Рішення № 75934728, 15.08.2018, Зіньківський районний суд Полтавської області

Справа № 530/1847/16-ц

Номер провадження 2/530/35/18

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15.08.2018 р. Зіньківський районний суд Полтавської області в складі головуючого - судді Должка С.Р., секретарі Бедюх Н.І., за участю представника позивача ОСОБА_1, адвоката ОСОБА_2, розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку загального позовного провадження в залі суду в місті Зіньків Полтавської області цивільну справу за позовом

ОСОБА_1 до Приватного підприємства «Агроекологія», третя особа Відділ Держгеокадастру у Зіньківському районі про визнання правочину недійсним,-

В С Т А Н О В И В:

27.12.2016 року позивач ОСОБА_1 звернувся до Зіньківського районного суду Полтавської області з позовом до Приватного підприємства "Агроекологія", третя особа відділ Держгеокадастру у Зіньківському районі Полтавської області про визнання правочину недійсним.

Ухвалою Зіньківського районного суду Полтавської області від 29 грудня 2016 року відкрито провадження у справі.

Законом України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» від 03.10.2017 рокувнесенні зміни до відповідних Кодексів.

Згідно п. 9 ч. 1 Розділу ХІІІ Перехідних положень ЦПК України, із змінами внесеними відповідно до зазначеного Закону, справи у судах першої та апеляційної інстанцій, провадження у яких відкрито до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Враховуючи, що внесенні зміни до ЦПК України набрали чинності 15 грудня 2017 року, суд вважає розглянути справу за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Позовна заява мотивована тим, що у 2001 році між ОСОБА_1 та ПП «Агроекологія» був укладений договір оренди земельної ділянки площею 4.58 га, що розташована на території Ставківської сільської ради Зіньківського району Полтавської області, строком на 6 років, яка належить йому на підставі державного акту серії ІІІ-ПЛ № 051910. У 2008 році ОСОБА_1 дізнався, що укладений ним договір оренди земельної ділянки було продовжено, самого договору чи додаткової угоди до договору оренди земельної ділянки ніхто йому не надавав і він вважав, що договір продовжено на той самий строк, тобто на 6 років, на тих же самих умовах і тому не заперечував проти цього. У 2015 році приїхав до контори ПП “Агроекологія” щоб отримати копію договору. Ознайомившись із договором оренди землі від 17.01.2008 року, який ніби то був укладений між ним та ПП “Агроекологія”, в його тексті, в пункті 8 зазначено, що договір укладений на 25 років. У кінці договору у графі “орендодавець” вказано ОСОБА_1 і стоїть підпис, який не схожий на підпис, яким розписується ОСОБА_1. Позивач стверджує, що даний договір він не підписував, окрім того в договорі мається відмітка про те, що він зареєстрований у Зіньківському районному відділі Полтавської філії ДП “Центру ДЗК при Держкомземі України” про, що у Державному реєстрі земель вчинено запис від 13.02.2009 року за № 040955500107. Про підроблення договору оренди землі ОСОБА_1 звернувся із заявою до Зіньківського відділення поліції Полтавської області. В ході розслідування кримінального провадження № 12016170170000577 від 16.12.2016 року за ч.1 ст.258 КК України було проведено криміналістичну почеркознавчу експертизу № 799 від 13.04.2018 року якою було підтверджено, що підпис орендодавця на договорі оренди землі від 17.01.2008 року не належить ОСОБА_1. Позивач ОСОБА_1 особисто та його представник адвокат ОСОБА_2 зверталися до ПП «Агроекологія» про надання інформації про порядок нарахування орендної плати та фактично виплачені кошти, але відповіді не отримали. На даний час позивач не має бажання мати будь-які договірні відносини з даним підприємством. За вищезазначених обставин позивач звернувся з позовом до суду в якому просив визнати недійсним договір оренди землі від 17.01.2008 року укладений між ОСОБА_1 та приватним підприємством “Агроекологія ” в особі директора ОСОБА_3, зареєстрований у Зіньківському районному відділі Полтавської філії ДП “Центру ДЗК при Держкомземі України” 13.02.2009 року за № 040955500107, стягнути судовий збір.

