Рішення № 75725237, 03.08.2018, Одеський окружний адміністративний суд

Справа № 815/605/18

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

03 серпня 2018 року м. Одеса

Одеський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Корой С.М., розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 ОСОБА_2 до ГУ ДМС України в Одеській області про скасування наказу та зобов'язання вчинити певні дії,-

В С Т А Н О В И В:

До Одеського окружного адміністративного суду надійшов адміністративний позов ОСОБА_1 ОСОБА_2 до Головного управління Державної міграційної служби в Одеській області, в якому позивач просить:

- визнати неправомірним та скасувати наказ Головного управління Державної міграційної служби в Одеській області № 20 від 30.01.2018 року про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

- зобов'язати Головне управління Державної міграційної служби в Одеській області прийняти рішення про оформлення документів для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Ухвалою від 19.02.2018 року Одеським окружним адміністративним судом відкрито провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження.

Ухвалою суду від 20.04.2018 року вирішено розглядати справу за правилами загального позовного провадження.

Свої позовні вимоги позивач обґрунтував тим, що Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС України в Одеській області не прийняло до уваги реальні побоювання позивача за власне життя у разі повернення до країни громадянської належності. Позивач вказує на те, що у випадку повернення, життю та свободі позивача буде загрожувати небезпека, що суперечить ст.3 Європейської Конвенції «Про захист прав людини та основоположних свобод».

Позивач у судове засідання 24.07.2018 року не прибув, про дату, час та місце судового засідання повідомлений належним чином. 02.07.2018 року від представника позивача надійшло клопотання про розгляд справи за його відсутності.

Представник відповідача у судове засідання не прибув, про дату, час та місце судового засідання повідомлений належним чином та завчасно, 05.07.2018 року надав до суду клопотання про розгляд справи за його відсутності. 06.03.2018 року надав до суду відзив на позов, згідно якого відповідач позовні вимоги не визнає у повному обсязі, в задоволенні позову просив відмовити, зазначивши, що звернення позивача не містить обґрунтувань та аргументів для надання захисту іноземцю, та у цілому звернення позивача має на меті лише легалізацію на території України до моменту потрапляння в європейські країни, що свідчить про зловживання процедурою звернення за захистом. Також, позивач не підпадає під критерії, визначені п. 1, 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», заява позивача є очевидно не обґрунтованою, історія переслідування позивача є не обґрунтованою, фактично відсутній елемент переслідування за політичними, релігійними, расовими мотивами, тощо, фактів переслідування чи погроз життю позивача не встановлено, а тому оскаржуваний наказ є правомірним та скасуванню не підлягає.

02.07.2018 року до матеріалів справи залучено відповідь на відзив, який в цілому складається з інформації по країні походження позивача. Також, представником позивача зазначено, що відповідач під час проведення співбесід 29.01.2018 року та 30.01.2018 року не забезпечив позивачу перекладача з російської чи української мови та зазначив, що доказів володіння позивачем російської мови відповідачем не надано, а також не надано доказів того, що позивач може читати та розуміти українську мову.

Згідно ч. 9 ст. 205 КАС України, якщо немає перешкод для розгляду справи у судовому засіданні, визначених цією статтею, але всі учасники справи не з’явилися у судове засідання, хоча і були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового розгляду, суд має право розглянути справу у письмовому провадженні у разі відсутності потреби заслухати свідка чи експерта.

Згідно ч. 4 ст. 229 КАС України у разі неявки у судове засідання всіх учасників справи або якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється за відсутності учасників справи (у тому числі при розгляді справи в порядку письмового провадження), фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.

Враховуючи наведене, у зв'язку із неприбуттям у судове засідання 24.07.2018 р. всіх учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце судового розгляду, а також за відсутності потреби заслухати свідка чи експерта, суд дійшов висновку про розгляд справи в порядку письмового провадження за наявними у справі письмовими доказами відповідно до ч.9 ст.205 КАС України.

Вивчивши матеріали справи, а також дослідивши обставини, якими обґрунтовуються вимоги, перевіривши їх доказами, судом встановлені наступні факти та обставини.

Як встановлено судом, та вбачається з матеріалів справи №2018OD0006 позивач, звернувся до Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС в Одеській області із заявою щодо визнання біженцем, або особою яка потребує додаткового захисту, у якій зазначив, що у випадку повернення на Батьківщину, його життя може бути у небезпеці.

Під час розгляду справи судом встановлено, що причини виїзду з країни громадянської належності пов’язані з рішенням батьків позивача.

