Рішення № 75724816, 27.07.2018, Саксаганський районний суд м. Кривого Рогу

Справа № 214/3352/16-ц

2/214/262/18

Р І Ш Е Н Н Я

Іменем України

27 липня 2018 року м. Кривий Ріг

Саксаганський районний суд м. Кривого Рогу Дніпропетровської області у складі:

головуючого – судді Євтушенка О.І.,

секретарі судового засідання – Бєлікова О.А., Джемерчук О.В., Петренко К.І.,

розглянув у відкритому судовому засіданні в залі суду в порядку загального позовного провадження цивільну справу №214/3352/16-ц

за позовною заявою ОСОБА_1

до ОСОБА_2,

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору – ПУБЛІЧНЕ АКЦІОНЕРНЕ ТОВАРИСТВО «ОСОБА_3 АВАЛЬ»,

про поділ спільного сумісного майна подружжя, визнання права власності на частку нерухомого майна, -

Представники сторін:

від позивача – адвокат ОСОБА_4,

від відповідача – адвокат ОСОБА_5

За участю:

позивача – ОСОБА_1,

представника позивача – адвоката ОСОБА_4,

відповідача – ОСОБА_2,

представника відповідача – адвоката ОСОБА_5

СУТЬ СПОРУ:

Позивач ОСОБА_1 звернулася до суду з позовною заявою 13.06.2016 року, в якій просила суд: поділити майно, придбане за час їх зі ОСОБА_2 шлюбу, визнавши за нею право власності на 1/2 частину квартири №123 в будинку №35 на мікрорайоні Гірницький в м. Кривому Розі Дніпропетровської області загальною площею 65 кв.м., житловою площею 39,2 кв.м.; стягнути з відповідача на її користь судові витрати по справі, а саме судовий збір в сумі 1875 грн. та витрати на правничу допомогу в сумі 7000 грн.

Пред’явлені вимоги мотивовано тим, 17.05.2003 року між нею та ОСОБА_2 було укладено шлюб, зареєстрований Відділом РАЦС Саксаганського РУЮ м. Кривого Рогу, актовий запис №218. Від шлюбу у них народився син ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1. До листопада 2014 року вони проживали спільно однією сім’єю, мали єдиний бюджет, вели разом господарство та піклувались про добробут родини. Однак за рішенням Саксаганського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 24.11.2014 року шлюб між нею та ОСОБА_2 розірвано. За час їх перебування в шлюбних стосунках вони придбали нерухоме майно – квартиру, розташовану за адресою: мкр-н. Гірницький 35/123, м. Кривий Ріг, Дніпропетровська область, право власності на яку зареєстрували за ОСОБА_2 Квартира була придбана в інтересах сім’ї, де вони проживали з моменту її придбання. Після розлучення ОСОБА_2 залишився проживати в квартирі, а вона разом з сином переїхала проживати в житлове приміщення, розташоване за адресою: мкр-н. Сонячний 36/30, м. Кривий Ріг, Дніпропетровська область. Оскільки квартира, розташована за адресою: мкр-н. Гірницький 35/123, м. Кривий Ріг, Дніпропетровська область, набута ними в шлюбі за рахунок коштів з їх спільного сімейного бюджету, в інтересах сім’ї, вона є спільною сумісною власністю її та ОСОБА_2 з рівністю їх часток у праві власності. З огляду на те, що вона та ОСОБА_2 не змогли мирно домовитися про порядок поділу майна, тому за захистом своїх прав як співвласника та забезпечення їх реалізації вона вимушена звернутися до суду.