В судовому засіданні представник позивача, ОСОБА_1, адвокат ОСОБА_2 позовні вимоги підтримав в повному обсязі, послався на обставини викладені в позовній заяві.

Представник відповідача приватного підприємства “Агроекологія”, позов не визнав, послався на відзив 28.03.2017 року, який приєднано до матеріалів справи, представник третьої особи Відділ Держгеокадастру у Зіньківському районі Полтавської області в судове засідання не з’явився, належним чином повідомлений про причини неявки суд не повідомив.

Суд, заслухавши пояснення представника позивача, ОСОБА_1, адвоката ОСОБА_2, оглянувши матеріали із кримінального провадження, внесеного до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12016170170000577 від 16.12.2016 року за ч.1 ст.258 КК щодо підроблення підпису ОСОБА_1 у договорі оренди земельної ділянки в 2008 року укладеного із ПП «Агроекологія», оригінал спірного договору оренди землі від 17.01.2008 року укладеного між ОСОБА_1 та ПП «Агроекологія», дослідивши та проаналізувавши матеріали справи і давши їм належну оцінку, приходить до висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 до Приватного підприємства "Агроекологія", третя особа відділ Держгеокадастру у Зіньківському районі Полтавської області про визнання правочину недійсним підлягають до задоволення з наступних підстав.

Відповідно до ч. 1 ст. 4 ЦПК України - кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до ст. 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Згідно ст. 10-13 ЦПК України - суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Суд застосовує норми права інших держав у разі, коли це передбачено законом України чи міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України. Суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов'язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Суд, зберігаючи об'єктивність і неупередженість: 1) керує ходом судового процесу; 2) сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами; 3) роз'яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов'язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій; 4) сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом; 5) запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов'язків.

Статтею 18 ЦПК України встановлено - судові рішення, що набрали законної сили, обов'язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами. Невиконання судового рішення є підставою для відповідальності, встановленої законом. Обов'язковість судового рішення не позбавляє осіб, які не брали участі у справі, можливості звернутися до суду, якщо ухваленим судовим рішенням вирішено питання про їхні права, свободи чи інтереси.

Відповідно до вимог ст.263 ЦПК України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з’ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Якщо одна зі сторін визнала пред’явлену до неї позовну вимогу під час судового розгляду повністю або частково, рішення щодо цієї сторони ухвалюється судом згідно з таким визнанням, якщо це не суперечить вимогам статті 206 цього Кодексу.

У відповідності до ст. 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Відповідно до ст. 81 ЦПК України кожна сторона зобов’язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 82 цивільного процесуального кодексу України.

Згідно з вимогами ч.1 ст.264 цього Кодексу під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати; 7) чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення; 8) чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову.

Як передбачено нормою ст. 3 ЦПК України, - цивільне судочинство здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу та Закону України "Про міжнародне приватне право", законів України, що визначають особливості розгляду окремих категорій справ, а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Якщо міжнародним договором, згода на обов»язковість якого надана Верховною Радою України, передбачено інші правила, ніж встановлені цим Кодексом, застосовуються правила міжнародного договору. Провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Закон, який встановлює нові обов'язки, скасовує чи звужує права, належні учасникам цивільного процесу, чи обмежує їх використання, не має зворотної дії в часі.

