Постанова № 75774115, 07.08.2018, Київський апеляційний адміністративний суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУДСправа № 825/557/18 Суддя (судді) першої інстанції: Падій В.В.

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

07 серпня 2018 року м. Київ

Колегія суддів Київського апеляційного адміністративного суду у складі:

Судді-доповідача - Троян Н.М.,

суддів - Костюк Л.О., Файдюк В.В.,

за участю секретаря - Рейтаровської О.С.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Києві (без фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу) апеляційну скаргу Управління Державної міграційної служби України в Чернігівській області на рішення Чернігівського окружного адміністративного суду від 07 травня 2018 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_3 до Управління Державної міграційної служби України в Чернігівській області про визнання дій протиправним та скасування наказу і зобов'язання вчинити певні дії, -

В С Т А Н О В И Л А:

У січні 2018 року позивач звернувся до суду з адміністративним позовом, в якому з урахуванням уточнень просив:

1) визнати протиправним та скасувати наказ Управління Державної міграційної служби України в Чернігівській області від 05.01.2018 № 3 про відмову громадянину Таджикистану ОСОБА_3 у оформленні документів для вирішення питання про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

2) зобов'язати Управління Державної міграційної служби України в Чернігівській області повторно розглянути заяву громадянина Таджикистану ОСОБА_3 про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у відповідності до вимог чинного законодавства України.

На обґрунтування своїх вимог позивач зазначив, що оскаржуваним наказом позивачу відмовлено в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, на підставі частини шостої статті 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» як особі, у якої відсутні умови, передбачені пунктами 1 та 13 частини першої статті 1 цього закону. Зазначене рішення відповідача вважає протиправним та таким, що підлягає скасуванню, оскільки воно не містить жодних обґрунтованих пояснень відмови, прийнято без врахування та дослідження всіх обставин, які мають юридичне значення.

Рішенням Чернігівського окружного адміністративного суду від 07 травня 2018 року позовні вимоги задоволено.

Визнано протиправним та скасувати наказ Управління Державної міграційної служби України в Чернігівській області від 05.01.2018 № 3 «Про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання громадянина Республіки Таджикистан біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту».

Зобов'язано Управління Державної міграційної служби України в Чернігівській області повторно розглянути заяву громадянина Таджикистану ОСОБА_3 про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у відповідності до вимог чинного законодавства України.

В апеляційній скарзі, відповідач, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального права, що призвело до неправильного вирішення справи, просить суд скасувати рішення та прийняти нове, яким у задоволенні адміністративного позову відмовити.

Зокрема, апелянт посилався на те, що Управління Державної міграційної служби України в Чернігівській області, при винесенні наказу від 05.01.2018 № 3 про відмову громадянину Таджикистану ОСОБА_3 у оформленні документів для вирішення питання про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, діяло у межах своїх повноважень і виконувало усі передбачені законом заходи та дії для всебічного та об'єктивного розгляду заяви позивача про визнання останнього біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Крім того, зазначив, що при прийнятті оскаржуваного рішення відповідач керувався також тим, що позивач не навів жодних конкретних фактів його особистого переслідування або погрози переслідування в країні свого постійного проживання та його участі у русі «Група 24».

Таким чином, матеріали особової справи позивача носять сумнівний і недостовірний характер, оскільки суперечать один одному та свідчать про той факт, що позивач не тікав від небезпеки, рятуючи своє життя, залишив територію Республіки Таджикістан добровільно, а його побоювання стати жертвою переслідувань достовірними доводами не підтверджуються.

Відзив на апеляційну скаргу позивачем до суду апеляційної інстанції не надано.

Згідно з частиною другою статті 313 КАС України, неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Оскільки учасники справи в судове засідання не з'явились, про час та місце розгляду справи повідомлені належним чином, відповідно до частини четвертої статті 229 КАС України фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного запису не здійснювалось.

