Рішення № 76060628, 10.08.2018, Самарський районний суд м. Дніпропетровська

Справа № 206/733/18

Провадження № 2/206/476/18

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

10.08.2018 Самарський районний суд м. Дніпропетровська

у складі:

головуючий суддя Маштак К.С.

за участю:

секретаря судового засідання Стахів О.О.

позивача ОСОБА_1

представника позивача ОСОБА_2

представника відповідача та третьої особи ОСОБА_3

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Дніпро цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Дніпровської міської ради, треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору: державний нотаріус Восьмої дніпровської державної нотаріальної контори Хорішко О.М. та ОСОБА_5 про визнання права власності в порядку спадкування за заповітомта за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_5 про визнання права власності на частину домоволодіння за набувальною давністю

ОСОБА_6 виклад позиції позивача та заперечень відповідача.

ОСОБА_1 звернулась до Самарського районного суду м. Дніпропетровська із позовом до Дніпровської міської ради, треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору: державний нотаріус Восьмої дніпровської державної нотаріальної контори Хорішко О.М. та ОСОБА_5 про визнання права власності в порядку спадкування за заповітом.

Позовні вимоги ОСОБА_1 обґрунтувала тим, що 17.01.1960 між ОСОБА_7 та ОСОБА_8, які є рідними батьками позивача та ОСОБА_5, було укладено шлюб. У 1962 році, під час перебування у шлюбі батьки позивача та третьої особи почали будувати будинок за адресою: АДРЕСА_2 (далі-житловий будинок). У 1967 році будівництво будинку було завершено, право власності було зареєстровано на батька. В 1973 році шлюб між батьками розірвано. Після чого, 19.03.1973 Народним судом Індустріального району м. Дніпропетровська було прийнято рішення, яким визнано право власності на 3/5 частини житлового будинку за матір'ю позивача, яку вона зареєструвала та набула право власності на них. ІНФОРМАЦІЯ_1 мати позивача і ОСОБА_5 померла. Після смерті спадкодавця позивач та ОСОБА_5 отримали спадщину по 3/10 частини житлового будинку та зареєстрували її. ІНФОРМАЦІЯ_2 помер їхній батько. Відповідно до складеного спадкодавцем заповіту, все належне йому майно, у тому числі, 2/5 житлового будинку було заповідано позивачу. Проте, 21.12.2017 державним нотаріусом на звернення позивача, як спадкоємця після смерті батька, було винесено постанову про відмову у вчиненні нотаріальної дії, оскільки спадкодавець за життя не зареєстрував право власності на своє ім'я на 2/5 частини житлового будинку. На підставі вищевикладеного, позивач просила визнати за нею право власності на 2/5 частини житлового будинку з господарсько-побутовими будівлями в порядку спадкування за заповітом після смерті батька (т. 1 а.с. 2-6).

Представник відповідача своїх заперечень у вигляді відзиву суду не надав.

Окрім того, ОСОБА_1 звернулась до суду з іншим позовом до ОСОБА_5 про визнання права власності на частину домоволодіння за набувальною давністю.

Позивач своє звернення обґрунтувала тими ж обставинами щодо факту реєстрації та розірвання шлюбу між батьками, будівництва вищезазначеного житлового будинку, смерті батьків, реєстрації за позивачем та відповідачем права власності на спадщину, після смерті матері, по 3/10 частини житлового будинку та наявності заповіту батька на користь позивача. Крім того, зазначила, що вона є власником спірного житлового будинку в 7/10 частині (3/10 - успадкована за матір'ю + 2/5 заповідана батьком), а відповідач в 3/10 частині житлового будинку. Підставами для звернення позивача з даною позовною заявою слугувало те, що остання зареєстрована та проживає у спірному житловому будинку, на відміну від відповідача, який був знятий з реєстрації за адресою знаходження житлового будинку, та останні 20 років фактично проживає у місті Павлоград. Таким чином, позивач зазначила, що більше 20 років користується частиною будинку відповідача, зробила у ньому ремонт, сплачувала весь час кошти за надані комунальні послуги, тобто відкрито та добросовісно володіла належним відповідачу майном, на підставі вище викладеного, керуючись ст. 344 ЦК України, позивач просила визначити за нею право власності за набувальною давністю на 3/10 частини спірного житлового будинку з господарсько-побутовими будівлями, розташованими за адресою: АДРЕСА_3, яка належить відповідачу (т. 2 а.с. 2-5).