Згідно положень пункту 2 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 18.12.2009 № 14 “Про судове рішення у цивільній справі”, - рішення суду як найважливіший акт правосуддя покликане забезпечити захист гарантованих Конституцією України прав і свобод людини та здійснення проголошеного Основним Законом України принципу верховенства права. У зв'язку з цим суди повинні неухильно додержувати вимог про законність і обґрунтованість рішення у цивільній справі (частина перша статті 213 ЦПК). Рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства відповідно до статті 2 ЦПК, вирішив справу згідно з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин відповідно до статті 8 ЦПК, а також правильно витлумачив ці норми. Якщо спірні правовідносини не врегульовані законом, суд застосовує закон, що регулює подібні за змістом відносини (аналогія закону), а за відсутності такого - суд виходить із загальних засад законодавства (аналогія права). Якщо є суперечності між нормами процесуального чи матеріального права, які підлягають застосуванню при розгляді та вирішенні справи, то рішення є законним, якщо судом застосовано відповідно до частини четвертої статті 8 ЦПК норми, що мають вищу юридичну силу. У разі наявності суперечності між нормами законів (кодексів), що мають однакову юридичну силу, застосуванню підлягає той з них, який прийнято пізніше. При встановленні суперечностей між нормами права, які підлягають застосуванню при розгляді та вирішенні справи, суду також необхідно враховувати роз'яснення Пленуму Верховного Суду України, що містяться в постанові від 1 листопада 1996 року № 9 "Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя". Обґрунтованим визнається рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених доказами, які були досліджені в судовому засіданні і які відповідають вимогам закону про їх належність та допустимість, або обставин, що не підлягають доказуванню, а також якщо рішення містить вичерпні висновки суду, що відповідають встановленим на підставі достовірних доказів обставинам, які мають значення для вирішення справи.

За змістом ст. 12 ЦПК України, - цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов»язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд зберігаючи об»єктивність і неупередженість: керує ходом судового процессу; сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами; роз»яснює у випадку необхідності учасникам судового процессу їхні процесуальні права та обов»язки, неслідки вчинення або невчинення процесуальних дій; сприяє учасникам судового процессу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом; запобігає зловживанню учасниками судового процессу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов»язків.

Відповідно ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі докозам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

У відповідності до ст.ст. 76-83 ЦПК України - доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами : 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.

Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.

Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. У разі посилання учасника справи на невчинення іншим учасником справи певних дій або відсутність певної події суд може зобов"язати такого іншого учасника справи надати відповідні докази вчинення цих дій або наявності певної події. У разі ненадання таких доказів суд може визнати обставину невчинення відповідних дій або відсутності події встановленою.

Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Суд - не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов"язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.

Обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їхніх представників. Відмова від визнання обставин приймається судом, якщо сторона, яка відмовляється, доведе, що вона визнала ці обставини внаслідок помилки, що має істотне значення, обману, насильства, погрози чи тяжкої обставини, або що обставини визнано у результаті зловмисної домовленості її представника з другою стороною. Про прийняття відмови сторони від визнання обставин суд постановляє ухвалу. У разі прийняття судом відмови сторони від визнання обставин вони доводяться в загальному порядку.

Обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.

Обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили - не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Обставини, встановлені стосовно певної особи рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили - не доказуються при розгляді іншої справи, проте можуть бути у загальному порядку спростовані особою, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини були встановлені.

Правова оцінка, надана судом певному факту при розгляді іншої справи, не є обов"язковою для суду.

Сторони та інші учасники справи подають докази у справі безпосередньо до суду.

Позивач, особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб, повинні подати докази разом з поданням позовної заяви.

Відповідач, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, повинні подати суду докази разом з поданням відзиву або письмових пояснень третьої особи.

Під час розгляду цивільної справи судом встановлено, що 17.01.2008 року між приватним підприємством “Агроекологія” та ОСОБА_1 був укладений договір оренди земельної ділянки, загальною площею 4,58 га., яка розташована на території Ставківської сільської ради Зіньківського району Полтавської області строком на двадцять п’ять років, який 13.02.2009 року зареєстрований Зіньківським районним відділом Полтавської регіональної філії ДП “Центр ДЗК при Держкомземі України” про, що у Державному реєстрі земель вчинено запис за № 040855500107 (т.1 а.с.4-5). ОСОБА_1 народився 26.07.1973 року та проживає в ІНФОРМАЦІЯ_1 (т.1 а.с.9). Відповідно до державного акту на право приватної власності на землю серії ІІІ-ПЛ № 051910 ОСОБА_1 належить земельна ділянка площею 4,58 га. передана для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, розташована на території Ставківської сільської ради Зіньківського району Полтавської області (т.1а.с.6). Відносини, пов'язані з орендою землі, регулюються Законом України «Про оренду землі», Земельним кодексом України, Цивільним кодексом України, законами України, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до них, а також договором оренди землі.

