Рішення № 76030432, 22.08.2018, Жовтневий районний суд м. Дніпропетровська

№ 201/7394/17

провадження 2/201/411/2018

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 серпня 2018 року Жовтневий районний суд

м. Дніпропетровська

у складі: головуючого

судді Антонюка О.А.

з секретарем Плевако О.О.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпро цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, Центрального відділу державної виконавчої служби міста Дніпра Головного територіального управління юстиції у Дніпропетровській області, Комунального підприємства “Дніпроводоканал” Дніпровської міської ради і Дніпровської міської ради про зняття арешту, припинення права власності на частку у спільному майні, визнання права власності, стягнення грошової компенсації і присудження її на користь кредиторів, –

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 24 травня 2017 року звернувся до суду з позовом до відповідачів ОСОБА_2, ОСОБА_3, Центрального ВДВС міста Дніпра Головного територіального управління юстиції у Дніпропетровській області, КП “Дніпроводоканал” Дніпровської міської ради і Дніпровської міської ради про зняття арешту, припинення права власності на частку у спільному майні, визнання права власності, стягнення грошової компенсації і присудження її на користь кредиторів, позовні вимоги не змінювалися, але доповнювалися і уточнювалися. Позивач в своєму позові та з представником в ході судового засідання посилалися на те, що йому та відповідачу ОСОБА_2 на праві спільної часткової власності належить домоволодіння № 21 по вул. Л. Чайкіної в м. Дніпро, зокрема позивачу належить 80/100 частин домоволодіння на підставі рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 04 грудня 2011 року та договору купівлі-продажу від 16 листопада 2016 року, посвідченого приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу ОСОБА_4, а відповідачу – 20/100 частин на підставі рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 04 грудня 2011 року. Спільне володіння та користування домоволодінням є неможливим, оскільки передбачає проживання в домоволодінні двох сімей, житлова площа якого складає 25.9 кв. м. До того ж домоволодіння потребує капітального ремонту, в якому відповідач приймати участь відмовилась у зв’язку із браком коштів. Відповідач ОСОБА_2 зареєстрована та фактично проживає в ІНФОРМАЦІЯ_1, що належить на праві спільної власності останній, її сину ОСОБА_5 та її тітці ОСОБА_3 Відповідач не має можливості відчужити свою частку домоволодіння позивачу у зв’язку з наявністю арешту, накладеного Кіровським відділом ДВС ДМУЮ під час виконання рішення Кіровського районного суду м. Дніпропетровська про стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 114 863. 33 грн. Припинення права власності відповідача ОСОБА_2 на її частку домоволодіння та виплата компенсації сприятиме виконанню рішення суду про стягнення з відповідача ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 заборгованості. Ринкова вартість 20/100 частин спірного домоволодіння становить 23 722. 40 грн. Тому позивач просить суд припинити право власності ОСОБА_2 на частку у розмірі 20/100 домоволодіння № 21 по вул. Лізи Чайкіної в м. Дніпро, взамін компенсації цієї частки грошовими коштами в сумі 23 722. 40 грн., та визнати право власності на цю частку за позивачем, належну вказаній позивачці грошову компенсацію пропорційно розподілити між стягувачами боргу за рішеннями судів: КП “Дніпроводоканал” ДМР і ОСОБА_3 в рахунок часткового погашення боргу. Зверталися до відповідачів з цим питанням та надання і оформлення документів землеволодіння, але вказане виявилося для відповідачів не можливим. Звернення до міськради ні до чого не призвело. Виник спір, який в добровільному досудовому порядку вирішено не було, позивач вважає, що його права порушено і вимушений був звертатися з позовом до суду. Позивач вважає, що все ним зроблено правильно і згідно закону та просив задовольнити уточнений позов в повному обсязі.

Відповідач ОСОБА_2 у судові засідання не з’явилася, про день та час слухання справи повідомлялася належним чином у відповідності до ст. 128-131 ЦПК України, про причини неявки суду не повідомила, суду надана виготовлена печатним шрифтом заява цієї відповідачки про згоду з обставинами позову та позовними вимогами в повному обсязі і прохання слухати справу без її участі. Суд вважає можливим слухання справи за відсутності вказаного відповідача згідно до ст. 223 ЦПК України.