Не погоджуючись з пред’явленими вимогами, в порядку ст.128 ЦПК України (в редакції, діючій станом на 30.03.2017 року), представником відповідача ОСОБА_5, діючим в інтересах ОСОБА_2, подано заперечення проти позову, в яких останній посилався на відсутність підстав для задоволення пред’явлених ОСОБА_1 позовних вимог. Свої позицію та заперечення представник відповідача мотивував наступним. Так, вирішуючи питання про можливість віднесення майна, набутого подружжям в шлюбі, до їх спільної сумісної власності, відповідно до ч.3 ст.57, ст.60 СК України, з урахуванням правової позиції ВСУ, викладеної в постанові від 18.12.2015 року у справі №6-2641цс15, обов’язково необхідно встановлювати час набуття майна, джерело набуття, а саме кошти, за які таке майно було набуто. Таким чином, на думку представника, факт придбання майна в шлюбі не є безумовною підставою для віднесення такого майна до об’єктів права спільної сумісної власності подружжя. Спірну квартиру дійсно було придбано в період перебування ОСОБА_2 в шлюбі зі ОСОБА_1 З метою придбання квартири ОСОБА_2 оформив кредит в сумі 21900 доларів США відповідно до кредитного договору №014/0125/24457/74 від 28.08.2005 року з укладенням договору іпотеки. Крім того, з метою виконання кредитних зобов’язань, за місцем роботи ОСОБА_2 взяв цільову позику на придбання житла відповідно до договору від 07.12.2005 року в сумі 50 000 грн., еквівалентних 6689,41 доларів США, які він 15.12.2005 року вніс в рахунок погашення кредиту. Крім того, належну ОСОБА_2 на праві особистої приватної власності 1/2 частку квартири, розташованої за адресою: мкр-н. Гірницький 36/48, м. Кривий Ріг, Дніпропетровської області, набутої у власність в порядку спадкування, останній продав 16.06.2007 року за 50 000 грн., що еквівалентно 10 000 доларів США, а виручені кошти 18.03.2008 року вніс в рахунок погашення кредиту. Таким чином, ОСОБА_2 самостійно, за рахунок власних коштів, виплатив 16 718 доларів США. Окремо акцентував увагу, що погашення кредиту ОСОБА_2 здійснював за рахунок отримуваної ним заробітної плати протягом 2003-2016 року як в період шлюбних стосунків, так і продовжував погашати заборгованість по кредиту самостійно після розірвання шлюбу зі ОСОБА_1, повністю погасивши кредит 02.03.2017 року, з власних коштів кошти сплативши 715 доларів США та 909,5 доларів США, тобто фактично самостійно виплативши приблизно 83% вартості квартири, що становить 4/5 частки квартири та відповідно є його особистою приватною власністю в силу ч.7 ст.57 СК України. З огляду на це, представник відповідача вважав, що лише 17% квартири можна розцінювати як спільну сумісну власність подружжя із здійсненням поділу цієї частки між сторонами. Позаяк, представник відповідача зауважив, що положення ч.2 ст.61 СК України в редакції, яка діяла до 01.07.2007 року, передбачали, що заробітна плата, інші доходи, одержані одним із подружжя та внесені до сімейного бюджету є спільною сумісною власністю. Однак, з огляду на те, що отримувана ОСОБА_2 заробітна плата не вносилася до сімейного бюджету, а напряму сплачувалась в рахунок погашення кредиту, вона є його особистою приватною власністю.

Письмової відповіді на відзив (заперечення згідно ст.128 ЦПК України в попередньо діючій редакції) позивач та її представник не надали, додаткового часу не потребували.

Відповідно до п.9 Перехідних положень ЦПК України (в редакції від 03.10.2017 року, яка набрала чинності 15.12.2017 року), справи в суді першої інстанції, провадження в яких відкрито до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Враховуючи характер та предмет доказування, рівень складності справи, обраний позивачем спосіб захисту, суд розглядає справу в порядку загального позовного провадження.

В ході розгляду справи заявлялись клопотання:

-позивачем ОСОБА_1 про витребування доказів (а.с.20), яке задоволено судом;

-представником відповідача ОСОБА_5: про залучення ПАТ «ОСОБА_3 Аваль» в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, яке задоволено ухвалою суду від 07.11.2016 року (а.с.34, 50); про зупинення провадження у справі, в задоволенні якого ухвалою суду від 02.12.2016 року відмовлено (а.с.55, 59); про допит свідка ОСОБА_7 та відповідача в якості свідка, які ухвалою суду від 21.06.2017 року, постановленою на місці, судом задоволено (а.с.80, 81, 82-83 графа 14 журналу с.з.)

