Рішення № 76111669, 21.08.2018, Одеський окружний адміністративний суд

Справа № 815/2453/18

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

21 серпня 2018 року

Суддя Одеського окружного адміністративного суду Балан Я.В., розглянувши у порядку письмового провадження матеріали позовної заяви ОСОБА_1 до Державної установи "Одеська установа виконання покарань №21" про стягнення середнього заробітку, визнання протиправною бездіяльності, стягнення коштів,-

В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до Державної установи "Одеська установа виконання покарань №21" про:

стягнення середнього заробітку за час затримки виплати одноразової грошової допомоги при звільненні у розмірі 7 723,60 грн.;

визнання протиправною бездіяльності керівництва Державної установи "Одеська установа виконання покарань №21" щодо несвоєчасної сплати компенсації за належні до видачі предмети речового майна при звільненні на суму 7 865,44 грн.;

стягнення суми грошових коштів за компенсацію за належні до видачі предмети речового майна у розмірі 7 865,44 грн., з урахуванням індексу інфляції.

Ухвалою суду від 06.06.2018р. відкрито загальне позовне провадження по справі.

Ухвалою суду від 02.08.2018р., яка занесена до журналу судового засідання, закрито підготовче провадження по справі.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідач порушив статтю 43 Конституції України, якою гарантовано право на своєчасне одержання винагороди за працю в частині виплати одноразової грошової допомоги у день звільнення та виплати грошової компенсації за належні до видачі предмети речового майна.

Через канцелярію суду (21.08.2018р. за вхід. №24417/18) від представника позивача надійшла заява про розгляд справи без його участі у порядку письмового провадження. (а.с.52)

Відповідач повідомлявся про дату та час розгляду справи належним чином та завчасно, однак, представник у судове засідання не з'явився. Згідно відзиву на позовну заяву (11.07.2018р. за вхід. №20005/18) представник відповідача просив відмовити у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1, оскільки враховуючи вимоги спеціального законодавства, обов'язку у відповідача у виплаті особам рядового і начальницького складу ДКВС України середнього заробітку за час затримки виплати одноразової грошової допомоги немає. (а.с. 35-38)

Відповідно до п. 10 ч. 1 ст. 4 КАС України письмове провадження - розгляд і вирішення адміністративної справи або окремого процесуального питання в суді першої, апеляційної чи касаційної інстанції без повідомлення та (або) виклику учасників справи та проведення судового засідання на підставі матеріалів справи у випадках, встановлених цим Кодексом.

Розглянувши матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, відзив на позов відповідача, оцінивши надані учасниками судового процесу докази в їх сукупності, суд, встановив наступне.

ОСОБА_1 капітан внутрішньої служби, проходила службу на посаді фельдшера медичної частини державної установи «Одеська установа виконання покарань (№21)».

Наказом ДУ «Одеська установа виконання покарань (№21)» №149/ОС/-17 від 27.12.2017р. капітана внутрішньої служби, фельдшера медичної частини державної установи «Одеська установа виконання покарань (№21)» ОСОБА_1 звільнено з 27.12.2017р. за п. 4, у зв'язку із скороченням штатів або проведенням організаційних заходів), ч.1 ст.77 Закону України «Про Національну поліцію». (а.с. 13)

Відповідно до зазначеного наказу, позивачу зобов'язано виплатити грошову допомогу у зв'язку із звільненням з Державної кримінальної виконавчої служби України у відповідності з п.18.1 наказу ДДУВП №222 від 07.10.2009р. у розмірі 50 % місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби у Державній кримінально-виконавчій службі України.

Позивач у позовній заяві вказувала, що відповідач у день звільнення провів розрахунки, проте всупереч нормам чинного законодавства, не виплатив одноразову грошову допомогу у при звільненні у розмірі 50 % місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби та не виплатив компенсацію за належні до видачі предмети речового майна на суму 7 865,44 грн.

Надаючи оцінку спірним правовідносинам, суд виходив з наступного.

