Постанова № 75955318, 15.08.2018, Апеляційний суд Чернігівської області

Справа № 751/1403/18 Провадження № 22-ц/795/1036/2018 Головуючий у I інстанції - Яременко І. В. Доповідач - Мамонова О. Є.Категорія - цивільна

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

15 серпня 2018 року м. Чернігів

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ЧЕРНІГІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ у складі:

Уголовуючого-судді Мамонової О.Є.,

суддів: Бобрової І.О., Висоцької Н.В.,

із секретарем: Зіньковець О.О.

учасники справи:

позивач: Акціонерне товариство Комерційний банк «ПриватБанк»,

відповідач: ОСОБА_3,

розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження у відкритому судовому засіданні з повідомленням учасників справи цивільну справу за апеляційною скаргою Акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» на рішення Новозаводського районного суду м. Чернігова від 21 червня 2018 року (ухвалене о 15:32, повний текст рішення складений 02 липня 2018 року) у справі за позовом Акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» до ОСОБА_3 про визнання додаткової угоди недійсною, -

У С Т А Н О В И В:

У березні 2018 року АТ КБ «ПриватБанк» звернулося до суду з позовом до відповідача, в якому, посилаючись на ч. 2, 3 ст. 203, ч. 1 ст. 215 ЦК України, просило визнати недійсною Додаткову угоду № 3 від 20.05.2013 до кредитного договору № К4VIGE0000005 від 04.06.2007, укладену між ОСОБА_3 та ПАТ КБ «ПриватБанк». Позов обґрунтовано тим, що у вказаній Додатковій угоді, що була укладена між ОСОБА_3 та АТ КБ «ПриватБанк» в особі директора філії «КиївСіті» Скударя Р.В., а саме в преамбулі, зазначено, що директор філіалу «КиївСіті» Скударь Р.В. діє від імені банку на підставі довіреності № 3536 від 12.11.2009. Разом з тим, вказана довіреність в програмних комплексах взагалі відсутня, проте наявна довіреність № 3536 від 07.09.2009, якою Скударю Р.В. надавались повноваження виключно на укладання договорів (угод) про забезпечення виконання зобов'язань перед банком, зокрема, укладати «договори (угоди) застави, іпотеки, поруки, гарантії, завдатку та інших видів забезпечення виконання зобов'язань, а також договори (угоди) про звернення стягнення на предмет застави та іпотеки без обмеження суми угоди». Таким чином, вбачається, що директор філіалу «КиївСіті» АТ КБ «ПриватБанк» Скударь Р.В., укладаючи Додаткову угоду від імені Банку з ОСОБА_3, не мав повноважень на укладення будь-яких кредитних договорів (угод) до кредитних договорів (угод) і, як наслідок, Додаткова угода № 3 від 20.05.2013 до кредитного договору № К4VIGE0000005 від 04.06.2007 є недійсною.

Рішенням Новозаводського районного суду м. Чернігова від 21 червня 2018 року у задоволенні позовних вимог АТ КБ «ПриватБанк» відмовлено.

В апеляційній скарзі АТ КБ «ПриватБанк» просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права.

Доводи апеляційної скарги є тотожними доводам позову, заявник наголошує, що Додаткову угоду до кредитного договору було підписано від імені власника її представником, який на момент підписання цієї угоди не мав на це жодних повноважень, а тому, як наслідок, Додаткова угода № 3 від 20.05.2013 до кредитного договору № К4VIGE0000005 від 04.06.2007, укладена між сторонами, є недійсною.