Інші процесуальні дії судом не вчинялись, заходи забезпечення позову/доказів, зупинення/відновлення провадження не здійснювались.

В порядку ч.6 ст.259, ч.1 ст.268 ЦПК України 27.07.2018 року судом проголошено вступну та резолютивну частини рішення.

В судовому засіданні позивач ОСОБА_1 та її представник ОСОБА_4 пред’явлені вимоги підтримали в повному обсязі, наполягали на їх задоволенні з підстав, викладених в позові. Позивач зазначила, що спірна квартира була придбана в шлюбі зі ОСОБА_2 за рахунок отриманих в кредит коштів. Кредит погашався коштами з їх сімейного бюджету, до якого вона також вносила кошти – отримувану нею заробітну плату в ПАТ «Криворізький залізорудний комбінат». Про те, що ОСОБА_2 взяв позику на роботі на придбання житла, вона раніше не знала, про це їй стало відомо під час розгляду справи в суді.

Присутні в судовому засіданні відповідач ОСОБА_2 та його представник ОСОБА_5 заперечували проти задоволення позовних вимог. Підтвердили, що квартира дійсна була придбана ОСОБА_2 в шлюбі зі ОСОБА_1 та є їх спільною сумісною власністю, однак лише в межах частки 17%, яку вони виплатили за рахунок коштів зі спільного сумісного бюджету, адже інші 83% вартості квартири ОСОБА_2 виплатив самостійно за рахунок власних коштів. Працюючи на ПАТ «Криворізький залізорудний комбінат», ОСОБА_2 отримав позику на придбання житла, а тому частину заробітної плати сплачував як на погашення позики на роботі, так і на погашення кредиту, оформленого для придбання спірної квартири. На той момент розмір його заробітної плати був приблизно 8 000 грн., з яких 2000 грн. він виплачував в рахунок погашення позики, отриманої на роботі. В свою чергу, позивач ОСОБА_1 до 2006 року не працювала та перебувала в декретній відпустці по догляду за їх спільним з відповідачем сином ОСОБА_6, в період 2006-2014 р.р. та до народження дитини вона працювала на шахті «Октябрська», а отримувану заробітну плату вносила до сімейного бюджету зі ОСОБА_2 Зазначили, що позивач не була присутньою під час укладення кредитного договору на придбання житла, не виступала за ним поручителем.

Будучи допитаним в якості свідка відповідач ОСОБА_2 показав, що дійсно на придбання житла він отримав кредит в банку в 2005 році, а в 2006 році оформив позику на роботі під заробітну плату з метою погашення кредитної заборгованості. Кредитні кошти в повному обсязі було внесено в рахунок оплати вартості квартири під час укладення договору купівлі-продажу. Квартиру придбали приблизно за 21 000 доларів США, точно вже не пам’ятає. Майновими поручителями за кредитним договором виступали його батьки, в той час як дружина відношення до оформлення кредиту не мала, свою письмову згоду на це не давала. Більшу частину всієї кредитної заборгованості він погасив самостійно за рахунок власних коштів, у тому числі з виручених за рахунок продажу належної йому на праві приватної власності 1/2 частки в квартирі, успадкованій після смерті діда та баби, яку він продав співвласникові квартири – ОСОБА_7 за 10 000 доларів США. Не заперечував, що на момент оформлення договору купівлі-продажу спірної квартири сторони не визначали кому з подружжя яка саме частка в квартирі належатиме.

Допитана судом в якості свідка ОСОБА_7 показала, що ОСОБА_2 є онуком її чоловіка. Разом з ним вони успадкували квартиру, розташовану за адресою: мкр-н. Гірницький 36/48, м. Кривий Ріг, Дніпропетровської області, в якій 1/2 частка належала її чоловікові, а інша 1/2 частка – бабі відповідача. 16.06.2007 року успадковану ОСОБА_2 1/2 частку цієї квартири він продав їй за 50 000 грн., що було еквівалентно 10 000 доларів США. Кошти за придбання частки квартири вона особисто передавала відповідачеві.