Згідно листа начальника ДП Одеська установа виконання покарань (№21)» №5/11-Б-26/Б-24-18 від 26.02.2018р. позивача повідомлено, що ДП Одеська установа виконання покарань (№21)» 23.01.2018р. на рахунок установи надійшло фінансування згідно плану асигнувань та корисним призначенням, що підтверджується випискою ГУ ДКС України в Одеській області. Нарахована вихідна допомога перерахована на картковий рахунок відкритий в ПАТ КБ «Приватбанк» загальним списком у сумі 68 628,39 грн. на підставі платіжного доручення №20 від 25.01.2018р. та платіжної відомості №71 від 25.01.2018р. - 62 389,71 грн.; платіжного доручення №41 від 29.01.2018р. та платіжної відомості №71/1 від 29.01.2018р. - 6 238,68 грн. (а.с. 14)

Так, ст. 117 КЗпП України у разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Аналізуючи наведені норми матеріального права, Верховний суд України у постанові від 15 вересня 2015 року (справа №21-1765а15) дійшов висновку, що передбачені частиною 1 статті 117 КЗпП України обов'язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належним звільненому працівникові сум у строки, зазначені статтею 116 КЗпП України, при цьому визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.

Таким чином, не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, тобто виплати працівникові середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Отже, не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченою ст. 117 КЗпП України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Після здійснення повного розрахунку з працівником, роботодавець не звільняється від відповідальності, передбаченою ст. 117 КЗпП України, а саме виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільнені, тобто за весь період невиплати власником або уповноваженим ним органом належних працівникові при звільненні сум.

Питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні осіб рядового і начальницького складу Національної поліції України, зокрема, затримку виплати як грошового забезпечення, так і затримку виплати коштів за період вимушеного прогулу на виконання рішення суду, одноразової грошової допомоги при звільненні, компенсація за невикористану відпустку - які не є складовими заробітної сплати (грошового забезпечення) - не врегульовані положеннями спеціального законодавства, що регулює порядок, умов, склад, розміри виплати грошового забезпечення, а тому до даних правовідносин, необхідно застосовувати положення КЗпП України.

Трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціальних законів не врегульовано спірних правовідносин, або коли про це йдеться у спеціальному законі.

У постанові від 27.04.2016р. по справі №6-113 цс16, Верховний Суд України зазначив, що установивши при розгляді справи про стягнення заробітної плати у зв'язку із затримкою розрахунку при звільнені, що працівникові не були виплачені належні йому від підприємства, установи, організації суми в день звільнення або в разі його відсутності в цей день-наступного дня після пред'явлення ним роботодавцеві вимог про розрахунок, суд на підставі статті 117КЗпП України стягує на користь працівника середній заробіток за весь період затримки розрахунку, а в разі не проведення його до розгляду справи - по день ухвалення рішення, якщо роботодавець не доведе відсутність в цьому своєї вини. Сама по собі відсутність коштів у роботодавця не позбавляє його відповідальності.

У разі відсутності закону, що регулює відповідні правовідносини, суд застосує закон, що регулює подібні правовідносини, а за відсутності такого закону суд виходить із Конституційних принципів і загальних засад Права.

Згідно зі статтею 1 Конвенції Міжнародної організації праці « Про захист заробітної плати «№95», ратифікованої Україною 30.06.1991 року, незалежно від назви оплати праці і методу її обчислення, будь-яку винагороду або заробіток, які можуть бути обчисленні в грошах, і встановлені угодою або національним законодавством, що їх роботодавець повинен заплатити працівникові за працю, яку виконано чи має бути виконано, або за послуги, котрі надано чи має бути надано.

Статтею 12 Конвенції установлено, що коли минає термін трудового договору, остаточний розрахунок заробітної плати, належної працівнику, має бути проведено відповідно до національного законодавства, колективного договору чи рішення арбітражного органу, або - коли не має такого законодавства, угод чи рішення в розумний термін з урахуванням умов контракту.

Враховуючи, що перебування особи на публічній службі є однією із форм реалізації закріпленого у статті 43 Конституції України права на працю (Постанова Верховного Суду України від 06.11.2013 року по справі №21-389а13), суд дійшов висновку, про застосування до даних правовідносин норми Законів про працю України, які регламентують порядок стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку.

