Постанова № 75849236, 09.08.2018, Харківський апеляційний господарський суд

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

проспект Незалежності, 13, місто Харків, 61058

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"09" серпня 2018 р. Справа № 922/1284/18

Колегія суддів у складі:

головуючий суддя Слободін М.М., суддя Терещенко О.І. , суддя Сіверін В. І.

при секретарі Мальченко О.О.

за участю представників сторін:

позивача - ОСОБА_1

відповідача - не з’явився

розглянувши апеляційну скаргу позивача (вх. №1311 Х/1) на ухвалу господарського суду Харківської області від "21" травня 2018 р. у справі № 922/1284/18 (повний текст якої складено 21.05.2018 в приміщенні зазначеного суду суддею Ольшанченко В.І.)

за позовом Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради, м. Харків

до приватного акціонерного товариства комерційний банк "ПриватБанк", м. Київ

про визнання укладеним договору

ВСТАНОВИЛА:

Департамент економіки та комунального майна Харківської міської ради (позивач) звернувся до господарського суду Харківської області з позовною заявою №3191/9-18 від 14.05.2018 до приватного акціонерного товариства комерційний банк "ПриватБанк" (відповідач), в якій просить визнати укладеним договір про пайову участь у розвитку інфраструктури м. Харкова між приватним акціонерним товариством Комерційний банк "ПриватБанк" (01001, м. Київ, вул. Грушевського, 1Д, код ЄДРЮОФОПГФ 14360570) та Департаментом економіки та комунального майна Харківської міської ради (61003, м. Харків, м-н Конституції, 7, код ЄДРЮОФОПГФ 25610834) в наведеній у позові редакції.

Ухвалою господарського суду Харківської області від 21.05.2018 у справі № 922/1284/18 (суддя Ольшанченко В.І.) вирішено передати позовні матеріали у справі №922/1284/18 за позовом Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради (м. Харків) до Приватного акціонерного товариства комерційний банк "ПриватБанк" (м. Київ) про визнання укладеним договору, за територіальною підсудністю господарському суду м. Києва.

При винесені ухвали суд першої інстанції виходив з того, що даний спір виник не з приводу нерухомого майна, а щодо укладання правочину у господарській діяльності, а тому на такий спір розповсюджуються правила територіальної підсудності, визначені у параграфі 3 глави 2 розділу 1 ГПК України. Таким чином, дана справа територіально не підсудна господарському суду Харківської області.

Позивач, не погоджуючись із вказаною ухвалою, звернувся до Харківського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати ухвалу господарського суду Харківської області від 21.05.2018 у справі № 922/1284/18 та справу направити на розгляд господарського суду Харківської області.

В обґрунтування апеляційних вимог заявник вказує на те, що господарським судом Харківської області при винесенні вищезазначеної ухвали не було з'ясовано який саме предмет позову заявлено та чи зв'язаний безпосередньо предмет позову з поняттям «з приводу нерухомого майна», яке є визначальним для застосування положень ч. 3 ст. 30 ГПК України (правило виключної підсудності). Заявник зазначає, що спір виник «з приводу нерухомого майна», а тому на такий вид спору розповсюджуються правила виключної підсудності (за місцезнаходженням майна).

Ухвалою Харківського апеляційного господарського суду від 13.07.2018 відкрито апеляційне провадження за даною апеляційною скаргою, відповідачу встановлено строк до 26.07.2018 для надання відзиву. Призначено справу до розгляду на 31.07.2018.

Ухвалою Харківського апеляційного господарського суду від 31.07.2018 оголошено про перерву у розгляді справи до 09.08.2018.

07.08.2018 від заявника апеляційної скарги надішли пояснення в обґрунтування своїх вимог.

В судове засідання 09.08.2018 відповідач свого представника не направив, хоча був належним чином повідомлений про час та місце проведення судового засідання, відзиву на апеляційну скаргу не надав.

Відповідно до ч.ч. 12, 13 ст. 270 ГПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Враховуючи те, що явка представників сторін судом апеляційної інстанції обов'язковою не визнавалась, а участь в засіданні суду є правом, а не обов'язком сторони, зважаючи на обмежений ч. 2 ст. 273 ГПК України строк для перегляду ухвали місцевого господарського суду, колегія суддів вважає за можливе розглянути апеляційну скаргу за відсутності зазначеного представника, за наявними у матеріалах справи доказами.