Не погоджуючись із вказаним позовом представником відповідача було подано відзив на позовну заяву, за змістом якого було вказано таке. У зв'язку із відсутністю можливості виділити в натурі 3/10 частини спірного житлового будинку, а також спільного проживання разом з позивачем, через постійні сварки, відповідач був змушений разом із своєю сім'єю орендувати житло для проживання. В свою чергу, позивач достеменно знаючи, що її брат, тобто відповідач, винаймає житло, без його дозволу, як співвласника, замінила замки вхідних дверей, та значний проміжок часу здавала частину житлового будинку в оренду. Отже, відповідач заперечував проти задоволення даної позовної заяви, оскільки вимоги позивача безпідставні та істотно порушують права відповідача, як власника. Відповідач просив стягнути з позивача на його користь витрати понесені на правову допомогу в сумі 5 000 грн. (т. 2 а.с. 147-150).

ІІ. Заяви, клопотання. Інші процесуальні дії у справі.

03.02.2018 та 08.02.2018 мало місце звернення позивача до суду з двома позовами про визнання права власності в порядку спадкування за заповітом та про визнання права власності на частину домоволодіння за набувальною давністю. За даними позовами відкрито провадження у цивільних справах.

25.05.2018 вказані цивільні справи були об'єднані в одне провадження.

Під час розгляду справи судом розглянуто клопотання/заяви, заслухано пояснення та заперечення сторін та їх представників, допитано свідків, досліджені письмові докази, що містяться в матеріалах справи.

10.08.2018 оголошено вступну та резолютивну частини рішення.

ІІІ. Фактичні обставини, встановлені судом, та зміст спірних правовідносин.

Відповідно до копії свідоцтва про народження серії НОМЕР_3 та НОМЕР_2 позивач та ОСОБА_5 є донькою та сином відповідно ОСОБА_7 та ОСОБА_8 (т. 1 а.с. 7, 80).

18.12.1973 шлюб між ОСОБА_7 та ОСОБА_8 розірвано, прізвище «ОСОБА_8» змінено на дівоче «ОСОБА_8» (т. 1 а.с. 11).

19.03.1973 Народним судом Індустріального району м. Дніпропетровська визнано право власності на 3/5 частин житлового будинку АДРЕСА_2 з господарськими спорудами в АДРЕСА_2 за ОСОБА_8. Розподілено житловий будинок, виділено ОСОБА_9 в будинку кімнати: І-6, І-І, та І-2 площею 35, 9 кв.м., ганок - а, підвал під А-І, І/2 частини колодязя - К, І/2 забору № І, І/2 воріт № 2, І/2 тротуара. ОСОБА_7 виділено кімнати: І-3, І-4, І-5 площею 19,8 кв. м, житлові сараї Б та В, І/2 частини колодязя - К, І/2 забору № І, І/2 воріт № 2, І/2 тротуару, вбиральню № 2. Зобов'язано ОСОБА_7 закласти дверний отвір між кімнатами І-І та І-5, встановити зовнішній двірний отвір в отворі вікна кімнати І-3, добудувати тамбур, встановити двірний отвір між кімнатами І-І та І-6 (т. 1 а.с. 12, 84).

Відповідно до копії домової книги для прописки громадян, проживаючих у будинку АДРЕСА_2 по вул. Куйбишева у м. Дніпропетровську, адреса житлового будинку була змінена на АДРЕСА_3 (т. 1 а.с. 23-30).

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_8 померла, про що зроблено актовий запис про смерть № 684, свідоцтво про смерть серії НОМЕР_4 (т. 1 а.с. 15).