Постановою Кабінету Міністрів України №100 від 08.02.1995р. затверджено Порядок обчислення середньої заробітної плати. Так, відповідно до п. 2 вказаного Порядку №100 обчислення середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата.

Частиною 8 цього Порядку №100 встановлено, що нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.

Як підтверджується наявною у матеріалах справи випискою з ПАТ КБ Приватбанк від 19.05.2018р., позивачу було виплачено належне йому грошове забезпечення при звільненні у сумі 62 389,71 грн. та компенсацію за невикористану, в році звільнення відпустку у сумі 6 238,68 грн. Зазначені нарахування надійшли на особистий рахунок позивача відповідно 26.01.2018р. та 30.01.2018р. (а.с. 8).

Отже, відповідачем допущено порушення строку розрахунку з позивачем, що є підставою для виплати позивачу середнього заробітку за весь час затримки фактичного розрахунку.

Згідно довідки Державної установи "Одеська установа виконання покарань №21" №5/11-вих. від 16.01.2018р., заробітна плата позивача за останні 2 місяця роботи складала 16 991,70 гривень. (а.с. 15)

Судом встановлено, що затримка виплати одноразової грошової допомоги при звільненні становить 20 робочих днів. Так, середня заробітна плата за два місяці складає 16991,70 грн. Робочих днів за 2 місяці - 44 дня (жовтень + листопад) 386,18 грн. за робочий день.

Отже, сума до стягнення середнього заробітку за час затримки виплати одноразової грошової допомоги при звільненні становить 7 723,60 грн.

Таким чином, суд вважає за необхідне стягнути з Державної установи "Одеська установа виконання покарань №21" середній заробіток за час затримки виплати одноразової грошової допомоги при звільненні у розмірі 7 723,60 грн.

Відносно позовної вимоги про визнання протиправною бездіяльності керівництва Державної установи "Одеська установа виконання покарань №21" щодо несвоєчасної сплати компенсації за належні до видачі предмети речового майна при звільненні на суму 7 865,44 грн.; стягнення суми грошових коштів за компенсацію за належні до видачі предмети речового майна у розмірі 7 865,44 грн., з урахуванням індексу інфляції, суд зазначає наступне.

Згідно рапорту від 23.04.2018р., позивач звернулась до відповідача з проханням надати відповідь чи виділенні кошти на грошову компенсацію за належні до видачі предмети речового майна. (а.с. 16)

Листом в.о. начальника фінансового відділу ДП "Одеська установа виконання покарань №21" Толмачевська Т.Г. повідомила позивача, що на підставі наказу про звільнення №149/0С-17 від 27.12.2017р. для виплати ОСОБА_1 компенсація за належні до видачі предмети речового майна на суму 7 865,44 грн. надана довідка до бухгалтерії установи №64 від 27.12.2017р. Однак, на 2018 рік відсутні кошторисні призначення на виплату компенсації за речове майна, на теперішній час фінансування на виплату речового майна в установу не надходило, тому виплату провести неможливо. (а.с.17)

Згідно частини першої статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" №3477-1Х від 23.02.2006р. суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

У правовій державі державні органи не можуть посилатися на відсутність коштів як на підставу невиконання своїх зобов'язань. Аналогічна правова позиція викладена в Рішенні Європейського суду по справі «Кечко проти України» (Заява № 63134/ 00) від 08.11.2005р. та у Рішенні 2011 року Європейського суду по справі «Сук проти України» «Суд не приймає оргумент Уряду щодо бюджетних асигнувань, оскільки органи влади не можуть посилатися на відсутність коштів як на причину невиконання своїх зобов'язань»

Європейський Суд з прав людини у рішенні від 24.04.2015р. за заявою N 38667/06 у справі "Будченко проти України" наголосив, що відсутність механізму реалізації законодавчого положення становить втручання у право заявника за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції (пункт 39). А у рішенні від 10.03.2011р. у справі "Сук проти України" (заява N 10972/05) - вказав, що держава на власний розсуд визначає, які доплати надавати своїм працівникам із державного бюджету. Держава може ввести, призупинити або припинити їх виплату, вносячи відповідні законодавчі зміни. Однак, якщо законодавча норма, яка передбачає певні доплати, є чинною, а передбачені умови - дотриманими, державні органи не можуть відмовляти у їх наданні, доки законодавче положення залишається чинним (пункт 23).