Заявник категорично не погоджується з твердженнями суду першої інстанції про подальше схвалення АТ КБ «ПриватБанк» дій представника та виконання умов спірної додаткової угоди з наступних підстав:

- необґрунтованим є посилання суду на виконавчий напис від 26.10.2017, реєстровий номер № 10192, оскільки Правлінням Банку не приймалось рішення про списання кредитної заборгованості у розмірі 95 912 167,78 грн та самою оскаржуваною Додатковою угодою передбачено, що остання не є рішенням про анулювання заборгованості позичальнику;

- посилання на договір поруки № К4VIGE0000005/1 від 20.05.2013 не свідчить про схвалення Додаткової угоди № 3, оскільки предметом договору поруки згідно п. 18.1 є й сплата інших платежів, передбачених кредитним договором від 04.06.2007;

- помилковим є посилання суду й на листи № Е.К.2.0.0.0.0/3-583 від 21.02.2017, № Е.К.2.0.0.0.0/3-586 від 21.02.2017, оскільки вказані документи також підписані представниками тієї ж філії.

У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_3 просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін, посилаючись на те, що надані позивачем до суду роздруківка та копія довіреності не відповідає реквізитам довіреності, на підставі якої укладено спірну угоду, і є неналежними доказами у даній справі. Вказує, що в подальшому позивачем були схвалені дії представника та виконані умови Додаткової угоди, що підтверджується матеріалами виконавчого провадження № 55668689, договором поруки №К4VIGE0000005 від 20.05.2013, претензією № 401 від 20.05.2014, вимогою № Е.К.2.0.0.0.0/3-583 від 21.02.2017 та листом № Е.К.2.0.0.0.0/3-586 від 21.02.2017. Вказує, що в чисельному листуванні з відповідачем після укладання Додаткової угоди № 3 позивач постійно підтверджує її укладання та неухильне виконання її умов, чим схвалює дії представника Скударя Р.В. щодо її укладення.

Вислухавши суддю-доповідача, пояснення представника позивача, який просив задовольнити апеляційну скаргу, представника відповідача - адвоката ОСОБА_5, який наполягав на законності рішення суду першої інстанції, дослідивши матеріали справи та перевіривши доводи апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.

Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем не доведені обставини, на які він посилається в обґрунтування заявлених позовних вимог, разом з тим, при судовому розгляді справи знайшли підтвердження обставини подальшого схвалення позивачем дій свого представника Скударя Р.В. щодо укладення Додаткової угоди № 3 від 20.05.2013 року до кредитного договору № К4VIGE0000005 від 04.06.2007 року.

З таким висновком районного суду погоджується апеляційний суд, оскільки він ґрунтується на матеріалах справи та відповідає вимогам чинного законодавства.

Судом по справі встановлено, що 04.06.2007 між ЗАТ КБ «ПриватБанк» (правонаступником якого є АТ КБ «ПриватБанк»), в особі директора філії «КиївСіті» Дергуна В.В., та ОСОБА_3 був укладений кредитний договір №К4VIGE0000005, відповідно до умов якого останній отримав кредит у сумі 1980000,00 дол. США у вигляді встановленого кредитного ліміту зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 1,00% на місяць на суму залишку заборгованості за кредитом, винагородою за надання фінансового інструменту в розмірі 0,2% щомісячно від суми наданого кредиту в період сплати відсотків, суми відсотків за дострокове погашення кредиту згідно з п. 3.11. даного договору та винагороди за проведення додаткового моніторингу, згідно п. 6.2 даного договору, строком до 03.06.2008 (а.с. 6-12).

У подальшому до вказаного кредитного договору між ОСОБА_3 та ПАТ КБ «ПриватБанк» в особі в.о. директора філії «КиївСіті» Вигнан Д.В. були укладені Додаткові угоди № 1 від 03.06.2008 та № 2 від 16.02.2009 (а.с. 182, 183).

20.05.2013 між ПАТ КБ «ПриватБанк», в особі Директора філії «КиївСіті» Скударь Р.В., діючого на підставі довіреності № 3536 від 12.11.2009, і ОСОБА_3 було укладено Додаткову угоду № 3 до кредитного договору №К4VIGE0000005 від 04.06.2007, якою п. 1.1 кредитного договору викладено в новій редакції, згідно якого строк повернення кредиту встановлено до 31.05.2018 включно, сторонами встановлено розмір кредитних коштів у сумі 27 916 000 грн, додатком до угоди визначено розмір та графік погашення кредитних коштів (а.с. 13-15).