Відповідача ОСОБА_3 в судовому засіданні позов визнала, погодилася з викладеними в ньому обставинами і просила його задовольнити в повному обсязі.

Представники КП “Дніпроводоканал” ДМР і Дніпровської міської ради в судовому засіданні позовні вимоги не визнали, вказавши на те, що цим будуть порушуватися не тільки права ОСОБА_2, а і ОСОБА_3, оскільки борг не буде погашено повністю, рішення суду повинно бути виконаним в повному обсязі, але порушуються і їх права, так як водоканал претендує на всю суму боргу і стягненням боргу повинна займатися після того, як рішення набрало законної сили, виконавча служба, а не суд; земельна ділянка під домоволодінням належним чином не оформлена, що порушує публічний порядок виділення земельних ділянок в місті. Грошова компенсація повинна стягуватися на бувшого співвласника, а не на користь стягувачів по виконавчим провадженням. Отже позовні вимоги не основані на законі і в їх задоволенні просили відмовити в повному обсязі.

Вислухавши пояснення позивача і його представника, відповідача і представників відповідачів, з’ясувавши думку сторін, оцінивши надані і добуті докази, перевіривши матеріали справи, суд вважає позовні вимоги не обґрунтованими і не підлягаючими задоволенню.

Статтею 4 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов’язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

Згідно ст. 12 ЦПК України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов’язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Згідно ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.

Відповідно до ч. 2 ст. 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.

В судовому засіданні встановлено, що ОСОБА_1 на підставі заочного рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 07 грудня 2011 року та договору купівлі-продажу від 16 листопада 2016 року, посвідченого приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу ОСОБА_4 належить 80/100 частин домоволодіння, що розташоване за адресою: м. Дніпро, вул. Лізи Чайкіної, буд. 21. 20/100 частин вказаного домоволодіння належить відповідачу ОСОБА_2 на підставі заочного рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 07 грудня 2011 року. Відповідач ОСОБА_2 разом зі своєю сім’єю зареєстрована та мешкає за адресою: м. Дніпро, вул. Ю. Савченка, 83/24.

Загальна площа домоволодіння № 21 по вул. Лізи Чайкіної в м. Дніпро складає 61.8 кв. м., а житлова – 25.9 кв. м. та за твердженням позивача спільне проживання його сім’ї та сім’ї відповідача у вказаному домоволодінні не можливе. До того ж домоволодіння потребує капітального ремонту.

Позивач звертався до відповідачів з цим питанням та надання і оформлення документів землеволодіння, але вказане виявилося для відповідачів не можливим. Звернення до міськради ні до чого не призвело. Виник спір, який в добровільному досудовому порядку вирішено не було, позивач вважає, що його права порушено і вимушений був звертатися з позовом до суду.

Суд вважає позовні вимоги не підлягаючими задоволенню, виходячи з наступного.

Стаття 15 ЦК України передбачає право на захист цивільних прав та інтересів: «1. Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання…».

Стаття 16 ЦК України передбачає, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Відповідно до ст. 316 ЦК України, ст. 41 Конституції України, ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, до якої Україна приєдналася 17 липня 1997 року, право власності – це право особи на майно, яке він здійснює відповідно до закону, по своїй волі і незалежно від волі інших осіб. Зміст права власності складаються із володіння, користування і розпорядження. Володіння майном – має на увазі юридично закріплену можливість фактично володіти майном, впливати на нього у будь-який момент, здійснювати відносно такого майна свою волю. Право користування полягає в юридично закріпленій можливості власника використовувати корисні якості майна для себе, отримувати з цього користь, вигоду. Розпорядження майном – це можливість власника встановлювати, змінювати, припиняти юридичне існування майна.