Згідно ст.ст.116, 125 Земельного кодексу України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування. Право власності та право постійного користування на земельну ділянку виникає після одержання її власником або користувачем документа, що посвідчує право власності чи право постійного користування земельною ділянкою, та його державної реєстрації. Право на оренду земельної ділянки виникає після укладення договору оренди і його державної реєстрації.

Відповідно до ст.631 ЦК України строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснювати свої права і виконати свої обов'язки відповідно до договору.

Частиною 1 ст.638 ЦК України передбачено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Відповідно до ч.1 ст.15 Закону України "Про оренду землі" істотними умовами договору оренди є, зокрема: об'єкт оренди; строк дії договору оренди.

За ст.16 Закону України «Про оренду землі» - укладення договору оренди земельної ділянки із земель приватної власності здійснюється за згодою орендодавця та особи, яка згідно із законом вправі набувати право оренди на таку земельну ділянку.

Згідно ст.18 Закону України «Про оренду землі» та ч.2 ст.125 ЗК України, договір оренди землі набуває чинності після його державної реєстрації. Стаття 20 Закону України «Про оренду землі» зазначає, що укладений договір оренди землі підлягає державній реєстрації.

Відповідно до ст. 319 Цивільного кодексу України встановлено: «1. Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.»

Статтею 627 Цивільного кодексу України передбачено: «1. Відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Як вбачається з матеріалів справи спірний договір зареєстрований у Зіньківському районному відділі Полтавської РФ ДП «Центру ДЗК при Держкомземі України» 03.07.2008 року за № 040855500288.

Відповідно до п. 8 договору про оренду землі від 17 січня 2008 року він укладений терміном на 25 років.

У висновку експерта № 799 від 13.04.2018 року (дослідженого в судовому засіданні) по кримінальному провадженню, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань від 16.12.2016 року за №12016170170000577 щодо обставин справи зазначено, що 16.12.2016 року до Зіньківського ВП Гадяцького ВП ГУНП в Полтавській області надійшла письмова заява від ОСОБА_1, з приводу того, що невідома особа підробила його підпис у договорі оренди земельної ділянки від 17.01.2008 року, укладеного із ПП «Агроекологія». У висновку вказано, що підпис у графі «орендодавець», що на зворотній стороні 2 аркуша договору оренди землі № б/н від 17 січня 2008 року на ім’я орендодавця ОСОБА_1 виконаний не ОСОБА_1, а іншою особою (кримінальне провадження №12016170170000577 а.с.104-113) .

Обгрунтовуючи позов, ОСОБА_1 посилався на те, що на початку 2015 року він довідався, що договір оренди 2008 р. був продовжений без його відома, так як жодних документів він не підписував, проте вважав, що договір продовжено на той самий строк, тобто на 6 років, і на тих самих умовах, а тому проти нього не заперечував та отримував орендну плату.

Разом з тим, заперечуючи проти задоволення позову, відповідач просив відмовити у задоволенні позову, зокрема й з підстав пропуску позивачем строку позовної давності.

Згідно із ч.1 ст. 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Відповідно до ч. 3 ст. 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Як вольова дія, правочин являє собою поєднання волі та волевиявлення. Воля сторін полягає в їхній згоді взяти на себе певні обов'язки, вона повинна бути взаємною, двосторонньою і спрямованою на досягнення певної мети.

Відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч.ч. 1-3, 5 та 6 ст. 203 цього Кодексу.

Відповідно до ст. 13 Закону України «Про оренду землі» (далі Закон) договір оренди землі це договір, за яким орендодавець зобов’язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов’язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.