В 2008 році, відповідно до анкетування, позивач разом зі своєю родиною, а саме: батьком, матір'ю, старшим братом та молодшою сестрою виїхав з ОСОБА_3, легально, авіарейсом ОСОБА_2 (ОСОБА_3) — Москва (Російська Федерація), де разом зі своєю родиною проживав протягом 5 років. Позивач не в змозі надати інформацію відносно підстав тривалого проживання на території Російської Федерації та можливого факту звернення до уповноважених органів на території Російської Федерації із заявою про визнання біженцем або особою яка потребує додаткового захисту(арк. 5 протоколу співбесіди від 29.01.2018 та арк. 3 додаткового протоколу співбесіди від 30.01.2018 року).

За час проживання на території Російської Федерації, в сім'ї позивача народилося дві сестри, які не мають громадянства цієї країни та являються громадянами ОСОБА_3 (арк. 3 додаткового протоколу співбесіди від 30.01.2018). Територію Російської Федерації позивач разом зі своєю родиною залишив за допомогою автомобільного транспорту в напрямку України. З матеріалів справи позивача, перетин кордону позивач частково здійснював пішки. На територію України потрапив 26.11.2013, нелегально, поза пункту пропуску. Місце перетину кордону встановити не передбачається можливим. Позивач не в змозі повідомити інформацію відносно посередника, який допомагав здійснювати виїзд за територію Російської Федерації, обґрунтовуючи це тим, що цим займався батько (арк. 5 протоколу співбесіди від 29.01.2018 та арк. 3 додаткового протоколу співбесіди від 30.01.2018). Зі слів позивача, бажанням родини було потрапити до країн Європейського Союзу (арк. 4 анкетування від 23.01.2018, арк. 4 – 6 протоколу співбесіди від 29.01.2018 та арк. 2 – 3 додаткового протоколу співбесіди). Позивач зазначає, що із зазначеного періоду не залишав територію України (арк. 6 протоколу співбесіди від 29.012018).

Так, позивач посилається на проблеми батька на території ОСОБА_3, проте детальні пояснення причин, які саме сприяли подальшому виїзду родини з території ОСОБА_3, шукач захисту надати не в змозі, (арк. 5 анкетування від 23.01.2018, арк. 4 протоколу співбесіди від 29.01.2018 та арк. 2 додаткового протоколу співбесіди від 30.01.2018 року).

15.01.2017 позивач звернувся до управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Після приїзду до України, батько позивача — ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_1 та матір позивача – ОСОБА_1 ОСОБА_5 ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_2, 17.12.2013 звернулись із заявою до територіального підрозділу ДМС із заявами про визнання їх біженцями або особами, які потребують додаткового захисту.

За результатами розгляду особових справ ОСОБА_1 ОСОБА_5 ОСОБА_4 та ОСОБА_6 ОСОБА_7, ДМС було прийнято рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 19.12.2014 р. № 691-14.

Старший брат позивача ОСОБА_8 ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_3, по досягненню 18-річного віку, 15.02.2016 року звернувся із заявою до територіального підрозділу ДМС України про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. За результатами розгляду особової справи позивача, ДМС України було прийнято рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 05.10.2016 № 50916.

Під час розгляду справи, представник відповідача вказував на те, що за результатами розгляду матеріалів особової справи позивача встановлено, що він не переслідувався в країні громадянської належності за конвенційними ознаками визначення статусу біженця, у відповідності до п.1 ст. 1 ЗУ «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 2011 року. Під час проведення протоколу співбесіди від 29.01.2018 року, заявником було надано інформацію, що причиною відсутності бажання повертатися на територію громадянської належності є неосвітленість з питання звичаїв афганського населення. Тим самим, під час проведення анкетування, заявник зазначив, що канонів релігії повністю дотримується (арк. 1 анкетування від 23.01.2018 року та арк. 6 протоколу співбесіди від 29.01.2018 року). Так, під час звернення за міжнародним захистом шукач захисту не навів інформації, яка б вказувала на можливість його особистих переслідувань за ознаками раси, національності, громадянства, віросповідання, політичних переконань або ознакою належності до певної соціальної групи на момент прийняття рішення стосовно виїзду за межі ОСОБА_3. Також, по відношенню до заявника не застосовувалося фізичне насилля або утиски в регіоні постійного проживання за конвенційними ознаками визначення статусу біженця (арк. 5 анкетування від 23.01.2018 року, арк. 4 – 6 протоколу співбесіди від 29.01.2018 року та арк. 2 - 4 додаткового протокол співбесіди від 30.01.2018 року). Також, аналізом проведених із заявником анкетування та протоколів співбесід можливо підтвердити відсутність у нього побоювань стосовно повернення до регіону постійного проживання у зв'язку із ймовірною загрозою переслідувань за вищевказаними ознаками.

