Ухвала суду № 75923168, 14.08.2018, Ірпінський міський суд Київської області

Справа № 367/5747/18

Провадження № 1-кс/367/1161/2018

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

14 серпня 2018 року Ірпінський міський суд Київської області у складі:

слідчого судді Карабаза Н.Ф.,

при секретарі судового засідання Когут К.В.,

за участю прокурора Литвиненко Р.С.,

захисника ОСОБА_1,

обвинуваченого ОСОБА_2,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні ДУ "Бучанська виправна колонія (№ 85)" заяву адвоката обвинуваченого ОСОБА_2 – ОСОБА_1 про незаконне перебування у місцях позбавлення волі та негайне звільнення, -

в с т а н о в и в:

До Ірпінського міського суду Київської області надійшла заява адвоката обвинуваченого ОСОБА_2 – ОСОБА_1 про незаконне перебування у місцях позбавлення волі та негайне звільнення. В обґрунтування заяви адвокат зазначає, що за вироком Оболонського районного суду м. Києва від 07.04.2017 року ОСОБА_2 визнано винним у вчиненні кримінальних правопорушень та засуджено за ч. 2 ст. 162, ч. 2 ст. 189 ,ч. 3 ст. 289, ч. 2 ст. 357, ч. 3 ст. 357 КК України. Згідно вказаного вироку, що не набрав законної сили і оскаржений в суді апеляційної інстанції, запобіжний захід для ОСОБА_2 у вигляді тримання під вартою у Київському слідчому ізоляторі залишено до набрання чинності вироку. Згідно вказаного вироку, який не набрав законної сили, а відтак не підлягає виконанню на даний час до такого набрання, обвинуваченим продовжено запобіжний захід у виді тримання під вартою до набрання вироком законної сили. Проте, тримання обвинувачених під вартою на підставі такого вироку, що не набрав законної сили, суперечить чинному законодавству і є незаконним з наступних підстав. Згідно з ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Відповідно до ст. 29 Конституції України ніхто не може бути арештований та триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставі та в порядку, встановлених законом. У чинному КПК України питання застосування запобіжних заходів, у тому числі і тримання під вартою на стадії підготовчого провадження врегульовані ч. 3 ст. 315 КПК, а на стадії судового розгляду ст. 331 КПК, які вирішують ці питання в порядку, передбаченому главою 18 розділу II КПК України. У главі 18 порядок розгляду клопотань і застосування запобіжного заходу, у виді тримання під вартою визначаються відповідно статтями 183, 193, 194, 196, 197, 202 КПК України. Згідно приписів ч. ч. 1, 4 ст. 196, 197, 202, 205 КПК застосування запобіжних заходів у вигляді тримання під вартою здійснюється на підставі ухвали суду, яка підлягає негайному виконанню і строк дії якої не може перевищувати 60 днів. Ухвала слідчого судді, суду щодо застосування запобіжного заходу підлягає негайному виконанню після її проголошення (ст. 205 КПК). Жодна із глав КПК не містить іншого порядку взяття, тримання та звільнення особи з-під варти на будь-якій стадії процесу, ніж в порядку та строки як це передбачено у главі 18 розділу II КПК, а саме шляхом постановлення ухвали суду щодо взяття особи під варту або зміну запобіжного заходу. В розумінні закону ч. 5 ст. 202 КПК, за допомогою висновку від попереднього правового явища до наступного і навпаки, можна дійти висновку, що тримання особи під вартою можливо лише на підставі судового рішення, що набрало законної сили і прямо передбачає такий запобіжний захід. Висновок вище наведеного тлумачення співпадає з вимогами нормативно-правового акту - Правилами внутрішнього розпорядку слідчих ізоляторів Державної кримінальної виконавчої служби України, затвердженими 18.03.2013 р. за № 460/3 ОСОБА_3 У Правилах встановлено, що підставами для приймання та тримання у СІЗО ув’язнених і засуджених є ухвала слідчого судді, суду про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою або про застосування тимчасового або екстрадиційного арешту та/або рішення компетентного органу іноземної держави у випадках, передбачених законом або вирок суду, що набрав законної сили. Тобто, начальник СІЗО не має законних підстав для приймання та тримання особи під вартою без судового рішення, яке набрало законної сили. Частина 4 п. 2 ст. 374 КПК України зазначає, що у резолютивній частині вироку у разі визнання особи винуватою, крім інших питань, приймається рішення щодо заходів кримінального провадження. Разом з тим, однією із засад кримінального провадження є доступ до правосуддя та обов’язковість судових рішень (ч. 1 п. 14 ст. 7 КПК України). Відповідно до диспозиції ч.2 ст. 21 КПК України, вирок та ухвала суду, що набрали законної сили в порядку, визначеному цим Кодексом, є обов’язковими і підлягають безумовному виконанню на всій території України. При тлумаченні вказаної правової норми за допомогою висновку від протилежного, випливає, що якщо обов’язковими і такими що підлягають безумовному виконанню є судові рішення, що набрали законної сили, то, відповідно, судові рішення, які не набрали законної сили не є обов’язковими і не підлягають виконанню. Із системного тлумачення статей 532,533, 535 КПК які встановлюють порядок набрання судовим рішенням законної сили та його виконання, можна зробити висновок, що вирок вступає у законну силу після спливу строку на подачу апеляційної скарги або після апеляційного оскарження, у зв’язку із чим виконання вироку суду до набрання ним законної сили законом не передбачено. Європейський суд наголошує, що у справі, в якій йдеться про позбавлення свободи, особливо