Правовий режим спільної часткової власності визначається Главою 26 ЦК України з урахуванням інтересів усіх її учасників. Володіння, користування та розпорядження частковою власністю здійснюється за згодою всіх співвласників, а за відсутності згоди – спір вирішується судом. Незалежно від розміру часток, співвласники при здійсненні зазначених правомочностей мають рівні права.

Відповідно до ст. 317 ЦК України, власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. Частиною 1 ст. 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Відповідно до ч.1 ст. 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Згідно із ст. 365 ЦК України Право особи на частку у спільному майні може бути припинене за рішенням суду на підставі позову інших співвласників, якщо: 1) частка є незначною і не може бути виділена в натурі; 2) річ є неподільною; 3) спільне володіння і користування майном є неможливим; 4) таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім'ї.

Суд постановляє рішення про припинення права особи на частку у спільному майні за умови попереднього внесення позивачем вартості цієї частки на депозитний рахунок суду.

Згідно п. 6 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 7 від 04 жовтня 1991 року зі змінами та доповненнями «Про практику застосування судами законодавства, що регулює право приватної власності громадян на жилий будинок», виділ в натурі часток жилого будинку, що є спільною частковою власністю, можливий, якщо кожній із сторін може бути виділено відокремлену частину будинку із самостійним виходом (квартиру). Виділ також може мати місце за наявності технічної можливості переобладнати приміщення в ізольовані квартири. Якщо виділ частки будинку в натурі неможливий, суд вправі за заявленим про це позовом встановити порядок користування відособленими приміщеннями такого будинку. Порядок користування жилим будинком може бути встановлено також між учасниками спільної сумісної власності. При неможливості виділу частки будинку в натурі або встановлення порядку користування ним власнику, що виділяється, за його згодою присуджується грошова компенсація. Розмір грошової компенсації визначається за угодою сторін, а за відсутності такої угоди – судом за дійсною вартістю будинку на час розгляду справи. В окремих випадках суд може, враховуючи конкретні обставини справи, і за відсутності згоди власника, що виділяється, зобов'язати решту учасників спільної власності сплатити йому грошову компенсацію за належну частку з обов'язковим наведенням мотивів.

Як вже було встановлено, відповідач є власницею 20/100 частин спірного домоволодіння, що розташована за адресою: м. Дніпро, вул. Лізи Чайкіної, 21.

Згідно договору купівлі-продажу 60/100 частин домоволодіння від 16 листопада 2016 року оціночна вартість всього домоволодіння згідно звіту про оцінку майна, виданого ТОВ «ОСОБА_6 Плюс» 25 жовтня 2016 року, складає 118 612 грн. Таким чином, 20/100 частин спірного домоволодіння, з урахуванням вказаного звіту про оцінку майна, складає 23 722. 40 грн.

Відповідач в судовому засіданні не заперечувала проти присудження їй компенсації у розмірі 23 722. 40 грн. за належну їй частку домоволодіння та вказала, що зазначений розмір компенсації не завдасть їй істотної шкоди та надасть можливість частково сплатити боргові зобов’язання.

Згідно відомостей, що містяться в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об’єктів нерухомого майна щодо суб’єкта містяться відомості щодо наявності обтяження у вигляді арешту нерухомого майна, що належать ОСОБА_2, в тому числі на 20/100 частин домоволодіння, на підставі постанови Кіровського відділу ДВС ДМУЮ від 09 листопада 2011 року, а також постанови Кіровського відділу ДВС ДМУЮ від 14 березня 2014 року. Таким чином відповідач ОСОБА_2 має невиконанні боргові зобов’язання, в зв’язку з чим державним виконавцем винесені постанови про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження.