Представник третьої особи ПАТ «ОСОБА_3 Аваль» в судове засідання не з’явився, пояснень по суті пред’явлених вимог не подав. З урахуванням думки учасників справи, суд вважає за можливе справу розглянути за його відсутності.

Вислухавши пояснення учасників справи, покази свідків, дослідивши письмові докази по справі, надавши їм оцінку в сукупності, суд,-

ВСТАНОВИВ:

17.05.2003 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 (дошлюбне прізвище Фриз) укладено шлюб, зареєстрований Відділом реєстрації актів громадянського стану Саксаганського міського управління юстиції м. Кривого Рогу, актовий запис №218.

Від шлюбу у сторін 21.11.2003 року народився син – ОСОБА_8, що підтверджується свідоцтвом про народження серії 1-КИ №231449 від 08.12.2003 року (а.с.14).

Рішенням Саксаганського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 24.11.2014 року шлюб між подружжям розірвано (а.с.15).

Після розірвання шлюбу ОСОБА_1 разом з сином ОСОБА_8 почали проживати окремо від ОСОБА_2 за адресою: мкр-н. Сонячний 36/30, м. Кривий Ріг, Дніпропетровська область, що підтверджується актом з місця проживання від 01.10.2015 року та не оспорювалось позивачем в ході судового розгляду справи (а.с.16).

Судовим розглядом встановлено, що підтверджується Інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (а.с.46-47) та сторонами визнано, в період перебування сторін в шлюбу було придбано нерухоме майно – квартиру, розташовану за адресою: мкр-н. Гірницький 35/123, м. Кривий Ріг, Дніпропетровська область. Право власності на нерухоме майно зареєстровано за ОСОБА_2 26.08.2005 року, запис №184 в книзі 141-п/184 на підставі нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу серії ВСІ №578394 від 26.08.2005 року.

Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 посилалася на те, що оскільки квартира придбана в період перебування її в шлюбі зі ОСОБА_2, є спільною сумісною власністю подружжя із рівністю їх часток, а тому відповідно просила суд визнати за нею право власності на 1/2 частину спірного майна. Заперечуючи проти задоволення позовних вимог, відповідач зазначав, що близько 83% вартості квартири він виплатив самостійно, у зв’язку з чим спільною сумісною власністю можна вважати лише 17% квартири, які й підлягають поділу. Перевіряючи обґрунтованість таких вимог позивача із наданням оцінки доводам та запереченням відповідача в контексті дослідження обсягу наявних доказів в їх сукупності, суд виходить з наступного.

Відповідно до Конституції України, засади регулювання шлюбу і сім’ї визначаються виключно законами України. Рівність прав і обов’язків у шлюбі та сім’ї включає в себе також їх рівність у майнових відносинах, які регулюються положеннями СК України та ЦК України.

Зі змісту положень глав 7 та 8 Сімейного кодексу України, власність у сім'ї існує у двох правових режимах: спільна сумісна власність подружжя та особиста приватна власність кожного з подружжя, залежно від якого регулюється питання розпорядження таким майном.

Підстави набуття права спільної сумісної власності подружжя (тобто перелік юридичних фактів, які складають підстави виникнення права спільної сумісної власності на майно подружжя) визначені в ст.ст.60-63,68 СК України, за приписами яких будь-яке майно (крім речей індивідуального користування та речей, які виключені з цивільного обороту), набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини самостійного заробітку (доходу). Дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпорядження цим майном, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу.

З метою збереження балансу інтересів подружжя, дотримуючись принципів добросовісності, розумності і справедливості Сімейний кодекс України містить винятки із загального правила. Зокрема, відповідно до п.3 ч.1 ст.57 СК України, яка кореспондує з п.п.24, 30 постанови Пленуму Верховного Суду України №11 від 21.12.2007 року «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя», особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею/ним за час шлюбу; набуте за час шлюбу на підставі договору дарування або в порядку спадкування; набуте за час шлюбу, але за кошти, які належали одному з подружжя особисто.