В цей же день між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_8 було укладено договір поруки № К4VIGE0000005/1, який з боку банку підписаний Головою Правління банку, предметом якого є надання поруки поручителем перед кредитором за виконання ОСОБА_3 зобов'язань за вищевказаним кредитним договором, зокрема, крім іншого, зі сплати відсотків за користування кредитом у розмірі 0,12% на рік та платежів за тілом кредиту у розмірі та у відповідності до строків, встановлених додатком до Додаткової угоди № 3 (п. 1, 18.1) (а.с. 99-101, 189-191, 208-210).

20.05.2013 на погашення заборгованості за кредитним договором №К4VIGE0000005 від 04.06.2007 згідно Додаткової угоди № 3 ОСОБА_3 було сплачено перший платіж в розмірі 5 585 020 грн, надходження якого підтверджено листом філії «КиївСіті» ПАТ КБ «ПриватБанк» від 20.05.2013 № 1487 за підписом Керівника Бізнесу індивідуальних VIP-клієнтів філії «КиївСіті» ПАТ КБ «ПриватБанк» Шахова Р.Н. (а.с. 91-98, 165-169).

У подальшому листуванні між сторонами, зокрема, у претензії від 20.05.2014 № 401, вимозі про усунення порушення основного зобов'язання від 21.02.2017 № Е.К.2.0.0.0.0/3-583 та вимозі від 21.02.2017 № Е.К.2.0.0.0.0/3-586, позивач постійно посилається на умови спірної Додаткової угоди № 3, зокрема, щодо встановленого п. 1.1 строку повернення кредиту, та вимагає їх виконання (а.с. 102-106, 192-194).

26.10.2016 на копії кредитного договору № К4VIGE0000005 від 04.06.2007 Приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Бондар І.М. вчинено виконавчий напис за реєстровим номером № 10192 (а.с. 109-138, 170-188). Виконавчий напис нотаріуса вчинено за заявою АТ КБ «ПриватБанк» на підставі передбачених чинним законодавством документів, серед яких, зокрема, засвідчена виписка з особового рахунку боржника, з якого вбачається, що станом на 20.05.2013 залишок поточної заборгованості за наданим кредитом (тілом кредиту) становить 27 916 000 грн, що збігається в часі та відповідає умовам оскаржуваної Додаткової угоди № 3.

Згідно з положеннями частин 1-3, 5 та 6 статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Вільне волевиявлення учасника правочину, регламентоване статтею 203 ЦК України, є важливими чинником, без якого неможливо укладення правочину, що узгоджується зі свободою договору, установленою статтею 627 ЦК України. Своє волевиявлення на укладення договору учасник правочину виявляє в момент досягнення згоди з усіх істотних умов, складання та скріплення підписом письмового документа, в якому фіксуються правові наслідки.

Відповідно до частин 1 та 3 статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Юридична особа є учасником цивільних відносин і наділяється цивільною правоздатністю і дієздатністю (статті 2, 80, 91, 92 ЦК України). При цьому особливістю цивільної дієздатності юридичної особи є те, що така особа набуває цивільних прав та обов'язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону (частина перша статті 92 ЦК України).

Правочини юридична особа також вчиняє через свої органи, що з огляду на приписи ст. 237 ЦК України утворює правовідношення представництва, в якому орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов'язана або має право вчинити правочин від імені цієї юридичної особи, в тому числі вступаючи в правовідносини з третіми особами.