Договір оренди землі укладається у письмовій формі та за бажанням сторін може бути посвідчений нотаріально. Договір оренди землі (у редакції Закону, чинного на момент укладення спірного договору) набирає чинності з моменту його державної реєстрації (ст.ст. 14, 18, 20 Закону).

Оскільки встановлено, що договір оренди землі, укладений від імені позивача, підписаний не ним, а іншою особою, тобто, спірний договір був укладений без волевиявлення ОСОБА_1 він має бути визнаний недійсним відповідно до ч. 3 ст. 203 та ч. 1 ст. 215 ЦК України.

Крім того, відповідно до ч. 1 ст. 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

За змістом цієї норми початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення в зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд.

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Формулювання загального правила щодо початку перебігу позовної давності пов’язане не тільки з часом безпосередньої обізнаності особи про певні обставини (факти порушення її прав), а й з об’єктивною можливістю цієї особи знати про ці обставини.

Можливість знати про порушення своїх прав випливає із загальних засад захисту цивільних прав та інтересів (статті 15, 16, 20 ЦК України), за якими особа, маючи право на захист, здійснює його на власний розсуд у передбачений законом спосіб, що створює в неї цю можливість знати про посягання на права.

Обов’язок доведення часу, з якого особі стало відомо про порушення її права, покладається на позивача.

Перебіг позовної давності за вимогами про визнання недійсним правочину починається за загальними правилами, визначеними у частині першій статті 261 ЦК України, тобто від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про вчинення цього правочину.

Відповідно до частини четвертої статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду України від 03 лютого 2016 року у справі №6-75 цс 15 та від 16 вересня 2015 року у праві № 6~68цс15, яка має враховуватися судами загальної юрисдикції при застосуванні таких норм права на підставі положень ст. 360- 7 ЦПК України.

Пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що кожен має право на розгляд його справи судом.

Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що позовна давність - це законне прав правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду післ закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосуванн строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (пункт 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами № 22083/93, 22095/93 у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»; пункт 570 рішення від 20 вересня 2011 року за заявою у справі «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії»).

Порівняльний аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися», що містяться в статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов’язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.

Суд дослідивши матеріали цивільної справи та оглянувши висновок експерта № 799 від 13.04.2018 року по кримінальному провадженню №12016170170000577 по письмовій заяві ОСОБА_1 з приводу того, що невідома особа підробила його підпис у договорі оренди земельної ділянки в 2008 року укладеного із ПП «Агроекологія». У висновку вказано, що підпис у графі «орендодавець», що на зворотній стороні 2 аркуша договору оренди землі від 17 січня 2008 року на ім’я орендодавця ОСОБА_1 виконаний не ОСОБА_1, а іншою особою, суд також встановив, що позивач дізнався про порушення свого права, тобто про наявність спірного договору оренди, лише в 2015 році, після чого звернувся з заявою до Зіньківського ВП Гадяцького ГУНП в Полтавській області та звернувся 27.12.2016 року з позовом до суду, отже 2015 рік в розумінні частини першої статті 261 ЦК України є моментом початку перебігу строку позовної давності, а тому підстав для застосування строку позовної давності не має. Посилання відповідача на те, що початок перебігу строку позовної давності необхідно обчислювати з моменту укладення спірного договору, суд оцінює критично, так як позивач ОСОБА_1 до 2008 року отримував плату за користування землею, вважаючи що його договір пролонгований, на той самий термін. Аналогічна правова позиції міститься в постанові Верховного Суду України від 22 квітня 2015 року по справі 6-48цс15.