Згідно свідоцтва про право на спадщину за законом від 29.03.1985 спадкоємцями спадкового майна, після смерті ОСОБА_8 є донька ОСОБА_11 та син ОСОБА_5, спадкове майно складалась з 3/5 частини спірного житлового будинку та грошового вкладу (т. 1 а.с. 17, 85).

Згідно свідоцтва про укладення шлюбу серії НОМЕР_5, позивач змінила дівоче прізвище з «ОСОБА_8» на «ОСОБА_8» (т. 1 а.с.8).

07.10.1995 ОСОБА_7 на випадок своєї смерті, усе належне йому майно, в тому числі, частину житлового будинку з відповідною частиною надвірних побудов, що знаходиться в АДРЕСА_3 заповів ОСОБА_1 (т. 1 а.с. 19).

Відповідно до копії свідоцтва про смерть НОМЕР_6, ОСОБА_7 помер ІНФОРМАЦІЯ_2, про що складено відповідний запис № 1316 (т. 1 а.с. 18).

21.12.2017 ОСОБА_1 було відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом після смерті її батька ОСОБА_7, оскільки відомості про реєстрацію права власності на 2/5 частину житлового будинку з господарськими будівлями, розташованого за адресою: АДРЕСА_3 відсутні, тобто, спадкодавець за життя не зареєстрував право власності на своє ім'я на вищевказану частину житлового будинку (т. 1 а.с. 20).

Згідно відповіді № 17624 від 18.12.2017 ОСОБА_11 та ОСОБА_5 є власниками по 3/10 частини кожний житлового будинку АДРЕСА_3. Решта частки, 2/5 частини нерухомого майна за вказаною адресою не зареєстрована (т. 2 а.с. 101).

Як вбачається із наданих позивачем копій квитанцій, позивач та її чоловік ОСОБА_12 сплачує вартість комунальних послуг, наданих за адресою АДРЕСА_3 (т. 2 а.с. 40-52).

Також, із наданих суду документів, а саме: копії підрядного договору, копій рахунків - фактур вбачається, що за адресою: будинок АДРЕСА_3 проводились роботи із газифікації, встановлення паркану, перекриття даху (т. 2 а.с. 63-76).

ІV. Мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову. Норми права, які застосував суд, та мотиви їх застосування.

У судовому порядку право власності спадкоємця на спадкове майно підлягає захисту шляхом його визнання у разі, якщо таке право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності (стаття 392 ЦК України) та є винятковим способом захисту, що має застосовуватися, якщо існують перешкоди для оформлення спадкових прав у нотаріальному порядку.

При вирішенні спору про визнання права власності на спадкове майно потрібно розмежовувати час і підстави виникнення права власності у спадкодавця, які кваліфікуються відповідно до законодавства України, чинного на час виникнення права власності, та підстави спадкування зазначеного майна, що визначаються на час відкриття спадщини та згідно з пунктом 5 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України.

Належність правовстановлюючих документів встановлюється судом відповідно до законодавства, яке було чинним на час набуття права власності.

Так, питання набуття права власності станом на 1967 рік (закінчення будування житлового будинку) регулювалося Указом Президії Верховної Ради СРСР від 26.08.1948 «Про право громадян на купівлю і будівництво індивідуальних житлових будинків» (далі - Указ від 26.08.1948), що був визнаний таким, що втратив чинність відповідно до Указу Президії Верховної Ради СРСР від 22.02.1988 № 8502-Х1, і прийнятою відповідно до Указу від 26.08.1948 постановою Ради Міністрів СРСР від 26.08.1948 «Про порядок застосування Указу Президії Верховної Ради СРСР від 26.08.1948 «Про право громадян на купівлю і будівництво індивідуальних житлових будинків» (далі - Постанова від 26.08.1948), які, зокрема, визначали умови та правові наслідки будівництва.