Крім того, управління товариством також здійснюють його органи - загальні збори його учасників і виконавчий орган, якщо інше не встановлено законом (стаття 97 ЦК України). За системним аналізом норм ЦК України (статті 99, 145, 147), ГК України (стаття 89), Закону України «Про господарські товариства» (статті 58, 59, 62, 63) виконавчий орган товариства вирішує всі питання, пов'язані з управлінням поточною діяльністю товариства, крім питань, що є компетенцією загальних зборів учасників товариства або іншого його органу. Здійснюючи управлінську діяльність, виконавчий орган реалізує колективну волю учасників товариства, які є носіями корпоративних прав.

Реалізація учасниками товариства корпоративних прав на участь у його управлінні шляхом прийняття компетентним органом рішень про обрання (призначення), усунення, відсторонення, відкликання членів виконавчого органу цього об'єднання стосується також наділення або позбавлення їх повноважень на управління товариством. Такі рішення уповноваженого на це органу мають розглядатися в межах корпоративних правовідносин, що виникають між товариством і особами, яким довірено повноваження з управління ним (пункт 3.2. рішення Конституційного Суду України від 12 січня 2010 року № 1-рп/2010 у справі за конституційним зверненням товариства з обмеженою відповідальністю «Міжнародний фінансово-правовий консалтинг» про офіційне тлумачення частини третьої статті 99 Цивільного кодексу України).

З огляду на вищезазначене, дефекти в компетенції, обсязі повноважень виконавчого органу товариства, коли цей орган вступає в правовідносини із третіми особами, можуть залежати від дефектів реалізації учасниками товариства корпоративних прав. У такому випадку дефекти волі товариства, обмеження повноважень його виконавчого органу можуть перебувати поза межами розумного контролю з боку третьої особи, не викликаючи в третьої особи обґрунтованих сумнівів у правомірності дій виконавчого органу товариства.

З огляду на таке, на захист прав третіх осіб, які вступають у правовідносини з юридичними особами, в тому числі й укладають із юридичними особами договори різних видів, ч. 3 ст. 92 ЦК України передбачено, що орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов'язана діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень. У відносинах із третіми особами обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи не має юридичної сили, крім випадків, коли юридична особа доведе, що третя особа знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження.

При цьому, ч. 4 ст. 92 ЦК України передбачено, що якщо члени органу юридичної особи та інші особи, які відповідно до закону чи установчих документів виступають від імені юридичної особи, порушують свої обов'язки щодо представництва, вони несуть солідарну відповідальність за збитки, завдані ними юридичній особі.

Таким чином, закон вимагає, щоб виконавчий орган товариства діяв добросовісно і розумно, керуючись інтересами товариства, а не власними. За порушення цієї вимоги на виконавчий орган може бути покладений обов'язок відшкодувати завдані товариству збитки.

Однак закон ураховує, що питання визначення обсягу повноважень виконавчого органу товариства та добросовісність його дій є внутрішніми взаємовідносинами юридичної особи та її органу, тому сам лише факт учинення виконавчим органом товариства протиправних, недобросовісних дій, перевищення ним своїх повноважень не може слугувати єдиною підставою для визнання недійсними договорів, укладених цим органом від імені юридичної особи з третіми особами.

Частина 3 ст. 92 ЦК України встановлює виняток із загального правила щодо визначення правових наслідків вчинення правочину представником із перевищенням повноважень (статті 203, 241 ЦК України). Для третьої особи, яка уклала з юридичною особою договір, обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи, в тому числі й повноважень виконавчого органу товариства, загалом не мають юридичної сили, хоча б відповідні обмеження й існували на момент укладення договору.

Разом із тим, обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи набуває юридичної сили для третьої особи в тому випадку, якщо саме вона, ця третя особа, вступаючи у відносини з юридичною особою та укладаючи договір, діяла недобросовісно або нерозумно, зокрема, достеменно знала про відсутність у виконавчого органу товариства необхідного обсягу повноважень або повинна була, проявивши принаймні розумну обачність, знати про це. Тягар доказування недобросовісності та нерозумності в поведінці третьої особи несе юридична особа.

