Рішення № 75755282, 07.08.2018, Харківський окружний адміністративний суд

Харківський окружний адміністративний суд 61004, м. Харків, вул. Мар'їнська, 18-Б-3, inbox@adm.hr.court.gov.ua, ЄДРПОУ: 34390710

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

Харків

07 серпня 2018 р. № 820/4164/18

Суддя Харківського окружного адміністративного суду Зоркіна Ю.В., розглянувши у порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_4 до Управління Державної міграційної служби України в Київській області, третя особа Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області про визнання протиправним та скасування рішення, -

встановив:

Позивач, ОСОБА_4, звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом, в якому просить суд визнати протиправним та скасувати рішення Управління Державної міграційної служби України в Київській області № 86 від 08.05.2018 року про скасування дозволу на імміграцію в Україну громадянину Соціалістичної Республіки В'єтнаму ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що вважає оскаржуване рішення противоправним, необґрунтованим та таким, що порушує його права, свободи і законні інтереси, право на постійне проживання в Україні на законних підставах та відповідно право на мешкання разом з дитиною, у зв'язку з чим підлягає скасуванню.

Представник відповідача у судове засідання не прибув, належним чином повідомлявся про дату, час та місце розгляду справи, надав письмові заперечення, в яких проти позову заперечував з підстав його необґрунтованості, просив розгляд справи проводити без участі представника.

Представник третьої особи у судове засідання не прибув, належним чином повідомлявся про дату, час та місце розгляду справи.

Розглянувши клопотання представника позивача про розгляд справи за його відсутності, відомості про повідомлення учасників справи про слухання справи. Суд, враховуючи положення ч.9 ст.205 КАС України, вважає за можливе розглянути адміністративну справу в письмовому провадженні.

Судом встановлено, що позивач 02.04.2005 року звернувся до Макарівського РВ ГУ МВС України в Київській області з клопотанням про отримання дозволу на імміграцію в Україні на підставі п. 6 ч. 2 ст. 4 Закону України «Про імміграцію», як особа, яка є батьком іммігранта та його неповнолітній син, ОСОБА_5 ІНФОРМАЦІЯ_2, має право на набуття громадянства України за територіальним походженням відповідно до ч. 3 ст. 8 Закон «Про громадянство України».

За результатами розгляду звернення прийнято рішення про надання позивачу дозволу на імміграцію відповідно до п. 6 ч.2 ст. 4 Закону України «Про імміграцію» та документовано посвідкою на постійне проживання КВ № 9776/52665.

11.04.2018 року до Управління ДМС України в Київській області надійшов запит з ГУ ДМС України в Харківській області щодо перевірки законності надання дозволу на імміграцію позивачу, який звернувся до вказаного територіального органу із заявою про обмін посвідки на постійне проживання.

Так, згідно висновку про перевірку законності надання дозволу на імміграцію позивача від 08.05.2018 року Управлінням ДМС України в Київській області встановлено, що неповнолітня дитина позивача, на момент прийняття документів у його батька, не мала дозволу на імміграцію, а також не було підтверджено її належність до громадянства України, тобто отримати дозвіл на імміграцію в Україну особа віком до 10 років могла тільки спільно з батьками, а не самостійно. Таким чином, позивач не міг набути статусу «батька іммігранта». За наведених обставин, міграційний орган дійшов висновку, що рішення про надання позивачу дозволу на імміграцію прийнято усупереч законодавства, відтак, відповідач вважав за доцільне скасувати вказане рішення та визнати недійсною видану на підставі цього дозволу посвідку на постійне проживання та вжити заходів щодо її вилучення. Вказаний висновок став підставою для винесення оскаржуваного рішення.

Перевіряючи оскаржуване рішення відповідача на відповідність положенням ч.2 ст.2 КАС України, суд зазначає наступне.

Відповідно до ст. 26 Конституції України, іноземці та особи без громадянства, які знаходяться в Україні на законних підставах користуються тими ж правами та свободами, а також несуть такі ж самі обов'язки, що і громадяни України.

Згідно ст.1, ч.15 ст.4 Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" від 22 вересня 2011 року № 3773-VI (далі Закон) іноземець це особа, яка не перебуває у громадянстві України і є громадянином (підданим) іншої держави або держав. Іноземці та особи без громадянства, які в'їхали в Україну на інших законних підставах, вважаються такими, які тимчасово перебувають на території України на законних підставах на період наданого візою дозволу на в'їзд або на період, встановлений законодавством чи міжнародним договором України.

Умови і порядок імміграції в Україну іноземців та осіб без громадянства визначаються Законом України №2491-ІІІ від 7 червня 2001 року "Про імміграцію" (далі - Закон № 2491-ІІІ, в редакції, чинній на час виникнення спірних відносин).

Відповідно до ч.1ст.1 Закону України "Про імміграцію" іммігрант - іноземець чи особа без громадянства, який отримав дозвіл на імміграцію і прибув в Україну на постійне проживання, або, перебуваючи в Україні на законних підставах, отримав дозвіл на імміграцію і залишився в Україні на постійне проживання; дозвіл на імміграцію - рішення спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань імміграції та підпорядкованих йому органів, що надає право іноземцям та особам без громадянства на імміграцію.

Суд зазначає, що процедуру провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію іноземцям та особам без громадянства, які іммігрують в Україну (далі - іммігранти), поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень (далі - провадження у справах з питань імміграції), а також компетенцію центральних органів виконавчої влади та підпорядкованих їм органів, які забезпечують виконання законодавства про імміграцію визначено Порядком провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію і поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 26 грудня 2002 р. № 1983 (далі по тексту Порядок № 1983).

Відповідно до п. 12 Порядку № 1983 територіальні підрозділи за місцем проживання, до яких подано заяви про надання дозволу на імміграцію в т.ч. формують справи, перевіряють підстави, законність перебування в Україні іммігрантів, справжність поданих документів та відповідність їх оформлення вимогам законодавства, у разі потреби погоджують це питання з органами місцевого самоврядування, у межах своєї компетенції з'ясовують питання щодо наявності чи відсутності підстав для відмови у наданні дозволу на імміграцію. Отже, прийняття рішення щодо надання дозволу на імміграцію належить до компетенції відповідних державних органів, які, на підставі заяви іммігранта, аналізу отриманої інформації, матеріалів справи приймають рішення про надання дозволу на імміграцію чи про відмову у наданні такого дозволу. Рішення про надання дозволу на імміграцію є підставою для отримання посвідки на постійне проживання.

Суд зазначає, що рішення щодо надання позивачу дозволу на імміграцію прийнято відповідно до п.6 ч.2 ст.4 Закону України "Про імміграцію", як особі, яка є батьком іммігранта та документовано його посвідкою на постійне проживання, що свідчить про те, що за його зверненням при перевірці законності залишення на постійне проживання на території України, не було встановлено підстав для відмови у наданні дозволу на імміграцію.

У висновку від 08.05.2018 року про перевірку законності надання дозволу на імміграцію позивачу зазначено, що відповідно до п. 6 ч. 2 ст. 4 Закону України позивач отримав дозвіл на імміграцію в Україну як особа, яка є батьком іммігранта. Проте, його неповнолітня дитина на момент прийняття документів у її батька, не мала дозволу на імміграцію, а також не було підтверджено її належність до громадянства України.

Також, у висновку зазначено, що відповідно до п. 6 ч. 7 ст. 9 Закону України "Про імміграцію", подається нотаріально засвідчений документ про те, що іммігрант не заперечує проти їх імміграції та гарантує їм фінансове забезпечення на рівні не нижчому від прожиткового мінімуму, встановленому в Україні. Однак, лише повнолітня дитина може нести фінансові зобов'язання перед батьками, а тому ця вимога не могла бути виконана позивачем, що відповідно до п.6 ст.12 Закону України "Про імміграцію" є підставою для скасування дозволу на імміграцію.

Відповідно до статті 12 Закону України "Про імміграцію", дозвіл на імміграцію може бути скасовано органом, який його видав, якщо: 1) з'ясується, що його надано на підставі свідомо неправдивих відомостей, підроблених документів чи документів, що втратили чинність; 2)іммігранта засуджено в Україні до позбавлення волі на строк більше одного року і вирок суду набрав законної сили; 3) дії іммігранта становлять загрозу національній безпеці України, громадському порядку в Україні; 4) це є необхідним для охорони здоров'я, захисту прав і законних інтересів громадян України;5) іммігрант порушив законодавство про правовий статус іноземців та осіб без громадянства; 6) в інших випадках, передбачених законами України.

