Постанова № 76001960, 16.08.2018, Львівський апеляційний адміністративний суд

ЛЬВІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16 серпня 2018 рокуЛьвів№ 876/5148/18

Львівський апеляційний адміністративний суд в складі :

головуючого судді Большакової О.О.,

суддів Гуляка В.В., Судової-Хомюк Н.М.,

з участю секретаря судового засідання Коваль Т.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до виконавчого комітету Тернопільської міської ради третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору Тернопільська обласна державна адміністрація про визнання бездіяльності незаконною, за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Тернопільського окружного адміністративного суду від 11 травня 2018 року (суддя першої інстанції Подлісна І.М., м. Тернопіль, повний текст складено 15.05.2018),

В С Т А Н О В И В:

09 лютого 2018 року ОСОБА_1 звернувся до Тернопільського окружного адміністративного суду із адміністративним позовом до виконавчого комітету Тернопільської міської ради третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору Тернопільська обласна державна адміністрація про зобов'язання забезпечити жилою площею протягом року з дня вступлення рішення в законну силу відповідно до діючих станом на момент подачі позову норм, враховуючи склад сім'ї з чотирьох чоловік, стягнення з відповідача судовихт витрат.

Рішенням Тернопільського окружного адміністративного суду від 11 травня 2018 року відмовлено у задоволенні позову.

Із рішенням не погодився позивач та оскаржив його в апеляційному порядку. Вважає, що таке прийняте з порушенням норм матеріального та процесуального права, а тому просить його скасувати та прийняти нове - про задоволення позову. Обґрунтовуючи незгоду, зазначив, що доводи суду першої інстанції про те, що у 2014-2018 роках кошти на забезпечення житлом громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи законами про Держбюджет не виділялися є незаконним і протирічить нормам українського та міжнародного законодавства, так як відсутність коштів не звільняє державу від взятих на себе зобов'язань. Зазначає, що невиконання відповідачем вимог п. 10 ст. 20 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» суттєво погіршують його права на відповідний рівень забезпечення та житла.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників сторін, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, суд дійшов висновку про наявність підстав для часткового задоволення апеляційної скарги.

Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_1 є інвалідом другої групи, інвалідність пов'язана з виконанням службових обов'язків по ліквідації наслідків аварії Чорнобильської АЕС, що підтверджується посвідченням серії НОМЕР_1 від 02.03.1993, та довідка МСЕК серії ТЕР №111672 від 21.06.2006 року.

З 25.10.2006 ОСОБА_1 перебуває на квартирному обліку при виконавчому комітеті Тернопільської міської ради в позачерговому списку за № 221, в контрольному списку ЧАЕС 1 категорії за №15, складом сім'ї 4 особи, про що свідчить відповідь на адвокатський запит від 17.08.2017 року.

Не отримавши від відповідача квартири, позивач звернувся до суду для захисту порушеного права.

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що позовні вимоги позивача є необґрунтованими, доказів, які б спростовували правомірність дій відповідача позивачем не представлено, а судом таких доказів не здобуто.

Колегія суддів не погоджується з такими висновками суду першої інстанції з наступних мотивів.

Відповідно до ч. 1 ст. 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом: 1) визнання протиправним та нечинним нормативно-правового акта чи окремих його положень; 2) визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень; 3) визнання дій суб'єкта владних повноважень протиправними та зобов'язання утриматися від вчинення певних дій; 4) визнання бездіяльності суб'єкта владних повноважень протиправною та зобов'язання вчинити певні дії; 5) встановлення наявності чи відсутності компетенції (повноважень) суб'єкта владних повноважень; 6) прийняття судом одного з рішень, зазначених у пунктах 1-4 цієї частини та стягнення з відповідача - суб'єкта владних повноважень коштів на відшкодування шкоди, заподіяної його протиправними рішеннями, дією або бездіяльністю.

Згідно з п. 7 ч. 1 ст. 4 КАС України суб'єкт владних повноважень - орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг.

Пунктом 1 частини 1 статті 19 КАС України встановлено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема спорах фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.

Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), відповідно, прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.

Як встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, позивач звернувся до суду з адміністративним позовом, направленим на поновлення порушеного відповідачем права на отримання житла. Отже, цей позов поданий на поновлення прав позивача у сфері житлових відносин.

За правилами ч. 1 ст. 19 Цивільного процесуального кодексу України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами.

Враховуючи те, що спірні правовідносини у цій справі пов'язані із захистом порушених житлових прав ОСОБА_1, суд дійшов висновку, що цей спір не є публічно-правовим і має вирішуватися судами за правилами ЦПК України.

Аналогічний підхід щодо застосування норм процесуального права у подібних правовідносинах наведений Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18 квітня 2018 року по справі № 806/104/16.

Правові позиції Верховного Суду обов'язкові для судів нижчих інстанцій.

Відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

У рішенні Європейського суду з прав людини від 20 липня 2006 року у справі «Сокуренко і Стригун проти України» (заяви № 29458/04 та № 29465/04) зазначено, що фраза «встановлений законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Термін «судом, встановленим законом» у п. 1 ст. 6 Конвенції передбачає «усю організаційну структуру судів, включно з &l ;…&?е; питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів <…>». Суд дійшов висновку, що національний суд не мав юрисдикції судити деяких заявників, керуючись практикою, яка не мала регулювання законом, і, таким чином, не міг вважатися судом, «встановленим законом».

Отже, поняття «суду, встановленого законом» зводиться не лише до правової основи самого існування «суду», але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність, тобто охоплює всю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів.

Згідно вимог п. 3 ч. 1 ст. 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право скасувати судове рішення повністю або частково і у відповідній частині закрити провадження у справі повністю або частково або залишити позовну заяву без розгляду повністю або частково.

Вимогами абз. 2 ч. 1 ст. 319 КАС України передбачено, що порушення правил юрисдикції адміністративних судів, встановлених статтею 19, є обов'язковою підставою для скасування рішення із закриттям провадження незалежно від доводів апеляційної скарги.

Враховуючи наведене, судова колегія дійшла висновку, що судом першої інстанції порушено норми процесуального права, а саме порушено правила юрисдикції адміністративних судів, а тому рішення Тернопільського окружного адміністративного суду від 11 травня 2018 року слід скасувати та закрити провадження у справі.

Керуючись ч. 3 ст. 243, 250, 308, 310, п. 3 ч. 1 ст. 315, ч. 1 ст. 319, 321, 322, 325 КАС України, суд

П О С Т А Н О В И В :

апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково, рішення Тернопільського окружного адміністративного суду від 11 травня 2018 року у справі № 819/244/18 - скасувати.

Провадження у справі № 819/244/18 за позовом ОСОБА_1 до виконавчого комітету Тернопільської міської ради третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору Тернопільська обласна державна адміністрація про визнання бездіяльності незаконною - закрити.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.

Головуючий суддя О. О. Большакова судді В. В. Гуляк Повний текст складено 21.08.2018 Н. М. Судова-Хомюк