Тобто статус спільної сумісної власності визначається такими критеріями: 1) час набуття майна; 2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття - спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна). Норма статті 60 СК України вважається застосованою правильно, якщо набуття майна відповідає цим критеріям в їх сукупності. Тому, сам по собі факт придбання спірного майна в період шлюбу не є безумовною підставою для віднесення такого майна до об’єктів права спільної сумісної власності подружжя. Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду України від 07.09.2016 року у справі №6-801цс16 та від 05.04.2017 року у справі №6-399цс17.

Як визнано сторонами, що не потребує окремого доказування, спірну квартиру, розташовану за адресою: мкр-н. Гірницький 35/123, м. Кривий Ріг, Дніпропетровська область, придбано за рахунок коштів, отриманих в кредит за кредитним договором №014/0125/2445/74 від 26.08.2005 року, укладеним між Акціонерним поштово-пенсійним банком «Аваль» як кредитором та ОСОБА_2 як позичальником.

Так, відповідно до п.п.1.1, 1.2, 2.1 кредитного договору (а.с.36), ОСОБА_2 отримав кредит у вигляді не відновлюваної кредитної лінії з лімітом 21 900 доларів США строком на 120 місяців з 26.08.2005 року до 25.08.2015 року для використання на споживчі цілі.

В рахунок забезпечення виконання кредитно-договірних зобов’язань 26.08.2005 року між ОСОБА_2 та Акціонерним поштово-пенсійним банком «Аваль» укладено договір іпотеки №014/08/11-24/015/05, за яким предметом іпотеки виступала квартира №123 в буд.№35 на мкр-ні Гірницький в м. Кривому Розі Дніпропетровської області загальною площею 65 кв.м., житловою площею 39,2 кв.м., придбана ОСОБА_2 за кредитні кошти (а.с.37-39).

Не визнаючи позовні вимоги, ОСОБА_2 зазначив, що кредитний договір на придбання квартири, а також договір про надання цільової позики на придбання житла за №984 від 07.12.2005 року між ним та ВАТ «Кривбасзалізрудком», укладалися ним одноособово без отримання попередньої згоди дружини на їх укладення, що не може свідчити про придбання квартири в інтересах сім’ї.

Конструкція норми ст.60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим, зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об’єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Належність майна до об’єктів права спільної сумісної власності визначено ч.3 ст. 61 СК України, згідно з якою якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім’ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Норма ч.3 ст.61 СК України кореспондує ч.4 ст.65 СК України, яка передбачає, що при укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового. Договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім'ї, створює обов'язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім'ї.

За таких обставин умовою належності того майна, яке одержане за договором, укладеним одним із подружжя, до об’єктів спільної сумісної власності подружжя є визначена законом мета укладення договору – інтереси сім’ї, а не власні, не пов’язані з сім’єю інтереси одного з подружжя.

Як вказувала позивач, що не оспорював відповідач, після придбання квартири, вони почали одразу в ній проживати всією сім’єю. Фактично квартира була придбана як житло для сім’ї. Вказані обставини суд розцінює як пряме свідчення того, що спірне житлове приміщення придбано саме в інтересах сім’ї для задоволення їх житлових потреб, за їх спільною участю, а тому презумпція виникнення права спільної сумісної власності подружжя в даному випадку має місце бути.

Однак, встановивши, що спірна квартира, яка є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, була придбана за час шлюбу за кошти, отримані відповідачем у кредит, суд відповідно враховує, що у подружжя, крім права спільної сумісної власності на придбану за рахунок кредитних коштів квартиру унаслідок укладення кредитного договору та договору про надання цільової позики виникає також і зобов’язання в інтересах сім'ї у вигляді повернення позиченої грошової суми, виконання яких подружжя здійснює як солідарні боржники, та що договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім’ї, створює обов’язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім’ї. Відтак, праву на спільну сумісну власність на квартиру кореспондується боргове зобов’язання – повернення грошової суми, що позичалася на придбання цієї квартири.