Суд зазначає, що спірне рішення відповідача прийнято саме на підставі п.6 ч.1 ст.12 Закону України "Про імміграцію" (інші випадки, передбачені законами України). Проте, оскаржуване рішення не містить в собі посилань на встановлений міграційним органом інший випадок, передбачений законом України, крім визначений ч.1 ст.12 Закону України "Про імміграцію" для скасування позивачу дозволу на імміграцію в Україну.

Суд зазначає, що доказів надання позивачем при отриманні дозволу на імміграцію неповного пакету документів, передбаченого Законом, приховування даних щодо сімейного стану, не надано.

Окремо суд зазначає, що під час надання дозволу на імміграцію та документування позивача посвідкою, жодних заперечень щодо комплектності поданих документів не повідомляв, адже відповідно до вимог ст. 9 Закону України "Про імміграцію" неподання особою всіх визначених законом документів є підставою для неприйняття заяви про надання дозволу на імміграцію.

Таким чином, суд приходить до висновку про відсутність підстав, у розумінні ст. 12 Закону України "Про імміграцію" для скасування позивачу дозволу на імміграцію.

При цьому, відповідачем не доведено та до матеріалів справи не надано жодних належних та допустимих доказів на підтвердження того, що за час перебування позивача на території України з'явилися обставини, які б слугували підставою для скасування дозволу на імміграцію.

Суд також звертає увагу на те, що відповідачем, не дотримано принципу пропорційності, необхідного балансу між несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів позивача і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія), що призводить до настання несприятливих наслідків для позивача при відсутності будь-якої його вини у виниклих обставинах. Скасування цього дозволу, а не його зміна або скасування з прийняттям нового рішення, без врахування обставин, які існують, суттєво порушує права позивача, оскільки він мав передбачені законом підстави на отримання дозволу на імміграцію.

Такими наслідками, відповідно до ст. 13 Закону України "Про імміграцію", є обов'язок особи, стосовно якої прийняте рішення про скасування дозволу на імміграцію, виїхати з України протягом місяця з дня отримання копії рішення про скасування дозволу на імміграцію. Особа, яка не виїхала протягом місяця, підлягає видворенню в порядку передбаченому законодавством. Крім того, згідно зі ст. 14 цього Закону, особа може повторно подати заяву про надання дозволу на імміграцію не раніше ніж через рік з дня прийняття рішення про скасування дозволу на імміграцію.

Окрім цього, суд, вирішуючи спір по суті, враховує практику ЄСПЛ, а саме рішення по справі "МакМайкл проти Сполученого Королевства" (McMichael v. United Kingdom) від 24.02.1995 р., Series A, № 307, р. 55, § 86 "для матері/батька і дитини головним елементом сімейного життя є можливість постійного спільного проживання". Таким чином, втручання органу державної влади в сімейне життя позивача є неправомірним, під час прийняття рішення не враховувалась наявність неповнолітньої дитини та її законне право на проживання разом з батьками.

З огляду на встановлені у справі обставини, відновляючи права позивача, суд приходить до висновку про необхідність скасування рішення відповідача, як прийнятого без урахування всіх обставин, що мають значення для його прийняття, без урахування принципу пропорційності.

З врахуванням вищевказаного, позовні вимоги підлягають задоволенню.

Розподіл судових витрат здійснюється з урахуванням ст.139 КАС України.

Керуючись ст. ст. 257, 258, 262, 246, 255, 295 КАС України, суд -

вирішив:

Адміністративний позов - задовольнити.

Скасувати рішення Управління Державної міграційної служби України в Київській області № 86 від 08.05.2018 року про скасування дозволу на імміграцію в Україну громадянину Соціалістичної Республіки В'єтнаму ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1

Рішення підлягає оскарженню шляхом подання апеляційної скарги у строк згідно з ч. 1 ст. 295 КАС України, тобто протягом 30 днів з дати складення повного судового рішення, а набирає законної сили відповідно до ст. 255 КАС України після закінчення строку подання скарги усіма учасниками справи або за наслідками процедури апеляційного перегляду.

Скарга може бути подана у порядку ч. 1 ст. 297 КАС України безпосередньо до Харківського апеляційного адміністративного суду або у порядку п. 15.5 Розділу VII КАС України до Харківського апеляційного адміністративного суду через Харківський окружний адміністративний суд.

Суддя Зоркіна Ю.В.