважає безпідставним висновок суду першої інстанції про недобросовісність ОСОБА_3, отже відсутні підстави для визначення оспорюваного договору недійним та визнання права власності за позивачем.

Згідно відповіді Відділу реєстрації місця проживання у Немишлянському районі м. Харкова від 09.03.2017 року, за результатами розгляду заяви ОСОБА_1 щодо надання інформації про його реєстрацію, було повідомлено, що відділом реєстрації місця проживання у Фрунзенському районі м. Харкові Управління ведення Реєстру територіальної громади Департаменту реєстрації Харківської міської ради 19.12.2016 року було прийнято рішення про зняття його з реєстрації місця проживання за вказаною адресою (АДРЕСА_3), у зв’язку із припиненням право користування житловим приміщенням, у зв’язку із відчуженням (а.с.44)

Оскільки колегія суддів не знайшла підстав для визнання оспорюваного договору недійним та для визнання за позивачем права власності, відсутні підстави і для вселення ОСОБА_1 у спірну квартиру, оскільки його право користування цим майном є похідним від права власності його та ОСОБА_2

Згідно п.п. 1,4 ч. 1 ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є неповне зясування обставин, що мають значення для справи, та порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

З огляду на наведене, рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню, з ухваленням нового судового рішення про відмову у задоволенні позову.

Частинам 1, 2, 13 ст.141 ЦПК України встановлено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов’язані з розглядом справи у разі відмови в позові покладаються на позивача. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Як вбачається з матеріалів справи, апелянтами ОСОБА_3 та ОСОБА_2 було сплачено при поданні апеляційних скарги по 2880 грн. судового збору тому ці витрати необхідно компенсувати за рахунок позивача.

Керуючись ст.ст. 367, 368, 374 ч. 1 п. 2, 376, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, -

П О С Т А Н О В И В :

Апеляційні скарги ОСОБА_3 та ОСОБА_2 - задовольнити.

Рішення Фрунзенського районного суду м. Харкова від 04 квітня 2018 року – скасувати.

У задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, третя особа: приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу Харківської області ОСОБА_4, про визнання договору купівлі-продажу недійсним, визнання права власності на 1/2 частину квартири та вселення – відмовити в повному обсязі.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судові витрати, понесені за подачу апеляційної скарги у сумі 2880 грн.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 судові витрати, понесені за подачу апеляційної скарги у сумі 2880 грн.

Постанова апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття , але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.

Головуючий – Н.П.Пилипчук

Судді – С.С. Кругова

ОСОБА_8