Рішення № 75965557, 30.07.2018, Салтівський районний суд міста Харкова (до 25.04.2025 - Московський районний суд м. Харкова)

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Справа № 643/9882/16-ц

Провадження № 2/643/224/18

30.07.2018 року Московський районний суд м. Харкова в складі: головуючого судді Майстренко О.М., при секретарі -Постульга О.Г., розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Харкові цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про встановлення факту родинних відносин та визнання заповіту недійсним, -

ВСТАНОВИВ:

Позивачка ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до відповідача ОСОБА_2 про встановлення факту родинних відносин між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 та визнання заповіту складеного від імені ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2, посвідченого 23.05.2000 року державним нотаріусом Одинадцятої Харківської державної нотаріальної контори Парфеновою І.В., реєстровий №1-339 недійсним.

В обґрунтування позовних вимог позивач вказує на те, що позивачка ОСОБА_1 (дівоче прізвище ОСОБА_1) являється рідною племінницею ОСОБА_3, мати позивачки ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_2 є рідною сестрою ОСОБА_3, 1929 року народження.

ІНФОРМАЦІЯ_3 померла ОСОБА_3 .Після її смерті відкрилась спадщина на квартиру АДРЕСА_1.

Позивачка звернулась із заявою про прийняття спадщини до приватного нотаріуса ХМНО Поляк Д.В. та дізналась про наявність заповіту на ім'я ОСОБА_2, посвідченого 23.05.2000 року державним нотаріусом Одинадцятої Харківської державної нотаріальної контори Парфеновою І.В., реєстровий №1-339. Позивачка вважає, що даний заповіт є недійсним , вчинений проти волевиявлення спадкодавця ОСОБА_3, так як вона постійно перебувала в стані алкогольного сп'яніння, не могла керувати та усвідомлювати свої дії, мала вади здоров'я, погано бачила. У зв'язку з чим позивачка звернулась до суду з позовом про встановлення факту родинних відносин та визнання заповіту недійсним.

Позивачка, представник позивача в судове засідання не з'явились, про день та час слухання справи були сповіщені в установленому порядку.

Відповідач, представник відповідача позов не визнали, вважали позовні вимоги ОСОБА_1 необґрунтованими та безпідставними та просили відмовити в задоволенні позову.

Суд, вислухав, відповідача, представника відповідача, свідків, дослідивши та оцінивши докази, представлені в матеріалах справи, встановив наступні обставини та відповідні їм правовідносини.

Згідно зі статтею 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати; 7) чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення; 8) чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову.

Згідно зі статтею 263 ЦПК України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до статті 3 Цивільного кодексу України, загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність. Вимога справедливості, добросовісності та розумності цивільного законодавства практично виражається у встановлені його нормами рівних умов для участі всіх осіб у цивільних відносинах, закріплені можливості адекватного захисту порушеного цивільного права або інтересу.

Відповідно до частини 1 статті 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Згідно частини 1, 3 статті 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

За положенням частини 1 статті 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

Право кожної особи на захист свого права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства закріплено статтею 15 Цивільного кодексу України. Право на захист виникає з певних підстав, якими виступають порушення цивільного права, його невизнання чи оспорювання.

Зміст конституційного права особи на звернення до суду за захистом своїх прав визначений статтею 16 Цивільного кодексу України, відповідно до приписів якої, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу, при цьому, способами захисту цивільних прав і інтересів можуть бути: визнання права; визнання правочину недійсним; припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення; примусове виконання обов'язку в натурі; зміна правовідношення; припинення правовідношення; відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; відшкодування моральної (немайнової) шкоди; визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.

Судом встановлено, що 23.05.2000 року ОСОБА_3 на випадок своєї смерті зробила таке розпорядження: все належне їй майно, де б так не було, та з чого б воно не складалось, та взагалі все на що вона за законом матиме право на день смерті, в тому числі і на належну їй частину квартир АДРЕСА_1 заповіла ОСОБА_2, відповідно заповіту, посвідченому державним нотаріусом Одинадцятої Харківської державної нотаріальної контори Парфеновою І.В., при цьому заповіт підписаний ОСОБА_3 в присутності нотаріуса, її особу встановлено, дієздатність перевірено, зареєстровано в реєстрі №1-339 №42, заповіт складено у двох примірниках.

ІНФОРМАЦІЯ_3 померла ОСОБА_3. Після її смерті відкрилась спадщина на квартиру АДРЕСА_1.

Позивачка звернулась із заявою про прийняття спадщини до приватного нотаріуса ХМНО Поляк Д.В. та дізналась про наявність заповіту на ім'я ОСОБА_2, посвідченого 23.05.2000 року державним нотаріусом Одинадцятої Харківської державної нотаріальної контори Парфеновою І.В., реєстровий №1-339.

Відповідно до статті 1216 Цивільного кодексу України, спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).

Згідно статті 1217 Цивільного кодексу України, спадкування здійснюється за заповітом або за законом. Спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою (стаття 1220 Цивільного кодексу України).

Відповідно до статті 1218 Цивільного кодексу України, до складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

Згідно статті 1233 Цивільного кодексу України заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті.

Відповідно до статті 1234 Цивільного кодексу України право на заповіт має фізична особа з повною цивільною дієздатністю. Право на заповіт здійснюється особисто. Вчинення заповіту через представника не допускається.

Статтею 1236 Цивільного кодексу України визначено право заповідача на визначення обсягу спадщини, що має спадкуватися за заповітом. Так, заповідач має право охопити заповітом права та обов'язки, які йому належать на момент складення заповіту, а також ті права та обов'язки, які можуть йому належати у майбутньому. Заповідач має право скласти заповіт щодо усієї спадщини або її частини. Якщо заповідач розподілив між спадкоємцями у заповіті лише свої права, до спадкоємців, яких він призначив, переходить та частина його обов'язків, що є пропорційною до одержаних ними прав. Чинність заповіту щодо складу спадщини встановлюється на момент відкриття спадщини.

Відповідно до статті 1248 Цивільного кодексу України, нотаріус посвідчує заповіт, який написаний заповідачем власноручно або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів. Нотаріус може на прохання особи записати заповіт з її слів власноручно або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів. У цьому разі заповіт має бути вголос прочитаний заповідачем і підписаний ним.

Відповідно до статті 1257 Цивільного кодексу України, заповіт, складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, є нікчемним. За позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі. Недійсність окремого розпорядження, що міститься у заповіті, не має наслідком недійсності іншої його частини. У разі недійсності заповіту спадкоємець, який за цим заповітом був позбавлений права на спадкування, одержує право на спадкування за законом на загальних підставах.

Відповідно до статті 215 Цивільного кодексу України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч. ч. 1-3, 5, 6 статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.

Згідно зі статтею 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Відповідно до частини 1 статті 225 Цивільного кодексу України правочин, який дієздатна фізична особа вчинила в момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути визнаний судом недійсним за позовом цієї особи, а в разі її смерті за позовом інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені.

Відповідно до ч.1 ст.215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Збирання доказів у цивільних справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених ЦПК України (ч. 2 ст. 13 ЦПК України). Учасники справи розпоряджаються своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Суд приходить до висновку, що волевиявлення заповідача ОСОБА_3 спрямоване на передачу майна саме ОСОБА_2 було вільним та відповідало її волі, а спірний заповіт оформлений та посвідчений у встановленому законом порядку. При складенні заповіту особу заповідача ОСОБА_3 було встановлено, дієздатність перевірено, форму та порядок посвідчення заповіту додержано. Підстав ставити під сумнів волевиявлення спадкодавця немає, оскільки відсутність волевиявлення не доведена, відомості про психічний стан спадкодавця на момент складання заповіту відсутні.

Свідок ОСОБА_8 в судовому засіданні пояснила ,що нею 23.05.2000 року, як державним нотаріусом Одинадцятої Харківської державної нотаріальної контори , було посвідчено заповіт від імені ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 та вказаний заповіт було посвідчено з дотриманням усіх вимог діючого законодавства та порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України.

У відповідності до частини 1 статті 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, які мають значення для вирішення справи.

Згідно статті 77 ЦПК України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.

Згідно ч.ч. 1, 2 статті 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих сторонами та іншими учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом.

Відповідно до статті 12 ЦПК України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно до пункту 4 частини 2 статті 43 ЦПК України учасники справи зобов'язані подавати усі наявні у них докази в порядку та строки, встановлені законом або судом, не приховувати докази.

У ч. ч. 1, 2, 8 статті 83 ЦПК України визначено, що сторони та інші учасники справи подають докази у справі безпосередньо до суду. Позивач повинний подати докази разом з поданням позовної заяви. Докази, не подані у встановлений законом або судом строк, до розгляду судом не приймаються, крім випадку, коли особа, яка їх подає, обґрунтувала неможливість їх подання у вказаний строк з причин, що не залежали від неї.

Таким чином, оскільки позивач всупереч свого процесуального обов'язку не надав належних і достовірних доказів, які б засвідчували, що заповіт складений 23.05.2000 року проти волевиявлення спадкодавця ОСОБА_3, так як вона перебувала в такому стані, коли вона не міг усвідомлювати значення своїх дій та (або) не могла керувати ними та посвідчений заповіт не відповідає вимогам чинного законодавства , а її доводи ґрунтуються на припущеннях, суд ухвалює рішення про відмову у задоволенні позову за його недоведеністю, що не позбавляє позивача повторно звернутися до суду за захистом своїх прав, виправивши недоліки стосовно недоведеності позову.

На підставі викладеного та керуючись ст.ст. 215, 225, 1257 ЦК України, 265, 268, 315-319 ЦПК України, суд, -

ВИРІШИВ:

В задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про встановлення факту родинних відносин та визнання заповіту недійсним -відмовити.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом 30 днів з дня його проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Суддя Майстренко О.М.