Відповідно до статті 16 ЦК України визнання правочину недійсним є одним із передбачених законом способів захисту цивільних прав та інтересів і загальні вимоги щодо недійсності правочину передбачені статтею 215 ЦК України.

Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності, волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі, а правочин - бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Недодержання стороною (сторонами) правочину в момент його вчинення цих вимог чинності правочину є підставою недійсності відповідного правочину (стаття 203, частина перша статті 215 ЦК України).

Такий договір може бути визнаний недійсним із зазначених підстав у тому разі, якщо буде встановлено, що сама третя особа, контрагент юридичної особи за договором, діяла недобросовісно і нерозумно. Тобто третя особа знала або за всіма обставинами, проявивши розумну обачність, не могла не знати про обмеження в повноваженнях виконавчого органу товариства.

Закон не установлює виключного переліку обставин, які свідчать про недобросовісність чи нерозумність дій третьої особи у відносинах із юридичною особою. Тому з огляду на загальні засади здійснення цивільних прав (стаття 12 ЦК України) висновок про добросовісність поведінки третьої особи залежить від того, чи відповідало укладення договору її внутрішній волі, чи бажала третя особа реального настання правових наслідків, що обумовлені договором, і чи настали такі наслідки насправді. Таким чином, підлягає оцінці не лише поведінка третьої особи до та в момент укладення оспорюваного договору, але й після його укладення, зокрема чи виконала третя особа свої обов'язки за договором, у який спосіб, як у подальшому третя особа розпорядилася одержаним за оспорюваним договором, чи не було залучення третьої особи до участі в укладенні договору формальною дією, спрямованою на подальше відчуження предмета договору з метою протиправного позбавлення юридичної особи права власності на майно.

Такий правовий висновок, викладений у постанові Верховного Суду України від 27 квітня 2016 року у справі № 6-62цс16, підтверджений постановою Верховного Суду від 25 січня 2018 року у справі № 658/580/16-ц.

Беручи до уваги в сукупності встановлені фактичні обставини справи, апеляційний суд приходить до переконання, що укладаючи оскаржувану Додаткову угоду № 3, відповідач діяв добросовісно, та з урахуванням укладених між сторонами попередніх кредитного договору та додаткових угод до нього (а.с. 119-129), не знав та не міг знати про обмеження повноважень директора філії «КиївСіті» Скударя Р.В. при укладенні спірної угоди, належних та допустимих доказів на підтвердження зворотного позивачем не надано.

При цьому апеляційний суд враховує, що всі попередні договори та угоди - кредитний договір № К4VIGE0000005 від 04.06.2007 та Додаткові угоди до нього № 1 та № 2, було укладено ОСОБА_3 з АТ КБ «ПриватБанк», від імені якого на підставі відповідних довіреностей діяли директор та виконуючий обов'язки директора філії «КиївСіті», що вказує на розумний та добросовісний розрахунок відповідача на наявність у працівників банку відповідних повноважень.

За викладених обставин, доводи апеляційної скарги про те, що додаткову угоду до кредитного договору було підписано від імені власника її представником, який на момент підписання цієї угоди не мав на це жодних повноважень, а тому, як наслідок, Додаткова угода № 3 від 20.05.2013 до кредитного договору № К4VIGE0000005 від 04.06.2007, укладена між сторонами, є недійсною, колегія суддів не приймає до уваги як безпідставні, необґрунтовані та такі, що не можуть вплинути на правильність висновків суду по суті спору

Апеляційний суд погоджується з висновком суду першої інстанції, що при судовому розгляді справи знайшли підтвердження обставини подальшого схвалення позивачем дій свого представника Скударя Р.В. щодо укладення Додаткової угоди № 3 від 20.05.2013 року до кредитного договору № К4VIGE0000005 від 04.06.2007 року, враховуючи наступне.