Згідно зі статтею 1 Указу від 26.08.1948 кожен громадянин і кожна громадянка мали право купити або збудувати для себе на праві особистої власності жилий будинок на один або два поверхи з числом кімнат від однієї до п'яти як у місті, так і поза містом.

Пунктом 2 Постанови від 26.08.1948 визначено, що земельні ділянки для будівництва індивідуальних жилих будинків відводяться за рахунок земель міст, селищ, держземфонду і земель держлісфонду у безстрокове користування, а збудовані на цих ділянках будинки є особистою власністю забудовника.

Отже, за Указом від 26.08.1948 та Постановою від 26.08.1948 підставою виникнення у громадянина права власності на жилий будинок був сам факт збудування ним такого з додержанням вимог указаного законодавства.

Вказані правові акти не пов'язували виникнення права власності на житловий будинок із проведенням його реєстрації.

Отже, право власності на збудоване до набрання чинності Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» нерухоме майно набувається в порядку, який існував на час його спорудження, а не виникає у зв'язку із здійсненням державної реєстрації права власності на нього в порядку, передбаченому цим законом, яка є лише офіційним визнанням державою такого прав, а не підставою його виникнення.

Оскільки житловий будинок, що є предметом даного позову, був побудований у 1967 році, тобто до набрання чинності Законом України від 01.07.2004 «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», то порядок реєстрації зазначеного житлового будинку повинен був проводитися відповідно до Інструкції про порядок реєстрації будинків та домоволодінь у містах і селищах міського типу Української РСР, затвердженої заступником Міністра комунального господарства Української РСР 31.01.1966, яка втратила чинність на підставі наказу Держжитлокомунгоспу України від 13.12.1995 № 56 (далі - Інструкція).

В той же час, відповідно до п. 1 Інструкції, реєстрацію будинків з обслуговуючими їх будівлями і спорудами та домоволодінь у містах і селищах міського типу Української РСР провадили бюро технічної інвентаризації виконкомів місцевих Рад депутатів трудящих. Реєстрація проводилась на підставі документів, що встановлюють право власності (правовстановлюючих документів) згідно з додатком № 1 (п. 7 Інструкції).

Так, при вирішенні спору про визнання права власності на спадкове майно, у даному випадку, зі сторони позивача доведенню підлягає правомірність та законність набуття права власності спадкодавця на спадкове майно.

В той же час, зі сторони позивача не надано документів, згідно переліку правовстановлюючих документів, що встановлювали право власності на житловий будинок, згідно з додатком № 1 Інструкції про порядок реєстрації будинків та домоволодінь у містах і селищах міського типу Української РСР, затвердженої Міністерством комунального господарства Української РСР від 31.01.1966, а тому, суд за відсутності відповідних первинних документів позбавлений можливості перевірити правомірність та законність набуття права власності спадкодавця на спадкове майно, як наслідок задовольнити вимогу позивача про визнання права власності в порядку спадкування за заповітом після смерті батька ОСОБА_7, оскільки правовстановлюючих документів, які містяться у переліку Інструкції, чинної на момент закінчення будівництва будинку позивачем не надано та не зазначено про їх втрату, а надане рішення суду свідчить лише про виділення спадкодавцю частину кімнат та надвірних споруд.

В обґрунтування позовних вимог, а також на підтвердження обставин щодо права власності батька позивача на житловий будинок, позивачем було надано копію акту прийому індивідуального жилого будинку, згідно якого пред'явлений до здачі житловий будинок АДРЕСА_2 в АДРЕСА_2, побудований у 1966 році, рахувати прийнятим. Вказаний акт складено комісією, в тому числі, на підставі договору на право побудови від 13.09.1962 (т. 2 а.с. 8-9).

У той же час, вказаний документ не може бути розцінений судом як правовстановлюючий документ згідно з додатком № 1 Інструкції про порядок реєстрації будинків та домоволодінь у містах і селищах міського типу Української РСР, затвердженої Міністерством комунального господарства Української РСР від 31.01.1966, оскільки відповідно до вказаного додатку, окрім інших правовстановлюючих документів, таким документом є акт державної комісії про прийняття будинку в експлуатацію, однак, вказаних відомостей наданий позивачем акт не містить.