Таким чином, відповідач вказує на те, що аналізом матеріалів особової справи неможливо обґрунтувати причину виїзду особи з ОСОБА_3 з позиції надання міжнародного захисту в Україні, ані під час перебування в країні громадянської належності ані перебуваючи поза її межами заявник не зазнавав і не зазнає жодних переслідувань за конвенційними ознаками визначення статусу біженця у відповідності до вимог п. 1 ч. 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», а саме у нього відсутні обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, національності, громадянства (підданства), віросповідання, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

Разом із тим, відповідачем підтверджено відсутність умов, які можуть бути розглянуті в контексті надання заявнику додаткового захисту в Україні, згідно визначення п. 13 ч.1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», через відсутність доведених фактів його життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини.

Представник відповідача також вказує на те, що за матеріалами особової справи шукача захисту, в нього відсутні обґрунтовані побоювання зазнати смертної кари, тортур, нелюдського, або такого, що принижує людську гідність поводження або покарання (арк. 6 протоколу співбесіди від 30.01.2018 та арк. 4 додаткового протоколу співбесіди від 30.01.2018). Крім того, позивач не зміг чітко обґрунтувати, яка саме небезпека може очікувати на нього у випадку повернення до країни громадянської належності.

З огляду на вищезазначене встановлено, що звернення позивача із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту до територіального підрозділу ДМС вказує на бажання легалізації в Україні, що додатково підтверджено поясненнями позивача під час інтерв'ю (арк. 6 - 7 протоколу співбесіди від 29.01.2018 та арк. 4 – 5 додаткового протоколу співбесіди від 30.01.2018).

Враховуючи необґрунтованість звернення та відсутність історії переслідування позивача та проаналізовану інформацію по країні походження, якою підтверджує відсутність існування серйозних ризиків життю або здоров'ю особи в країні громадянської належності, вбачається, що позивач має усі можливості для повернення до країни громадянської належності.

Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, визначено Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 8 липня 2011року №3671-VI (зі змінами та доповненнями), відповідно до п.п.1, 13 ч.1 ст.1 біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань; особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Відповідно до ч.ч.1, 7 ст.7 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до органу міграційної служби в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі за місцем тимчасового перебування заявника. До заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі, якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин.

Обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення статусу біженця. Під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем, а тому з'ясування об'єктивних обставин є першочерговим завданням судів під час вирішення даних спорів.

Зі змісту ст.8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» вбачається, що Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника. Протягом п'ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання.

Рішення про оформлення або відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймається на підставі письмового висновку працівника, який веде справу, і оформлюється наказом уповноваженої посадової особи центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту.

Рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

У разі прийняття рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом трьох робочих днів з дня його прийняття надсилає заявнику або його законному представнику письмове повідомлення з викладенням причини відмови і роз'ясненням порядку оскарження такого рішення.

У разі використання особою права на оскарження центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, до прийняття рішення за скаргою залишає на зберігання документи, що посвідчують особу заявника, та інші документи.

Згідно зі статтею 4 ОСОБА_9 Європейського Союзу «Про мінімальні стандарти для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин, а також змісту цього захисту» (29 квітня 2004року) в разі, якщо аспекти тверджень заявника не підтверджуються документальними або іншими доказами, ці аспекти не вимагають підтвердження, якщо виконуються наступні умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати заяву; всі важливі факти, наявні в його/її розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення щодо відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими, правдоподібними, та не суперечать наявній конкретній та загальній інформації у його справі; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше, якщо заявник не зможе привести поважну причину відсутності подачі цієї заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

Відповідно до п. п. 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного комісаріату ООН у справах біженців особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатись біженцем, особа повинна надати свідоцтва повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї, під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем. Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.

Згідно з п.195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951року та Протоколом щодо статусу біженців 1967року), у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

Виходячи зі змісту Конвенції про статус біженців 1951 року, Протоколу 1967 року та статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", поняття "біженець" включає чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця. До таких підстав відносяться: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів; 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

Таким чином, особа, яка звертається із заявою про надання статусу біженця, повинна надати конкретні документи, які б свідчили про наявність реальної загрози, та цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань.

