Рішення № 76025165, 22.08.2018, Господарський суд Львівської області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЛЬВІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

79014, м. Львів, вул. Личаківська, 128

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22.08.2018р. Справа №914/1077/18

За позовом: Заступника керівника Дрогобицької місцевої прокуратури Львівської області, м. Дрогобич Львівської області,

до відповідача: ОСОБА_1 міської ради, м. Стебник Львівської області,

за участю третьої особи 1, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача: Головного управління Держгеокадастру, м. Львів,

третьої особи 2, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача: ОСОБА_2, м. Стебник Львівської області,

про: визнання недійсним рішення органу місцевого самоврядування.

Суддя Козак І.Б.

При секретарі Гелеш Г.М.

Представники:

Прокурор: Леонтьєва Н.Т. – представник,

Від відповідача: не з’явився,

Від 3-ої особи 1: не з’явився,

Від 3-ої особи 2: не з’явився.

На розгляд господарського суду Львівської області Заступником керівника Дрогобицької місцевої прокуратури Львівської області подано позов до ОСОБА_1 міської ради про визнання недійсним рішення органу місцевого самоврядування, за участю третьої особи 1, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача: Головного управління Держгеокадастру, третьої особи 2, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача: ОСОБА_2.

Ухвалою суду від 15.06.2018 р. відкрито провадження у справі за правилами загального позовного провадження та розгляд справи у підготовчому судовому засіданні призначено на 10.07.2018 р. У зв’язку з відрядженням судді Козак І.Б., ухвалою суду від 02.07.2018 р. розгляд справи відкладено на 13.07.2018 р. Рух справи відображено у відповідних ухвалах суду. Ухвалою суду від 15.08.2018р. закрито підготовче провадження, розгляд справи по суті призначено на 22.08.2018р.

22.08.2018 р. розпочинається розгляд справи по суті.

Прокурор у судове засідання 22.08.2018 р. з’явився, заявлені позовні вимоги підтримав. Позовні вимоги обґрунтовуються тим, що відповідач прийняв рішення №256 від 30.06.2017р. «Про надання дозволу на укладення договору особистого строкового сервітуту на земельну ділянку орієнтовною площею 25 кв.м для розміщення та обслуговування тимчасової споруди торгівельного призначення для провадження підприємницької діяльності на вул.Грушевського у м. Стебнику строком на 3 роки». Зазначене рішення, на думку прокурора, прийняте без розроблення технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки, на яку поширюється сервітут, і по своїй суті є передачею ділянки у користування на підставі ст.123 ЗК України.

Представник відповідача 22.08.2018 р. у судове засідання не з’явився. У відзиві на позов (вх.№25129/18 від 06.07.2018р.) зазначив, що ОСОБА_1 жодного рішення про зміну цільового призначення чи формування нової земельної ділянки не приймалося, жодних господарських договорів на підставі оскаржуваного рішення не укладено. Зазначене рішення є лише підставою для укладення ОСОБА_2 (третя особа 2 у справі) з ліцензованою організацією договору на виготовлення пакету документів зі землеустрою за власний рахунок. 16.08.2018р. надійшов лист від ОСОБА_1, у якому міська рада погоджується зі заявленими позовними вимогами. Проте, у зв’язку з неможливістю уповноваженого представника прибути в судове засідання просив розглядати справу за відсутності представника ОСОБА_1

У відповіді на відзив (вх.№25843/18 від 11.07.2018р.) прокурор заперечив повністю щодо наведених аргументів ОСОБА_1 Зазначив, що оскільки ОСОБА_2 не являється власником чи користувачем сусідньої земельної ділянки та не потребує встановлення сервітуту, щоб усунути недоліки своєї ділянки, слід вважати, що оскаржуване рішення прийняте за відсутності достатніх правових підстав і суперечить ст.ст.395, 401, 402 ЦК України, ст.98 ЗК України. Крім того, на дату прийняття оскаржуваного рішення чинний на той час ЗК України не передбачав можливості встановлення земельного сервітуту для розміщення тимчасових споруд, а право користування такою земельною ділянкою повинно було оформлятися шляхом її передачі в оренди в порядку ст.ст.122-124, 134 ЗК України та положень ЗУ «Про оренду землі» шляхом проведення земельних торгів.

Представники третіх осіб 1 та 2 у судове засідання 22.08.2018р. не з’явилися.

Розглянувши матеріали справи, заслухавши пояснення прокурора, повно, всебічно і об’єктивно з’ясувавши усі обставини справи в їх сукупності, дослідивши наявні в матеріалах справи докази, судом встановлено таке.