Дійсність кредитного договору та договору позики, як таких, що були укладені її чоловіком без її попередньої згоди, що виходять за межі дрібного побутового, позивач не оспорювала.

Щодо обов’язковості врахування боргових зобов’язань подружжя при поділі майна, що не знаходяться поза межами спірних правовідносин, також зводиться правова позиція Верховного Суду України, викладена в постановах від 27.04.2016 року № 6-486цс16, від 14.09.2016 року № 6-539цс16 та Верховного Суду у постановах від 06.06.2018 року у справі №712/6574/16-ц, від 25.04.2018 року у справі №212/8891/15-ц.

В ході розгляду справи відповідач ОСОБА_2 доводив, що більшу частину кредиту він повернув одноособово за рахунок власних коштів. Суд приймає до уваги такі доводи відповідача, оскільки вони є доречними та доведеними з огляду на наступне.

Так, в період перебування в шлюбі ОСОБА_2 набув в особисту приватну власність в порядку спадкування на підставі рішення Саксаганського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 25.11.2005 року №2-3888/05 (а.с.69) 1/2 частину квартири, розташованої за адресою: мкр-н. Гірницький 36/48, м. Кривий Ріг, Дніпропетровська область.

16.06.2007 року ОСОБА_2 продав зазначену частку квартири її іншому співвласникові ОСОБА_7 за 50 000 грн., що підтверджується нотаріально посвідченим договором купівлі-продажу серії ВЕЕ №575016 (а.с.70). Допитана судом в якості свідка ОСОБА_7 вказані обставини підтвердила, як і те, що при укладенні правочину одразу сплатила ОСОБА_2 50 000 грн.

В ході судового розгляду відповідач вказував, що виручені за продаж частки майна, яка належала йому на праві особистої приватної власності, він вніс в рахунок погашення кредиту 18.03.2008 року в еквіваленті 10 029,87 доларів США (з проведенням конвертації 50 000 грн. за курсом долару США, діючим на той момент), що також підтверджується довідкою ПАТ «ОСОБА_3 Аваль» №189 від 23.12.2006 року (а.с.67), в якій вказана банківська операція дійсна була проведена ОСОБА_2 Доказів в спростування вказаних обставин позивачем суду не надано.

Судом встановлено, що кредитна заборгованість за придбану спірну квартиру у період шлюбу була погашена не повністю, що також не заперечувала особисто й позивач в судовому засіданні, адже як слідує з довідки ПАТ «ОСОБА_3 Аваль» №31 від 02.03.2017 року (а.с.76), фактично заборгованість по кредиту було погашено в повному обсязі на початку 2017 року саме ОСОБА_2

Поміж іншим, як вказував позивач, що підтверджується довідкою ПАТ «ОСОБА_3 Аваль» №189 від 23.12.2006 року (а.с.67-68), після розірвання шлюбу 24.11.2014 року - остаточного припинення шлюбних стосунків, відповідач продовжував самостійно погашати кредитну заборгованість, сплативши всього за період з 24.12.2014 року по 12.12.2016 року 798 доларів США, з яких: 24.12.2014 року – 32,07 доларів США (тіло), 17,93 доларів США (проценти), 08.01.2015 року – 24 доларів США (тіло), 24.02.2015 року – 19 доларів США (тіло), 26.05.2015 року – 30 доларів США (тіло), 19.06.2015 року – 82,60 доларів США (тіло), 17,40 доларів США (проценти), 29.07.2015 року – 70 доларів США (тіло), 31.08.2015 року – 51 доларів США (тіло), 30.09.2015 року – 42,26 доларів США (тіло), 9,74 доларів США (проценти), 26.10.2015 року – 42,07 доларів США (тіло), 7,93 доларів США (проценти), 09.11.2015 року – 61 доларів США (тіло), 18.12.2015 – 62,64 доларів США (тіло), 17,36 доларів США (проценти), 29.01.2016 року – 16,79 доларів США (тіло), 3,21 доларів США (проценти), 16.02.2016 року – 77,65 доларів США (тіло), 12,35 доларів США (проценти), 26.04.2016 року – 20 доларів США (тіло), 24.06.2016 року – 32 доларів США (тіло), 08.07.2016 року – 55,85 доларів США (тіло), 17,15 доларів США (проценти).