Звертаючись до суду з даним позовом, позивач не надав суду доказів на підтвердження наявності обставин, які б давали підстави згідно ст. 365 ЦК України для припинення права ОСОБА_2 на частку у спільному майні. Посилання позивача на те, що частка ОСОБА_2 є незначною не беруться судом до уваги, оскільки на підтвердження цієї обставини позивач також не надав суду жодних належних доказів. Разом з тим, визнання відповідачем даного позову свідчить про її вільне волевиявлення на відчуження своєї частки у домоволодінні та відсутність будь-якого спору з приводу вартості належної їй частки, а тому вона не позбавлена можливості розпорядитись належною їй часткою в нотаріальному порядку шляхом укладення договору купівлі-продажу тощо. Окрім того припинення права власності на частку домоволодіння, що належить ОСОБА_2, може порушити права інших осіб, враховуючи наявність у відповідача невиконаних боргових зобов’язань та наявність обтяження у вигляді накладення арешту на майно, що належить їй.

Відповідно до статті 83 Земельного кодексу України, землі, які належать на праві власності територіальним громадам сіл, селищ, міст є комунальною власністю.

Дніпровська міська рада є власником земельної ділянки на якій зареєстроване нерухоме майно по вулиці Л. Чайкіної, 21 в Соборному районі міста Дніпра.

Відповідно до ч.1 статті 116 Земельного кодексу України, громадяни та юридичні особи набувають права власності та право користування земельними ділянками із земель комунальної власності на підставі рішення органу місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом.

Відповідно до ст. 125, 126 Земельного кодексу України, право власності на землю або право користування земельною ділянкою виникає після одержання її власником або користувачем документа, що посвідчує право власності чи право постійного користування земельною ділянкою, та його державної реєстрації.

Статтею 12 Земельного кодексу України визначено, що до повноважень міських рад у галузі земельних відносин належить розпорядження землями територіальних громад та надання земельних ділянок у користування із земель комунальної власності.

Пунктом 34 ч. 1 ст. 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» визначено, що вирішення відповідно до закону питань регулювання земельних відносин здійснюється виключно на пленарних засіданнях міської ради. Отже, правовою основою виникнення права користування земельною ділянкою є рішення органу місцевого самоврядування.

Згідно зі ст. 1 Конвенції про захист прав людини та основних свобод, кожна фізична та юридична особа має право володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права.

Відповідно до ст. 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Відповідно до ст. 319 ЦК України, власник володіє користується, розпоряджається своїм майно на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав. Відповідно до ч. 1 ст. 321 ЦК України, право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Відповідно до ст. 391 ЦК України, власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Згідно з п. 3 ч. 2 ст. 16 ЦК України, встановлено, що способом захисту цивільних прав та інтересів може бути припинення дії, яка порушує право.

Приписами ст. 182 ЦК України передбачено, що право власності та інші речові права на нерухомі речі, обмеження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації.

Відповідно до п. 2 ст. 9 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», державний реєстратор приймає рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, про відмову в державній реєстрації, про її зупинення, внесення змін до Державного реєстру прав.

Відповідно до вимог ст. 19 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень», підставою для реєстрації прав, що посвідчують виникнення, перехід, припинення речових прав на нерухоме майно, обмежень цих прав є, зокрема, рішення суду стосовно речових прав на нерухоме майно і обмежень цих прав, що набрали законної сили.

Відповідно до ч. 2 ст. 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень», у разі скасування на підставі рішення суду рішення про державну реєстрацію прав до Державного реєстру прав вноситься запис про скасування державної реєстрації прав.

З огляду на вищевикладені приписи чинного законодавства України наявні підстави для відмови в задоволенні позовних вимог.

В силу вимог ст. 150 ЖК УРСР, громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди.

Згідно з ЦК України, захист цивільних прав здійснюється в установленому порядку судом шляхом: визнання цих прав, припинення або зміни правовідношення, тощо. Позовні вимоги, що містяться в даній позовній заяві, суперечать законодавству України, чинному на сьогоднішній день.

Згідно зі ст. 55 Конституції України, «Права і свободи людини і громадянина захищаються судом. … Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.». Виходячи з передбаченого ст. 8 Конституції України принципу верховенства права, наведені норми Конституції України надають людині можливість будь-якими незабороненими законом засобами самому захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

Згідно зі ст. 129 Конституції України, обов’язковість судового рішення є однією з основних засад судочинства. У ст. 129-1 Конституції України вказано, що судове рішення є обов’язковим до виконання.