Перевіривши повноту встановлення судом першої інстанції фактичних обставин справи та правильність застосування ним норм матеріального і процесуального права, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

Як встановлено судом першої інстанції, ОСОБА_3 (раніше - ОСОБА_3) є громадянином Республіки Таджикистан, національність - таджик, віросповідання - іслам, що підтверджується свідоцтвом про зміну прізвища, імені та по батькові, закордонним паспортом НОМЕР_1, анкетою особи, яка звернулася із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 14.12.2017, реєстраційним листком на особу, яка звернулася із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 14.12.2017, довідкою про звернення за захистом в Україні № 008634 та протоколом співбесід, наявними у матеріалах справи (а.с. 64-68, 75-76, 79, 93, 99-115, 117).

23 березня 2017 року позивач через пункт пропуску для повітряного сполучення «Київ» потрапив на територію України.

Перебуваючи у Чернігівському пункті тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають на території України, 14.12.2017 позивач звернувся до Управління Державної міграційної служби України в Чернігівській області із заявою - анкетою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додатково захисту.

Вказана заява обґрунтована тим, що у разі повернення в Республіку Таджикистан він, як такий, що є прибічником громадсько-політичного руху «Група 24», опиниться в повній владі каральних структур Республіки Таджикистан, не буде мати ніякої можливості на справедливий розгляд його ситуації як в середині країни, так і не буде мати можливості звернутися за захистом в міжнародні правові структури, у тому числі у Європейський суд з прав людини (а.с.64-68).

Висновком головного спеціаліста Управління Державної міграційної служби України в Чернігівській області Федоренко Т.Л. від 05.01.2018 щодо прийняття рішення про відмову у оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту по справі № 2017CN0034 громадянина Республіки Таджикистан ОСОБА_3 запропоновано відмовити останньому в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, на підставі частини шостої статті 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» як особі, заява якої є очевидно необґрунтованою, тобто у заявника відсутні умови, передбачені пунктами 1 та 13 частини першої статті 1 цього Закону (а.с. 118-123).

У свою чергу, 05.01.2018 наказом начальника Управління Державної міграційної служби України в Чернігівській області Лук’янець К.В. № 3 «Про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання громадянина Республіки Таджикистан біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту» позивачу відмовлено в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, на підставі частини шостої статті 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» як особі, заява якої є очевидно необґрунтованою, тобто у заявника відсутні умови, передбачені пунктами 1 та 13 частини першої статті 1 цього Закону (а.с. 124).

У подальшому, першим заступником начальника Управління Державної міграційної служби України в Чернігівській області винесено повідомлення № 34 про відмову ОСОБА_3 в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с.125).

Вважаючи порушенням своїх прав з боку відповідача та з метою їх відновлення позивач звернувся за захистом до суду.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що матеріали справи свідчать про протиправність та необхідність скасування винесеного Управлінням Державної міграційної служби України в Чернігівській області наказу від 05.01.2018 № 3 «Про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання громадянина Республіки Таджикистан біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту».

Разом з тим, оскільки позивач вже звертався до Управління Державної міграційної служби України в Чернігівській області із заявою - анкетою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додатково захисту, відтак наявні підстави для зобов'язання Управління Державної міграційної служби України в Чернігівській області повторно розглянути заяву громадянина Таджикистану ОСОБА_3 про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у відповідності до вимог чинного законодавства України.

На думку колегії суддів позиція суду першої інстанції є вірною з огляду на наступне.

Так, правовідносини, які виникли між сторонами, регулюються Законом України від 08.07.2011 № 3671-VI «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (далі - Закон № 3671-VI).

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Пунктом 13 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI передбачено, що особа, яка потребує додаткового захисту - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.

Згідно з приписами частини п'ятої статті 5 Закону № 3671-VI особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження, і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до відповідного органу міграційної служби із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.

Відповідно до частин першої-другої статті 7 Закону № 3671-VI оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до органу міграційної служби в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі за місцем тимчасового перебування заявника. Заявник, якому виповнилося вісімнадцять років, подає заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в якій викладає основні відомості про себе та обставини, що змусили його залишити країну походження.

До заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (частина сьомої статті 7 Закону № 3671-VI).

Згідно з частиною першою статті 8 Закону № 3671-VI орган міграційної служби, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника. Протягом п'ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви орган міграційної служби проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання.

За правилами частини четвертої статті 8 Закону № 3671-VI рішення про оформлення або відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймається на підставі письмового висновку працівника, який веде справу, і оформлюється наказом керівника органу міграційної служби.

У відповідності до частин шостої-сьомої статті 8 Закону № 3671-VI рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися. У разі прийняття рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, орган міграційної служби протягом трьох робочих днів з дня його прийняття надсилає заявнику або його законному представнику письмове повідомлення з викладенням причини відмови і роз'ясненням порядку оскарження такого рішення.

Згідно з абзацом 4 частини першої статті 6 Закону № 3671-VI не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, зокрема, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.

Відповідно до частин першої-другої статті 7 Закону №3671-VI оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до органу міграційної служби в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі за місцем тимчасового перебування заявника. Заявник, якому виповнилося вісімнадцять років, подає заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в якій викладає основні відомості про себе та обставини, що змусили його залишити країну походження.

До заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (частина сьома статті 7 Закону № 3671-VI).

Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника. Протягом п'ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання. У разі подання законним представником дитини, розлученої із сім'єю, заяви про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймається рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, без попереднього розгляду заяви. (частина перша статті 8 Закону №3671-VI).

При цьому, згідно з частиною восьмою статті 9 Закону №3671-VI, у разі виникнення сумнівів щодо достовірності інформації, поданої заявником, необхідності у встановленні справжності і дійсності поданих ним документів центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, має право звертатись з відповідними запитами до органів Служби безпеки України, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об'єднань громадян, які можуть сприяти встановленню справжніх фактів стосовно особи, заява якої розглядається. Такі звернення розглядаються у строк, визначений законодавством України.

Відповідно до частин одинадцятої та дванадцятої статті 9 Закону №3671-VI, після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Особова справа заявника разом з письмовим висновком надсилається до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, для прийняття остаточного рішення за заявою.

Згідно з частиною п'ятою статті 10 №3671-VI за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

У разі виявлення помилок або неточностей у відомостях про особу, внесених до рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом місяця з дня отримання особової справи біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, з письмовим висновком, приймає рішення про їх виправлення та здійснює обмін документів, виданих на підставі такого рішення.

Рішення, що приймаються центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, щодо визнання іноземця або особи без громадянства біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також рішення про втрату чи позбавлення статусу біженця або додаткового захисту, про скасування рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, можуть бути оскаржені в установленому закономпорядку та в установлені цим Законом строки до суду (частина друга статті 12 №3671-VI).

Як свідчать матеріали справи, зі змісту оскаржуваного наказу вбачається, що позивачу було відмовлено у оформленні документів для вирішення питання щодо визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, на підставі частини шостої статті 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» як особі, заява якої є очевидно необґрунтованою, тобто у заявника відсутні умови, передбачені пунктами 1 та 13 частини першої статті 1 цього Закону.

Згідно з п. 22 Постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України №3 від 16 березня 2012 року «Про внесення змін і доповнень до постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 25 червня 2009 року №1 «Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця, видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов'язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні», при розгляді зазначених справ судам слід ураховувати, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем, а тому з'ясування суб'єктивних обставин є першочерговим завданням судів під час вирішення таких спорів.

У відповідності до Конвенції про статус біженців 1951 року та статті 1 Закону № 3671-VI, поняття «біженець» включає чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця, це: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства - за межами країни свого колишнього місця проживання; неможливість або побоювання користуватись захистом країни походження; наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язано з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців 1951 року, а саме расова належність, релігія, національність (громадянство), належність до певної соціальної групи, політичні погляди.

Під час вирішення питання щодо надання статусу біженця повинні враховуватися всі чотири підстави. Немає значення, чи склалися обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідування за однією з наведених ознак чи за декількома.

Слід відзначити, що побоювання стати жертвою переслідувань складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи побоювання. Побоювання - є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї, під впливом якої особа вирішила покинути країну і стала біженцем. Термін «побоювання» означає, що особа не обов'язково постраждала від дій, які змусили її покинути країну, а відтак побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової або соціальної групи, тощо).

Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Факти обґрунтованості побоювань переслідування (загальну інформацію в країні походження біженця) можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, із звітів Міністерства закордонних справ тощо.

Ситуація виникнення цілком обґрунтованих побоювань переслідування може скластися як під час знаходження людини у країні свого походження (у цьому випадку особа залишає країну у пошуках притулку), так і під час знаходження людини в іноземній державі, через деякий час після від'їзду з країни походження (тобто ситуація в країні походження змінилася після від'їзду, породжуючи серйозну небезпеку для заявника), або може ґрунтуватися на діях самого заявника після його від'їзду, коли повернення до країни походження стає небезпечним. Але таке цілком обґрунтоване побоювання повинно існувати в теперішній час.

У цілому, обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідування є лише припущенням, яке має об'єктивні підстави, але перевірити його без ризику для життя чи особистої свободи людини майже неможливо. Тому на підставі принципу гуманізму, який закладено перш за все в основу Конвенції про статус біженців 1951 року, цей вислів слід тлумачити широко, тобто на користь того, хто звернувся за наданням статусу біженця.

Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісару ООН у справах біженців, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Згідно з Позицією УВКБ ООН «Про обов'язки та стандарти доказів у біженців» 1998 року, факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов'язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.

Обов'язок доказування покладається на заявника, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, і щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте належне рішення. Це означає, що заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень.

Згідно з пунктом 5 статті 4 Директиви Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається» від 27.04.2004 №8043/04, заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

Водночас, як вірно зазначено судом першої інстанції, заява позивача повністю відповідала вищевказаним критеріям, що, у свою чергу, свідчить про протиправність прийнятого відповідачем оскаржуваного рішення.

Так, з матеріалів справи вбачається, що у заяві-анкеті про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 14.12.2017 позивач зазначив, що обставиною, яка змусила його виїхати з країни походження та постійного місця проживання є загроза його життю, оскільки він є прибічником громадсько-політичного руху «Група 24», діяльність якої Верховним судом Республіки Таджикистан була визнана екстремістською та забороненою на території Республіки Таджикистан. Також зазначив, що у разі повернення в Республіку Таджикистан позивач опиниться в повній владі каральних структур Республіки Таджикистан, не буде мати ніякої можливості на справедливий розгляд його ситуації як в середині країни, так і не буде мати можливості звернутися за захистом в міжнародні правові структури, у тому числі у Європейський суд з прав людини (а.с. 64-68).

У свою чергу, згідно з інформацією про країну походження позивача зазначено про факти широкого розповсюдження в Республіці Таджикистан практики катувань та позбавлення свободи з політичних мотивів. Протягом останніх трьох років влада Таджикистану веде політику жорстокого утиску прав і свобод, в результаті чого сотні політичних активістів були заарештовані. Після закликів лідера «Групи 24» Умаралі Кувватова до мирних демонстрацій у Дашанбе цей рух було визнано в Душанбе екстремістським та заборонено у Таджикистані. Крім того, зазначено, що Душанбе також користується механізмом повідомлення Інтерполу для переслідування мирних політичних активістів за кордоном (http://www.refworld.org.ru/country...TJK..5ae331484,0.html).

Також, у відповідності до листа голови політичного руху «Група 24» ОСОБА_10 від 21.12.2017 № 63/017, наявного у матеріалах справи з офіційним перекладом на українську мову, зазначено, що соціально-політична ситуація в Таджикистані за останні три роки сильно змінюється до найгіршого. Як наслідок, політичні опозиційні рухи стикаються з серйозними проблемами в Таджикистані, свобода думки і мислення різко впала, уряд розпочав жорстку війну з тими, хто «не тримає язика за зубами». Правозахисні організації, такі як FreedomHouse, AmnestyInternational та HRW, вже оголосили, що диктаторський режим Емомалі Рахмона погрожує, катує та ув`язнює, навіть вбиваючи політичних активістів та осіб, які претендують на свої права та свободу. Репресивна політика диктаторського режиму в Таджикистані змушує людей бути опозицією або приєднатися до опозиційних рухів. Також, зазначив, що він підтверджує той факт, що ОСОБА_3 є громадянином Таджикистану та прихильником «Групи 24» (політичного опозиційного руху проти діючого диктаторського режиму в Таджикистані), її ідеології, у зв`язку із чим і переслідується владою країни свого походження. Враховуючи вищевикладені факти, просив не видворяти позивача до Республіки Таджикистан та надати останньому притулок в Україні, оскільки, якщо він повернеться, то зіткнеться з непередбачуваним опором та загрозами таджицького уряду (а.с.96-97).

Однак, відповідачем у висновку від 05.01.2018 щодо прийняття рішення про відмову у оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту по справі № 2017CN0034 громадянина Республіки Таджикистан ОСОБА_3 не надано належної оцінки вищевказаному листу.

При цьому, факт висвітлення інформації про країну походження позивача правозахисними організаціями - AmnestyInternational та HRW підтверджується і даними, наявними на офіційних веб-сайтах вищевказаних організацій - https://amnesty.org.ru/pdf/AIR201617RUS.pdf; https://www.hrw.org/ru/world-report/2018/country-chapters/313671.

Колегія суддів звертає увагу на на практику Європейського суду з прав людини.

Так, факти жорстокого поводження з особами, які перебувають під слідством або є засудженими в Республіці Таджикистан, встановлено у наступних рішення Європейського суду з прав людини: «Азімов проти Росії», № 67474/11, 12 квітня 2013 року §§ 90 - 96, 137; «Савріддін Джураєв проти Росії» §§ 167- 167; «Ходжаєв проти Росії», № 52466/08, 12 травня 2010 року, § 97; «Гафаров проти Росії», № 25404/09, 21 жовтня 2010 року, §§ 130- 31; «Хайдаров проти Росії», № 21055/09, 20 травня 2010 року,§ 104; «Іскандаров проти Росії», № 17185/05, 23 вересня 2010 року, § 129.

При цьому, у рішенні Європейського суду з прав людини «К.I. проти Росії (Case of K.I. v. Russia)» № 58182/14, 07 листопада 2017 року, судом встановлено порушення статті 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (Заборона катування) у частині видворення заявника у Таджикистан. Водночас у вищевказаному рішенні Європейським судом з прав людини зазначено, що згідно з останніми даними, отриманими з міжнародних джерел, ситуація в Таджикистані не поліпшилась, а саме: продовжуються переслідування політичної опозиції та релігійних груп, використовуються репресивні методи (включаючи катування). Особи, екстрадицію яких вимагає таджицька влада, на підставі звинувачень у вчиненні релігійних або політичних злочинів, складають вразливу групу, яка, у випадку передачі Таджикистану, піддасться реальній небезпеці.

Разом з тим, відповідачем, як вірно встановлено судом першої інстанції, при прийнятті висновку та оскаржуваного наказу, не було враховано вищевказаних обставин.

У відповідності до частин третьої та п'ятої статті 10 Закону № 3671-VI, у разі виникнення сумнівів щодо достовірності інформації, необхідності у встановленні справжності і дійсності документів центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, має право звертатися з відповідними запитами до Міністерства закордонних справ України, Служби безпеки України, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об'єднань громадян, які можуть сприяти встановленню справжніх фактів стосовно особи, особова справа якої розглядається. За результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

При цьому, матеріали справи не містять жодних належних та допустимих доказів щодо звернення відповідача, у зв`язку із виникненням у останнього сумніву щодо cоціально-політичної ситуації у країні походження позивача - Республіці Таджикистан, до Міністерства закордонних справ України, Служби безпеки України та інших органів державної влади.

Посилання апелянта на постанову Мостиського районного суду Львівської області від 18.08.2017 колегія суддів не приймає до уваги, оскільки у матеріалах особової справи позивача міститься лише копія вступної і резолютивної частини вказаної постанови суду, яка не засвідчена належним чином та не містить відмітку суду про набрання нею законної сили, а також роздруківка повного тексту вказаної постанови суду із знеособленими даними особи, стосовно якої її прийнято.

Вищевикладене дає підстави для погодження з висновком суду першої існтанції про протиправність винесеного Управлінням Державної міграційної служби України в Чернігівській області наказу від 05.01.2018 № 3 «Про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання громадянина Республіки Таджикистан біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту», наявність підстав для його скасування і задоволення позовних вимог ОСОБА_3 у цій частині.

Щодо позовних вимог про зобов'язання Управління Державної міграційної служби України в Чернігівській області повторно розглянути заяву позивача про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у відповідності до вимог чинного законодавства України, колегія суддів зазначає наступне.

За правилами частини другої статті 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Зі змісту Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи №R(80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Міністрів 11.03.1980 р. на 316-й нараді, вбачається, що під дискреційним повноваженням слід розуміти повноваження, яке адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.

Принцип розподілу влади заперечує надання адміністративному суду адміністративно-дискреційних повноважень, ключовим завданням якого є здійснення правосуддя.

Враховуючи те, що до виключної компетенції відповідача належить повноваження прийняти рішення про визнання громадянин біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, тому адміністративний суд позбавлений можливості підміняти інших суб'єктів владних повноважень.

Посилання апелянта на те, що суд першої інстанції перебрав на себе функції відповідного органу, зобов'язавши повторно розглянути заяву позивача, колегія суддів не приймає до уваги, з огляду на таке.

Так, спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень, а у випадку невиконання або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення.

Згідно судової практики Європейського суду з прав людини (рішення по справі «Олссон проти Швеції» від 24.03.1988 року), запорукою вірного застосування дискреційних повноважень є високий рівень правової культури державних службовців, водночас, суди повинні відновлювати порушене право шляхом зобов'язання суб'єкта владних повноважень, у тому числі колегіальний орган, прийняти конкретне рішення про надання можливості, якщо відмова визнана неправомірною, а інших підстав для відмови не вбачається.

При цьому, колегією суддів враховується, що спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верхового Суду України від 16.09.2015 року у справі № 21-1465а15 та від 02.02.2016 року у справі № 804/14800/14.

У відповідності до пункту 4 частини другої статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України, у разі задоволення адміністративного позову суд може прийняти рішення про зобов'язання вчинити певні дії.

За таких обставин та з урахуванням тієї обставини, що позивач вже звертався до Управління Державної міграційної служби України в Чернігівській області із заявою - анкетою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додатково захисту, відтак колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про наявність правових підстав для зобов'язання Управління Державної міграційної служби України в Чернігівській області повторно розглянути заяву громадянина Таджикистану ОСОБА_3 про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у відповідності до вимог чинного законодавства України і задоволення позовних вимог позивача у цій частині.

З огляду на викладені обставини, за результатами розгляду апеляційної скарги, з урахуванням наведених норм права, суд апеляційної інстанції приходить до висновку, що рішення суду першої інстанцій є законним та обгрунтованим, оскільки суд, всебічно перевіривши обставини справи, вирішив спір у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин; в ньому повно відображені обставини, що мають значення для справи, висновки суду щодо встановлених обставин і правові наслідки є правильними.

Згідно з частинами першою-третьою ст. 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Доводи апеляційної скарги висновків суду першої інстанції не спростовують, суд апеляційної інстанції підстав для його скасування не вбачає.

За правилами частини першої статті 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.

У відповідності до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

На підставі вищенаведеного, приймаючи до уваги, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, рішення суду ґрунтується на засадах верховенства права, є законним і обґрунтованим, висновки суду першої інстанції доводами апелянта не спростовані, колегія суддів приходить до висновку про відсутність підстав для його зміни або скасування.

Керуючись ст.ст.229, 241, 242, 243, 308, 310, 313, 315, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, колегія суддів,-

П О С Т А Н О В И Л А :

Апеляційну скаргу Управління Державної міграційної служби України в Чернігівській області - залишити без задоволення, а рішення Чернігівського окружного адміністративного суду від 07 травня 2018 року - без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду у строк визначений ст. 329 КАС України.

Суддя-доповідач: Н.М. Троян

Судді: Л.О. Костюк,

В.В. Файдюк

Повний текст виготовлено: 09 серпня 2018 року.