Дослідивши матеріали справи, а також викладені у апеляційній скарзі доводи сторони, перевіривши правильність застосування господарським судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, а також повноту встановлення обставин справи та відповідність їх наданим доказам, та повторно розглянувши справу в порядку ст. 269 ГПК України, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга необґрунтована та не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Як вбачається з матеріалів справи, Департамент економіки та комунального майна Харківської міської ради (надалі - позивач) подав до господарського суду Харківської області позовну заяву №3191/9-18 від 14.05.2018 до приватного акціонерного товариства комерційний банк "ПриватБанк" (надалі - відповідач), в якій просить визнати укладеним договір про пайову участь у розвитку інфраструктури м. Харкова між приватним акціонерним товариством комерційний банк "ПриватБанк" (01001, м. Київ, вул. Грушевського, 1Д, код ЄДРЮОФОПГФ 14360570) та Департаментом економіки та комунального майна Харківської міської ради (61003, м. Харків, м-н Конституції, 7, код ЄДРЮОФОПГФ 25610834) в наведеній у позові редакції.

Свої позовні вимоги обґрунтовує ухиленням замовника об'єкта будівництва від укладання договору пайової участі до прийняття об'єкту до експлуатації, що є порушенням відповідачем вимог ст. 40 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності".

Надаючи правову кваліфікацію викладеним обставинам, з урахуванням правових підстав позовних вимог, колегія суддів виходить з наступного.

За приписами п. 1 ч. 1 ст. 20 ГПК України, господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв'язку із здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов'язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці.

Відповідно до ч. 1 ст. 27 ГПК України позов пред'являється до господарського суду за місцезнаходженням чи місцем проживання відповідача, якщо інше не встановлено цим Кодексом.

З викладеного випливає, що підсудність справ визначається за предметними і територіальними ознаками.

Виняток з цього правила становить виключна підсудність справ, застосування якої до спірних правовідносин залежить від характеру спірних правовідносин.

Зокрема, правова норма ч.3 ст. 30 ГПК України, на застосуванні якої наполягає заявник, встановлює, що спори, що виникають з приводу нерухомого майна, розглядаються за місцем знаходження даного майна.

В обґрунтування своєї правової позиції позивач послався на зміст постанови ВС від 23.01.2018 у справі №460/4286/16-ц та зміст постанови ВС від 16.05.2018 у справі №640/16548/16-ц.

Аналіз наведених рішень показує, що вони не підлягають застосуванню до правовідношень, які склалися у даному спорі.

Зокрема, колегія суддів вбачає, що для вірного вирішення даного спору необхідно піддати оцінці як обов’язковість наведених рішень ВС (ВСУ) для судів нижчих інстанцій, так і можливість застосування до спірних правовідносин приписів ч.3 ст. 30 ГПК України.

Так, відповідно до приписів ч.6 ст. 13 «Про судоустрій та статус суддів» висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права.

Очевидно, що застосований законодавцем термін «враховуються» не є імперативним приписом, який встановлює обов’язковість висновків, або забороною на відступлення від таких висновків нижчими судами.

Крім того, обов’язковість висновків ВС не може виникнути і на підставі системного тлумачення законодавства (наприклад, ч.6 ст. 13 Закону та ст. 302 ГПК України), оскільки в системах європейської правової традиції ніяке «системне тлумачення» не може створити заборону або імперативний припис, якщо вони прямо не передбачені законодавством.

За таких умов колегія суддів констатує, що застосований законодавцем термін «враховуються» не є імперативним приписом про обов’язковість висновків ВС (ВСУ) для нижчих судів.

Однак очевидним є й те, що рішення ВС (ВСУ) є обов’язковими для нижчих судів в аспекті ratio decidendi, оскільки вірне рішення, віднайдене у конкретному спорі, є вірним для усіх тотожних спорів.

З огляду на викладене, колегія суддів вважає за можливе і необхідне здійснити самостійний юридичний аналіз спірних правовідносин і можливості застосування до них наведених в апеляційній скарзі правових позицій ВС.

Зокрема, аналізуючи зміст постанови ВС від 23.01.2018 у справі №460/4286/16-ц, колегія суддів зазначає про нетотожність даного спору тому спору, який розглядається. Так, у справі №460/4286/16-ц предметом є стягнення збитків у зв’язку із неможливістю віндикації об’єкту нерухомості, в той час як предметом даного спору є визнання укладеним договору пайової участі у розвитку інфраструктури. Окрім того, у справі №460/4286/16-ц об’єкт нерухомості існує, в той час як в даному спорі, з огляду на специфіку договору пайової участі у розвитку інфраструктури, об’єкт нерухомості не може існувати на день укладання спірного договору. В силу викладеного правова позиція у справі №460/4286/16-ц не може бути застосована до даного спору.

Аналізуючи зміст постанови ВС від 16.05.2018 у справі №640/16548/16-ц колегія суддів приходить до висновку про тотожність даного спору, при цьому, аналізуючи викладену у даній постанові правову позицію, не вважає її вірною, а тому не може застосувати до даного спору, з огляду на таке.

Згідно ч. 3 ст. 30 ГПК України спорами виключної підсудності є спори, пов’язані із нерухомим майном.

Очевидно, що використаний законодавцем термін «пов’язані», в силу своєї загальності, може мати найширше тлумачення, яке тільки забажають учасники конкретного спору і суд.

Саме тому тлумачення ч. 3 ст. 30 ГПК України не може мати виключно казуального характеру, оскільки це з невідворотністю призведе до того, що внаслідок винесення постанов касаційної інстанції в окремих справах якісь категорії спорів, з числі неочевидних в аспекті ч.3 ст. 30 ГПК, будуть віднесені до виключної підсудності, а деякі будуть виключені з неї. В підсумку такий підхід створить значну правову невизначеність, яка суперечить меті правосуддя і є неприпустимою.

Тому для колегії суддів очевидно, що тлумачення ч.3 ст. 30 ГПК України, як і інших правових норм, повинно відбуватися не виключно казуальним шляхом, а з урахуванням принципу правової визначеності, який, в аспекті даного спору, полягає у забезпеченні здатності вірного тлумачення закону пересічною особою.

Так, встановлюючи підхід до тлумачення правових норм, ЄСПЧ у постанові від 13.07.1995 року у справі «Толстой-Милославський» (Tolstoy Miloslavsky) проти Сполученого Королівства (скарга №18139/91), визначаючи зміст терміну «передбачений законом» сформулював наступну умову: положення національного законодавства повинні бути настільки ясними, зрозумілими і визначеними, щоб будь-яка людина, за необхідності скориставшись порадою юриста, могла б повністю зрозуміти зміст закону.

Саме цим підходом, на думку колегії суддів, і повинний керуватися кожний суд при тлумаченні норм права.

Між тим, правова позиція, викладена у постанові ВС від 16.05.2018 у справі №640/16548/16-ц, наведеним вимогам не відповідає.

Зокрема, у дослідженому казусі правова позиція колегії суддів касаційної інстанції опирається на зміст ряду норм Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», які регламентують розмір паю з огляду на юридичний факт відсутності об’єкту нерухомості (встановлюють розмір паю в залежності від очікуваної вартості, зазначеної в проекті будівництва із застосування доволі складної процедури визначення фінальної суми).

Дослідивши ці норми, можна бачити, що вони не тільки не опосередковують жодних правовідносин щодо створення (існування, обороту, ліквідації тощо) нерухомого майна, але й в значній мірі заперечують пов’язаність між договором пайової участі в розвитку інфраструктури і нерухомістю, оскільки з норм ч. 5, 9 ст. 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» прямо слідує, що договір пайової участі в розвитку інфраструктури обов’язково укладається до створення об’єкту нерухомості, тобто такий об’єкт не може існувати на день укладання спірного договору.

Отже, на думку пересічної особи або кваліфікованого юриста, не може існувати пов’язаності між договором пайової участі і нерухомістю, оскільки під час укладання такого договору об’єкт нерухомості існувати не може.

Більше того, оцінюючи можливу пораду юриста пересічній особі в ході тлумачення норми ч.3 ст. 30 ГПК України, колегія суддів з впевненістю стверджує, що така порада повинна полягати в запереченні пов’язаності між договором правової участі у розвитку інфраструктури і об’єктом нерухомості.

Так, зазвичай порада юриста ґрунтується на усталеній практиці застосування судами конкретної правової норми.

В цьому аспекті колегія суддів звертає увагу на те, що відповідно до п.2 Постанови Пленуму ВСУ від 07.02.2014 № 5 «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав» «Відповідно до ч.1 ст. 11 ЦПК України …………… до позовів, що виникають з приводу нерухомого майна, належать, зокрема, позови про визнання права на таке майно, про витребування майна із чужого незаконного володіння, про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном, не пов'язаних із позбавленням володіння, про встановлення сервітуту, виключення майна з-під арешту, визнання правочину недійсним (незалежно від заявлення вимоги про застосування наслідків недійсності правочину) тощо. Правила виключної підсудності поширюються також на спори щодо майнових прав на незавершені будівництвом об'єкти нерухомості, об'єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни призначення».

Зміст наведеного тлумачення ст. 114 ЦПК України свідчить про те, що усталена судова практика не відносить грошові вимоги, які не мають прямого, очевидного зв’язку із нерухомістю, до вимог виключної підсудності.

Також в цьому аспекті можна зазначити, що відповідно до п.42 Постанови Пленуму ВСУ від 01.03.2013 № 3 «Про деякі питання юрисдикції загальних судів та визначення підсудності цивільних справ» «Виключну підсудність встановлено для позовів, що виникають із приводу нерухомого майна (частина перша статті 114 ЦПК). Згідно з положеннями статті 181 ЦК до нерухомого майна належать: земельні ділянки, а також об'єкти, розташовані на них, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення. Наприклад, це позови про право власності на таке майно; про право володіння і користування ним (стаття 358 ЦК); про поділ нерухомого майна, що є у спільній частковій власності та виділ частки із цього майна (статті 364, 367 ЦК); про поділ нерухомого майна, що є у спільній сумісній власності та виділ частки із цього майна (статті 370, 372 ЦК); про право користування нерухомим майном (визначення порядку користування ним); про право, яке виникло із договору найму жилого приміщення, оренди тощо; про визнання правочину з нерухомістю недійсним; про звернення стягнення на нерухоме майно - предмет іпотеки чи застави; розірвання договору оренди землі; стягнення орендної плати, якщо спір виник з приводу нерухомого майна; про усунення від права на спадкування та визначення додаткового строку для прийняття спадщини».

Нескладно бачити, що стала судова практика не допускає віднесення до виключної підсудності вимог, які не мають явного, очевидного правового зв’язку із нерухомістю.

Крім того, ВСУ у наведеному роз’ясненні акцентував увагу на тому, що умовою існування пов’язаності є факт існування об’єкту права (нерухомості).

В даному спорі, оскільки об’єкт нерухомості не може існувати на час укладання договору пайовою участі, не може й існувати явного, очевидного правового зв’язку між вимогою та об’єктом нерухомості. Отже, даний спір не відноситься до вимог виключної підсудності, тому підлягає розгляду за місцем знаходження відповідача, приватного акціонерного товариства комерційний банк "ПриватБанк", у господарському суді м. Києва.

За таких умов колегія суддів дійшла висновку про те, що судом першої інстанції при прийнятті ухвали було повно з'ясовані обставини справи, а тому ухвала суду першої інстанції підлягає залишенню без змін, а апеляційна скарга – залишенню без задоволення.

Керуючись ст.ст. 255, 267-271, 275, 276, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів апеляційної інстанції

ПОСТАНОВИЛА:

Апеляційну скаргу Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради на ухвалу господарського суду Харківської області від "21" травня 2018 у справі № 922/1284/18 залишити без задоволення.

Ухвалу господарського суду Харківської області від "21" травня 2018 у справі № 922/1284/18 залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття.

Повний тест постанови апеляційного суду складено 14.08.2018.

Відповідно ст.ст. 286 - 289 Господарського процесуального кодексу України постанова оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя Слободін М.М.

Суддя Терещенко О.І.

Суддя Сіверін В. І.