30.06.2017р. ОСОБА_1 міською радою прийняте рішення №256 “Про надання дозволу на укладення договору особистого строкового сервітуту”, відповідно до котрого вирішено надати дозвіл зозулі С.І. на укладення договору особистого строкового сервітуту на земельну ділянку площею 25,0 кв.м. для розміщення та обслуговування тимчасової споруди торгівельного призначення для провадження підприємницької діяльності (згідно схем-плану, що додається) на вул. М.Грушевського в м. Стебник строком на 3 роки.

Також цим рішенням міська рада зобов’язала ОСОБА_2 звернутися у відділ Держгеокадастру в м. Дрогобичі для отримання витягу про нормативно-грошову оцінку земельної ділянки та укласти договір особистого строкового сервітуту з ОСОБА_1 міською радою на відповідну територію (об’єкт благоустрою) в м. Стебник визначену для розміщення тимчасової споруди (п.2.1), погодити розміщення тимчасової споруди торгівельного призначення з інженерними службами міста та при необхідності забезпечити (за власні кошти) винос інженерних мереж згідно технічних умов за межі визначеної земельної ділянки (п.2.2), звернутися у відділ містобудування та архітектури для оформлення паспорту прив’язки тимчасової споруди торгівельного призначення для ведення підприємницької діяльності (п.2.3), а також забезпечити реєстрацію відповідного договору згідно з чинним законодавством (п.2.4).

Як вбачається з листа ОСОБА_1 міської ради №603 від 07.05.2017р., договір особистого строкового сервітуту з гр. ОСОБА_2 на виконання наведеного рішення станом на 04.07.2017р. не укладався. Крім цього, в матеріалах справи відсутні докази того, що цей договір було укладено станом на момент прийняття рішення в даній справі.

На думку прокурора, рішення №256 від 30.06.2017р. слід визнати недійсним, оскільки воно суперечить положенням ст.ст. 98, 99, 100 ЗК України, ст.ст. 20, 25, 55-1 ЗУ “Про землеустрій”, ст.ст. 16, 21 ЗУ “Про державний земельний кадастр”, ст.17 ЗУ “Про регулювання містобудівної документації”.

Головним управління Держгеокадастру у Львівській області 11.04.2018р. складено Акт перевірки дотримання вимог земельного законодавства за об’єктом – земельною ділянкою №256-ДК/179/АП/09/01/-18, яким встановлено порушення чинного законодавства, зокрема, і оспорюваним рішенням №256 від 30.06.2017р..

Встановивши наведені обставини справи, суд вважає, що позовні вимоги підлягають задоволенню повністю, з огляду на наступне.

Відповідно до ст.11 ЦК України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини. У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов'язки виникають безпосередньо з актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим або органів місцевого самоврядування.

Згідно ст. 395 ЦК України право сервітуту є речовим правом на чуже майно.

Статтею 98 ЗК України визначено, що право земельного сервітуту - це право власника або землекористувача земельної ділянки на обмежене платне або безоплатне користування чужою земельною ділянкою (ділянками).

Види права земельного сервітуту встановлює ст.99 ЗК України, а саме: право проходу та проїзду на велосипеді; право проїзду на транспортному засобі по наявному шляху; право прокладання та експлуатації ліній електропередачі, зв'язку, трубопроводів, інших лінійних комунікацій; право прокладати на свою земельну ділянку водопровід із чужої природної водойми або через чужу земельну ділянку; право відводу води зі своєї земельної ділянки на сусідню або через сусідню земельну ділянку; право забору води з природної водойми, розташованої на сусідній земельній ділянці, та право проходу до природної водойми; право поїти свою худобу із природної водойми, розташованої на сусідній земельній ділянці, та право прогону худоби до природної водойми; право прогону худоби по наявному шляху; право встановлення будівельних риштувань та складування будівельних матеріалів з метою ремонту будівель та споруд, інші земельні сервітути.

Зазначена стаття визначає суб'єктів, між якими виникають відносини щодо сервітуту. Вимагати встановлення земельних сервітутів можуть власники або землекористувачі земельних ділянок. Ініціатором встановлення земельного сервітуту може бути власник або користувач земельної ділянки, у яких є потреба у використанні суміжної (сусідньої) земельної ділянки щоб усунути недоліки своєї ділянки, зумовлені її місцем розташування або природним станом. Обов'язковою умовою встановлення земельного сервітуту є неможливість задоволення потреби особи, яка вимагає встановлення сервітуту, в інший спосіб.

Положеннями ст.401 ЦК України передбачено, що право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом.