Суд вирішуючи позов про визнання права власності, з огляду на винятковий спосіб захисту, не повинен брати на себе повноваження інших органів, в тому числі, видавати чи вносити корективи до існуючих документів, надавати документам інший сенс та змінювати його зміст, тим більше, що такі неточності документу не були предметом розгляду органу, який його видав.

Інших доказів/правовстановлюючих документів на житловий будинок, обставин їх втрати зі сторони позивача не зазначено, докази не надані, при цьому, наявні у справі документи у своїй сукупності не дають суду можливості пересвідчитись у правомірності набуття спадкодавцем права власності на нерухоме майно.

Окрім того, позивачем не надано актуальної технічної документації (технічного паспорту) вказаного будинку, а відтак, суд не може встановити відповідність спадкового майна на момент смерті спадкодавця та на момент його побудови, враховуючи рішення Народного суду Індустріального району м. Дніпропетровська від 19.03.1973, яким спадкодавця було зобов'язано провести перепланування, та добудови у будинку, а також враховуючи період, який пройшов з моменту будівництва будинку та дату подання позову.

Виходячи з вищевикладеного, судом не може бути задоволена відповідна вимога позивача, за відсутності технічної документації, оскільки без детальної перевірки технічної документації, таким рішенням може буде визнано право власності на споруди, добудови, зміни в будинку, в порушення порядку, передбаченого законодавством, що передують реєстрації права власності на відповідні зміни у нерухомому майні, наприклад, введення в експлуатацію, тощо.

Отже, якщо об'єкт будівництва не був завершений спадкодавцем чи не був прийнятий в експлуатацію, або право власності не було за ним зареєстроване, то до складу спадщини входять усі належні спадкодавцеві як забудовнику права та обов'язки, а саме: право власності на будівельні матеріали та обладнання, які були використані спадкодавцем у процесі цього будівництва; право завершити будівництвом об'єкт (як правонаступник спадкодавця - замінений у порядку спадкування забудовник); право передати від свого імені для прийняття в експлуатацію завершений будівництвом об'єкт; право одержати на своє ім'я свідоцтво про право власності та зареєструвати право власності.

Таким чином, позов ОСОБА_1 про визнання права власності в порядку спадкування за заповітом задоволенню не підлягає.

Щодо вимоги позивача про визнання права власності на частину домоволодіння за набувальною давністю суд зазначає таке.

Статтею 328 ЦК України передбачено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.

Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Відповідно до частини першої статті 344 ЦК України особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном - протягом п'яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом.

Право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається за рішенням суду (частина четверта статті 344 ЦК України).

Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 просила на підставі статті 344 ЦК України визнати за нею право власності на належну її брату 3/10 частини спірного будинку, посилаючись на те, що останній з 1995 року і до теперішнього часу у спадковому будинку не проживає та участі в належному його утриманні не приймає.

Проте, суд звертає увагу, що механізм припинення права на частку у спільному майні передбачений у статті 365 ЦК України, в той час як ст. 344 ЦК України не поширюється на частку у спільній частковій власності, яка не є окремим об'єктом нерухомості.

Крім того, у пункті 9 постанови пленуму Вищого спеціалізовано суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07.02.2014 № 5 «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав» роз'яснено, що при вирішенні спорів, пов'язаних із набуттям права власності за набувальною давністю, суди повинні враховувати, зокрема, таке: - володіння є добросовісним, якщо особа при заволодінні чужим майном не знала і не могла знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності; - володіння визнається відкритим, якщо особа не приховувала факт знаходження майна в її володінні; - володіння визнається безперервним, якщо воно не переривалось протягом всього строку набувальної давності.

При цьому, давність володіння є добросовісною, якщо особа при заволодінні майном не знала і не повинна була знати по відсутність у неї підстав для набуття права власності.

Позов про право власності за давністю володіння не може заявляти особа, яка володіє майном за волею власника і завжди знала, хто є власником.