важливим аспектом є дотримання принципу юридичної визначеності. Отже, неодмінною вимогою є наявність у національному законі чітко сформульованих умов, за яких здійснюється позбавлення свободи, та забезпечення передбачуваності застосування самого цього закону, тобто відповідності його до встановленої Конвенцією вимоги «законності» (рішення по справі «Стіл та інші проти Сполученого Королівства»). Суд не може за своєю ініціативою, без клопотань сторін провадження і наступного обговорювання щодо існування ризиків, вирішувати питання обрання, зміни та продовження строків тримання особи під вартою, так як це суперечить принципу диспозитивності (ст.26 КПК) та практиці Європейського суду з прав людини. А тому продовження запобіжного заходу більш ніж на 60 діб вироком суду першої інстанції не відповідає ні КПК України, ні ст. 5 Конвенції. Також слід звернути увагу на те, що при ухваленні вироку, яким щодо особи продовжується запобіжний захід у вигляді тримання під вартою, як наслідок порушуються ще дві важливі засади кримінального процесуального законодавства України - принципи диспозитивності та законності. Відповідно до приписів глави 18 та ст. 331 КПК України суд не може за власної ініціативи вирішувати питання щодо обрання, зміни та продовження строків запобіжного заходу, так як це прямо суперечить практиці Європейського суду. Тобто суд може лише поставити сторонам на обговорення вказане питання, якщо не має клопотань від сторін провадження, і за його результатами, після обговорювання сторонами, прийняти відповідне рішення шляхом винесення ухвали про тримання під вартою, строк дії якої не може перевищувати шістдесяти днів. Таким чином суд, ухвалюючи обвинувальний вирок, яким продовжує запобіжний захід у виді тримання під вартою, фактично вирішує це питання на власний розсуд і за власної ініціативі, без обговорення наявності існування ризиків, що для суду є неприпустимим та суперечить принципу диспозитивності і законності. При наявності ухвали суду першої інстанції про застосування запобіжних заходів у виді тримання під вартою, суд апеляційної інстанції в межах шістдесяти днів має розглянути це питання. Це питання освітлено в п. 9 листа підготовленого на підставі Постанови пленуму ВССУ № 14 від 19.12.2014 року, відповідно до якої суд зазначив: «З метою забезпечення прав засудженого суд апеляційної інстанції в разі неможливості завершення провадження в апеляційному порядку до спливу двомісячного строку з дня ухвалення вироку судом першої інстанції необхідно незалежно від наявності відповідних клопотань сторін кримінального провадження розглянути питання доцільності та обґрунтованості тримання під вартою. У такому випадку Суд застосовує правила ст. 331 КПК до завершення розгляду провадження в суді апеляційної інстанції». Виникає наступне питання. Чого варто формулювання в вироку «тримання під вартою до набрання вироком законної сили». Тобто із закінченням шістдесятиденного строку тримання під вартою, коли вирок суду першої інстанції ще не переглянутий, одне із рішень резолютивної частини вироку, який не вступив у законну силу, підлягає окремому перегляду? Фактично при перегляді вказаного строку тримання під вартою змінюється одне із рішень вироку, до того як сам цей вирок ще не переглянутий. Ця позиція не відповідає критерію "передбачуваності закону" для цілей пункту 1 статті 5 Конвенції. Саме з тих підстав свавільного відношення до строків тримання під вартою Європейський суд з прав людини ухвалив рішення «Чанєв проти України» від 9.10.2014 р. Чинний КПК передбачає перегляд обґрунтованості тримання особи під вартою через кожні шістдесят днів. У рішенні Європейського ОСОБА_1 «Чанєв проти України» зазначено, що «Новий КПК було розроблено, серед іншого, для усунення недоліків законодавства, що лежать в основі системних порушень статті 5 Конвенції. У пункті 34 вказаної справі Суд констатував порушення статті 5 Конвенції, яке відповідно до практики ОСОБА_1 у справах щодо України можна вважати системним». У справі «Харченко проти України» (Kharchenko v. Ukraine) Суд зазначив, що постійно констатує «порушення підпункту «с» пункту 1 статті 5 Конвенції щодо періодів, протягом яких тримання під вартою здійснювалося без відповідного судового рішення. Як показує ця справа, нове законодавство містить аналогічний недолік, і стосовно нового Кримінального процесуального кодексу України було виявлено таке ж порушення. У пункті 35 Суд зазначив, що найбільш доцільним способом вирішення вищенаведеного порушення є невідкладене внесення змін до відповідного законодавства з метою забезпечення відповідності національного кримінального процесу вимогам статті 5 Конвенції. Таким чином, системний аналіз норм кримінального процесуального законодавства України свідчить про те, що продовження запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою вироком суду з визначенням у резолютивній частині вироку строком настання певної події, а саме набрання цим вироком законної сили, не відповідає критерію "передбачуваності закону" для цілей пункту 1 статті 5 Конвенції та статям 196, 197, 202 КПК України. Більш того, п. п. 4 п. 1 ч. 4 ст. 374 КПК України встановлює, що у резолютивній частині вироку, суд може прийняти рішення щодо заходів забезпечення кримінального провадження, в тому числі рішення про запобіжний захід до набрання вироком законної сили. Однак необхідно чітко розмежовувати такі поняття, як «винесення рішення» і «виконання рішення», так