Відповідно до приписів ст. 241 ЦК України правочин, вчинений представником з перевищенням повноважень, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє, лише у разі наступного схвалення правочину цією особою. Правочин вважається схваленим зокрема у разі, якщо особа, яку він представляє, вчинила дії, що свідчать про прийняття його до виконання.

Наступне схвалення правочину особою, яку представляють, створює, змінює і припиняє цивільні права та обов'язки з моменту вчинення цього правочину.

Наступне схвалення правочину особою, яку представляють, робить правочин дійсним з моменту його вчинення, тобто наступне його схвалення діє з зворотною силою. Схвалення правочину особою, яку представляють за своєю правовою природою є одностороннім правочином. Зазначений правочин може бути вчинений у письмовій формі шляхом направлення окремого документа, наприклад, листа, телеграми, телетайпограми до представника чи іншого учасника правочина або написання вказівки про схвалення про схвалення правочина на екземплярі самого правочина, наприклад, договору.

Схвалення правочинів, вчинених представником, можливе і шляхом здійснення особою, яку представляли, дій, які свідчили б про прийняття правочину до виконання, наприклад, здійснення платежу другій стороні, передача майна надання робіт, послуг. Схвалення правочину повинно бути надано в строки, встановлені при вчиненні правочина, або в межах звичайно необхідного для цього часу.

Із матеріалів справи вбачається, що подальші фактичні відносини між сторонами вказують на схвалення та прийняття до виконання АТ КБ «ПриватБанк» правочину, вчиненого його представником директором філії «КиївСіті» Скударем Р.В., що узгоджується з імперативними нормами ст. 241 ЦК України, зважаючи на те, що у листуванні протягом тривалого часу з ОСОБА_3 з приводу наявної кредитної заборгованості, під час звернення із заявою про вчинення виконавчого напису, позивач постійно посилався на умови Додаткової угоди № 3, вимагав їх дотримання та виконання у передбачені нею строки, приймав її виконання, зокрема, шляхом підтвердження находження та зарахування першого платежу в сумі 5 585 020 грн відповідно до умов угоди та встановленого графіку.

Доводи апеляційної скарги про те, що Правлінням Банку не приймалось рішення про списання кредитної заборгованості у розмірі 95 912 167,78 грн та самою оскаржуваною Додатковою угодою передбачено, що остання не є рішенням про анулювання заборгованості позичальнику, а тому суд помилково та необґрунтовано посилався на виконавчий напис від 26.10.2017, оскільки вказані доводи стосуються встановлення розміру заборгованості відповідача за кредитним договором та не впливають на вирішення питання дійсності чи недійсності правочину.

Доводи заявника про помилкове посилання суду на листи № Е.К.2.0.0.0.0/3-583 від 21.02.2017, № Е.К.2.0.0.0.0/3-586 від 21.02.2017, оскільки вказані документи підписані представниками тієї філії «КиївСіті». не заслуговують на увагу, оскільки з аналізу змісту ч. 1 ст. 241 ЦК України випливає, що законодавець не ставить схвалення правочину в обов'язкову залежність від наявності рішень окремих органів управління товариства, так як підтвердженням такого схвалення закон визначає вчинені на його виконання дії особи, в інтересах якої його було укладено і такі дії повинні свідчити про прийняття правочину до виконання.

Рішення суду першої інстанції, переглянуте в межах доводів та вимог апеляційної скарги, ухвалене з додержанням норм матеріального і процесуального права, що відповідно до ст. 375 ЦПК України є підставою для залишення апеляційної скарги АТ КБ «ПриватБанк» без задоволення, а рішення Новозаводського районного суду м. Чернігова від 21 червня 2018 року без змін.

Керуючись ст.ст. 367, 374, 375, 381-384, 390 ЦПК України, апеляційний суд,

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу Акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» - залишити без задоволення.

Рішення Новозаводського районного суду м. Чернігова від 21 червня 2018 року - залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.

Повний текст постанови складено 20 серпня 2018 року.

Головуючий:Судді: