Постанова № 76037523, 13.08.2018, Апеляційний суд Львівської області

Справа № 456/1929/14-ц Головуючий у 1 інстанції: Янів Н.М.

Провадження № 22-ц/783/779/18 Доповідач в 2-й інстанції: ОСОБА_1О.

Категорія: 39

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

13 серпня 2018 року колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Апеляційного суду Львівської області в складі:

головуючого - судді: Шеремети Н.О.

суддів: Ванівського О.М., Цяцяка Р.П.

секретаря: Цапа П.М.

з участю: ОСОБА_2, представника ОСОБА_3,

представника ОСОБА_4 – ОСОБА_5

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_2, ОСОБА_6 на рішення Стрийського міськрайонного суду Львівської області від 05 лютого 2018 року, -

ВСТАНОВИЛА:

ОСОБА_2, ОСОБА_6 звернулись з позовом до ОСОБА_4, третя особа Стрийська центральна районна лікарня, про визнання поважними причин пропущення позовної давності на звернення до суду з позовом, визнання недійсним заповіту та стягнення судових витрат.

Рішенням Стрийського міськрайонного суду Львівської області від 15 червня 2016 року позов задоволено, визнано поважними причини пропущення позовної давності ОСОБА_2, ОСОБА_6 на звернення до суду з позовом до ОСОБА_7, третя особа Стрийська центральна районна лікарня про визнання недійсним заповіту. Визнано недійсним заповіт ОСОБА_8, посвідчений в Стрийській центральній районній лікарні 25.04.2007 року в користь ОСОБА_4. Стягнуто з ОСОБА_4 в користь ОСОБА_2 понесені судові витрати: витрати на правову допомогу в розмірі 4000 грн., сплачений судовий збір в розмірі 243,60 грн., а всього 4243 грн. 60 коп.

Ухвалою Апеляційного суду Львівської області від 10 листопада 2016 року апеляційну скаргу ОСОБА_4, від імені якого діяла ОСОБА_9 відхилено, рішення Стрийського міськрайонного суду Львівської області від 15 червня 2016 року залишено без змін.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ від 14 червня 2017 року касаційну скаргу ОСОБА_4 в особі представника ОСОБА_9 задоволено частково, рішення Стрийського міськрайонного суду Львівської області від 15 червня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Львівської області від 10 листопада 2016 року скасувано, справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.

Рішенням Стрийського міськрайонного суду Львівської області від 05 лютого 2018 року взадоволенні позову ОСОБА_2, ОСОБА_6 до ОСОБА_4 про визнання недійсним заповіту відмовлено.

Рішення судув апеляційному порядку оскаржили ОСОБА_2, ОСОБА_6,вважають, що рішення суду ухвалене з порушенням норм матеріального та процесуального права при неповно з'ясованих обставинах, що мають значення для справи, а висновки суду не відповідають дійсним обставинам справи. В апеляційній скарзі зазначають, що в оскаржуваному рішенні суд першої інстанції відмовив в задоволенні позову у зв’язку з тим, що апелянти були учасниками іншої справи № 2-96/11, під час розгляду якої ними 08.12.2008 року заявлено зустрічний позов про визнання оскаржуваного заповіту недійсним з підстав підроблення підпису батька на заповіті, а відтак слід вважати встановленим той факт, що позивачам було відомо про порушення їхнього права ще з 08.12.2008 року.

Апелянт вважає висновки суду першої інстанції в частині пропуску ними строку позовної давності помилковими, оскільки вперше з позовом про визнання недійсним заповіту вони звернулися в грудні 2008 року, подавши попередньо заяву про перегляд заочного рішення у липні 2007 року. Підставами для визнання заповіту недійсним апелянти зазначали невідповідність підпису заповідача в оспорюваному заповіті, порушення порядку його посвідчення і реєстрації. Справа за цим позовом розглядалася судом першої інстанції п'ять з половиною років, під час розгляду якої адвокат не повідомив їх про можливість визнання заповіту недійсним у зв'язку з тим, що батько через свій фізичний і психічний стан не міг підписати заповіту і не усвідомлював значення своїх дій та міг керувати ними. Стверджують про те, що в силу своєї юридичної необізнаності, не знали і не могли знати про можливість визнання заповіту саме з цих підстав, не знали про те, що їх батько під час підписання заповіту був у такому стані, що не міг розуміти значення своїх дій та керувати ними. В квітні 2014 року вони звернулись до суду з інших підстав, ззаначивши, що ОСОБА_8 у зв»язку з критичним станом свого здоров'я, фізично не міг читати і підписувати заповіт та за своїм психічним станом в цей момент не міг усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними. Про дані обставини їм не було відомо та про існування таких вони змогли дізнатись лише після проведення судово-медичної та судово-психіатричної експертиз. Вважають безпідставними та необгрунтованими твердження суду першої інстанції про те, що позивачі під час розгляду попередньої справи могли заявити позовні вимоги про визнання заповіту недійсним з підстав того, що батько під час складання заповіту не усвідомлював значення своїх дій та не міг керувати ними. З вищенаведених підстав апелянти просять рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити.

Заслухавши суддю - доповідача, пояснення ОСОБА_2, її представника ОСОБА_3 на підтримання доводів апеляційної скарги, заперечення представника ОСОБА_4 – ОСОБА_5 щодо задоволення апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення з огляду на наступне.

Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно зі ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Згідно з ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до ч.3 та ч.4 ст. 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції дійшов висновку про підставність позову ОСОБА_2, ОСОБА_6, наявність підстав для визнання заповіту, складеного ОСОБА_8, недійсним з підстав, передбачених ст. 225 ЦК України, разом з тим відмовив у задоволенні їх позову у зв»язку з пропуском позивачами позовної давності.

Колегія суддів погоджується з таким висновком суду з огляду на таке.

Відповідно до ст. 1233 ЦК України заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті.

Відповідно до ст. 1234 ЦК України право на заповіт має фізична особа з повною цивільною дієздатністю. Право на заповіт здійснюється особисто. Вчинення заповіту через представника не допускається.

Відповідно до ст. 1247 ЦК України заповіт складається у письмовій формі, із зазначенням місця та часу його складення. Заповіт має бути особисто підписаний заповідачем. Якщо особа не може особисто підписати заповіт, він підписується відповідно до частини четвертої статті 207 цього Кодексу. Заповіт має бути посвідчений нотаріусом або іншими посадовими, службовими особами, визначеними у статтях 1251-1252 цього Кодексу. Заповіти, посвідчені особами, зазначеними у частині третій цієї статті, підлягають державній реєстрації у Спадковому реєстрі в порядку, затвердженому Кабінетом МіністрівУкраїни.

Відповідно до ч.1 ст. 1252 ЦК України заповіт особи, яка перебуває на лікуванні у лікарні, госпіталі, іншому стаціонарному закладі охорони здоров'я, а також особи, яка проживає в будинку для осіб похилого віку та інвалідів, може бути посвідчений головним лікарем, його заступником з медичної частини або черговим лікарем цієї лікарні, госпіталю, іншого стаціонарного закладу охорони здоров'я, а також начальником госпіталю, директором або головним лікарем будинку для осіб похилого віку та інвалідів.

Згідно з ч. ч. 8, 9 ст. 1252 ЦК України до заповітів, посвідчених посадовими, службовими особами, застосовуються положення статті 1247 цього Кодексу. Заповіти, посвідчені посадовими, службовими особами, визначеними у частині першій цієї статті, прирівнюються до заповітів, посвідчених нотаріусами.

Згідно з роз»ясненнями п.11 постанови Пленуму Верховного Суду України від 18.12.2009 р №4 «Про судове рішення у цивільній справі» встановивши, що строк для звернення з позовом пропущено без поважної причини, суд у рішенні зазначає про відмову в позові з цих підстав, якщо про застосування позовної давності заявлено стороною у спорі, зробленою до ухвалення ним рішення, крім випадків, коли позов не доведено, що є самостійною підставою для цього.

А тому, відмовляючи в задоволенні позову за спливом позовної давності, суд повинен з»ясувати питання підставності позову.

До висновку про підставність позовних вимог ОСОБА_2, ОСОБА_6, з яким погоджується колегія суддів, суд першої інстанції дійшов, встановивши наступні обставини.

Судом першої інстанції встановлено, що позивачі ОСОБА_2 та ОСОБА_6 є рідними дітьми спадкодавця, ОСОБА_8, та згідно положень ст. 1261 ЦК України його спадкоємцями першої черги за законом.

З долученого до матеріалів справи копії заповіту від 25.04.2007 р., вбачається, що ОСОБА_8 заповів все належне йому майно рідному братові, ОСОБА_10

Вважаючи заповіт недійсним з тих підстав, що заповідач ОСОБА_8 під час його складання та підписання через хворобу був у такому стані, коли він не усвідомлював значення своїх дій та не міг керувати ними, ОСОБА_2 та ОСОБА_6 звернулися з позовом про визнання його недійсним з підстав, передбачених ст. 225 ЦК України.

З оспорюваного заповіту, складеного 25.04.2007 року о 18 годині 40 хвилин від імені ОСОБА_8 у Стрийській центральній районній лікарні та посвідченого головним лікарем ОСОБА_11, написаного черговою медичною сестрою приймального відділення ОСОБА_12, 25.04.2007р. о 18 год. 40 хв. в Стрийській центральній районній лікарні,вбачається, що ОСОБА_8 заповів все своє майно рідному братові(відповідачу) – ОСОБА_4 Заповіт складений за участю чергового лікаря ОСОБА_11, лікуючого лікаря ОСОБА_13, свідків ОСОБА_14, ОСОБА_15 та скріплений печаткою Стрийської районної центральної лікарні. Заповіт ОСОБА_8 прочитаний, з його слів записаний вірно, в чому він розписався.

Судом першої інстанції безспірно встановлено, що про наявність оспорюваного заповіту позивачам ОСОБА_2 та ОСОБА_6 стало відомо у вересні 2008р. (з їх слів), після чого вони звернулись до суду з позовом про визнання заповіту недійсним, вважаючи підпис заповідача, їх батька ОСОБА_8, на заповіті, підробленим.

З матеріалів справи вбачається, що рішенням Стрийського міськрайонного суду Львівської області від 21.12.2012р. в справі №2-69/11, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Львівської області від 06.11.2013р. та ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29.01.2014р., визнано за ОСОБА_4 право власності на 37/100 частини будинку № 3 по вул. В.Івасюка в м. Стрий Львівської області та право власності на сарай, позначений в технічному паспорті літерою «Г» розміром 2.25х3.40, гараж позначений в технічному паспорті літерою «Ж» розміром 3.40х5.80, гараж позначений в технічному паспорті літерою «Б» розміром 5.20х6.0, мансарду розміром 5.20х6.0, які розміщені на земельній ділянці будинку №3 по вул. В.Івасюка в м. Стрий Львівської області та відмовлено в зустрічному позові ОСОБА_6, ОСОБА_2, до ОСОБА_4, Стрийської центральної районної лікарні про визнання заповіту недійсним (з підстав підроблення підпису ОСОБА_8 на заповіті) та визнання за ними права власності на частину будинку в порядку спадкування за законом за недоведеністю позовних вимог.

Позов про визнання недійсним заповіту, складеного 25.04.2007 року ОСОБА_8, з тих підстав, що заповідач не усвідомлював значення своїх дій і не міг керувати ними в силу хворобливого стану під час складання заповіту (ст. 225 ЦК України), подано до суду ОСОБА_2 та ОСОБА_6 14.05.2014 р.

Відповідно до ч.1 ст. 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Відповідно до ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до ч.ч.1, 2 ст. 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв'язку. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Відповідно до ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин).

У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Відповідно до ч. ст. 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю.

Відповідно до ч.1 ст. 225 ЦК України правочин, який дієздатна фізична особа вчинила у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути визнаний судом недійсним за позовом цієї особи, а в разі її смерті - за позовом інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені.

Як роз’яснено в п. 7 постанови Пленуму Верховного суду України від 06.11.2009 №9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом.

В пункті 8 загаданої постанови Пленуму роз’яснено, що відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог, які встановлені статтею 203 ЦК, саме на момент вчинення правочину. Не може бути визнаний недійсним правочин, який не вчинено.