як передбачаючи можливість винесення такого рішення (п. п. 1 п. 1 ч. 4 ст. 374 КПК України) законодавець не передбачив можливість виконання такого рішення до вступу вироку в силу та передбачив можливість виконання вироку суду вже після вступу такого рішення суду в законну силу. Крім цього, законодавець чітко визначив, що може бути підставою для тримання особи під вартою та в якому порядку це вирішується (ч. 2 ст. 331 КПК України), тобто правовою підставою для обрання такого запобіжного заходу, як взяття під варту, може слугувати лише ухвала суду, або вирок, однак який вже набрав законної сили і зазначені дії щодо взяття під варту, будуть лише слугувати не заходом забезпечення кримінального провадження, а відбуванням покарання, визначеним судом у відповідному вироку. В жодній нормі КПК України 2012 року, відсутнє будь-яке посилання про те, що вирок суду першої інстанції може вступати в силу не за правилами визначеними в ст. 532 КПК України, а будь-яким іншим чином, а разом з тим в КПК України не зазначено, що якась частина вироку може вступати в силу раніше, а якась частина вироку може вступати в силу в порядку ст. 532 КПК України. Відповідно до Правил внутрішнього розпорядку слідчих ізоляторів Державної кримінально-виконавчої служби України затверджених Наказом Міністерства юстиції України 18.03.2013 року № 460/5 в ОСОБА_3 Підстави та порядок приймання у СІЗО ув'язнених і засуджених пункту 1. Підстави для приймання у СІЗО ув’язнених і засуджених підпункту 1.1. чітко визначено, що є підставою для приймання та тримання у СІЗО ув’язнених і засуджених, а саме: 1. Підставами для приймання та тримання у СІЗО ув’язнених і засуджених є: ухвала слідчого судді (суду) про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою або про застосування тимчасового або екстрадиційного арешту та/або рішення компетентного органу іноземної держави у випадках, передбачених законом; вирок суду, що набрав законної сили, про засудження до покарання у виді позбавлення волі стосовно засудженого, який не перебував під вартою; ухвала суду про тимчасове залишення засудженого у СІЗО або переведення засудженого з арештного дому, виправного центру, дисциплінарного батальйону або колонії до СІЗО у випадках, передбачених статтями 90 КВК та 537 КПК; ухвала суду про скасування звільнення засудженого від відбування покарання з випробуванням та направлення його для призначеного відбування покарання у виді обмеження або позбавлення волі. Таким чином, підставою щодо прийняття у СІЗО, може слугувати лише вирок суду, що набрав законної сили. Окрім того, ВССУ у зазначеному Листі чітко посилався, що питання застосування запобіжного заходу повинно розглядатись в порядку ст. 331КПК України, яка в свою чергу відсилає на Главу 18 КПК України. Як випливає із рішень Європейського ОСОБА_1, поняття «свавілля» у статті 5 § 1 має більш широке значення, аніж просто недотримання національного законодавства, тому що позбавлення волі може бути законним з точки зору внутрішнього права, але все ж свавільним в розумінні Конвенції, порушуючи тим самим її положення. Більше того: на даний час взятий під варту ОСОБА_2 рахується за Апеляційним судом міста Києва (головуючий суддя Мельник В.В., справа № 1-КП/756/93/17756/16332/15-К). 09.08.2017 року невідомими особами ОСОБА_2, будучи особою незасудженою, незаконно, свавільно, всупереч вимогам Кримінально-виконавчого кодексу, Правил внутрішнього розпорядку слідчих ізоляторів Державної кримінально-виконавчої служби, «затверджених наказом Міністра юстиції України від 18.03.2013 року № 460/5, Закону України «Про попереднє ув’язнення», був вивезений з державної установи «Київський слідчий ізолятор» та доставлений до державної установи «Бучанська виправна колонія (№ 85)», де незаконно утримується під вартою. Державна установа «Бучанська виправна колонія (№85)», відповідно до ч. 3 ст. 11 Кримінально-виконавчого кодексу України є кримінально-виконавчою установою. Згідно ч. 1 ст. 18 КВК України, виправні колонії виконують покарання у виді позбавлення волі на певний строк, довічного позбавлення волі. А згідно ст. 4 КВК України, підставою виконання і відбування покарання є вирок суду, який набрав законної сили, інші рішення суду, а також закон України про амністію та акт помилування. Частиною 2 статті 18 КВК України визначено, що у виправній колонії можуть утримуватися виключно засуджені до позбавлення волі. А згідно ч. 2 ст. 43 КПК України, засудженим у кримінальному провадженні є обвинувачений, обвинувальний вирок суду щодо якого набрав законної сили. Враховуючи, що вирок Оболонського районного суду щодо ОСОБА_2 не набрав законної сили, ОСОБА_2 не є засудженим. Відтак, відповідно до положень Кримінально-виконавчого кодексу України, утримання ОСОБА_2 під вартою у виправній колонії є незаконним. Більше того, статтею 4 Закону України «Про попереднє ув’язнення» визначено, що установами для тримання осіб, щодо яких як запобіжний захід обрано тримання під вартою або до яких застосовано тимчасовий чи екстрадиційний арешт, є слідчі ізолятори Державної кримінально-виконавчої служби України, гауптвахти військової служби правопорядку у Збройних Силах України. В окремих випадках, що визначаються потребою в проведенні слідчих дій, ці особи можуть перебувати в ізоляторах тимчасового тримання. Вказаний перелік установ є виключним і не передбачає можливості попереднього ув’язнення з триманням під вартою у виправних колоніях. Більше того, правилами