Постанова № 75764573, 25.07.2018, Апеляційний суд Тернопільської області

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ТЕРНОПІЛЬСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 607/7609/16-цГоловуючий у 1-й інстанції Ромазан В.В. Провадження № 22-ц/789/762/18 Доповідач - Щавурська Н.Б.Категорія - 44

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

25 липня 2018 року колегія суддів Апеляційного суду Тернопільської області в складі:

головуючого - Щавурської Н.Б.

суддів - Храпак Н. М., Сташків Б. І.,

секретаря - Романюк Х.Ю.

сторін - представника позивача ОСОБА_1 -

адвоката ОСОБА_2, відповідача ОСОБА_3,

представника відповідача ОСОБА_4 - адвоката

ОСОБА_5,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м.Тернополі цивільну справу № 607/7609/16-ц за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 24 травня 2018 року, постановлене суддею Ромазаном В.В., у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_4, ОСОБА_3, треті особи: Тернопільська міська рада, Управління Державної міграційної служби України в Тернопільській області, Тернопільський міський сектор Управління Державної міграційної служби України в Тернопільській області про визнання особи такою, що втратила право на користування жилим приміщенням та зняття з реєстраційного обліку,

ВСТАНОВИЛА:

У липні 2016 року позивач ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до відповідачів ОСОБА_1, ОСОБА_4 про визнання їх такими, що втратили право на користування жилим приміщенням - квартирою АДРЕСА_8, посилаючись на те, що він є власником даної квартири, що займає 1/4 частини житлового будинку за вказаною адресою, а його батьки - відповідачі ОСОБА_4 і ОСОБА_3 з 2012 року в даному житлі не проживають без поважної причини. Реєстрація відповідачів за даною адресою порушує його права в частині отримання субсидії по сплаті комунальних послуг, вільного використання приміщення в плані можливої здачі в оренду для проживання інших осіб, вільного розпорядження майном (продажу, обміну чи іншого способу відчуження частини будинковолодіння).

Рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 24 травня 2018 року у задоволенні вказаного позову відмовлено.

В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати рішення суду, вважаючи його прийнятим з порушенням норм матеріального і процесуального права та ухвалити нове, яким позов задовольнити.

В обґрунтування вимог апеляційної скарги посилається на безпідставність висновків суду першої інстанції про можливе порушення житлових прав відповідача ОСОБА_3 у разі задоволення позову та вимушене проживання відповідача у батьків АДРЕСА_1, оскільки ОСОБА_3 на праві власності належить 5-ти кімнатна квартира АДРЕСА_2 загальною площею 213 кв.м і житловою 124,6 кв.м і небажання проживати у даній квартирі є його особистим вибором.

Також, вважає помилковими висновки суду в частині, що з боку позивача чиняться перешкоди відповідачу в користуванні квартирою по АДРЕСА_8, доказом чого є виклик поліції, оскільки оцінка судом даного факту суперечить встановленим у справі обставинам.

На думку позивача, рішення суду в даній справі постановлене всупереч вимог ст.41 Конституції України, ст.391 Цивільного кодексу України, ст.150 ЖК України, якими встановлено право власника на розпорядження на свій розсуд майном, що перебуває в його власності.

У судовому засіданні представник позивача ОСОБА_1 - адвокат ОСОБА_6 апеляційну скаргу підтримав, зіславшись на доводи, викладені в ній.

Відповідач ОСОБА_3 відносно апеляційної скарги заперечив, вважаючи рішення суду законним і обґрунтованим, таким, що скасуванню не підлягає. При цьому пояснив, що сам позивач у справі в спірній квартирі не проживає з 2008 року, з цього часу він зі своєю сім'єю проживав окремо - АДРЕСА_3. Його ж сім'я в складі дружини та молодшого сина проживала у АДРЕСА_8 до листопада 2014 року, а в подальшому - переїхали проживати в квартиру АДРЕСА_6, де він проживав до грудня 2015 року. В зв'язку з погіршенням відносин між ним і дружиною та неможливістю далі проживати з нею під одним дахом, він пішов проживати в квартиру свого батька (АДРЕСА_4). Під час їх з дружиною розірвання шлюбу квартира АДРЕСА_5 була подарована дружиною його прийомному сину (позивачу в справі). З часу, коли їх сім'я пішла проживати в квартиру АДРЕСА_6, в квартирі АДРЕСА_5 проживають квартиранти, що були заселені в свій час зі спільної їх з дружиною згоди. Жодних особистих його речей у даній квартирі з часу переселення немає. Питання про вселення в дану квартиру з часу погіршення стосунків з дружиною не ставив, оскільки кошти, які дружина отримує від здачі спірного житла в оренду, йдуть на утримання, в тому числі, його молодшого сина.

Представник відповідача ОСОБА_4 - адвокат ОСОБА_7 апеляційну скаргу визнав. При цьому звертає увагу на безпідставне неврахування судом першої інстанції факту визнання позову його довірителькою - матір'ю позивача та небажання останньої добровільно знятися з реєстраційного обліку в спірній квартирі, одноособовим власником якої з 2016 року є її син.

Представники третіх осіб Тернопільської міської ради, Управління Державної міграційної служби України в Тернопільській області, Тернопільського міського сектору Управління Державної міграційної служби України в Тернопільській області, будучи належним чином повідомленими про час і місце розгляду справи, в судове засідання не з'явилися. Від Управління Державної міграційної служби України в Тернопільській області надійшла письмова заява про розгляд справи у відсутності їх представника.

У відповідності до ч.2 ст.372 ЦПК України неявка належним чином повідомлених сторін у справі не є перешкодою для розгляду справи апеляційним судом у їх відсутності.

Заслухавши пояснення сторін і їх представників, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та вимог заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає до часткового задоволення, виходячи з наступного.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд виходив з того, що причини не проживання відповідача ОСОБА_3 в квартирі, належній на праві власності його сину ОСОБА_1, є поважними, оскільки позивачем чиняться перешкоди батькові в користуванні спірним житлом, а також - з недоведеності наявності спору між позивачем і його матір'ю ОСОБА_4 що стосується не бажання останньої добровільно знатися із реєстраційного обліку у спірному житловому приміщенні.

З такими висновками суду першої інстанції колегія суддів погодитися не може, оскільки вони зроблені без урахування обставин, що мають значення для справи, з порушенням норм матеріального права.

Так, судом встановлено, що 31 березня 2016 року відповідач ОСОБА_4 подарувала ОСОБА_1 1/4 частку житлового будинку з надвірними спорудами по АДРЕСА_5

Позивач ОСОБА_1 є сином відповідачів ОСОБА_4 та ОСОБА_3

Відповідач ОСОБА_3 є власником квартири АДРЕСА_6 (а.с.117).

На даний час ОСОБА_3 проживає у свого батька ОСОБА_8 за адресою АДРЕСА_7.

Крім цього, як встановлено в ході апеляційного розгляду справи з пояснень відповідача ОСОБА_3, у двокімнатній квартирі АДРЕСА_8 сторони у справі не проживають тривалий час: позивач - з 2008 року в зв'язку зі створенням окремої сім'ї переїхав проживати в іншу, належну йому на праві власності квартиру за адресою АДРЕСА_9; відповідач ОСОБА_3 з сім'єю у складі дружини та іншого сина з листопада 2014 року переїхали проживати в належну йому на праві власності квартиру АДРЕСА_2, де він проживав до грудня 2015 року. В зв'язку з погіршенням відносин між ним і дружиною та неможливістю проживати з нею під одним дахом, ОСОБА_3 пішов проживати в квартиру свого батька (АДРЕСА_4). З часу, коли їх сім'я пішла проживати в квартиру АДРЕСА_6, в квартирі АДРЕСА_5 проживають квартиранти, що були заселені в свій зі спільної їх з дружиною згоди. Жодних особистих його речей у даній квартирі з часу переселення немає. Питання про вселення в квартиру АДРЕСА_10 з часу погіршення стосунків з дружиною не ставив, оскільки кошти, які дружина отримує від здачі спірного житла в оренду, йдуть на утримання, в тому числі, його молодшого сина. Вказані обставини, як такі, що визнані представниками інших сторін у справі та з урахуванням відсутності у суду обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин, доказуванню в силу вимог ч.1 ст.82 ЦПК України не підлягають.

За ч.4 ст.9 ЖК Української РСР, ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

За ст.150 ЖК Української РСР громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд.

Відповідно до ст. 156 ЖК Української РСР члени сім'ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом із ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним жилим приміщенням.

Згідно до ст. 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Зазначена норма матеріального права визначає право власника, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати будь-яких усунень свого порушеного права від будь-яких осіб будь-яким шляхом, який власник вважає прийнятним. Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. При цьому не має значення ким саме спричинено порушене право та з яких підстав.

Відповідно до ч.2 ст.405 ЦК України член сім'ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім'ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

Вирішуючи спір ОСОБА_1, суд першої інстанції в порушення вимог 263, 264 Цпк України, не з'ясував у повному обсязі обставин, що мають значення для справи, зокрема, що стосуються причин не проживання відповідача в спірній квартирі, обмежившись посиланням, як на доказ поважності причини не проживання відповідача ОСОБА_3, що свідчить про чинення з боку позивача перешкод у проживанні відповідачу, на наявний в матеріалах справи висновок інспектора Тернопільського відділу поліції ГУ Національної поліції в Тернопільській області від 15.08.2016 року (а.с.37), з якого вбачається, що "...ОСОБА_1 звернувся в поліцію, оскільки ОСОБА_3 стукав у двері квартири та хотів зайти".

Разом з тим, судом дано невірну оцінку вказаному висновку, оскільки, як вбачається з його змісту звернення в поліцію мало місце з боку позивача ОСОБА_1 з приводу того, що невідомі особи стукають у його квартиру, погрожуючи, фізичною розправою (а не з боку відповідача ОСОБА_3 з приводу чинення йому перешкод у користуванні квартирою). Тому, вказаний висновок, як такий, що не містить інформації щодо причин, з яких відповідач ОСОБА_3 мав намір зайти в квартиру, а також, як такий, що складений за зверненням ОСОБА_1 (а не ОСОБА_3.) та мав одноразовий характер, на думку колегії суддів не може вважатися належним і достатнім доказом, який підтверджує той факт, що з боку позивача чиняться відповідачу ОСОБА_3 перешкоди в користуванні житлом АДРЕСА_11 в.Тернополі.

З урахуванням встановлених апеляційним судом обставин справи, а саме: добровільне залишення місце проживання за адресою АДРЕСА_5 відповідачами ОСОБА_3 та ОСОБА_4 у складі сім'ї 3-х осіб в листопаді 2014 року (у зв'язку з переїздом в іншу (належну на праві власності відповідачу ОСОБА_3.) квартиру; поселення за спільною згодою відповідачів у квартирі АДРЕСА_5 квартирантів; відсутність будь-яких особистих речей відповідачів у даній квартирі з часу їх переїзду; відсутність звернень відповідача ОСОБА_3 з часу переселення й на час розгляду даної справи судом за захистом порушеного права про вселення у спірну квартиру з підстав чинення йому перешкод; факт перебування спірної квартири з 31.03.2016 року у власності позивача ОСОБА_1, колегія суддів приходить до висновку про наявність підстав вважати причини не проживання відповідачів за адресою АДРЕСА_5 неповажними, а самих відповідачів такими, що втратили право на користування жилим приміщенням за даною адресою з підстав, що вони більше року там не проживають, однак, будучи зареєстрованими за вказаною адресою створюють перешкоди власнику (позивачу) в користуванні даним житлом на власний розсуд.

Що стосується адреси, за якою відповідачів слід визнати такими, що втратили право користування жилим приміщенням, то враховуючи те, що 1/4 частина будинку по АДРЕСА_5, яка раніше належала матері позивача та була йому подарована 31.03.2016 року, фактично складає квартиру № 1 в даному будинку, де раніше проживала сім'я сторін у справі (а.с.24-34); будинок має чотири квартири (у яких проживають інші сім'ї та право користування на які у відповідачів матеріалами справи не підтверджено), колегія суддів приходить до висновку, що відповідачів слід визнати такими, що втратили право на користування жилим приміщенням у квартирі АДРЕСА_5, а не у всьому будинковолодінні за вказаною адресою, про що заявлено відповідний позов.

Помилковими і такими, що не відповідають встановленим обставинам справи є й висновки суду першої інстанції (в т.ч. з посиланням на практику Європейського Суду з прав людини) в частині можливого порушення передбачених ч.1 ст.156 ЖК України житлових прав відповідача ОСОБА_3 у разі задоволення позову, оскільки стаття 156 ЖК України регулює відносини з членами сім'ї власника, які проживають з ним в одному житлі, натомість доведеним є факт не проживання без поважних причин ОСОБА_3 разом з сином ОСОБА_1 протягом більш, як року, а також - наявність у власності ОСОБА_3 5-ти кімнатної квартири АДРЕСА_2 загальною площею 213 кв.м і житловою 124,6 кв.м.

Що стосується висновків суду висновків суду про вимушеність проживання відповідача у батьків АДРЕСА_1, то, й такі не ґрунтуються на наявних у справі доказах, оскільки в ході апеляційого розгляду справи встановлено, що небажання ОСОБА_3 проживати у даній квартирі та піти проживати до батьків є його особистим вибором, так як пов'язане з втратою взаєморозуміння між ним і дружиною та з метою уникненням можливих конфліктів.

Також, безпідставним, на думку колегії суддів є й висновок суду першої інстанції про недоведеність позивачем порушення його прав відповідачем ОСОБА_4, як такий що зроблений без урахування обставин справи - пояснень представника відповідача, який, визнаючи позов, вказав, що після того як мати подарувала квартиру сину, вона (не зважаючи на те, що вже не проживає в даній квартирі) відмовляється добровільно вчиняти будь-які дії пов'язані зі зняттям себе з реєстрації. В порушення вимог ч.1 ст.82 ЦПК України, судом не наведено підстав неприйняття визнання позову відповідачем ОСОБА_4 з посиланням на наявність обґрунтованих сумнівів щодо достовірності обставин, які визнавалися відповідачем.

За змістом п.п.1, 3, 4 ст.376 Цпк України підставами скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є:

1) неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи;

2) недоведеність обставин. Що мають значення для справи. Які суд першої інстанції вважав встановленими;

3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи;

4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

З урахуванням того, що рішення Тернопільського міськрайонного суду в даній справі прийнято без урахування всіх обставин, що мають значення для справи, висновки суду не відповідають фактичним обставинам справи та зроблені у зв'язку з невірним застосуванням норм матеріального права, дане рішення в частині визнання осіб такими, що втратили право користування жилим приміщенням підлягає скасуванню з прийняттям апеляційним судом у цій частині нового рішення про задоволення позовних вимог ОСОБА_1 шляхом визнання ОСОБА_3 та ОСОБА_4 такими, що втратили право користування жилим приміщенням за адресою: АДРЕСА_5.

Що стосується вимог позивача про зняття відповідачів з реєстраційного обліку за вказаною адресою, то оскільки органи, до повноважень яких відносяться такі дії не були відповідачами у даній справі, а є лише третіми особами, суд не вправі зобов'язувати таких вчиняти будь-які дії у випадку, коли позов до них не пред'являвся.

Зважаючи на те, що правові підстави відмови апеляційним судом в цій частині позовних вимог ОСОБА_1 змінено, рішення Тернопільського міськрайонного суду й в цій частині підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову в позові щодо зняття відповідачів з реєстраційного обліку.

Додатково, апеляційний суд звертає увагу на те, що у відповідності до вимог ст.7 Закону України від 11.12.2003 року "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні" з наступними змінами і доповненнями зняття з реєстрації здійснюється протягом семи днів (органами, уповноваженими на це), в тому числі, на підставі остаточного рішення суду про позбавлення права користування житловим приміщенням. У зв'язку з тим, що відповідно до вимог вищевказаного Закону дії уповноважених на зняття з реєстрації осіб за своєю суттю є фактично адміністративним актом і не стосуються житлових правовідносин, колегія суддів вважає, що для ефективного способу захисту порушеного права власності позивачу достатньо рішення суду про визнання відповідачів такими, що втратили право користування жилим приміщенням.

У відповідності до ч.13 ст.141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат, про що зазначається у його рішенні (п.п. в п.4 ч.1 ст.382 ЦПК України).

У зв'язку зі скасуванням рішення суду першої інстанції та ухваленням апеляційним судом нового рішення про часткове задоволення вимог позивача, колегія суддів приходить до висновку, що з відповідачів ОСОБА_3, ОСОБА_4 В рівних частках підлягають стягненню на користь позивача сплачені ним: судовий збір за розгляд справи судом першої інстанції в сум 551 грн. 20 коп. та судовий збір за подачу апеляційної скарги в сумі 1056 грн., а всього - 1607 грн. 20 коп.

Керуючись ст.ст.35 ч.1, 259 ч,ч.1, 2, 6, 8; ст.374 ч.1 п.2; 376 ч.1 п.п.1, 3. 4; 381 ч.ч.1, 3; 382 ч.ч.1, 2; 384 ч.1; 389 ч.1 п.1; 390 ч.1 Цивільного процесуального кодексу України, ст.41 Конституції України, ст.391 ч.1, 405 ч.2 Цивільного Кодексу України, ст.150 ч.1 Житлового кодексу України, ст.7 Закону України від 11.12.2003 року "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні" з наступними змінами і доповненнями, колегія суддів

ПОСТАНОВИЛА:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити частково.

Рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 24 травня 2018 року - скасувати. Ухвалити нове рішення, яким позов ОСОБА_1 до ОСОБА_4, ОСОБА_3, треті особи: Тернопільська міська рада, Управління Державної міграційної служби України в Тернопільській області, Тернопільський міський сектор Управління Державної міграційної служби України в Тернопільській області про визнання їх такими, що втратили право на користування житловим приміщенням - домоволодінням по АДРЕСА_5 у м.Тернополі - задовольнити частково.

Визнати ОСОБА_4, ОСОБА_3 такими, що втратили право на користування житловим приміщенням - квартирою АДРЕСА_8.

В решті позовних вимог ОСОБА_1 - відмовити.

Стягнути в рівних частках з відповідачів ОСОБА_3, ОСОБА_4 в користь позивача ОСОБА_1 1607 (одна тисяча шістсот сім) грн. 20 (двадцять) коп. судових витрат.

Постанова набирає законної сили з дня її проголошення, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.

Повне судове рішення складено 31 липня 2018 року.

Головуючий - підпис

Судді - два підписи