Як роз’яснено в п.16 згаданої постанови Пленуму, правила ст. 225 ЦК поширюються на ті випадки, коли фізичну особу не визнано недієздатною, однак у момент вчинення правочину особа перебувала в такому стані, коли вона не могла усвідомлювати значення своїх дій та (або) не могла керувати ними (тимчасовий психічний розлад, нервове потрясіння тощо). Для визначення наявності такого стану на момент укладення правочину суд відповідно до статті 145 ЦПК України зобов'язаний призначити судово-психіатричну експертизу за клопотанням хоча б однієї зі сторін. Справи про визнання правочину недійсним із цих підстав вирішуються з урахуванням як висновку судово-психіатричної експертизи, так і інших доказів відповідно до статті 212 ЦПК України. При розгляді справ за позовами про визнання недійсними заповітів на підставі статті 225, частини другої статті 1257 ЦК України суд відповідно до статті 145 ЦПК України за клопотанням хоча б однієї зі сторін зобов'язаний призначити посмертну судово-психіатричну експертизу. Висновок такої експертизи має стосуватися стану особи саме на момент вчинення правочину.

Для з»ясування стану ОСОБА_8 на момент складання та підписання ним заповіту, для з»ясування питання, чи перебував ОСОБА_8 в такому стані, коли він не міг усвідомлювати значення своїх дій та (або) не міг керувати ними, суд першої інстанції призначив у справі посмертну комісійну судово-медичну та судово-психіатричну експертизи, за наслідками проведення яких (висновок експерта №149) встановлено, що хворий ОСОБА_8 був госпіталізований в реанімаційне відділення 25.04.2007р. у «вкрай важкому, загальмованому», колаптоїдному стані з дуже низьким кров’яним тиском (50/40 мм рт.ст.) Незважаючи на призначене і проводиме лікування стан хворого не покращився і 26.04.2007р. хворий помер. Враховуючи записи лікарів Стрийської ЦРЛ про вкрай важкий, коматозний стан хворого на період складання заповіту 25.04.2007р., комісія вважає, що тяжко хворий ОСОБА_8 фізично не міг читати та підписувати заповіт. В момент укладення заповіту ОСОБА_8 виявляв ознаки тяжкого психічного розладу стану оглушення свідомості (сомноленція), клінічними ознаками якої є сонливість, обмеженість мовного контакту, загальмованість, в’ялість, адинамічність. Розлад свідомості у хворого спричинений важким соматичним станом, кровотечею, низькими параметрами артеріального тиску. За своїм психічним станом у цей період ОСОБА_8 не міг усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними. Згідно висновку судово-психіатричної експертизи №119, проведеної 16.03.2016р., ОСОБА_8 на момент складання оспорюваного заповіту виявляв порушення свідомості за типом оглушення, соматогенного ґенезу, і за своїм станом, з врахуванням висновку №808 судово-почеркознавчої експертизи за матеріалами цивільної справи №2-69/11 від 05.06.2013р., не міг усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними.

З врахуванням положень ст. 110 ЦПК України, яка передбачає, що висновок експерта для суду не має заздалегідь встановленої сили і оцінюється судом разом із іншими доказами за правилами, встановленими ст. 89 цього Кодексу, суд першої інстанції з метою об'єктивної оцінки доказів, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, допитав свідків, осіб які були безпосередньо присутні при складанні заповіту, а саме, ОСОБА_13, ОСОБА_15, ОСОБА_16, про обставини складання заповіту, стану здоров»я заповідача на момент складання заповіту.

Колегія суддів погоджується з судом першої інстанції, який аналізуючи та досліджуючи висновки експертів №149 від 27.11.2014р. та №119 від 16.03.2016р., вважав висновки експертів належними та допустимими доказами стану здоров»я ОСОБА_8 на момент складання заповіту, виходячи з того, що експертизи проведено у відповідності з чинним законодавством компетентними експертами, якими надано повні, обґрунтовані та вичерпні відповіді на всі поставлені судом питання.

Суд першої інстанції критично оцінив покликання представника відповідача – ОСОБА_17 на покази свідків ОСОБА_16, ОСОБА_15, ОСОБА_13, як доказ спростування зазначених висновків експерта, оскільки, незважаючи на те, що останні були безпосередніми учасниками при складенні оскаржуваного правочину, та особами, які безпосередньо надавали медикаментозне лікування ОСОБА_8, в судовому засіданні не змогли в повній мірі спростувати вищевказані висновки експертів та переконати суд в тому, що в момент складання заповіту хворий ОСОБА_8 міг усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними.