внутрішнього розпорядку слідчих ізоляторів Державної кримінально-виконавчої служби, затвердженими наказом Міністра юстиції України від 18.03.2013 року № 460/5, (стаття 4 розділу II) передбачена лише можливість в певних випадках і за певних умов перевести ув’язненого виключно в інший слідчий ізолятор. Цими ж Правилами взагалі не передбачено тримання незасуджених осіб у виправних колоніях. Більше того, переведення ОСОБА_2 здійснене свавільно, без відповідного рішення Апеляційного суду міста Києва, за яким рахується ув’язнений ОСОБА_2 В даний час ОСОБА_2, як обвинувачений, незаконно перебуває в місцях позбавлення волі у Бучанській виправної колонії № 85, що є неприпустимим в розуміння вимог КПК України. За вимогами ч. 1 ст. 9 КПК України «законність» під час кримінального провадження суд, слідчий суддя, прокурор, керівник органу досудового розслідування, слідчий, інші службові особи органів державної влади зобов’язані неухильно додержуватись вимог Конституції України, цього Кодексу, міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною ОСОБА_4 України, вимог інших актів законодавства. Законність відноситься до загально правових принципів. Відповідно до ч.2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. У зв’язку з цим, під час кримінального провадження суд, слідчий суддя, прокурор, керівник органу досудового розслідування, слідчий, інші службові особи органів державної влади зобов’язані дотримуватися встановленого порядку і виносити рішення у точній відповідності з нормами права, які підлягають застосуванню у кожному окремому випадку. Згідно ст. 29 Конституція України ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку; встановлених законом. Відповідно до п. 1 ст. 5 Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод ніхто не може позбавлений свободи інакше, як відповідно до порядку (процедури), встановленої законом. Згідно з практикою Європейського суду фіксація точних даних про затримання, також як і підстави затримання, є необхідною умовою законності затримання для цілей передбачених ст. 5 Європейської конвенції. Частиною 4 ст. 29 Конституції України передбачено, що кожний затриманий має право у будь-який час оскаржити в суді своє затримання. Службові особи органу виконання покарань діють на порушення вимог Основного законодавчого акту держави, Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, КПК та КВК України, оскільки не дотримались порядку та підстав для затримання, діяли в межах повноважень та у не спосіб передбачених законами України. Згідно ст. 3 Конституції України людина, її життя і здоров'я, честь і гідність недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини с головним обов'язком держави. Згідно ст. 29 Конституції України кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність. Ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом. Згідно ст. 3 ЗУ «Про попереднє ув’язнення» підставою для попереднього ув’язнення є вмотивоване рішення суду про обрання як запобіжного заходу тримання під вартою або про застосування тимчасового чи екстрадиційного арешту, винесене відповіло до Кримінального і Кримінального процесуального кодексів України та/або рішення компетентного органу іноземної держави у випадках, передбачених законом. На підставі ст. 20 ЗУ «Про попереднє ув’язнення» підставою для звільнення з-під варти є закінчення строку дії ухвали слідчого судді, суду про тримання під вартою або закінчення передбаченого законом строку тримання під вартою як запобіжного заходу, якщо цей строк не продовжено в установленому законом порядку. Начальник установи попереднього ув'язнення зобов'язаний негайно звільнити з-під варти підозрюваного, обвинуваченого, стосовно якого на день закінчення строку дії ухвали слідчого судді, суду про тримання під вартою або закінчення строку тримання під вартою, встановленого КПК України, не надійшла ухвала слідчого судді, суду про продовження такого строку. Наразі ОСОБА_2 незаконно перебуває під вартою. Держава не виконує взяті на себе зобов’язання по охороні його життя та здоров’я, а також щодо забезпечення принципів законності відносно нього. Всупереч встановленому п. 1, п. 4 ст. 5 Конвенції про захист прав та основоположних свобод принципу про те, що кожен має право на свободу та особисту недоторканність та нікого не може бути позбавлено свободи, крім таких випадків і відповідно до процедури, встановленої законом: a) законне ув'язнення особи після засудження її компетентним судом; b) законний арешт або затримання особи за невиконання законного припису суду або для забезпечення виконання будь-якого обов'язку, встановленого законом; c) законний арешт або затримання особи, здійснене з метою допровадження її до компетентного судового органу за наявності обґрунтованої підозри у вчиненні нею правопорушення або якщо обґрунтовано вважається необхідним запобігти вчиненню нею правопорушення чи її втечі після його вчинення; d) затримання неповнолітнього на підставі законного рішення з метою застосування наглядових заходів виховного характеру або законне затримання неповнолітнього з метою »провадження його до компетентного органу; e) законне затримання осіб для запобігання поширенню інфекційних захворювань, законне втримання психічнохворих, алкоголіків або наркоманів чи бродяг; f) законний арешт або затримання особи з метою запобігання її недозволеному в’їзду в країну чи особи, щодо якої провадиться процедура депортації або екстрадиції. Вважає, що ОСОБА_2 незаконно тримають під вартою без будь-яких законних рішень суду. Кожен, кого позбавлено свободи внаслідок арешту або тримання під вартою, має право ініціювати провадження, в ході якого суд без зволікання встановлює законність затримання і приймає рішення про звільнення, якщо затримання є незаконним. Слідчий суддя, при розгляді даної заяви зобов’язаний врахувати рішення Європейського суду з прав людини - «Харченко проти України» від 10 лютого 2011 року. Згідно рішення Європейського суду з прав людини від 10 лютого 2011 року у справі «Харченко проти України» відповідно до ст. 5 Конвенції з прав людини «1. Кожен має право на свободу та особисту недоторканість. Нікого не може бути позбавлено свободи інакше ніж відповідно до процедури, встановленої законом, і в таких випадках, як: с) законний арешт або затримання особи, здійсненні з метою припровадження її до встановленого законом компетентного органу на підставі обґрунтованої підозри у вчиненні нею правопорушення або якщо є розумні підстави вважати за необхідне запобігти вчиненню нею правопорушення чи її втечі після його вчинення. Кожен, кого заарештовано або затримано згідно з положеннями підпункту «с» пункту 1 цієї статті, має негайно постати перед суддею чи іншою службовою особою, якій закон надає право здійснювати судову владу, і має право на судовий розгляд упродовж розумного строку або на звільнення до початку судового розгляду. Таке звільнення може бути обумовлене гарантіями явки в судове засідання. Кожен, кого позбавлено свободи внаслідок арешту або затримання, має право на судовий розгляд, при якому суд без зволікання встановлює законність затримання і приймає рішення про звільнення, якщо затримання є незаконним». Суд неодноразово встановлював, що практика тримання обвинувачених під вартою без конкретних правових підстав або чітких правил, що регулюють їх положення - призводить до результату, коли вони можуть бути позбавлені волі на невизначений термін без судової санкції, що є несумісним з принципами правової визначеності та захисту від свавілля, які є визначальними для Конвенції в цілому і принципу верховенства права, зокрема (див. справу «Елоев проти України» (Yeloev v. Ukraine), № 17283/02, п. 50 від 6 листопада 2008 р.). Суд також зазначає, що відповідно до ст. 253 Кримінально-процесуального кодексу «національний суд, вирішуючи питання про відання особи до суду має вирішити питання по зміну, скасування або обрання запобіжного заходу. З цього припису не випливає, що суд повинен «визначити підстави для подальшого тримання обвинуваченого під вартою або встановлювати будь-які тимчасові обмеження тримання під вартою. Суд вважає, що за відсутності чіткого положення, яке б встановлювало правило коли і за яких умов взятий під вартою на стадії досудового розслідування має далі триматися під ватрою на стадії судового розслідування, такий стан не відповідає критерію «передбачуваності закону» для цілей п. 1 ст. 5 Конвенції. Суд також повторює, що коли особа може перебувати під вартою без визначення певного строку тримання, без конкретного правового положення або судового рішення, сама по собі суперечить принципу правової визначеності і захисту від свавілля, які є загальною ідеєю Конвенції принципу верховенства права (див. справу «Барановський проти ОСОБА_5» (Baranowski v. Poland), № 28358/95, п. п. 55-56, ЄКПЛ 2000-ІІІ, та справу «Кавка проти ОСОБА_5» (Kawka v. Poland), №. 25874/94, п. 51, від 9 січня 2001 р. справу «Фельдман проти України» (Feldman v. Ukraine), № 76556/01 та № 38779/04, п. 73 від 8 квітня 2010 р.). За вимогами ст. 206 КПК України кожен слідчий суддя суду, в межах територіальної юрисдикції якого знаходиться особа, яка тримається під вартою, має право постановити ухвалу, якою зобов’язати будь-який орган державної влади чи службову особу забезпечити додержання прав такої особи. Якщо слідчий суддя отримує з будь-яких джерел відомості, які створюють обґрунтовану підозру, що в межах територіальної юрисдикції суду знаходиться особа, позбавлена свободи за відсутності судового рішення, яке набрало законної сили, або не звільнена з-під варти після внесення застави в установленому цим Кодексом порядку, він зобов’язаний постановити ухвалу, якою має зобов’язати будь-який орган державної влади чи службову особу, під вартою яких тримається особа, негайно доставити цю особу до слідчого судді для з’ясування підстав позбавлення свободи. Слідчий суддя зобов’язаний звільнити позбавлену свободи особу, якщо орган державної влади чи службова особа, під вартою яких тримається ця особа, не надасть судове рішення, яке набрало законної сили, або не доведе наявність інших правових підстав для позбавлення особи свободи. Незалежно від наявності клопотання слідчого, прокурора, слідчий суддя зобов'язаний звільнити особу, якщо орган державної влади чи службова особа, під вартою яких трималася ця особа, не доведе: 1) існування передбачених законом підстав для затримання особи без ухвали слідчого судді, суду; 2) не перевищення граничного строку тримання під вартою; 3) відсутність зволікання у доставлені особи до суду. Більше того, зазначає, що під час незаконного конвоювання та під час поміщення ОСОБА_2 у зазначену виправну колонію, йому спричинено тілесні ушкодження в результаті побоїв і катувань з боку правоохоронців. На підставі вищевикладеного просить суд постановити ухвалу про негайне звільнення ОСОБА_2 з державної установи «Бучанська виправна колонія (№85)».