У пункті 26 рішення Європейського Суду з прав людини від 08.11.2005р. у справі "Кечко проти України" зазначено, що органи державної влади не можуть посилатися на відсутність коштів як на причину невиконання своїх зобов'язань.

Конституційний Суд України неодноразово висловлював правову позицію щодо неможливості поставити гарантовані законом виплати, пільги тощо в залежність від видатків бюджету (рішення N 5-рп/2002 від 20.03.2002р., N 7-рп/2004 від 17.03.2004р., N 20-рп/2004 від 01.12.2004р., N 6-рп/2007 від 09.07.2007р.).

Зокрема, у Рішенні N 6-рп/2007 від 09.07.2007р. Конституційний Суд України вказав на те, що невиконання державою своїх соціальних зобов'язань щодо окремих осіб ставить громадян у нерівні умови, підриває принцип довіри особи до держави, що закономірно призводить до порушення принципів соціальної, правової держави (підпункт 3.2).

Верховний Суд України у своїх рішеннях неодноразово вказував на те, що відсутність чи скорочення бюджетних асигнувань не може бути підставою для зменшення будь-яких виплат (постанови Верховного Суду України від 22.06.2010р. у справі N 21-399во10, від 07.12.2012р. у справі N 21-977во10, від 03.12.2010р. у справі N 21-44а10).

Згідно з ст.19 Конституції України правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише, на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Тобто, держава мусить бути гарантом не лише належної реалізації передбачених Конституцією і законами прав і свобод людини і громадянина, а й неприпустимості не передбачених Конституцією і законами втручання в життя і діяльність особи та примусового впливу на неї, тобто гарантом від свавілля, беззаконня, самоуправства, зловживання та вольових рішень органів державної влади і місцевого самоврядування, їх посадових осіб.

Разом з тим, органи державної влади і місцевого самоврядування, їх посадові особи повинні діяти виключно в межах, визначених відповідними видами правових норм, їхня діяльність має бути максимально повно і точно визначена, врегульована, регламентована з тим, щоб упередити можливість з будь-яких причин завдати шкоди особі, суспільству чи державі.

Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, як зазначається у цій статті, зобов'язані діяти тільки на підставі, в обсязі та у спосіб, які передбачені Конституцією та законами України, оскільки їх повноваження, функції, права і обов'язки підпорядковані, зрештою, служінню особі, суспільству і державі.

Це передбачається, зокрема, положеннями Конституції України про те, що всі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах, що права і свободи людини є не відчужуваними, непорушними (ст. 21), що права і свободи людини і громадянина визначаються виключно законами України (ст. 92) тощо.

Таким чином, суд дійшов висновку щодо бездіяльності керівництва Державної установи "Одеська установа виконання покарань №21" щодо несвоєчасної сплати компенсації за належні до видачі предмети речового майна при звільненні на суму 7865,44 грн., яка є протиправною.

У зв'язку з чим, суд вважає за необхідне стягнути з Державної установи "Одеська установа виконання покарань №21" суми грошових коштів за компенсацію за належні до видачі предмети речового майна у розмірі 7 865,44 грн., з урахуванням індексу інфляції.

Відповідно до ст.19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Оцінюючи правомірність дій та рішень органів владних повноважень, суд керується критеріями, закріпленими у ст.2 КАС України, які певною мірою відображають принципи адміністративної процедури.

Відповідно до ч. 1. ст. 72 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Згідно з ч. ч. 1, 2 ст. 76 КАС України встановлено, що достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Частиною 1 ст. 77 КАС України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Згідно з ч. 1 ст. 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.