Вважаючи підставними позовні вимоги ОСОБА_2 та ОСОБА_6, суд першої інстанції, окрім інших належних та допустимих доказів на підтвердження стану здоров»я заповідача на момент складання заповіту, яким дав належну оцінку, підставно взяв до уваги діагноз стаціонарного хворого ОСОБА_8, що підтверджується Медичною картою № 3141, його фізичний стан на день складання заповіту, а також те, що ОСОБА_8 помер на наступний день після складання заповіту, і з врахуванням встановлених вищенаведених обставин дійшов до обґрунтованого висновку про наявність підстав для визнання заповіту від 25.05.2007 р. недійним з вищезазначених підстав, тобто, про підставність позову ОСОБА_2 та ОСОБА_6

З матеріалів справи вбачається, що рішенням Стрийського міськрайонного суду Львівської області від 15.06.2016р., залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Львівської області від 10.11.2016р., визнано недійсним заповіт ОСОБА_8, посвідчений в Стрийській центральній районній лікарні 25.04.2007р. в користь ОСОБА_4, однак ухвалою Вищого спеціалізованого суду України від 14.06.2017р., вищевказані рішення судів скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.

Судом касаційної інстанції звернуто увагу на те, що судами в порушення ст. ст. 212 -214 ЦПК України, всупереч ч.1 ст. 261 ЦК України не встановлено, коли саме про порушення свого права дізналися позивачі; не з»ясовано, що перешкоджало позивачам звернутися раніше з цим позовом, оскільки позовні вимоги у іншій справі заявлені з інших підстав, не могли бути перешкодою для звернення до суду з даним позовом.

Так, відповідно до ст. 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Відповідно до ч.4 ст. 261 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якого заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Загальним правилом, закріпленим у ч. 1 ст. 261 ЦК України, встановлено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Перебіг позовної давності за вимогами про визнання недійсним правочину починається за загальними правилами, визначеними у частині першій статті 261 ЦК України, тобто від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про вчинення цього правочину.

Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що позовна давність це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (пункт 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами № 22083/93, 22095/93 у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»; пункт 570 рішення від 20 вересня 2011 року за заявою у справі «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії») (правовий висновок ВСУ від 16.11.2016 р.зроблений при розгляді справи №6-2469цс16).

Порівняльний аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися», що містяться в статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов’язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.

Проаналізувавши вищенаведене, зазначені позивачами підстави для поновлення строку позовної давності, доводи відповідача про застосування наслідків спливу позовної давності, суд першої інстанції встановив, що сторони були учасниками справи №2-69/11 від 11.06.2007 р., провадження в якій відкрито 14.06.2007 р., під час розгляду якої ОСОБА_6 та ОСОБА_2, 08.12.2008 р., було заявлено до ОСОБА_4, Стрийської центральної районної лікарні зустрічний позов про визнання заповіту недійсним та визнання за ними права власності на частину будинку в порядку спадкування за законом, з підстав підробки підпису батька на заповіті, порушення порядку посвідчення та реєстрації заповітів.

За таких обставин, суд першої інстанції вірно вважав встановленим факт обізнаності позивачів, що ними визнавалося, про порушення їхнього права з 08.12.2008 р., тобто, з моменту пред»явлення ними в справі №2-69/11 зустрічного позов про визнання заповіту недійсним та визнання за ними права власності на частину будинку в порядку спадкування за законом, з підстав підробки підпису батька на заповіті та з підстав порушення порядку посвідчення та реєстрації заповіту.

Разом з тим, всупереч вимогам ч.1 ст. 261 ЦК України, з позовом про визнання заповіту недійсним з тих підстав, що в момент його складення ОСОБА_8 не усвідомлював значення своїх дій і не міг керувати ними, звернулись тільки 14.05.2014 р., після спливу 6 (шести) років з моменту, коли вони дізналась про порушення свого права і про особу яка його порушила.

Колегія суддів погоджується з судом першої інстанції, який у зв’язку з вищенаведеним критично оцінив покликання позивачів, як на підставу для поновлення строку позовної давності, те, що строк позовної давності ними пропущено у зв»язку з надання їм некваліфікованої правової допомоги, очікування ними прийняття рішення Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних та кримінальних справ від 29.01.2014р. по справі № 2-69/11 про визнання заповіту не дійсним, після чого звернулися до суду 14.05.2014р. з даним позовом.