Згідно ст.402 ЦК України, сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду. Земельний сервітут може бути встановлений договором між особою, яка вимагає його встановлення, та власником (володільцем) земельної ділянки

Тобто, законодавець пов'язує встановлення земельного сервітуту для власників чи користувачів суміжних земельних ділянок або іншої особи, які не можуть бути задоволені іншим чином, ніж встановлення сервітуту.

Таким чином, потреба встановлення сервітуту виникає у тих випадках, коли власник майна не може задовольнити свої потреби будь-яким іншим способом, наприклад, пройти чи проїхати до своєї земельної ділянки, користуватися належною йому будівлею тощо.

Отже, підставою встановлення сервітуту є відсутність у будь-якої особи, у тому числі і у власника майна, можливості задовольнити свої потреби іншим способом як встановленням права користування чужим майном - сервітуту.

Слід зазначити, що вказаної правової позиції притримується ВГСУ, зокрема, в постановах №905/3546/16 від 05.09.2017р., №920/625/16 від 17.08.2017р., №904/6400/16 від 27.04.2017р. та №905/1553/16 від 20.04.2017р.

Як вбачається з оскаржуваного рішення, ОСОБА_1 міська рада надала дозвіл ОСОБА_2 на укладення договору особистого строкового сервітуту на земельну ділянку площею 25,0 кв.м. для розміщення та обслуговування тимчасової споруди торгівельного призначення для провадження підприємницької діяльності. При цьому, в матеріалах справи відсутні докази того, що останній являється власником чи користувачем суміжної (сусідньої) земельної ділянки і потребує встановлення сервітуту, що б усунути недоліки своєї ділянки.

За таких умов, суд погоджується з доводами прокурора, що оскаржуване рішення відповідачем було прийняте за відсутності достатніх для цього правових підстав і воно суперечить вищевикладеним вимогам земельного та цивільного законодавства. Доводи відповідача, викладені в запереченнях на позов не спростовують вказаних висновків.

Суд звертає увагу відповідача на те, що чинна на час прийняття оскаржуваного рішення редакція ЗК України, не передбачала можливість встановлення земельного сервітуту для розміщення тимчасових споруд, а право користування такою земельною ділянкою, мало оформлятися шляхом її передачі в оренду, в порядку передбаченому ст.ст. 122-124, 134 ЗК України та ЗУ “Про оренду землі”, зокрема, шляхом проведення земельних торгів.

А тому, за відсутності проведення земельних торгів, оскаржуване рішення не лише суперечить положенням чинного законодавства України, але і порушує права та інтереси держави, за захистом котрих звернувся прокурор.

Так, п. 3 ч. 1 ст. 131-1 Конституції України встановлено, що в Україні діє прокуратура, яка здійснює, зокрема, представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

Так, п. 3 ч. 1 ст. 131-1 Конституції України встановлено, що в Україні діє прокуратура, яка здійснює, зокрема, представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

Відповідно до ч. 3 ст. 53 ГПК України, у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи.

За приписами ч. 3 ст. 23 Закону України “Про прокуратуру”, прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб’єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті.

Як зазначив прокурор, підставою для представництва інтересів держави в даному випадку являється відсутність органу, уповноваженого державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, відтак заступник керівника Дрогобицької місцевої прокуратури Львівської області звернувся до суду за захистом державних інтересів самостійно як позивач.

Щодо порушення інтересів держави в результаті прийняття оскаржуваного рішення, то суд зазначає, що передача земельної ділянки всупереч порядку, встановленого ЗК України, зокрема, без проведення земельних торгів зачіпає економічні інтереси держави у земельній сфері, оскільки продаж прав на земельну ділянку на аукціоні передбачає найбільш ефективне використання власності та встановлення найвищої плати за користування земельною ділянкою, що неминуче призводить до збільшення бюджетних надходжень, а надання земельних ділянок поза межами земельних торгів порушує економічні інтереси держави, сприяє зменшенню бюджетних надходжень.

За змістом ст.ст.21, 393 ЦК України суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.

Крім цього, відповідно до ст.152 ЗК України власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом, зокрема, визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування.

З огляду на викладене, враховуючи те, що оскаржуване рішення суперечить положенням чинного законодавства України та порушує права та інтереси держави, позовні вимоги прокурора про визнання його недійсним підлягають до задоволення.

При цьому, суд не вважає некоректним покликання відповідача на практику Верховного Суду України в котрій він вказував, що позов, предметом якого є рішення органу місцевого самоврядування щодо передачі у власність та оренду земельної ділянки, тобто ненормативний акт що застосовується одноразово і з прийняттям якого виникають правовідносини, пов’язані з реалізацією певних суб’єктивних прав та охоронюваних законом інтересів не може бути задоволено, оскільки таке рішення органу вичерпало свою дію шляхом виконання.

Справді Верховний Суд України в постановах №916/187/15-г від 19.10.2016р., №924/1025/14 від 12.10.2016р. та №823/1945/13-а від 29.11.2016р. притримується правової позиції, що позов, предметом якого є рішення органу місцевого самоврядування щодо передачі у власність та оренду земельної ділянки, тобто ненормативний акт, що застосовується одноразово і з прийняттям якого виникають правовідносини, пов'язані з реалізацією певних суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів, не може бути задоволений, оскільки таке рішення органу місцевого самоврядування вичерпало свою дію шляхом виконання. Його скасування не породжує наслідків для власника чи орендаря земельної ділянки, оскільки у таких осіб виникло право власності або володіння земельною ділянкою і це право ґрунтується на правовстановлюючих документах.

Разом з тим, як вбачається з наведених справ, ВСУ висловив правову позицію про неможливість самостійного оскарження рішень у випадку, якщо за результатами їх реалізації було укладено договори про оренду земельної ділянки чи видані інші правовстановлюючі документи. В такому випадку, самостійне оскарження рішень органу місцевого самоврядування чи державної влади без оскарження правовстановлюючих документів не породить наслідків для власника чи орендаря земельної ділянки.

Разом з тим, в даній справі, на підставі оскаржуваного рішення ОСОБА_1 міської ради не було укладено договору про сервітутне користування, тобто оскаржуване рішення не вичерпало свою дію шляхом виконання. А тому, законність його прийняття підлягає розгляду по суті із прийняттям відповідного рішення. Вказаної позиції притримується також ВГСУ в постанові №913/201/15 від 14.12.2016р.

Крім цього, відповідно до правової позиції Верховного Суду України, яку він виклав в постановах № 21-493а14 від 11.11.14р. та №21-34а15 від 24.02.2015р. у разі прийняття суб'єктом владних повноважень рішення про передачу земельних ділянок у власність чи оренду подальше оспорювання правомірності набуття фізичною чи юридичною особою спірної земельної ділянки має вирішуватися у порядку цивільної (господарської) юрисдикції, оскільки виникає спір про право цивільне.

Враховуючи те, що ОСОБА_1 міською радою прийняте рішення №256 від 30.06.2017р. “Про надання дозволу на укладення договору особистого строкового сервітуту”, наслідком котрого має бути укладення ОСОБА_2 договору особистого строкового сервітуту, тобто вказане рішення породжує в останнього цивільне право на укладення договору та отримання в сервітутне користування земельної ділянки, перегляд на відповідність цього рішення закону має здійснюватися в порядку господарського судочинства.

Відповідно до ч.1 ст.73 Господарського процесуального кодексу України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

За приписами ч.1 ст.74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Статтею 76 Господарського процесуального кодексу України визначено, що належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Відповідно до ч.1 ст.77 Господарського процесуального кодексу України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

За приписами ч.1 ст.86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Враховуючи наведене, заявлені позовні вимоги є обґрунтованими та підлягають задоволенню повністю.

Судові витрати в силу вимог ст. 129 Господарського процесуального кодексу України покладаються на відповідача, оскільки спір виник з його вини.

На підставі викладеного та керуючись ст.ст. 129, 219-220, 231, 236-241 Господарського процесуального кодексу України, суд

ВИРІШИВ:

1. Позов задоволити повністю.

2. Визнати недійсним рішення ОСОБА_1 міської ради Львівської області ХХІІІ сесії 7 скликання від 30.06.2017р. №256 “Про надання дозволу на укладення договору особистого строкового сервітуту”.

3. Стягнути з ОСОБА_1 міської ради Львівської області (82172, Львівська обл., м. Стебник, вул. Мазепи, 8; код ЄДРПОУ 26269521) на користь прокуратури Львівської області (79005, м. Львів, пр. Шевченка, 17/19; код ЄДРПОУ 02910031) 1762,00 грн. судового збору.

4. Відповідно до ч. 1 ст. 241 ГПК України рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку на подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано.

5. Апеляційну скаргу на рішення суду можна подати в порядку, визначеному Господарським процесуальним кодексом України.

6. Інформацію у справі, яка розглядається, можна отримати за такою веб-адресою: http://lv.arbitr.gov.ua.

Повний текст рішення буде складено та підписано 23.08.2018р.

Суддя Козак І.Б.