Посилання представника відповідача, що ОСОБА_2 протягом періоду з 13.12.2016 року по 02.03.2018 року сплатив ще 909,50 доларів США суд не приймає до уваги з огляду на те, що у банківських документах, наявних в матеріалах справи, проведення таких операцій не відображено, а інших доказів в рахунок доведення своїх доводів він суду не надав.

Таким чином, суд приходить до висновку, що з 21 900 доларів США вартості спірної квартири, розмір якої відповідач підтвердив, за рахунок власних коштів він сплатив 10 029,87 доларів США та 798 доларів США, а загалом 11625,87 доларів США, що становить 53% загальної вартості спірного майна, у зв’язку з чим спільною сумісною власністю подружжя, яка підлягає поділу між сторонами є 47% квартири.

Посилання відповідача на те, що отримувана ним заробітна плата в ПАТ «Кривбасзалізрудком», яка вносилась в рахунок погашення кредиту та позики, отриманої на роботі в сумі 50 000 грн., що в еквівалентні 6689,41 доларів США було внесено 15.12.2005 року в рахунок погашення кредиту, є його особистою власністю суд оцінює критично, оскільки відповідно до ч.3 ст.61 СК України (в редакції з урахуванням змін, внесених Законом України від 22.12.2006 року) заробітна плата, інші доходи, одержані одним із подружжя є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, та витрачались в інтересах сім’ї. При цьому, сімейний бюджет сторін складала як заробітна плата ОСОБА_2 в ПАТ «Кривбасзалізрудком» (а.с.42-43), так і заробітна плата ОСОБА_1 в ПАТ «Кривбасзалізрудком», яка нараховувалась їй з квітня 2007 року (а.с.99-109). Факт її перебування у декретній відпустці не може визначати можливість віднесення отримуваної ОСОБА_2 заробітної плати до його особистої приватної власності.

Крім того, в обґрунтування своїх заперечень представник відповідача ОСОБА_5 посилався на правовий висновок, викладений у постанові Верховного Суду України від 16.12.2015 року у справі № 6-2641цс15, проте не звернув увагу на змінену позицію Верховного Суду України у справі № 6-843цс17 від 24.05.2017 року, яка відповідає нормам СК України про презумпцію спільності майна подружжя, за якою не позивач доводить, а відповідач спростовує цю презумпцію.

Згідно ст.ст.355, 368 ЦК України, майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників) без визначення часток кожного з них, належить їм на праві спільної сумісної власності.

При цьому, порядок розпоряджання спільним сумісним майном подружжя може відбутися шляхом його поділу, виділення частки, що є підставою набуття особистої власності кожним з подружжя, а в разі неподільності – присудження одному з подружжя, якщо інше не визначене домовленістю між ними, або реалізації через виплату грошової чи іншої матеріальної компенсації вартості його частки, що регламентовано ст.71 СК України.

Відповідно до ч.ч.2, 3 ст.372 ЦК України, у разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом.

За змістом ст.81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відповідно до ст.89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об’єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Європейський суд з прав людини вказав, що відповідно до п. 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод суди зобов'язані давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи, до чого також зводиться позиція Європейського суду з прав людини у рішенні «Проніна проти України» № 63566/00 від 18.07.006 року.