До того ж, судом з’ясовано, що докази переслідування позивача за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань відсутні як у матеріалах справи, так і не були надані до ГУ ДМС України в Одеській області при розгляді заяви позивача про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Також, позивачем взагалі не надано доказів того, що він підпадає під визначення особи, яка потребує додаткового захисту, оскільки докази того, що позивач змушений був прибути до України або залишитися в Україні внаслідок загрози його життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо нього насильницьких дій чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання, у матеріалах справи відсутні.

Таким чином, суд вважає, що аналіз наданих матеріалів особової справи разом із наявною інформацією по країні громадянського походження позивача підтверджує відсутність умов, які можуть бути розглянуті в контексті надання йому статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, через відсутність доведених фактів серйозної і не вибіркової загрози життю, фізичній цілісності чи свободі в країні громадянського походження, а також не встановлення жодних фактів щодо можливості застосування до позивача нелюдського поводження або катування у разі повернення на Батьківщину та відсутністю в регіоні постійно проживання будь-яких відкритих збройних конфліктів.

Відповідно до п.6 ч.1 ст.6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні.

Таким чином, судом встановлено, що позивач перебуваючи на території третьої безпечної країни -Російська Федерація, не звертався до відповідних органів міграційної служби, що додатково свідчить про те, що доводи позивача є надуманими, а причини залишитись в Україні не пов'язані з його обґрунтованими побоюваннями стати жертвою переслідувань за певними ознаками проблем в країні, натомість необхідні для тимчасової легалізації та можливої економічною міграцією.

Позивач сам підтверджує причину звернення до територіального підрозділу ДМС з метою легалізації - арк. 6 - 7 протоколу співбесіди від 29.01.2018 та арк. 4 – 5 додаткового протоколу співбесіди від 30.01.2018 року.

Таким чином, з урахуванням вищевикладеного, суд дійшов висновку, що оскаржуваний позивачем наказ «Про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту» №20 від 30.01.2018р., прийнято ГУ ДМС України в Одеській області на підставі, у межах повноважень, та у спосіб, що передбачені Конституцією та чинним законодавством України, з використанням своїх повноважень обґрунтовано, та з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття такого рішення.

Щодо твердження представника відповідача, що відповідач під час проведення співбесід 29.01.2018 року та 30.01.2018 року не забезпечив позивачу перекладача з російської чи української мови та зазначив, що доказів володіння позивачем російської мови відповідачем не надано, а також не надано доказів того, що позивач може читати та розуміти українську мову, суд зазначає, що такі твердження спростовуються матеріалами особової справи позивача.

Так, в анкеті особи, яка звернулась із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (зареєстровано 15.01.2018 року) (а.с. 62) позивач вказує на вільне володіння російською мовою та володіння українською — зі словником. Крім того, в протоколі співбесіди від 29.01.2018 року позивач зазначає про розуміння та змогу приймати участь в співбесіді без перекладача (а.с. 91). Такі саме відомості вказані позивачем і в протоколі співбесіди від 30.01.2018 року.

Відтак, суд дійшов висновку, що позивач володіючи вільно російською мовою та українською зі словником, самостійно скористався правом прийняти участь у проведенні співбесід 29.01.2018 року та 30.01.2018 року без залучення перекладача, доказів які б ці обставини спростували до суду не надано.

Враховуючи вищезазначене та оцінюючи надані докази в сукупності, суд вважає, що позовні вимоги ОСОБА_1 ОСОБА_2 необґрунтовані та не підлягають задоволенню.

Решта доводів сторін висновків суду по суті позовних вимог не спростовують.

Слід зазначити, що згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі «Серявін та інші проти України» від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відповідно до п.58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п.29).

Керуючись ст.ст. 2, 3, 5, 6, 8, 9, 14, 22, 139, 241, 242-246, 250, 255, 295, КАС України, суд,-

В И Р І Ш И В:

У задоволені адміністративного позову ОСОБА_1 ОСОБА_2 до Головного управління Державної міграційної служби в Одеській області про визнання неправомірним та скасування наказу Головного управління Державної міграційної служби в Одеській області № 20 від 30.01.2018 року про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та зобов'язання прийняти рішення про оформлення документів для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту– відмовити.

Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку шляхом подання до Одеського апеляційного адміністративного суду через Одеський окружний адміністративний суд апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Учасники справи:

Позивач - ОСОБА_1 ОСОБА_2 (вул. Зої Космодем’янської, 7 кім. 125, м. Одеса, 65037);

Відповідач — Головне Управління Державної міграційної служби України в Одеській області (Преображенська 44, м. Одеса, 65045).

Суддя Корой С.М.

.