Висновок суду про пропуск позивачами строку позовної давності без поважних причин обґрунтовано і тим, що позовні вимоги у іншій справі, заявлені з інших підстав, не могли бути перешкодою для звернення до суду з даним позовом.

З врахуванням вищенаведеного, вірним та обґрунтованим є висновок суду першої інстанції про те, що позивачами не надано обґрунтованих та належних доказів на підтвердження поважності пропуску строку звернення до суду з даним позовом.

Ухвалюючи оскаржуване рішення суд першої інстанції врахував і те, що суд має захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу.

Вважаючи оскаржуване рішення суду незаконним та необґрунтованим, апелянти зазначили про те, що суд першої інстанції, відмовляючи в задоволенні позову з підстав пропуску позовної давності, безпідставно не врахував тих обставин, що ОСОБА_2 та ОСОБА_6, вважаючи заповіт незаконним та оспорюючи його, зверталися з позовними вимогами про визнання його недійсним з інших підстав, а саме, з підстав сумнівів підписання заповіту саме заповідачем, порушення порядку його посвідчення і реєстрації, і судове рішення у справі, яка розглядалася протягом п»яти років, було ухвалено судом касаційної інстанції лише в січні 2014 року, а тому із даним позовом вони звернулися лише в квітні 2014 року, після ухвалення Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних та кримінальних справ ухвали 29.01.2014 року; що позивачі за освітою не є медиками, а відтак не знали і не могли знати, що у зв»язку з хворобою стан батька був таким, що він не міг усвідомлювати своїх дій та керувати ними; вказували на те, що не отримали від представника належної професійної юридичної допомоги. Зазначають про те, що були переконаними в підставності своїх вимог про визнання заповіту недійсним з тих підстав, що батько не підписував заповіт, і що такий було посвідчено з порушенням порядку його посвідчення і реєстрації, а тому не зазначали для визнання заповіту недійсним таку підставу, як те, що заповідач в момент складання та підписання заповіту не міг усвідомлювати своїх дій та керувати ними.

З врахуванням вищенаведених встановлених судом першої інстанції фактичних обставин справи, н,а думку колегії суддів зазначені доводи апеляційної скарги не спростовують правильних висновків суду першої інстанції, який прийшовши до висновку про підставність заявлених позовних вимог, дійшов до вірного висновку про пропуск позивачами строку позовної давності та відсутності підстав для його поновлення у зв»язку з відсутністю поважних причин його пропуску, а відтак підставно відмовив у задоволенні позову ОСОБА_2 та ОСОБА_6

Доводи апеляційної скарги, у якій позивачі фактично зазначають причини, у зв»язку з якими вони своєчасно не звернулися із позовними вимогами про визнання оспорюваного заповіту недійсним з тих підстав, що заповідач в момент складання заповіту не усвідомлював значення своїх дій та не міг ними керувати, не спростовують правильних висновків суду першої інстанції про пропуск позивачами строку позовної давності та відсутність поважних причин для його поновлення, оскільки такі спростовуються матеріалами справи, з яких вбачається, шо позивачі про порушення їх прав та про підстави для визнання заповіту недійсним, довідалися ще під час розгляду цивільної справи №2-69/11, за результатами розгляду якої Стрийським міськрайонним судом Львівської області 21.12.2012 року ухвалено судове рішення, залишене без змін ухвалою Апеляційного суду Львівської області від 06.11.2013р. та ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29.01.2014 року.

Відповідно до п.1 ч.1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.

Стаття 375 ЦПК України передбачає, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Оскільки оскаржуване рішення суду ухвалене з додержанням норм матеріального і процесуального права, апеляційна скарга ОСОБА_2, ОСОБА_6 не підлягає до задоволення.

Керуючись ст.ст. 367, 368, п.1 ч.1 ст. 374, ст.ст. 375, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, колегія суддів, -

ПОСТАНОВИЛА:

апеляційну скаргу ОСОБА_2, ОСОБА_6 – залишити без задоволення.

Рішення Стрийського міськрайонного суду Львівської області від 05 лютого 2018 року – залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена у касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови.

Повний текст постанови складено 20.08.2018 року.

Головуючий: Шеремета Н.О.

Судді: Ванівський О.М.

ОСОБА_18