В судовому засіданні адвокат обвинуваченого ОСОБА_2 – ОСОБА_1 підтримав обставини зазначені у заяві про незаконне перебування у місцях позбавлення волі та негайне звільнення ОСОБА_2 Пояснив, що ДУ "Бучанська виправна колонія (№ 85)" не є слідчим ізолятором та установою в якій на законних підставах може утримуватися ОСОБА_2 до набрання вироком Оболонського районного суду м. Києва законної сили. Просив задовольнити заяву про незаконне перебування у місцях позбавлення волі та негайне звільнення ОСОБА_2

В судовому засіданні обвинувачений ОСОБА_2 підтримав свого адвоката. Пояснив, що при транспортуванні його до ДУ "Бучанська виправна колонія (№ 85)" йому було завдано тілесних ушкоджень, не надана відповідна медична допомога та не ознайомлено з документами на підстав яких він знаходиться в ДУ "Бучанська виправна колонія (№ 85)".

В судовому засіданні прокурор Ірпінського відділу Києво-Святошинської місцевої прокуратури Київської області ОСОБА_4 пояснив, що обвинувачений ОСОБА_2 знаходиться в ДУ "Бучанська виправна колонія (№ 85)" на законних підставах, а тому в задоволенні заяви просив відмовити.

В судовому засіданні начальник Бучанської багатопрофільної лікарні № 85 ДУ ЦК ДКВ ОСОБА_6 пояснив, що 09.08.2018 року ОСОБА_2 був доставлений до ДУ "Бучанська виправна колонія (№ 85)" та оглянутий черговим лікарем. Під час огляду лікар залишив довідку і в даній довідці лікар зазначив, що ОСОБА_2 скаржиться на біль в лівому плечі, травму отримав 2-3 неділі тому. В четвер буде проведено обстеження лікарем рентгенологом.

В судовому засіданні представник ДУ "Бучанська виправна колонія (№ 85)" – в. о. заступника начальника відділу СВПР ОСОБА_7 пояснив, що ДУ "Бучанська виправна колонія (№ 85)" є дільницею слідчого ізолятору та надав документи, що підтверджують дану обставину. Також зазначив, що ОСОБА_2 перебуває на території дільниці слідчого ізолятора ДУ "Бучанська виправна колонія (№ 85)" на законних підставах та надав наряд Центрального міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань та пробації міністерства юстиції від 08.08.2018 року про направлення ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1 до дільниці слідчого ізолятора при державній установі "Бучанська виправна колонія (№ 85)".

Заслухавши пояснення учасників процесу, дослідивши матеріали заяви та надані в судовому засіданні документи суд прийшов до наступного висновку.

Судом встановлено, що згідно вироку Оболонського районного суду м. Києва від 07.04.2017 року ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1 уродженця ІНФОРМАЦІЯ_2., який обіймав посаду заступника командира роти патрульної служби міліції особливого призначення «Торнадо» ГУМВС України в Луганській області, одруженого, ІНФОРМАЦІЯ_3, зареєстрованого за адресою: ІНФОРМАЦІЯ_4, селище Олександрівка, вул. Толстого, б. 20, раніше не судимого, визнано винним вчиненні злочинів, передбачених ч. 3 ст. 289, ч. 2 ст. 189, ч. 2 ст. 162, ч. 2 ст. 357, ч. 3 ст. 357 КК України та призначено йому покарання: за ч. 3 ст. 357 КК України, у виді 2 років обмеження волі; за ч. 2 ст. 357 КК України, у виді 2 років позбавлення волі; за ч. 2 ст. 162 КК України, у виді 3 років позбавлення волі; за ч. 2 ст. 189 КК України, з застосуванням ст. 54 КК України, у виді 6 років позбавлення волі з позбавленням спеціального звання – лейтенант міліції; за ч. 3 ст. 289 КК України, з застосуванням ст. 54 КК України, у виді 9 років позбавлення волі з позбавленням спеціального звання – лейтенант міліції. На підставі ст. 70 КК України, за сукупністю злочинів, шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим, визначено ОСОБА_2 остаточне покарання у виді 9 років позбавлення волі з позбавленням спеціального звання – лейтенант міліції. ОСОБА_2 визнано невинуватим у пред’явленому обвинуваченні та виправдано: за ч. 1 ст. 255, ч. 4 ст. 28 ч. 2 ст. 365, ч. 2 ст. 365 КК України, у зв’язку із відсутністю в його діянні складу кримінального правопорушення; за ч. 3 ст. 382 КК України, у зв’язку з недоведеністю, що в діянні обвинуваченого є склад кримінального правопорушення. Запобіжний захід ОСОБА_2 у вигляді тримання під вартою у ДУ «Київський слідчий ізолятор», до набрання вироком законної сили – залишено без змін. Строк відбування покарання ОСОБА_2 рахувати з 10.03.2016. У відповідності до ч. 5 ст. 72 КК України, зарахувати в строк відбування покарання ОСОБА_2 перебування в установах попереднього ув’язнення з 10.03.2016 по 07.04.2017 з розрахунку один день попереднього ув’язнення за два дні позбавлення волі.

Згідно наряду Центрального міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань та пробації міністерства юстиції від 08.08.2018 року № 2.3-7816 про направлення ув’язнених осіб з державної установи «Київський слідчий ізолятор» до дільниці слідчого ізолятора при держаній установі "Бучанська виправна колонія (№ 85)" ув’язненого ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, направлено до дільниці слідчого ізолятора при державній установі "Бучанська виправна колонія (№ 85)".

Згідно наказу Голови Державної пенітенціарної служби України генерал-полковника внутрішньої служби ОСОБА_8 від 25.01.2014 року № 39/ОД-14 доповнено перелік виправних колоній на територіях яких організовуються дільниці слідчих ізоляторів, затверджений наказом ДПтС України від 14.06.2011 року № 191 (зі змінами), пунктами 21, 22, 23 та 24 такого змісту: 21 Бучанська виправна колонія (№ 85) 60; 22. Білоцерківська виправна колонія (№ 35) 30; 23. Березанська виправна колонія (№ 95) 30; 24 Черкаська виправна колонія (№ 62) 40.

Згідно наказу міністра Міністерства юстиції України ОСОБА_5 від 15.02.2017 року № 406/5 затверджено перелік найменувань органів, установ виконання покарань, слідчих ізоляторів і навчальних закладів, що належать до сфери управління Державної кримінально-виконавчої служби України, зокрема - Бучанська виправна колонія (№ 85), виправна колонія середнього рівня безпеки для чоловіків, які раніше відбували покарання у виді позбавлення волі, дільниця соціальної реабілітації, лікувальний заклад, дільниця слідчого ізолятору, адреса: вул. Мирна, 3, смт. Гостомель, м. Ірпінь, Київської області, 08290, код за єдиним державним реєстром України 08563671.

Відповідно до ст. 206 КПК України кожен слідчий суддя суду, в межах територіальної юрисдикції якого знаходиться особа, яка тримається під вартою, має право постановити ухвалу, якою зобов’язати будь-який орган державної влади чи службову особу забезпечити додержання прав такої особи. Якщо слідчий суддя отримує з будь-яких джерел відомості, які створюють обґрунтовану підозру, що в межах територіальної юрисдикції суду знаходиться особа, позбавлена свободи за відсутності судового рішення, яке набрало законної сили, або не звільнена з-під варти після внесення застави в установленому цим Кодексом порядку, він зобов’язаний постановити ухвалу, якою має зобов’язати будь-який орган державної влади чи службову особу, під вартою яких тримається особа, негайно доставити цю особу до слідчого судді для з’ясування підстав позбавлення свободи. Слідчий суддя зобов’язаний звільнити позбавлену свободи особу, якщо орган державної влади чи службова особа, під вартою яких тримається ця особа, не надасть судове рішення, яке набрало законної сили, або не доведе наявність інших правових підстав для позбавлення особи свободи. Якщо до доставлення такої особи до слідчого судді прокурор, слідчий звернеться з клопотанням про застосування запобіжного заходу, слідчий суддя зобов’язаний забезпечити проведення у найкоротший строк розгляду цього клопотання. Незалежно від наявності клопотання слідчого, прокурора, слідчий суддя зобов’язаний звільнити особу, якщо орган державної влади чи службова особа, під вартою яких трималася ця особа, не доведе: 1) існування передбачених законом підстав для затримання особи без ухвали слідчого судді, суду; 2) неперевищення граничного строку тримання під вартою; 3) відсутність зволікання у доставленні особи до суду. Якщо під час будь-якого судового засідання особа заявляє про застосування до неї насильства під час затримання або тримання в уповноваженому органі державної влади, державній установі (орган державної влади, державна установа, яким законом надано право здійснювати тримання під вартою осіб), слідчий суддя зобов’язаний зафіксувати таку заяву або прийняти від особи письмову заяву та: 1) забезпечити невідкладне проведення судово-медичного обстеження особи; 2) доручити відповідному органу досудового розслідування провести дослідження фактів, викладених в заяві особи; 3) вжити необхідних заходів для забезпечення безпеки особи згідно із законодавством. Слідчий суддя зобов’язаний діяти в порядку, передбаченому частиною шостою цієї статті, незалежно від наявності заяви особи, якщо її зовнішній вигляд, стан чи інші відомі слідчому судді обставини дають підстави для обґрунтованої підозри порушення вимог законодавства під час затримання або тримання в уповноваженому органі державної влади, державній установі. Слідчий суддя має право не вживати дій, зазначених у частині шостій цієї статті, якщо прокурор доведе, що ці дії вже здійснені або здійснюються. Слідчий суддя зобов’язаний вжити необхідних заходів для забезпечення особи, яка позбавлена свободи, захисником і відкласти будь-який розгляд, у якому бере участь така особа, на необхідний для забезпечення особи захисником час, якщо вона бажає залучити захисника або якщо слідчий суддя вирішить, що обставини, встановлені під час кримінального провадження, вимагають участі захисника.

Згідно ст. 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (Конвенцію ратифіковано Законом № 475/97-ВР від 17.07.97 року) нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню.

Відповідно до п. 4 ст. 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (Конвенцію ратифіковано Законом № 475/97-ВР від 17.07.97 року) кожен, кого позбавлено свободи внаслідок арешту або тримання під вартою, має право ініціювати провадження, в ході якого суд без зволікання встановлює законність затримання і приймає рішення про звільнення, якщо затримання є незаконним.

У рішенні Європейського ОСОБА_1 з прав людини у справі «ОСОБА_9 проти України» від 04 червня 2015 року, яке набуло статусу остаточного 04 вересня 2015 року, Суд зауважує, що, «починаючи з дати постановлення вироку, навіть якщо лише судом першої інстанції, підсудний перебуває під вартою «після засудження компетентним судом» у розумінні підпункту «а» пункту 1 статті 5 Конвенції. У такому випадку судовий контроль за позбавленням свободи, що вимагається згідно з пунктом 4 статті 5 Конвенції, вважається вже інкорпорованим у постановлений вирок та призначене покарання.

Таким чином, слідчий суддя, враховуючи вищевказані норми закону, надані документи та встановлені в судовому засіданні обставини зазначає, що судом не встановлено факту незаконного утримання ОСОБА_2 на дільниці слідчого ізолятора при ДУ "Бучанська виправна колонія (№ 85)", а тому для негайного звільнення обвинуваченого ОСОБА_2 відсутні законні підстави.

Враховуючи положення ст. 206 КПК України слідчий суддя вважає за необхідне зобов’язати начальника ДУ «Київський слідчий ізолятор» забезпечити невідкладне судово-медичне обстеження ОСОБА_2 та доручити начальнику Шевченківського районного відділу поліції м. Києва провести дослідження фактів, викладених в заяві адвоката обвинуваченого ОСОБА_2 – ОСОБА_1.

На підставі вищевикладеного та керуючись ст.ст. 206, 376 КПК України,-

у х в а л и в:

Заяву адвоката обвинуваченого ОСОБА_2 – ОСОБА_1 про незаконне перебування у місцях позбавлення волі та негайне звільнення – задовольнити частково.

Зобов’язати начальника ДУ «Київський слідчий ізолятор» забезпечити невідкладне судово-медичне обстеження ОСОБА_2.

Доручити начальнику Шевченківського районного відділу поліції м. Києва провести дослідження фактів, викладених в заяві адвоката обвинуваченого ОСОБА_2 – ОСОБА_1.

В частині задоволення заяви щодо негайного звільнення ОСОБА_2 з ДУ "Бучанська виправна колонія (№ 85)" – відмовити.

Повний текст ухвали буде проголошено 17.08.2018 року о 08-10 год.

Ухвала оскарженню не підлягає.

Слідчий суддя Н.Ф. Карабаза