Відповідно до ч. 1 ст. 9 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних справах здійснюється на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Згідно із ст. 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.

Перевіривши юридичну та фактичну обґрунтованість доводів сторін, оцінивши докази, суд дійшов висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 підлягають задоволенню, оскільки відповідач порушив статтю 43 Конституції України, якою гарантовано право на своєчасне одержання винагороди за працю в частині виплати одноразової грошової допомоги у день звільнення та виплати грошової компенсації за належні до видачі предмети речового майна.

Решта доводів та заперечень учасників справи висновків суду по суті позовних вимог не спростовують. Слід зазначити, що згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі "Серявін та інші проти України" від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відповідно до п.58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п.29).

Вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд враховує, що відповідно до ст. 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Відповідно до квитанції від 18.05.2018р. (а.с.3) та квитанції від 04.06.2018р. (а.с.23) позивачем сплачено судовий збір (1409,60 грн. + 704,80 грн.) у розмірі 2114,40 грн.

Відтак, враховуючи вимоги ст. 139 КАС України суд дійшов висновку, щодо стягнення з відповідача судового збору у розмірі 2114,40 грн.

Відтак, враховуючи те, що позовні вимоги задоволені повністю, суд дійшов висновку про стягнення з відповідача за рахунок бюджетних асигнувань на користь позивача судовий збір у розмірі 2114,40 грн.

Керуючись ст. ст. 6, 9, 14, 90, 139, 255, 295 КАС України, суд -

В И Р І Ш И В:

Позовні вимоги ОСОБА_1 (ІПН НОМЕР_1, адреса: АДРЕСА_1) до Державної установи "Одеська установа виконання покарань №21" (код ЄДРПОУ 08564162, адреса: 65059, м. Одеса, вул. Люстдорфська дорога, 11) про стягнення середнього заробітку за час затримки виплати одноразової грошової допомоги при звільненні у розмірі 7 723,60 грн.; визнання протиправною бездіяльності керівництва Державної установи "Одеська установа виконання покарань №21" щодо несвоєчасної сплати компенсації за належні до видачі предмети речового майна при звільненні на суму 7865,44 грн.; стягнення суми грошових коштів за компенсацію за належні до видачі предмети речового майна у розмірі 7865,44 грн., з урахуванням індексу інфляції - задовольнити повністю.

Стягнути з Державної установи "Одеська установа виконання покарань №21" (код ЄДРПОУ 08564162, адреса: 65059, м. Одеса, вул. Люстдорфська дорога, 11) на користь ОСОБА_1 (ІПН НОМЕР_1, адреса: АДРЕСА_1) середній заробіток за час затримки виплати одноразової грошової допомоги при звільненні у розмірі 7 723,60 грн.

Визнати протиправною бездіяльність керівництва Державної установи "Одеська установа виконання покарань №21" щодо несвоєчасної сплати ОСОБА_1 (ІПН НОМЕР_1, адреса: АДРЕСА_1) компенсації за належні до видачі предмети речового майна при звільненні на суму 7 865,44 грн.

Стягнути з Державної установи "Одеська установа виконання покарань №21" (код ЄДРПОУ 08564162, адреса: 65059, м. Одеса, вул. Люстдорфська дорога, 11) на користь ОСОБА_1 (ІПН НОМЕР_1, адреса: АДРЕСА_1) суму грошових коштів за компенсацію за належні до видачі предмети речового майна у розмірі 7 865,44 грн., з урахуванням індексу інфляції.

Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань з Державної установи "Одеська установа виконання покарань №21" (код ЄДРПОУ 08564162, адреса: 65059, м. Одеса, вул. Люстдорфська дорога, 11) на користь ОСОБА_1 (ІПН НОМЕР_1, адреса: АДРЕСА_1) судові витрати у розмірі 2 114,40 грн.

Рішення суду може бути оскаржено в порядку та в строки, встановлені ст. 295 КАС України.

Рішення суду набирає законної сили в порядку та в строки, встановлені ст. 255 КАС України.

Повний текст рішення суду складений та підписаний суддею 28.08.2018р.

Суддя Балан Я.В.