За набувальною давністю може бути набуто право власності на нерухоме майно, яке не має власника або власник якого невідомий, або власник відмовився від права власності на належне йому нерухоме майно.

Виходячи з вищевикладеного, позов ОСОБА_1 про визнання права власності на частину домоволодіння за набувальною давністю задоволенню не підлягає.

Щодо стягнення з позивача витрат на правову допомогу на користь відповідача суд зазначає таке.

Склад та розмір витрат, пов'язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов'язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження).

Така позиція закріплена у п. п. 47, 48 постанови пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17.10.2014 № 10 «Про застосування судами законодавства про судові витрати у цивільних справах».

У пункті 48 вищезазначеної постанови встановлено, що витрати на правову допомогу мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також, розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.

Враховуючи, що відповідачем, документально не доведено, що ним понесено витрати на правову допомогу, а саме: не надано акт приймання-передачі наданих послуг, платіжні документи про оплату таких послуг, розрахунок таких витрат, то у суду відсутні підстави для стягнення таких витрат з позивача.

Частина 1 ст. 81, ч. 5 ст. 177 ЦК України передбачають, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Позивач зобов'язаний додати до позовної заяви всі наявні в нього докази, що підтверджують обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги (якщо подаються письмові чи електронні докази позивач може додати до позовної заяви копії відповідних доказів).

Статтями 77 - 80 ЦПК України встановлено критерії доказів, а саме їх належність, допустимість, достовірність та достатність.

Вирішуючи позов по суті, суд, також, звертає увагу, що відповідно до положень ст. ст. 12, 13, 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом У передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

Згідно із практикою Європейського суду з прав людини за своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і відповідно - правомочностей головних суб'єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об'єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов'язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, - із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.

Так, згідно до ч. 1 ст. 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Згідно положень ст. 5 ЦПК України суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб у спосіб, визначений законом або договором.

Відповідно до ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

За змістом ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відповідно до ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.

Враховуючи вищевикладені норми законодавства, дослідивши матеріали справи, вислухавши учасників справи їх представників, допитавши свідків, оцінивши наявні в ній докази, суд вважає, що в задоволенні позовів необхідно відмовити повністю.

Відповідно до ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

На підставі викладеного та керуючись п.1 Інструкції про порядок реєстрації будинків та домоволодінь у містах і селищах міського типу Української РСР, затвердженої Міністерством комунального господарства Української РСР від 31.01.1966, ст. 328, 344, 392 ЦК України, ст.ст. 1-4, 10, 12, 13, 76-89, 95, 141, 258, 259, 264, 265, п. 15, п.п. 15.5 Розділу ХІІІ «Перехідні положення» ЦПК України, -

ВИРІШИВ:

У задоволенні позову ОСОБА_1 до Дніпровської міської ради, треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору: державний нотаріус Восьмої дніпровської державної нотаріальної контори Хорішко О.М. та ОСОБА_5 про визнання права власності в порядку спадкування за заповітомвідмовити повністю.

У задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_5 про визнання права власності на частину домоволодіння за набувальною давністю відмовити повністю.

Реквізити сторін:

ОСОБА_1, місце проживання: 49115, АДРЕСА_3, РНОКПП НОМЕР_1;

Дніпровська міська рада, місцезнаходження: 49000, м. Дніпро, пр. Дмитра Яворницького, буд. 75, ідентифікаційний код юридичної особи 26510514;

державний нотаріус Восьмої дніпровської державної нотаріальної контори Хорішко О.М. (адреса для листування: АДРЕСА_4);

ОСОБА_5, місце проживання: 51400, АДРЕСА_1.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення до Апеляційного суду Дніпропетровської області через суд першої інстанції, що відповідає приписам пункту 15, підпункту 15.5 Розділу ХІІІ «Перехідні положення» ЦПК України.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повне судове рішення складено 20.08.2018.

Головуючий суддя: К.С. Маштак