Вимоги до доказів встановлені ст. 77 ЦПК України, якою встановлено, що письмовими доказами є будь-які документи, акти, довідки, листування службового або особистого характеру або витяги з них, що містять відомості про обставини, які мають значення для справи.

У відповідності до ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті.

Відповідно до ст. 263 ЦПК України: рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно із ст. 129 Конституції України, одним з основних принципів судочинства, є законність. Принцип законності визначається тим, що суд у своїй діяльності при вирішенні справ повинен правильно застосовувати норми матеріального права до взаємовідносин сторін.

Згідно ст. 82 ЦПК України обставини, визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, не підлягають доказуванню. Обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.

Вирішення даної цивільної справи та прийняття відповідного обґрунтованого по ній рішення неможливе без встановлення фактичних обставин, вибору норми права та висновку про права та обов'язки сторін. Всі ці складові могли бути з'ясовані лише в ході доказової діяльності, метою якої є, відповідно до ЦПК, всебічне і повне з'ясування всіх обставин справи, встановлення дійсних прав та обов'язків учасників спірних правовідносин.

Подавши свої докази, сторони реалізували своє право на доказування і одночасно виконали обов'язок із доказування, оскільки ст. 81 ЦПК закріплює правило, за яким кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Обов'язок із доказування покладається також на осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси (ст. 43, 49 ЦПК України). Тобто, процесуальними нормами встановлено як право на участь у доказуванні (ст. 43 ЦПК України), так і обов'язок із доказування обставини при невизнані них сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Крім того, суд безпосередньо не повинен брати участі у зборі доказового матеріалу.

Відповідно до ст. 89 ЦПК України суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємозв'язок доказів у їх сукупності.

Всебічне дослідження усіх обставин справи та письмових доказів, з урахуванням допустимості доказів та узгодженістю і несуперечністю між собою дають об’єктивні підстави вважати, що позов не підлягає задоволенню.

Не може суд прийняти до уваги позицію позивача стосовно наполягання на позовних вимогах, оскільки вона спростовується вищенаведеним і нічим об’єктивно не підтверджується.

При таких обставинах суд вважає можливим ОСОБА_1 в задоволенні позову до ОСОБА_2, ОСОБА_3, Центрального відділу державної виконавчої служби міста Дніпра Головного територіального управління юстиції у Дніпропетровській області, КП “Дніпроводоканал” Дніпровської міської ради і Дніпровської міської ради про зняття арешту, припинення права власності на частку у спільному майні, визнання права власності, стягнення грошової компенсації і присудження її на користь кредиторів відмовити.

Таким чином суд вважає, що позовні вимоги в такому вигляді не ґрунтуються на вимогах закону та не підлягають задоволенню в повному обсязі.

На підставі викладеного, керуючись ст. 3, 7, 8, 19, 21, 41, 55, 58, 124, 129, 129-1, 140, 144 Конституції України, ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ст. 10, 16-18, 25, 26, 59 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», ст. 12, 83, 116, 125, 126 Земельного кодексу України, ст. 15, 16, 319, 321, 346, 391, 392 ЦК України, ст. 9, 19, 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень», ст. 4, 5, 18, 43, 49, 76-81, 84, 89, 258, 259, 263-265, 268 ЦПК України, суд –

ВИРІШИВ:

ОСОБА_1 в задоволенні позову до ОСОБА_2, ОСОБА_3, Центрального відділу державної виконавчої служби міста Дніпра Головного територіального управління юстиції у Дніпропетровській області, Комунального підприємства “Дніпроводоканал” Дніпровської міської ради і Дніпровської міської ради про зняття арешту, припинення права власності на частку у спільному майні, визнання права власності, стягнення грошової компенсації і присудження її на користь кредиторів відмовити.

Рішення може бути оскаржено в апеляційний суд Дніпропетровської області протягом 30 днів з дня проголошення рішення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом тридцяти днів з дня отримання копії цього рішення.

Повний текст рішення виготовлено 23 серпня 2018 року.

Суддя -