Оскільки судом встановлено, що саме за рахунок особистих коштів ОСОБА_2 в більшій частині здійснювалося погашення їх спільного зі ОСОБА_1 боргу, та позивачем не доведено, що після припинення шлюбних стосунків нею вносились її особисті кошти у рахунок погашення кредитних зобов’язань до їх повного виконання, проаналізувавши встановлені обставини, надавши оцінку доказам та доводам обох сторін, з огляду на не заявлення сторонами вимог про поділ боргових зобов’язань, суд приходить до висновку про доцільність відступлення від рівності часток при вирішенні питання про поділ майна в бік збільшення частки ОСОБА_2, яка становить в межах 76,5%, що складає 3/4 частини квартири. У зв’язку з цим суд приходить до висновку про необхідність часткового задоволення позовних вимог ОСОБА_1 із визнанням за нею права власності на 1/4 частину квартири №123 в будинку №35 на мікрорайоні Гірницький в м. Кривому Розі Дніпропетровської області загальною площею 65,0 кв.м., житловою площею 39,2 кв.м., із залишенням у власності ОСОБА_2 3/4 частин спірної квартири. Саме такий спосіб поділу спірного майна, на переконання суду ґрунтуватиметься на засадах розумності та справедливості.

Вирішуючи питання про розподіл судових витрат, в силу ст.141 ЦПК України та з огляду на часткове задоволення позовних вимог, суд вважає за необхідне стягнути з відповідача на користь позивача ОСОБА_1 4437,50 грн. судових витрат, з яких: 3500 грн. в рахунок відшкодування витрат на правничу допомогу та 937,50 грн. – судового збору пропорційно частині задоволених вимог (50%). Оскільки позивач не заявляла до стягнення понесені нею витрати на проведення оцінки квартири в сумі 350 грн. та не включала їх до розрахунку судових витрат, суд не вбачає підстав для їх відшкодування.

Керуючись ст.ст.4, 5, 13, 19, 76-81, 89, 95, 133, 141, 258-259, 263-265, 268, 273, 274, 277, 279, 354, 355, п.п.9, 15 Перехідних положень ЦПК України (в редакції від 03.10.2017 року, яка набрала чинності 15.12.2017 року), суд,

ВИРІШИВ:

Позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору: ПУБЛІЧНЕ АКЦІОНЕРНЕ ТОВАРИСТВО «ОСОБА_3 АВАЛЬ» про поділ спільного сумісного майна подружжя, визнання права власності на частку нерухомого майна – задовольнити частково.

Поділити між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 нажите ними в шлюбі нерухоме майно – квартиру №123 в будинку №35 на мікрорайоні Гірницький в м. Кривому Розі Дніпропетровської області загальною площею 65,0 кв.м., житловою площею 39,2 кв.м.

Визнати за ОСОБА_1 право власності на 1/4 частину квартири №123 в будинку №35 на мікрорайоні Гірницький в м. Кривому Розі Дніпропетровської області загальною площею 65,0 кв.м., житловою площею 39,2 кв.м., із залишенням у власності ОСОБА_2 3/4 частини квартири №123 в будинку №35 на мікрорайоні Гірницький в м. Кривому Розі Дніпропетровської області загальною площею 65,0 кв.м., житловою площею 39,2 кв.м.

Стягнути зі ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 в рахунок часткового відшкодування судових витрат по справі 4437 (чотири тисячі чотириста тридцять сім) грн. 50 коп.

В задоволенні іншої частини вимог – відмовити.

Рішення може бути оскаржено до Апеляційного суду Дніпропетровської області через Саксаганський районний суд м. Кривого Рогу Дніпропетровської області протягом 30 днів з дня складення повного тексту. Рішення набирає законної сили після закінчення строку на подання апеляційної скарги усіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги, рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження, або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Відомості про сторін:

Позивач: ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_2, РНОКПП НОМЕР_1, зареєстрована за адресою: ІНФОРМАЦІЯ_3.

Відповідач: ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_4, РНОКПП НОМЕР_2, зареєстрований за адресою: мкр-н. Гірницький 35/123, м. Кривий Ріг, Дніпропетровська область.

Третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору: ПУБЛІЧНЕ АКЦІОНЕРНЕ ТОВАРИСТВО «ОСОБА_3 АВАЛЬ», код ЄДРПОУ 23651214 юридична адреса: вул. Лєскова 9, м. Київ.

Повне судове рішення складено 01.08.2018 року.

Суддя Євтушенко О.І.