Крім цього в матеріалах справи містяться клопотання відповідача про подання оригіналів доказів ( т.1 а.с. 70) відповідно до яких він просить зобов’язати позивача надати оригінали всіх доказів, на які посилається позивач в обґрунтування заявленого позову, в тому числі оригінал спірного договору оренди землі, оригінал інформації про доходи позивача з державної податкової служби України. Проте, як вбачається з матеріалів справи та матеріалів кримінального провадження №12016170170000577 висновок експерта № 799 від 13.04.2018 року був виготовлений по кримінальному провадженню, а тому міститься саме в матеріалах кримінального провадження, а не в позивача особисто. Безпідставними є доводи ПП «Агроекологія» стосовно того, що при проведенні експертизи вони були позбавлені можливості надати свої доводи, міркування та докази для проведення дослідження, а також надати на вирішення експерту питання, які мають виключне значення для правильного вирішення спору, оскільки дані посилання самі по собі не ставлять під сумнів висновок експерта, тоді як доказів того, що даний висновок є хибним суду надано не було, самим відповідачем, на спростування вимог позивача та наданих ним доказів, клопотання про проведення почеркознавчої експертизи відповідачем не заявлялося. Як вже зазначалося, відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч.ч. 1-3, 5 та 6 ст. 203 цього Кодексу.

В правових попозиції Верховного Суду України від 25 травня 2016 року по справі № 6-2612цс16, ст. 241 ЦК України встановлено, що правочин, вчинений представником з перевищенням повноважень, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє, лише у разі наступного схвалення правочину цією особою. Правочин вважається схваленим зокрема у разі, якщо особа, яку він представляє, вчинила дії, що свідчать про прийняття його до виконання. Наступне схвалення правочину особою, яку представляють, створює, змінює і припиняє цивільні права та обов'язки з моменту вчинення цього правочину.

Отже, вказана стаття презюмує наявність у представника певного обсягу повноважень, належним чином та у встановленому порядку наданих йому особою, яку він представляє, а також встановлює випадки й умови набуття чинності правочином, вчиненим від імені довірителя його представником, коли останній перевищив обсяг наданих йому повноважень. За таких обставин ця норма ЦК України не може бути застосована до правовідносин, коли правочин укладений від імені особи іншою особою, яка взагалі не була уповноважена на таке представництво і не мала жодних повноважень діяти від імені свого довірителя, а отже, не могла їх і перевищити.

Таким чином, укладення угод, у даному випадку, не може свідчити про схвалення оспорюваного договору, який підписано від імені ОСОБА_1 невідомою особою, яка не мала на те жодних повноважень. Крім цього, суд звертає увагу, що дійсність угод є предметом позову.

Позивачем по справі було понесено судові витрати по сплаті судового збору в сумі 551 грн. 20 коп. (т 1,а.с.1). Відповідно до ч.2 ст. 141 ЦПК України судові витрати пов’язані з розглядом справи у разі задоволення позову покадаються на відповідача.

На підстав викладено та керуючись ст. 41 Конституції України, статті 1,30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» ст.13,15,16,18 Закону України “Про оренду землі ” , ст.116,125 ЗК України, ст.ст. 202-203,215,256,261,319,627,631 ЦК України, ст. ст. ст. 12,13, 81,141, 210, 258-259, 263-268 ЦПК України,суд,-

В И Р І Ш И В:

Позовні вимоги ОСОБА_1 до Приватного підприємства «Агроекологія», третя особа Відділ Держгеокадастру у Зіньківському районі про визнання правочину недійсним - задовольнити.

Визнати недійсним договір оренди землі від 17.01.2008 року укладений між ОСОБА_1 та приватним підприємством “Агроекологія ” в особі директора ОСОБА_3, зареєстрований у Зіньківському районному відділі Полтавської філії ДП “Центру ДЗК при Держкомземі України” 13.02.2009 року за № 040955500107.

Стягти із приватного підприємства “Агроекологія”, місцезнахдження: село Михайлики Шишацького району Полтавської області на користь ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_2, ідентифікаційний номер НОМЕР_1, жителя ІНФОРМАЦІЯ_3 судовий збір в сумі 551 (п’ятсот п’ятдесят одну) гривню 00 копійок.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до апеляційного суду Полтавської області протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за на слідками апеляційного перегляду.

Повний текст виготовлено 16.08.2018 р.

Суддя Зіньківського районного суду

Полтавської області ОСОБА_4

секретар: Н.І.Бедюх